Основні напрямки сучасної наукової революції

В історії природознавства методологи виокремлюють чотири глобальні наукові революції.

Ідеали та норми пізнання, що складають стиль наукового мислення, відповідна йому наукова картина світу, а також філософські ідеї та категорії, на яких вона ґрунтуються, разом складають систему засад науки певного періоду. Зміна навіть частини з цих засад сприймається науковцями як наукова революція. Перша така система склалася в умовах становлення класичної науки додисциплінарного (17-18ст.) і друга - дисциплінарного (19ст.) етапів її розвитку. Перша + друга глобальні наукові революції – це процеси, які представляють, як постає та утверджується класична наука. Революція початку 20 століття - третя, яка призвела до появи некласичної науки (спеціальної та загальної теорії відносності і квантової механіки в фізиці, генетики в біології, кібернетики, як основи створення обчислювальної техніки та ін.).

Нинішня – четверта наукова революція пов’язана зі становленням нелінійного природознавства і загалом постнекласичної науки, розгорталась протягом трьох останніх десятиліть і досі не завершилася.

Характерні ознаки наукових досліджень в постнекласичній науці – міждисциплінарність та трансдисциплінарність, формування комплекних дослідницьких программ. Об’єкти дослідження постнекласичної науки – складні системи, що само організуються та само розвиваються. Відповідно процес дослідження спирається на нові методології, зокрема методологію синергетики. Особливістю є також і включення аксіологічних вимірів безпосередньо в процес наукового дослідження, «внутрішня» етика науки (персональна етики ученого) співвідноситься с загальними гуманістичними принципами та цінностями.

В процесі сучасної глобальної наукової революції з'явились і успішно реалізовуються фізична науково-дослідницька програма унітарних калібрувальних теорій (С.Вайнберг, А.Салам та інші) та загальнонаукова дослідницька синергетична програма (Г.Хакен, І.Пригожин та багато інших). Перша з них здійснювалась в галузі фізики високих енергій і космології, де завжди очікують появи чогось нового в далеких від буденності мікро і мега масштабах.

Друга стосується нового розуміння звичного макросвіту, не має дисциплінарних кордонів, а її предметне поле виходить за межі природних процесів в область людиномірних систем, що самоорганізуються: екологічних, технологічних, соціальних. І хоча зустрінуті були ці революційні зміни природничниками по-різному, сьогодні і вчені, схильні до філософування, і професійні філософи науки розуміють, що реалізація обох програм(і не тільки них) – це прояв єдиного процесу становлення нелінійного природознавства, стимульованого бурхливим розвитком обчислювальних методів розв’язання нелінійних задач (іноді давно відомих) за допомогою новітньої обчислювальної техніки.

Обидві згадані програ­ми — це програми дослідження нелінійних процесів самоорга­нізації складних систем. Теоретична реконструкція таких феноменів привела до появи нового стилю наукового мис­лення — «нелінійного мислення». Розширення пред­мета математичного природознавства (від консервативних до дисипативних систем, від лінійної динаміки до нелінійної, від рівно­важних до сильно нерівноважних ситуацій, від стійкості як незмінності до динамічної стійкості) призводить до зміни розуміння буття в світі і буття світу.