Особа потерпілого та її правовий захист

Віктимологічна профілактика неможлива без урахування особи потерпілого. Людина, яка постраждала від посягання на своє жит­тя, здоров'я, честь і гідність, а також майно, потребує соціального захисту.

У чинному законодавстві України значне місце відведено захи­сту прав і свобод громадян, у тому числі жертв злочинів. Однак у сучасному кримінальному правосудді головна увага приділяється захисту прав і законних інтересів підсудного, якому загрожує кара з боку держави за вчинене, а потерпілим, серед яких є найуразли-віші категорії людей - діти, інваліди, люди похилого віку, не зав­жди надається належна допомога.

Як вже зазначалося, Декларація ООН основних принципів право­суддя для жертв злочинів і зловживання владою порушила проб­лему відновлення балансу між основними правами підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, з одного боку, й інтересами жертви -з іншого. Декларація окреслила також шляхи подальшого вдоско­налення захисту прав потерпілого.

В Україні поки що відсутня навіть єдина віктимологічна стати­стична звітність. Різні правоохоронні органи акцентують увагу на окремих віктимологічних аспектах, що не дозволяє об'єктивно оцінювати стан справ у цій сфері. Статистична звітність Міністер­ства внутрішніх справ стосовно потерпілих та завданої шкоди є недосконалою. У ній не відображається кількість осіб, які зверну­лися із заявами про злочин, кількість повідомлень про злочини, не вказується число порушених щодо них кримінальних справ, не за­значаються категорії потерпілих, види та суми заподіяних і від­шкодованих збитків.

Проведене нами вивчення 107 кримінальних справ, за якими було засуджено 148 осіб, показало, що з них засуджено за: корисливі злочини - 51 особа (34, 5%); вбивства - 49 осіб (33, 1%); злочини проти здоров'я - 23 особи (15, 5%); хуліганство - 17 осіб (11, 5%); статеві злочини - 5 осіб (3, 4%); порушення правил безпеки руху -З особи (2, 0%). Від цих злочинних посягань потерпіло 180 осіб, із них: похилого віку (понад 60 років) - ПО, що становить 61, 1%; малолітніх та неповнолітніх - 64 особи (35, 6%). Серед потерпілих 96 осіб (53, 3%) становлять особи жіночої статі. Дослідження свід­чать про те, що злочини, вчинені проти дітей, інвалідів та осіб по­хилого віку, здебільшого мають корисливий характер.

Порівнюючи статистичні показники, які стосуються злочинних посягань на людей похилого віку та дітей, яких у нашому суспіль­стві приблизно рівні пропорції, можна дійти висновку, що права й інтереси дітей мають більш надійний захист, ніж осіб похилого віку. Останні, як правило, одинокі й перебувають у скрутному матеріаль-

ному становищі. Саме вони й стають об'єктами злочинних пося­гань з боку осіб, які ніде не працюють, зловживають спиртним, мають судимість (частка раніше засуджених становить 40, 7%). Остамнім часом все частіше предметом корисливих злочинів поряд з дорогими речами стають продукти харчування, худоба, птиця,

зерно, консервація домашнього виготовлення тощо.

З аналізу вивчених справ видно, що малолітні і неповнолітні рів­ною мірою страждають від корисливих та насильницьких злочи­нів. Від посягань на життя і здоров'я - 30 осіб (46, 9%), 15 із них загинуло, у тому числі восьмеро дітей віком до 10 років. Від пося­гань на майно потерпіло 24 особи. Злочини проти дітей та підліт­ків вчиняються переважно молодими особами. Частка засуджених віком до 21 року в таких справах становить 77, 8%. Характерним для всіх вивчених справ є те, що в жодній з них посягання на потер­пілих не були спричинені їх неправомірними або образливими діями стосовно злочинців.

Жертвами протиправних посягань останнім часом все частіше стають власники приватних квартир, як правило, одинокі люди похилого віку, які з різних причин (довірливість, необізнаність із законодавством, вади здоров'я) підписували неправомірні догово­ри купівлі-продажу, дарування або довічного їх утримання. Уза­гальнення судової практики свідчить також про те, що жертвами злочинів стають переважно діти, які виховуються одним із батьків, або сироти, які потерпають від жорстокого поводження з ними в дитячих закладах. Законодавством деяких країн передбачена від­повідальність за жорстоке поводження з дітьми у сім'ях. Так, у Швеції 1 грудня 1979 року прийнято Закон проти тілесних пока­рань, який передбачає: «Діти мають право на піклування, безпеку та добре виховання. При поводженні з дітьми треба поважати їхню індивідуальність. Вони не можуть бути об'єктом тілесних пока­рань або будь-якого іншого принизливого ставлення».

Стаття 156 Кримінального кодексу Російської Федерації вста­новлює відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов'язків, пов'язаних із вихованням дітей батьками чи іншими особами, які їх замінюють, а також працівниками навчально-виховних закладів, коли це поєднано з жорстоким поводженням із неповнолітніми. Вважаємо, що подібну норму доцільно було б ввести в наше законодавство та розробити механізм розгляду скарг дітей на жорстоке поводження з ними в сім'ї та за її межами.

На нашу думку, важливим питанням є правове становище потер­пілих. Згідно зі ст. 49 КПК України, потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Жертва злочину набуває статусу учасника процесу з моменту ви­несення слідчим постанови про визнання особи потерпілою.

Відповідно до названої раніше Декларації ООН, особа може вважатися жертвою незалежно від того, чи був засуджений право­порушник, а також незалежно від родинних відносин між право­порушником і жертвою. Поняття «жертва» у певних випадках включає близьких родичів або утриманців безпосередньої жертви, а також осіб, яким було завдано шкоди під час спроби надати до­помогу жертвам, які перебувають у тяжкому стані.

Згідно з ч. 5 ст. 49 КПК України, в справах про злочини, унаслі­док яких настала смерть потерпілого, права, передбачені цією стат­тею, мають його близькі родичі. Вичерпний перелік цих прав міс­титься в п. 11 ст. 32 КПК України. На нашу думку, така норма не забезпечує належного захисту прав людей похилого віку та інвалі­дів, які часто проживають одні, не маючи близьких родичів. Крім того, у потерпілих можуть бути інші особи, які хоча за законом не є близькими родичами, але є для них близькими людьми. Наприклад, фактична дружина, племінники, двоюрідні брати та сестри.

Більш того, порівняно з іншими учасниками процесу ст. 49 КПК України передбачає обмежений перелік прав потерпілого, що ставить його в нерівне становище з обвинуваченим.

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, або його пред­ставник мають право: давати показання у справі; надавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, де досудове слідство не проводилося, після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й судді, а також пода­вати скарги на вирок або ухвали суду й постанови судді.

Законодавство деяких країн передбачає обов'язкову участь по­терпілих і врахування їхньої думки при розгляді таких питань, як умовно-дострокове звільнення засуджених від покарання, про пе­редачу на поруки (у стадії досудового слідства) або закриття справ з інших підстав. Тому було б доцільним запровадити обов'язкове складення протоколу про оголошення потерпілому чи заявникові про закриття справи або відмову в її порушенні. В цих протоколах

маг зазначатися про те, що зроблено роз'яснення прав, передбаче­них статтями 236-236⁶ КПК України.

Сьогодні навіть менш вразливі верстви населення, які виступа­ють як потерпілі, слабо захищені. Слідчі продовжують хибну практику, сповіщаючи обвинувачуваного, його родичів про місце проживання потерпілих, пропонують домовлятися між собою. За таких обставин не може йтися про належний захист потерпілих.

Велике значення має відшкодування потерпілим матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином. Відповідно до ст. 28 КПК України, особа, якій злочином заподіяно матеріальну шкоду, може пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії. Згідно зі ст. 50 КПК України, про визнання особи цивільним позивачем слідчий виносить постанову, а суд - ухвалу. Оскільки у вказаних нормах не були передбачені аналогічні права для потерпілих у разі запо­діяння їм моральної шкоди, у проекті КПК ця прогалина усунута.

Ще не існує сталої практики щодо розмірів моральної шкоди від злочину. Суди приймають різноманітні рішення за майже од­накових обставин. Мають місце випадки стягнення моральної шкоди за тілесні ушкодження в більшому розмірі, ніж у зв'язку зі смертю. Тому назріла необхідність розробити чіткі критерії визна­чення розмірів моральної шкоди за різні види злочинів. Удоскона­лення потребують і деякі інші правові норми, що стосуються від­шкодування завданої потерпілим матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави, з наступним стягненням збитків із засуджених у дохід держави в порядку регресу.

Верховна Рада України підтримала в першому читанні законо­проект, який пропонує відшкодувати за рахунок держави завданий фізичній особі матеріальний збиток від злочину в розмірі, що пе­ревищує 1660 грн. у випадку, якщо правоохоронні органи впро­довж півроку не встановили особистість злочинця.

Пропонується також передбачити відшкодування за рахунок держави матеріального збитку, розмір якого перевищує п'ятикрат­ний мінімальний розмір заробітної плати (1660 грн.), завданого фізичній особі злочинним зазіханням на її життя, здоров'я чи май­но, у випадку, якщо компетентні державні органи впродовж шести місяців не встановили особу, яка вчинила такий злочин.

Збиток відшкодовується громадянинові в повному обсязі, але не може перевищувати 100 мінімальних розмірів заробітної плати,

визначеної законом на час прийняття судом рішення в справі про відшкодування такого збитку.

Сума відшкодування збитку не оподатковується. Виконання рішення суду про відшкодування матеріального збитку за рахунок держави здійснюють органи державної виконавчої служби Міні­стерства юстиції за рахунок коштів держбюджету зі спеціального фонду потерпілого в Україні. Пропонуємо, щоб такий фонд потер­пілого створювався в розмірі, еквівалентному не менш як 2 млн євро на рік.

Як вказано у § 12 вищеназваної Декларації ООН, у випадках, коли компенсацію неможливо отримати в повному обсязі від пра­вопорушника або з інших джерел, державам слід вживати заходів до надання компенсації: а) жертвам, які внаслідок злочинів дістали тяжкі ушкодження або значно погіршили своє фізичне чи психічне здоров'я; б) сім'ям, зокрема утриманцям осіб, які померли або ста­ли недієздатними внаслідок злочину.

Зважаючи на досвід зарубіжних країн, з метою поліпшення ви­конання рішень про компенсацію потерпілим, варто надати таким виплатам пріоритетного значення порівняно з іншими майновими стягненнями з правопорушника.

Внесення змін і доповнень до національного законодавства, а також розроблення нових законів щодо посилення захисту потер­пілих від злочинів, мають відбуватися на основі таких міжнарод­но-правових актів:

Загальної декларації прав людини;

Міжнародного пакту про громадянські та політичні права;

Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права;

Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього;

Конвенції про права дитини;

Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок;

Декларації про ліквідацію насильства стосовно жінок;

Міжнародної конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього;

Конвенції про недопущення рабства та подібних практик;

Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими;

Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдяних або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання;

Кодексу поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку;

Приписів медичної етики, що стосуються поведінки медичного персоналу, передусім лікарів, при захисті ув'язнених та затрима­них, проти катувань та інших жорстоких, нелюдяних або таких, що принижують гідність, поводження та покарання;

Конвенції проти захоплення дипломатів та взяття їх у заручники;

Кодексу норм поведінки на державній службі;

Кодексу поведінки для державних посадових осіб.