Часи української державності і бездержав’я 1 страница

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Цей розділ хотілося почати цитатою із повісті С. Васильченка «Талант»: «Мовчки пройшовши разів зо два по кімнаті, Журба спинився коло стіни, де висіла велика фотографічна картка його шкільних товаришів. Ряди чубатих юнаків визирали з неї бадьоро, сміливо, з енергійним виразом молодих очей.

— Гляньте на цих орлів, — сказав, задумано розглядаючи їх, Журба, — що не хлопець, то сила, розум, талант...

Почав спинятися на кожному: оце Марчук, наприклад, математик, якому рівного я не бачив... Мелешко — тенор, якому місце на кращій європейській сцені... Поет Васюта... Регент Коломийченко... Вітер — мрійник-філософ, це незрівнянний гуморист... Один в один... Це ж усе незрівнянний цвіт народу, вибираний, пересіяний! Скільки сили, скільки гордих надій горіло в їх очах! Усі були живучі, як молоді дубочки зелені! І усі, усі, як один, гаряче, незамиримо марили про вищі школи... А що ж ви думаєте — багато з них попало туди? Один Скорина, на тридцять першому році свого життя, вліз в університет, а через півроку помер од сухот».

Так, юні таланти, цвіт української нації, за царату в’янули й гинули. Та ось прийшла доба спершу відносної, а затим і повної самостійності України. Ненадовго — всього на три-чотири роки. У березні 1917 р. у Києві було відкрито першу українську гімназію. Згодом, у 1918 р. були засновані Київський і Кам’янець-Подільський українські університети, створено Всеукраїнську Академію наук (1918 р.), Центральну наукову бібліотеку. З березня 1917 р. у Києві почала виходити газета «Нова рада» як орган Товариства підмоги літературі, науці й штуці з участю Є. Чикаленка, А. Ніковського, С. Єфремова, М. Грушевського та ін. ¹

Крім того, було започатковано видання газет «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба». З’явилися органи масової інформації і в інших містах: Харкові, Катеринославі, Полтаві, Вінниці, Катеринодарі, Новоросійську та ін. За даними «Енциклопедії українознавства», у 1917 р. на Наддніпрянщині й Кубані було 78 українських видавництв, у 1918 р. — 104 видавництва ¹. Наприкінці гетьманського державного управління, всупереч волі його проросійського оточення, в Східній Україні було близько 150 українських гімназій. У Західній Україні в цей час було 2510 народних українських шкіл, вісім гімназій, кафедри українознавства при Львівському і Чернівецькому університетах. Українська мова стає державною, знаряддям дипломатичних відносин та міждержавних дипломатичних актів. Стає на ноги український правопис. Як пише В. Чапленко, «Правописну інформацію спочатку подавали різні автори з свого індивідуального почину («Загальні правила «Українського правопису» В. Науменка, «Український правопис, його історія та закони» І. Огієнка, «Курс українського правопису» О. Курило тощо), а потім за цю справу взялись державні українські чинники та наукові установи. Отож ще 1917 р. генеральний секретар освіти І. Стешенко доручив Іванові Огієнкові скласти короткі правила українського правопису, року 1918 це доручення підтвердив гетьманський міністр освіти М. Василенко. Навесні 1919 р. скликано правописну комісію, що до неї ввійшли всі тодішні видатні українські мовознавці — А. Кримський, Є. Тимченко, М. Грунський, Олена Курило, Гр. Голоскевич і інші, а ця комісія мала розглянути Огієнків проект правопису» ².

17 січня 1919 р. цей правопис було схвалено, і він був виданий як обов’язковий для вжитку у всій Україні. А в 1919—1920 рр. його затвердила й Всеукраїнська Академія наук. Велася активна лексикографічна робота. Так, зокрема, були видані «Українсько-російський словник». В. Дубровського (Київ, 1917), «Словник українськомосковський» того ж автора (Київ, 1918), «Російсько-український словник» С. Іваницького та Ф. Шумлянського (Вінниця, 1918) та ін. Виходили друком термінологічні словники.

Правда, єдності літературної мови у той час ще не було: Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка — Куліша — Грінченка, Галичина й Буковина — галицьким варіантом, що всмоктав у себе багато полонізмів і регіоналізмів, Закарпаття — «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і на москвофільському варіанті російської мови. Який же з цих варіантів був у офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Але що стосується офіційно-публіцистичної мови, то її найвиразніші зразки були створені на Наддніпрянщині. Ось, наприклад один з виявів — відозва Української Центральної ради від 22 березня 1917 р. «До українського народу»: Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше український тридцятимілліонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити... З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати» ¹.

Отже, творчій українській молоді, що прагла знань, відкрилася широка дорога до них, до того ж рідною мовою.

Але у 1920 р. землі України було розпанахано — Наддніпрянщина стала УРСР фактично в складі нової — «соціалістичної» Російської імперії, Галичина й Волинь опинилися під Польщею, а Буковина — під Румунією. Російські більшовики одразу ж забули не зовсім щирі вказівки В. Леніна про дбайливе ставлення до національних мов і культур. Їх політика на початку звелася до ліквідації національно-культурних здобутків українського народу у часи української незалежності 1917—1920 років. Була спроба підвести теоретичну базу під гасло «боротьба двох культур», тобто української і російської, з переконанням, що перша, звичайно ж, переможе. Від українських гімназій та двох університетів, заснованих в українській незалежній державі, не залишилося й сліду ².

Українізація декларувалася, але не здійснювалась. У 1921 р. при УАН був створений Інститут наукової мови, але коштів на його утримання не було виділено. Упало видання українських книжок: якщо в 1917 р. українською мовою їх було видано 747, а російською 452, то в 1922 р. це співвідношення мало такий вигляд: українською 186, російською — 491.

Після утворення СРСР у 1922 р. і проведення XII з’їзду РКП було взято курс на зміцнення довіри національних республік до центральної влади. З цією метою виявлено далеко більшу увагу до національних мов і культур. Ще в 1921 р. Сталін на X з’їзді РКП (б) говорив про те, що й міста в національних республіках повинні «націоналізуватися». У резолюції X з’їзду КП(б)У від 29 листопада 1927 р., відомої під назвою «Про завдання культурного будівництва на Україні» подано статистичні дані щодо українізації книговидання, школи, преси, наукових установ, до яких було залучено вчених із інших міст і навіть із-за кордону, відзначено роботу над упорядкуванням українського правопису, над підготовкою термінологічних словників тощо. Значно зросла масова преса. У Києві тоді виходила досить солідна газета «Пролетарська правда», в Одесі — «Чорноморська комуна», в Дніпропетровську — «Зоря» і журнал з тією ж назвою. Крім того, виходили часописи «Червоний шлях», «Життя і революція», «Гарт», «Плуг», «Молодняк», недовговічні «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Глобус» у Києві, «Всесвіт» у Харкові, а також науковий журнал за редакцією М. Грушевського «Україна» та ін. ¹

Наукові праці співробітників Академії наук видавалися переважно українською мовою (80 %).

Про роботу над виробленням правопису й подальшим розвитком мовознавства йтиметься наприкінці цього розділу. А зараз варто зазначити, що вияв уваги до української мови, певні успіхи в галузі освіти й культури знову пробудили ентузіазм в української молоді, що прагнула знань і самовираження. Стала зростати літературна літоросль, насамперед кількісно. З’явилося з десяток різноманітних літературних груп: неокласики, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «ВУСПП», «Вапліте», «Ланка», «Марс», склад яких, крім неокласиків, постійно змінювався. Так, В. Сосюра переходив з однієї групи до іншої.

Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто починав свою творчість до Жовтня, і тих, хто прийшов у літературу на гребені революції, можна аналізувати їхню творчість за літературними групами, але, як уже було сказано, межі цих груп були досить хисткими, та й самі групи існували недовго; можна, як це роблять літературознавці, простежувати мовно-літературну творчість за трьома «хвилями»: післяжовтневий час, 60—70-ті роки, 80-90-ті роки; можна розглядати окремо художню мову материкову й діаспорну. Спробуймо об’єднати всі чотири можливості, розглянувши спершу творчість символістів, неокласиків, Вапліте, далі тенденції розвитку мови вигнанців, зокрема належних до так званої «празької школи». Окремої уваги заслуговує мова реалістичної й історичної прози. Залишив по собі слід у мові прозовий і драматургічний неоромантизм. І хоч сумний спогад в літературі й мові навіюють 30-ті роки, але й про них згадати треба. Певне піднесення літературної творчості спостерігається в роки війни 1941 — 1945. Але цей же час породив нову хвилю втікачів від сталінської дійсності. Під їхнім впливом згодом виникає і розвивається ньюйоркська поетична група. Могутнім сплеском нової літератури й оновлення поетичної мови стали 60-70-ті роки. Окремо, очевидно, слід розглянути творчість тих, хто повернувся в літературу з далеких таборів після 20-30-х років заслання. Збагатилася новими ідеями, образами, словесним матеріалом література на історичну тематику. Нарешті, «четверта хвиля» — письменники 80-90-х років. Про них буде тільки згадано, бо як певний окремий напрям вони ще не визначилися. Звичайно, не може бути й мови, щоб розглянути мовотворчість усіх живих і покійних письменників. Це можна було б зробити, якби аналізувати їхню творчість за наперед заданими ознаками: особливості лексики певного періоду (кольористика, реалії життя, архаїзми і под.), але в такому разі мовні особливості кожного розчинялися б у загальній масі.

Символізм, як відомо, зародився на початку XX ст. Одним з його найталановитіших представників, крім О. Олеся і Д. Загула, був ранній П. Тичина.

Творчість П. Тичини, що постала в дореволюційні роки, можна визнати зі імажиністську. В. Барка, можливо не без деякого замилування й перебільшення писав, що цей поет «був найвизначнішим ліриком нашим по Шевченкові, належачи до ряду, де — автор «Слова о полку Ігоревім» і сам творець «Кобзаря» ¹.

¹ Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 543.

Як і всі символісти взагалі, П. Тичина використовував церковнослов’янізми, або, якщо точніше, — то слова з конфесійних книг: Господь іде, Голуб-дух, Мадонна, херувими, грезет із риз, псалми, благовісні руки і под., наприклад: «Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь. — Мов перед образом Мадонни. Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись дзвони. — Узори сліз» («Квітчастий луг»); «Тут говорять з Богом. Тут йому скажу — хтось заплакав за порогом — з херувимами служу...» («У собор»); «Спинилась Божа мати, заплакала сльозами («Скорбна мати»); Уже ми тобі ані пісень, ні псалом не воспоєм диким хором» («Мадонно моя»). Є у П. Тичини перегуки з українськими апокрифами, колядками. Це в колядках і в народних оповіданнях про Бога й апостолів: Господь воликами оре, зерном засіває ниву, а Божа мати пере ризи в Йордані. Порівняймо у П. Тичини: «Над сивоусими небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають зерна кришталевої музики» («Золотий гомін»). Звичайно, тут інша тональність: хліборобська праця Бога опоетизовується, піднімається на небо, але засів є засів — чи то реальним зерном, чи кришталевими зернами.

П. Тичина розмовляє з природою як рівний з рівним. Тому його метафори майже всуціль антропоморфічні: «Співає стежка на город; Гарбуз під парасольками Про сонце думає» («У собор»); Очі, серце і хорали Стали, ждуть:.. («Одчиняйте двері...»); «Як чумацький шлях срібну куряву простеле» («Золотий гомін»); «і заспівали гори, Зазеленіли...; А у всіх навіть у травинки сміялись сльози; — Сказали тополі: бризнем піснями — сказали квіти; — Господь іде! — подумав десь полин. Заплакав дощ... і вщух» («Іще пташки»); «А від сходу мечами йде гнів...» («Енгармонійне»). Поет розмовляє з квітами, травами, напр.: «Ромашка? — здрастуй! І вона тихо — здрастуй!» («У собор»). Чимало в Тичини метафор-символів. Вони стосуються переважно темних сторін людської природи, особливо завойовників: «Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів; Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув — Мов пух» («Золотий гомін»); «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став» («Замість сонетів і октав»); «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі» («Антистрофа»).

Лексика раннього П. Тичини переважно поетична. Але технічні реалії проникають і в його твори: тунель, канали, фабрики, екстракт цілющий і под. Проте слова такого типу здебільшого вплітаються в контексти, в яких ідеться про долю людську: «Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одно одному в вічі не дивляться» («Антистрофа»); «Тоді як вже давно конгреси й техніка жорстокі міри геть вивела» («Прометей»).

Вся поезія П. Тичини пройнята музикою. Все у нього грає, співає, сміється, навіть коли сумно: «Внизу Дніпро торкає струни..;

Десь у небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври й Софії; Над мною, підо мною Горять свічки, біжать світи Музичною рікою» («Золотий гомін»).

Раз-по-раз у поезії П. Тичини зринають церковнослов’янізми: воспоєм, нагая, гряде, скорбні і под. Поет відомий і як сміливий експериментатор у галузі словотвору: його яблуневоцвітно і досі мандрує від поета до поета. А менш відомих неологізмів (достоєвщина, партійноборний і под.) сотні. Останнім часом набувають популярності такі його рядки: «Стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я» («І Бєлий, і Блок»). Не оминає поет і діалектизмів, зокрема таких, як ачей «можливо», заори «краї поля, які важко піддаються оранці», перемежениться «кінчиться добром» та ін.

П. Тичина уживає переважно той варіант інфінітива, що кінчається на -ть (тримать, бороться, однімать), дієслова першої дієвідміни з суфіксом основи -а- досить часто в третій особі однини вживає без кінцевого -є (визволя, підійма), інколи використовує в іменниках форми двоїни (Коли йде дві струнких дівчині — «Ритм»). Поет милується в нагромадженні простих речень: «Я Прометей, я дух ваш, слава, гордість, я батько ваш, я друг, я проводир...» («Прометей»). Тут подано приклад з простими безособовими реченнями. Але частіше поет вдається до називних: «Самотна ти, самотний я. Весна! — світанок! — Вишня!» («З кохання плакав я»).

П. Тичина з його музичним чуттям — майстер алітерацій. Темна ніч з її невідомістю інкрустується у нього шиплячими (Півні чорний плащ ночі вогняними нитками сточують — «Пробіг зайчик»), а ранок прикрашений повторенням /л/ (Леліє, віє, ласкавіє — «Золотий гомін»). Пізніше П. Тичина втратив свій голос. Від символізму він відійшов, а до реалізму чи неокласицизму не дійшов.

Про мову поезій О. Олеся, мабуть, годилося б писати в попередньому розділі, бо розквіт його творчості припадає на дожовтневий період. Але оскільки він писав і в 20—30-ті роки, варто розглянути його мову саме тут. Ні, він не був символістом, але він не був і неокласиком, не був він і романтиком. Він сам по собі. Як писав В. Петров, «в боротьбі за естетизм проти аестетизму народників Олесь вводить в зміст своїх поезій: весну, журбу, айстри, сум і самотність, небо, сонце, майовий день, степ шовковий або широкий, усталені образи ідилії, стандартизований, умовнопоетичний, декоративний пейзаж» ¹. В. Петров звертає також увагу на те, що з поезії в поезію вривається сміх: «Сміявся день», «Весь божий день сміявсь», «В сльозах, як в жемчугах, мій сміх», «трава всміхалась», «сонце сміється», «сміються, плачуть солов’ї» і т. д. ²

Велику роль у розвитку української літературної мови відіграли неокласики: М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович, Ю. Клен (Бурггардт). Неокласики не мали ні якоїсь окресленої програми, ні статуту, не виступали з маніфестами. Вони просто були закохані в поезію і постійно підкреслювали зв’язок сучасної їм української поезії з літературними традиціями мистецького всесвіту.

Неокласики були переважно ліриками. Правда, їхній ліризм був особливий. Вони не стільки описували чари коханої (хоч було й це), скільки здивованими очима вдивлялися в навколишній світ і знаходили в ньому багато прекрасного. Усі неокласики, продовжуючи традиції Лесі Українки, милувалися в перекладах.

Увага до історії людства, до трагічної долі України сприяла появі епічних творів Ю. Клена. Але про це пізніше.

Як писав Ю. Лавріненко, «на вісі Київ — Романівка виріс великий незалежний поет любові, краси і волі — із цим вантажем урізався його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижаного океану» ³.

¹ Петров В. Проблема Олеся // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 280.

³ Лавріненко Ю. Лірика і ліричний епос Максима Рильського // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 94.

У 20-ті роки виходять друком його збірки «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Під осінніми зорями», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги» та ін. У ліриці М. Рильського втілилася туга за великими культурами людства. Це позначилось на його образах, в яких часто згадуються міста, споруди й постаті минулих віків; природа ж подається просто, реалістично, як на долоні: «Мохнатий джміль із будяків червоних спиває мед» («Опівдні»).

Суть неокласицизму в тому, що поети цього напряму не робили експериментів з мовою, не рубали слова, а вдавалися до випробуваних у літературі класичних форм і вписували українську поезію у світову літературу. М. Рильський як з рідними поводиться з Мелларме, Аксаковим, Плетньовим, Доде, Шекспіром. Він звертається до образу Беатріче (Не ясноокий образ Беатріче І не вакханки темний, п’яний зір), Дездемони (Білосніжна Дездемона Стоїть на сходах угорі), Ізольди білорукої (Трістан коня сідлає... Ізольда білорука ридає за вікном), Лореляй (Скільки літ не пройде — все на скелі сидітиме 3 золотим гребінцем Лореляй). Поезія М. Рильського нерозривно зв’язана з античними творами: з Гомером, Феокрітом, Вергілієм, Піфагором, Анхізовим сином.

Метафори в М. Рильського базуються переважно на осмисленні природних явищ: «Розкинув місяць срібні крила; Умиється зелене літо і засміється, як дитя; Осінь ходить, яблука золотить; Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий» («Людськість»). Улюбленими кольорами поета є зелений (гаї зазеленіли, зелені надії, зелена весна, зелений літній день, лан зелений, свіжа зелень, зелені вруна) і синій/блакитний (синіє зима, сині зіроньки, світ голубий, дощ блакитний, синіє ранок, волошки сині, вода синіє, сині води, синя Десна).

У цілому ж мова М. Рильського — рафінована українська літературна мова, вироблена його талановитими попередниками. Він майже не користується церковнослов’янізмами, обережно ставиться до етранжизмів. Зате він майстерно використовує підпорядковані нормі варіанти, навіть наголошування слів, напр.:

Новá моя, нó ва дорого («Шумлять за вікном дерева...»).

М. Рильського не влаштовує верлібр. Але коли він пише про своїх улюблених античних героїв, то інколи використовує гекзаметр:

Наш Одіссей нам тихенько розказує споминки дивні. Інколи він вдається до цього розміру і у віршах на сучасну тематику:

Віє од цвіту вишень і від сирої землі («Грім одгримів...»).

Неокласики настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є. Це епітети, в яких природно зливаються воєдино дві ознаки (золотодзвонні пісні, спомин тихо-мирний, хмарки шовково-білі, вогняно-гарячі уста), абстрактні слова, утворені переважно усіченням (безлюд, другування, золотінь та ін.). Г.М. Колесник знаходить у М. Рильського понад 200 неологізмів ¹.

¹ Як парость виноградної лози. — К., 1973. — С. 229-259.

У 1929 p. M. Рильський писав: зате в житті ні разу Неправді не служив («Пам’ятник»). І все ж саме від цього часу в його мові з’являються слова, що були тоді в офіційному вжитку: кооператив, робфак/робітфак, комбайн і под. З’являються, мабуть, не без впливу тодішньої критики й нові мотиви, що потребують уживання таких слів, наприклад: «Хвала вугіллю та руді! Живіть і радуйтесь комбайни; Усміхнувся Волховстрою Дніпрельстан» («До мети!»); «країна, що кує з брил людських міцну нову людину» («Балада про любов»); «Розливай погожу воду, Молода Країно Рад» («Засівна пісня»); нарешті, з’являються і такі строфи:

Згодом ці сюжети стають дедалі частішими, а разом з ними нагромаджується й така лексика, як клас, пролетар, злидар, більшовик, соціалізм, комунізм, партія, комуна, радянська слава і под. Але до кінця днів своїх М. Рильський лишається ліриком, закоханим в Україну, її народ і природу.

М. Рильський був не тільки поетом. Це відомий учений — фольклорист, етнограф, мовознавець. Він багато перекладав з інших мов. При цьому М. Рильський вважав, що переклад, навіть із близькоспорідненої російської мови — це «спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку!» Поет перекладав твори Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Некрасова, «Слово о полку Ігоревім», сербські епічні пісні, твори французьких поетів: Буало, Корнеля, Расіна, Гюго, Ростана та ін. На відміну від деяких своїх сучасників, які любов до мови виражали геніально просто — «ой яка чудова українська мова», — М. Рильський доводив, що краса мови залежить від ступеня володіння нею, а тому все життя треба вчитися мови у народу і з словників:

Михайла Драй-Хмару відносять до символістів. Поте сам він зараховував себе до гуртка п’яти — неокласиків:

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Якщо М. Рильський вводив у свою поезію класичні образи, то М. Драй-Хмара кохався в стародавніх словах:

Микола Зеров, як і М. Рильський, був тонким ліриком і блискучим перекладачем. За його життя вийшло два поетичні збірники: «Антологія античної поезії» (переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Марціала) і «Камена» — збірка оригінальних віршів. Образи сонетів М. Зерова навіюють давні твори, зокрема «Слово о полку Ігоревім»:

На груди сипали мені старому («Сон Святослава»);

Його увагу вабить сарматський степ, мармури Атен, білий Гептастадій, воскреслі аварин, гот і гунн, він чує крик дулібських жен під батогом зневажливого обра. Звертається він і до раннього християнства, переслідуваного офіційним Римом: «Навколо нас кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор» («Чистий четвер»).

М. Зеров захоплювався французькими парнасцями; на його поезії найбільше відбився вплив Хосе Марії Ередіа — найбільшого віртуоза сонета у французькій поезії ¹.

¹ Див.: Державин В. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 530.

Зведуть тебе на справжні верхогір’я («Молода Україна»).

Найулюбленіший епітет М. Зерова — чорний і в прямому і в переносному значенні, наприклад: «І чорний день десь дзвонить у стремена» («Сон Святослава»); «і чорних воєн безпощадна тінь» («Херсон»); як антонім уживається досить часто епітет білий: «Але ніщо не хвилювало так, Як Фарос твій, твій білий Гептастадій» («Олександрія»).

Чого зовсім не було в поезії М. Зерова, так це червоно-революційної лексики й фразеології. Цього тодішня ідеологічна система не прощала.

Якщо неокласики вбачали революцію української художньої літератури в наближенні до європейської класики, то група ВАПЛІТЕ ставила своїм завданням позбавити українську літературу «просвітянської» форми. Попередниками ВАПЛІТЕ була спілка пролетарських письменників «Гарт». Ініціатором створення Вільної академії пролетарської літератури був М. Хвильовий. Сюди ж належали О. Досвітній, М. Яловий, М. Куліш та ін.

М. Хвильовий починав як поет, але здобув собі славу як прозаїк. Сам він називав себе романтиком. Ним він фактично і був. Він мріяв про «загірну комуну». Його перші оповідання, часто безсюжетні, пронизані романтичною символікою. Але поступово в ньому наростає злість до тих, хто продав його революцію і зруйнував віру в загірну комуну. Він стає сатириком і наближається до реалізму.

У творах М. Хвильового постає рання радянська дійсність: тут уживаються слова на позначення породжених нею установ і організацій (комнезам, ревком, виконком, кооперація), документів (оправка, партквиток), поборів і привілеїв (продподаток, совнаркомовська пайка, пролетарська норма), партійних — і близьких до них — осередків (ком ’ячейка, Комінтерн, комсомол), армійських звань (червоноармієць, комісар бригади, чекіст), поширена в той час фразеологія: пролетарське походження, диктатура пролетаріату, інтереси пролетаріату, ідеологічно витриманий, буття визначає свідомість, матеріалістична діалектика, розколоти партію, соціалістичне змагання, робітничо-селянська дітвора та ін. Є тут і лексеми, що під впливом радянської дійсності виникали в народі: комунія (комунією лаяли), совбарин.

У «Повісті про санаторійну зону» наявна медична термінологія: істерія, анабіоз, заразна хвороба, хворий психічний процес, гарячка та ін.

Оскільки М. Хвильовий заперечував просвітянство і відштовхувався від побутовізму, ми не знайдемо в нього надміру фразеологізмів. Проте ті поодинокі, що зустрічаються, дуже нестерті, наприклад: «Більшовицька власть — це печериця печена» («Колонії, вілли»).

У своїй переважній більшості персонажі М. Хвильового — харківські інтелігенти, у мові яких багато росіянізмів. Є вони і в авторській мові: суєтиться, женщина, прольотка, полове питання, м’ятежний, кровать, смазливий, унасток, поселок, одуванчик, солом’яна вдовушка, ярко, надменний та ін. У мові персонажів трапляються цілі російські фрази, наприклад: «—Ваша дитина прєлесть, прямо удівітельно» («Колонії, вілли»), «— А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, не випитивайте...» («Кіт у чоботях»); «— Покинь жартувати, — махнув рукою лінгвіст. — Для руської публіки, для... як би це сказати... для поощрєнія:

— Для заохоти, — поправила Аглая («Вальдшнепи»).

Але вплив галицької мовної практики тоді ще дуже відчувався. Не уникає галицизмів і М. Хвильовий: льокайськи, рурка, шпацірувати, консеквентний; — Укінчений, як кажуть галичани, «фільозоф» («Вальдшнепи»).

Донеччанин М. Хвильовий виніс із південної України такі місцеві слова, як скорзно «брудно», «млосно», кукражити «бешкетувати», мамулуватий «неповороткий», хихлатий «пухнастий» та ін. До новотворів письменник майже не вдається. Можна відзначити лише окремі слова, серед яких найодіозніше сполучення загайаватизований «Капітал», тобто твір К. Маркса, облагороджений відомою поемою Лонгфелло. Подекуди трапляються арготизми типу галдіти, пошамати.

Стиль М. Хвильового — від перших новел до останніх великих прозових творів — характеризує стислість висловлення. Для того, щоб виразити свою думку, він удається не до речень, а лише до слів, що мають бути центрами речень. Лаконічно, але дуже виразно, наприклад: «Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно» («Колонії, вілли»); «Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл...» («Редактор Карк»); «Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок» («Кіт у чоботях»). Окремі уривки складаються тільки з називання іменників та інтер’єктивів, напр.: