Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії.

Методологія – це вчення про методи пізнання і перетворення дійсності. Метод – це система регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності. В науці – способи дослідження та викладення матеріалу, єдиний стиль мислення, визначення фундаментальних методів дослідження. Методи виконують як пізнавальну так і нормативну функції. Вони дають вченим основні принципи їх пізнавальної діяльності і форми реалізації цих принципів. Метод конкретизується в методиці. Методика – конкретні прийоми, засоби отримання та обробки фактичного матеріалу. Вона базується на методологічних принципах.

У су­ча­с­ній ме­то­до­ло­гії на­у­ки при­йня­то ви­ді­ля­ти на­сту­п­ні ос­но­в­ні ком­по­нен­ти те­о­рії: 1)ви­хі­д­ну ем­пі­ри­ч­ну ос­но­ву, що вклю­чає мно­жи­ну за­фі­к­со­ва­них у да­ній об­ла­с­ті знан­ня фа­к­тів, отри­ма­них у хо­ді екс­пе­ри­мен­тів і по­тре­бу­ю­чих те­о­ре­ти­ч­но­го по­яс­нен­ня; 2)ви­хі­д­ну те­о­ре­ти­ч­ну ос­но­ву -мно­жи­на пер­вин­них при­пу­щень, посту­ла­тів, ак­сі­ом, за­галь­них за­ко­нів те­о­рії; 3)ло­гі­ку те­о­рії - мно­жи­на до­ся­г­ну­тих у рам­ках те­о­рії пра­вил ло­гі­ч­но­го ви­во­ду і до­ве­ден­ня; 4) су­ку­п­ність ви­ве­де­них у те­о­рії твер­джень із їх­ні­ми до­ка­за­ми, що скла­да­ють ос­но­в­ний ма­сив те­о­ре­ти­ч­но­го знан­ня.

Кожна наукова теорія створюється в межах тої чи іншої методики. Теорії, що існують в межах різних методик, не порівняні. Тому одна і та ж теорія не може входити в різні методики без попереднього її переосмислення. Отже, при зміні методик неможливо здійснити наслідування теорій. В контексті нових методик нові теорії отримують новий зміст, нову інтерпретацію. Метод знаходиться в нерозривному зв’язку з теорією: будь яка система об’єктивного знання може стати методом.

Методологічні принципи – це твердження філософського характеру. Вони є орієнтирами в діяльності та організації знання, тому це відображає їх роль як вимог до наукової теорії. До таких вимог відносять:

1) принципова перевірюваність;

2) максимальна загальність;

3) передбачувана сила;

4) принципова простота;

5)системність

1) Принципова перевірюваність. Теорія, яка не веде до жодних кількісно визначених висновків, як правило може бути суміщена будь-якими даними досліду, а це значить, що її практично неможливо перевірити. Через це перевірювальність обов’язково передбачає отримання наслідків, що допускають спростування дослідом. Те, що не може бути спростовано ніяким дослідом, тим самим не може бути перевіреним. Якраз в цьому смислі вимога перевірюваності співпадає з вимогою, щоб будь-яка наукова побудова допускала можливість свого спростування.

Підтвердження дослідом наслідків теорії лише в тому випадку має цінність, якщо ці наслідки можуть бути дослідом і спростовані. Підтвердження дослідом наслідків, про які наперед відомо, що вони ніяким дослідом не можуть бути спростовані, взагалі не є підтвердженням.

З принциповою перевірюваністю тісно пов’язана теза принципової спостережуваності. В першому наближенні принцип спостережуваності та принцип перевірюваності стверджують одне і те саме – про емпіричну перевірюваність наслідків будь-яких теоретичних надбудов. З принципом спостережуваності пов’язаний специфічний зміст, який пов’язаний з його більшою (порівнюючи з принципом перевірюваності) зв’язком з питаннями про структуру наукової теорії взагалі (і фізичної теорії зокрема).

2) Максимальна загальність. Загальний зміст цього принципу полягає в тому, що з теоретичної побудови повинні випливати не тільки ті явища, для пояснення яких вона пропонувалася, але і як можливо більш широкий клас явищ, які безпосередньо начебто і не пов’язані з початковим явищем. Цей принцип тісно пов’язаний з вимогою принципової перевірюваності. Явища, предмети об’єктивного світу не існують ізольовано один від одного; вони пов’язані один з одним і є членами якихось широких і загальних розрядів речей, є членами більш загальних реальних класів явищ. Якщо в гіпотезі є об’єктивний зміст, він обов’язково має виявитись в тому поясненні багатьох інших явищ, так або інакше пов’язаних з вихідним. Поодиноке існує лише в тому, що призводить до загального.

3) Передбачувана сила. Хороша теорія повинна бути в змозі передбачувати нові факти, вона повинна мати здатність передбачення. Теоретична побудова, яка обмежується лише поясненням вже відомого матеріалу, завжди викликає підозри щодо своєї правдоподібності. Теорія повинна передбачати нові явища. Принципова перевірюваність теж передбачала нові факти, але там новизна цих фактів полягала в тому, що вони не брали участь в побудові теорії, і чи були вони відомі раніше, чи вперше виведені з теорії було все одно. Вимоги наявності передбачуваної сили акцентує увагу на здатності теорії передбачувати дещо взагалі раніше невідоме. Наявність у теорії передбачуваної сили особливо показує її роль як форми розвитку наукового знання.

4) Принципова простота. Можна виділити три види простоти:

а) Лінгвістична, або синтаксична (пов’язана з використовуваними теорією мовними засобами).

б) Семантична (пов’язана зі змістом мовних виразів, що входять в теорію).

в) Прагматична (пов’язана з використанням теорії).

Крім цих видів розрізняють простоту принципову, яка претендує на роль основного методологічного принципу. Принципова простота теорії полягає в її здатності, виходячи з порівняно небагатьох підстав, пояснити якомога найширше коло явищ.Складність теорії, що свідчить проти неї, полягає в наявності багатьох штучних і довільних припущень, ніяк не пов’язаними з основними її положеннями і перетворюючими теорію вцілому у випурну і занадто громіздку побудову.

5) Системність. Будь-які теорії, ідеї, концепції не можуть бути довільними, на них накладається ряд обмежень, зокрема: 1) вони задовольняють деякій парадигмі (при екстенсивному рості) або принципу відповідності (при інтенсивному рості); 2)вони задовольняють існуючим на даній стадії розвитку науки деяким загальним правилам гри.