Часи української державності і бездержав’я 5 страница

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

¹ Докладніше про це див.: Сологуб Б. Мовний світ Олеся Гончара. — К., 1991.

«Піхотинці посувалися повільними методичними хвилями. Деякі навіть понапинали палатки, бо сіявся дрібний дощ. І, мабуть, саме цими кобеняками та поважною неквапливістю бійці нагадували дівчині землемірів («Прапороносці»).

Це переважно п’ятиморний пеон, перериваний амфібрахієм. У В. Винниченка переважає амфібрахій, розбавлений ямбом:

«Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим пророхом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку».

У M. Коцюбинського також панує амфібрахій, хоч трапляються дактиль і пеон:

«Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.;

— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.

Вітер гуляє в Рудих горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане каміння сміється до сонця».

Починається уривок хореєм, але в ритмі переважає амфібрахій, що інколи переривається знов-таки хореєм або ямбічною стопою. Звернімося до Т. Шевченка. Він часто міняє ритм. Але коли йдеться про особливо поважні ситуації, у нього панують амфібрахій, ямб і пеон:

Майже чистим амфібрахієм творилися українські істоичні думи:

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Отже, О. Гончарові, як і іншим видатним українським письменникам, підвладне відчуття того властивого нашому народові ритмічного ладу, який супроводжує вираження високих почуттів, створення філософсько-художніх образів. Це один із яскравих виявів взаємозв’язку народної ментальності і мови як засобу її вираження. Звичайно, не кожному творцеві це вдається. Але ті, що підсвідомо цим даром володіють, акумулюють народний настрій і викликають розуміння краси. Це можна порівняти з тим, як композитор використовує народні мелодії в своїй оригінальній творчості.

О. Гончар постійно й послідовно розбудовував українську літературну мову. Чи були в письменника неологізми? Звичайно, аркодужних і яблуневоцвітних слів, як у П. Тичини, в О. Гончара немає, і разом з тим у нього є тисячі слів, яких раніше ніхто не вживав. Він не прагне вразити читача, примусити його зажмуритися від несподіванки. Ні, він просто шукає і знаходить слово, яке передасть усю глибину заздалегідь спроектованого художнього змісту. Найчастіше письменник удається до випробуваного ще Шевченком вірного засобу: поєднання двох слів в одне. Виростають і такі промовисті поетичні двійнята, як хмарки-оболоки, і чітко окреслені, з внутрішнім порівнянням пари типу зав’язь-молекула. Здебільшого ж спарені слова — це прикметники і прислівники, якими виражаються переливи звуків, барв, почуттів: звично-розгонисто, нервово-гарячий потиск, гаряче-духмяно, похмуро-байдужий погляд. Не гребує О. Гончар і манерою Остапа Вишні вживати прийняті в народній мові слова-оказіоналізми, приміром спиртоміцин. Типово гончарівськими є абстрактні іменники, що відрізняються від нормативних суфіксом, який робить їх емоційно виразнішими. Так, жалюгідність звучить пріснувате поряд із жалюгіддя (пор. громаддя, безскеддя, привиддя, страховиддя). Не треба напружувати пам’ять, щоб зрозуміти слово вимрійка. Звучить воно як давно знайоме, але в жодному словнику знайти його марно. Вимрійка — це щось, безперечно, вимріяне, але не настільки важливе, щоб не могло розвіятися, віддалитися, розтанути у млі. Звичними новотворами є в О. Гончара складні прикметники, які дають людині певну виразну характеристику, як, скажімо, слиногубий. А якщо з’єднати в одно два характеристичних слова? Тоді постає чи не повний образ. Назвав людину грубіяном-бруднолайком — і ніяка додаткова характеристика не потрібна. Здавалось би, Гончар ніколи не відступає від норм. Він і справді їх не порушує, вкладаючи нові слова у нормативні словотвірні форми. Томуто сприймаються такі новотвори як уже чуті і потрапляють до новітніх словників.

Мабуть, інтеграція всіх цих особливостей — і пісенної ритмізованості, і майстерності у використанні діалектних слів, і словотворення у згоді з глибинними процесами саморозвитку мови, і співзвучність з народом у виборі слова — і витворили той неповторний феномен, який уже півстоліття є зразком української літературної мови.

Колегою О. Гончара в плеканні української літературної мови був О. Довженко. Він здебільшого відомий як автор кіноповістей. Але у 1957 р. виходить його повість «Зачарована Десна», яка стала новим словом в українській поетичній прозі. Твір пройнятий легкою українською іронією, що є однією з ознак нашої ментальності. Для цього використовується зіставлення слів, належних до різних емоційних сфер («...Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкірятяна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява»), несподіване вживання фразеологізмів («Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли»), неймовірні парадокси («їй [прабабі] можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити і дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу») та ін.

Ця повість — спогад про дитинство. Тому вона відбиває дитячу психологію, сприйняття дитиною приємного й неприємного, реального й фантастичного: «Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінню. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким»; «Перед сном мені так захотілося розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно». Оригінально використовується фольклор. Письменник звертається до колядок, але вплітає їх у текст так, ніби їх зміст звернутий до нього: «Ой чи ти не забув, як у війську був, як ми з тобою бились з ордою, та як же за нами турки влягали, ой, да не самі турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега, — святий вечір».

Повість-спомин майже не містить метафор. Проте дитяча уява не позбавлена гіпербол типу: Коли б його (Самійла. — В.Р.) пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю. Пейзажі не квітчасті, але дуже яскраві: «А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!»

Не обходить О. Довженко своєю увагою церковнослов’янізмів. Все ж таки це було те Боже слово, з яким звертався до селян священик і яке поступово проникало і в їхній лексикон. Ось піп їздить на Великдень поміж затопленими повінню хатами і виголошує: «— Воскресенія день, просвітимось людіє! Пасха Господня, пасха од смерті до жизні і од землі к небесі...» І в мові неграмотних мужиків час від часу виринають такі слова, як проїзростати, утруждати, рождатися, розсудительність, возсідати і навіть возгавкнути. Зрідка трапляються й локально обмежені слова, як ловкий «гарний» хлопчик, кутчани «мешканці кутка» і под.

Поряд з цими корифеями — О. Гончаром і О. Довженком — працювали над розвитком української літературної мови й інші письменники-прозаїки: М. Стельмах, Д. Бедзик, О. Ільченко, Г. Тютюнник (старший), О. Десняк, О. Донченко, С. Журахович, П. Загребельний, Я. Качура, О. Копиленко, В. Кучер, І. Ле (Мойся), В. Козаченко та інші, в Західній Україні — П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, С. Тудор, І. Вільде та ін. У більшості з них є цікаві мовні знахідки, що сприяли розвиткові літературної мови. Але інколи їм не вистачало мовно-естетичного чуття. Не завжди вони дослухалися до слушного зауваження О. Довженка про те, що письменник повинен бути не фотографом, а селекціонером, який формує сучасну літературну мову. М. Стельмах виявив себе майстром метафори, пор.: «На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи» («Дума про тебе»); «Усе було переговорено, перегарикано, перемелено на жорнах досади» (там же); «Дні стояли тепер в шелестах золота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів» (там же). М. Стельмах уміє вдало персоніфікувати метафору або зробити її постійною ознакою чогось. Так, наявність у Івана Соколенка — персонажа роману «Дума про тебе» — сіранодебержераківського носа, що нависає над товстими губами, підкреслюється однотипно побудованими метафорами: назбирує сум на товсті губи; насадив на виступець нижньої губи самовпевненість і под. І все ж стельмахівські метафори, трапляється, нівелюють героя, стиль його мислення й висловлення, оскільки за ними, всупереч художній настанові, виразно відчувається особа автора. Наприклад: «Дорога неслави каламутно тінявилась перед молодим, вибивала на померклім обличчі мідяки плям» («Дума...»). Нанизування різноманітних, не об’єднаних спільною ідеєю метафор, особливо в пейзажних малюнках, не створює цілісної картини. Порівняймо: «На розгорнуту книгу снігів опустився вечір і місячний підсмуток. Дорога звісила колії вниз і впала в підсинений полумисок долини, на дно якої хтось висипав пригоршу хат» («Дума...»).

До улюблених прийомів М. Стельмаха належить також нанизування синонімів — окремих слів і словосполучень, нерідко фразеологізмів. Але й тут треба мати почуття міри, бо інакше художнє мовлення може перетворитися на синонімічно-фразеологічний словник, наприклад: «І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові летіли джмелі, замість мізків росла капуста, не робило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявсь аж у п’яти і на в’язах стирчала капуста» («Гуси-лебеді летять»).

До нанизування синонімів удається також О. Ільченко в химерному романі «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай і Чужа молодиця»:

«Покличеш москаля з білорусом на допомогу, та вже з ними разом тих панів мостивих добрим гуртом будете так сильно лупцювати, так дуже духопелити...

— Складати! Банити! Гилити! Голомшити! Кулачити! Маніжити! —Локшити! Потрошити!»

Оригінальний прийом зрощення двох семантично далеких фразеологізмів застосовує П. Загребельний у романі «Переходимо до любові»: «Всі ці розмови в цеху з мене, як з гуся сьома вода на киселі; «Не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя в мішку. Раз мене сюди призначили начальником, то я не допущу, щоб мене підвели з вогню прямо в полум’я під монастир». Надмірне нагромадження таких зрощень також переливається через край художності.

У прозі з її широким тематичними обріями і різноманітними мовностильовими напрямками умовно можна розрізнити зображально-описову та характеристичну функції літературної мови. Від часу розвитку реалізму в літературі ці функції завжди співіснували в художньому творі — в них виявлялася різниця між мовою автора і мовою персонажів. Обидві функції художньої мови виразно виявили себе і в 50-ті та 60-ті роки.

Індивідуалізована мова персонажів художнього твору завжди спирається на усно-розмовне мовлення. Талант прозаїка полягає в глибокому відчутті усних інтонацій незалежно від того, чи це мова оповідача, чи діалогічне мовлення людей різних соціальних прошарків. Усно-розмовне мовлення набуває різних форм у прозових творах залежно від епохи, країни, ідейно-художнього напрямку та індивідуальної манери письменника. Орієнтація прози на уснорозмовне джерело виявляється насамперед тоді, коли вводиться фігура оповідача. Прикладом такої оповіді, побудованої на традиціях класичної української літератури, може бути монолог «сільського балагура і політикана» (так його названо у творі) Кузька Сорокотяти з роману Г. Тютюнника «Вир»:

«— Було нас у сім’ї четверо, старші ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи підріс, повела і мене мати між чужих людей. Пам’ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, я так собі, не плачу, тільки серденько в мене болить, як у молодесенького телятка-сосунчика, якого налигали й ведуть продавати на ярмарок... Сонце пече, дорога тверда, мов камінь, аж водянки на ногах набігають. Йшли два дні, в степу ночували, на третій день приходимо в хутір. Посеред хутора — дім під залізом, клуні, повітки, на воротях чирва вирізана. «Оце, — каже мати, — тут твій хазяїн живе». Зайшли у двір. Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці...

Повели мене до хліва, кажуть, що оце тут наймити сплять і ти з ними спатимеш.

На другий день почав я пасти. Хлопці полягали спати на толоці, а мене заставили скот завертати. Вони собі спочивають, а я стремлю з ґерлиґою біля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годі. Присів я на травичку та не зчувся, як і заснув. Як опече мене щось по спині, я так і скрутився, як листочок на вогні».

У цьому монолозі багато слів і синтаксичних конструкцій, забарвлених колоритом розмовності: при батьках перебував, стремлю біля худоби, незчувся, як і заснув, як опече щось по спині. Є тут і елементи фольклорної мови, і ознаки традиційної розповіді від першої особи. Саме вкраплення окремих книжних, розмовних та просторічних елементів у мову художнього твору, а не копіювання розмовної мови створює реалістичний мовний колорит. У цьому й полягає особливість естетизації різних мовних засобів літературного і нелітературного походження в художньому стилі.

У другій половині 50-х років в українську літературу повертаються письменники-засланці: Остап Вишня, 3. Тулуб, Б. Антоненко-Давидович. І хоч останній починав свій творчий шлях разом з іншими своїми проскрибованими колегами, але звернутися до його творчості доречніше саме тут. Його мова, незважаючи на довгі роки заслання, це, з одного боку, рафінована літературна, з другого, — своєрідна губка, що вбирає в себе рідкісні українські слова, окремі неологізми, професіоналізми, «блатну» лексику, табірну лексику, запозичення з тюркських мов і под.

Не будемо тут розглядати всю ту лексику, яку Б. Антоненко-Давидович видобув із «словникових холодин» і повернув українській літературній мові. Достатньо проілюструвати це кількома прикладами. Це іменник рата «частина плати (орендної і под.), що припадає на певний строк», прикметники зарічаний «той, хто любить суперечити», ворушливий «рухливий, неспокійний» і под. Деяким словам, що раніше вживалися з відмінним значенням, письменник надає іншого змісту. Наприклад, слову нічниця Б. Грінченко в зредагованому ним словнику приписує значення: 1) велика вудка, що ставиться на ніч; 2) один із злих духів (гуц.). Б. Антоненко-Давидович уживає це слово в значенні «безсоння», пор.: «Людям похилого віку часто не спиться і пригадуються нічницями ті, котрих давно вже нема серед живих» («Сибірські новели»). Неологізми в мові цього автора — це здебільшого створені за законами української мови синоніми до вже існуючих слів.

Є в Антоненка-Давидовича оригінальні метафори (до самого дна душі; екскаватор солодко позіхав металевими щелепами ковша — «За ширмою»), багато представлена фразеологія, причому не тільки загальновживана з уже дещо стертою образністю (клеїти дурня, шкода й мови, підвезти комусь воза, в бірюльки грати, старого горобця на соломі не обдурити, не до поросят свині, якщо її саму смалять та ін.), але й такі досить рідкісні, як не нашого пір ’я птах, проти сили й віл не потягне і ін.

У всіх творах Б. Антоненка-Давидовича, особливо в романі «За ширмою», багато представлена медична термінологія. Це назви медичних установ (амбулаторія, процедурний кабінет), медичних інструментів (стетоскоп, рентген, фонендоскоп), медичних спеціальностей (акрихінізаторка, мартолог, терапевт, дантист), ліків (хінін), способів лікування (штучний пневмоторакс) і особливо хвороб (кавенозний процес, цистит, туберкульозний лімфаденіт, асфекція, ракова кахексія) та ін.

У романі «За ширмою», дія якого відбувається в Узбекистані, представлено місцевий колорит. Тут поряд з тепер уже загальновідомими тюркськими словами типу дувал, кетмень, дехканин, паранджа, уживаються й такі, як чапан «короткий халат», докторхана «лікарня», кандаляк «сорт ранньої дині», таук «курка», кибитка «хата» і под. Трапляються й окремі узбецькі вирази: Яман! Джуда яман! Погано! Дуже погано!», Бач та калас? «Чи є папір?»

За творами Б. Антоненка-Давидовича, зокрема за вживаною ним лексикою, можна встановити головні події суспільного життя 2030-х років, а згодом і післявоєнного часу. Читачеві з багатим життєвим досвідом багато про що говорять слова чистка, непевний елемент, кампанія, соціальний прошарок, шкідництво, контрреволюція, чистильна комісія, зубри націоналізму, класовий ворог, політичний злочин, сексот, троцькіст, терорист, аліментник, валютник, «чорний ворон» та ін. Ближчими до наших часів є такі вербальне виражені поняття, як оргвисновки і под. Була й інша лексика — із арсеналу офіційної пропаганди: партія і уряд, робітники й селяни, капіталісти й поміщики.

Ще до І. Багряного Б. Антоненко-Давидович ознайомив читачів з так званою «табірною» лексикою: БАМЛАГ, вертухай, зек/зека, строк, зона, конвой, кандей, вишка/вишак «розстріл», сізо і под. Складовою частиною цієї лексики є слова з мови «по фені», тобто з жаргону карного елементу: лягавий, стукач/стукачка, шльопальщик «той, хто розстрілює», стукнути «донести», розколоти «добитись неправдивого зізнання», мастирка «штучна рана чи пухлина, щоб дістати звільнення від роботи», закосити «симулювати» і косарик «симулянт», шити «звинувачувати в тій провині, якої нема», по новій фені «за новою блатною термінологією», радіопараша «чутка, здебільшего химерна», сука «зрадник» і посучився «став зрадником» і под.

Але про що б не писав Б. Антоненко-Давидович, одним із головних його завдань було чітке розмежування українського й неукраїнського слова. Цьому присвячена і його книжка «Як ми говоримо» (1995 р.).

Якщо письменників 10-20-х років у літературі називають першою хвилею, їхніх наступників 30-50-х років — другою хвилею, то в 60-ті роки зароджується третя хвиля — письменники-шістдесятники. Провести чітку межу між митцями другої і третьої хвиль, мабуть, не можна. І все ж існує ядро шістдесятників — В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник у поезії, Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Вал. Шевчук у прозі; але до них належать і Д. Павличко, і Ю. Мушкетик. До цієї ж когорти згодом долучається М. Сингаївський, В. Лучук, М. Сом, Р. Лубківський, Б. Нечерда, В. Корж, І. Калинець та ін. Ідейно і психологічно письменників цієї генерації від початку зародження їхньої творчості підтримували М. Рильський, М. Бажан, О. Гончар Л. Новиченко та ін. Вони теж, як відомо, ще творили в той час, віддаючи перевагу вираженню в поезії філософського осмислення життя. Ці мотиви зазвучали і в поезії та прозі третього покоління, але набули тут дещо іншого мовного вираження.

Першим відчинив двері у нову поезію В. Симоненко. Він ще писав у межах виробленої на той час української літературної традиції, але вже наважився говорити про ті явища в повсякденному житті, яких нібито не бачили інші. Тому в його поезії, а отже, і в мові досить сильний публіцистичний струмінь. Б. Олійник навіть писав, що «його віршів не можна категорично відмежувати від журналістської роботи. Часто вони народжувалися у відрядженнях, нерідко поштовхом до зав’язі майбутньої поезії ставав конкретний факт, з котрим стикався автор...» ¹

¹ Олійник Б. Не вернувся з плавання. Передмова до видання: Симоненко Василь. Поезії. — К., 1966. — С. 6.

Правда, публіцистичність виявляється не в утвердженні існуючих порядків, а в сумнівах щодо їх правомірності, і тому з’являються словосполучення типу муштрований убогий розум, складать наївні плани, пощезнуть всі перевертні й приблуди, завойовники-заброди і под. Поет ставить їм нетрадиційні запитання:

він збирає воєдино всі кривди, яких зазнав наш народ і виносить вердикт:

Напевно б, репнуло від сорому й хули («Пророцтво 17-го року»).

Вибрати не можна тільки Батьківщину («Лебеді материнства»).

Метафора у В. Симоненка часто спирається на фольклорні уявлення: «Впала з воза моя мрія — пішки йде до тебе» («Ой майнули білі коні»); «Заглядає в шибку казка сивими очима» («Лебеді материнства»). Звідси — один крок до антропоморфізму, який згодом широко використає І. Драч. У В. Симоненка антропоморфізм також пов’язаний з фольклорними уявленнями: «Зимовий вечір, Закуривши люльку, Розсипав зорі, Неначе іскри» («Зимовий вечір»).

Шукаючи слова для побудови метафори, В. Симоненко не обмежується традиційним поетичним лексиконом. У нього досить часто з’являються знижені слова, наприклад:

Полум’ям сизим горить («Осінній дисонанс»);

В намаганні родить слова («Говорю з тобою мовчки»).

До просторіччя вдається поет і поза тропами: «Я тобі галантно не вклонюся, Комплімента зразу не зліплю» («Я тобі галантно не вклонюся...»).

це Ліна Костенко, поетеса зі своїм філософським баченням сучасного їй світу у його зв’язках з минулим. Її голос вирізняється з-поміж голосів інших талановитих поетів. Вона використовує народнорозмовне джерело, лексику своєї доби, вдається до мистецької сфери, не цурається церковнослов’янізмів, добре знаючи староукраїнську літературну мову, доречно використовує її елементи в творах на історичну тематику. І звичайно ж, мова фольклору — вона присутня скрізь!

Серед локально вживаних слів є у поетеси такі, як тужаночка «печаль», кегура «густий туман у горах», засвіта «удосвіта», проз «мимо», шалиган «шахрай», карахонька «вид маленького гарбуза», упростяж «цугом» та ін. Відчуваються суто народні інтонації: «З наскока тут не мона» («Маруся Чурай»); «В такій біді ніхто вже не порадько; Весна укинулась в листочки» (там же) та ін. Лексика нашого часу представлена такими сполуками, як Мчимося по космічній трасі або ж одяганням старого в нову одіж — старі хатки в солом ’яних скафандрах — «Колись давно». Про фольклор уже йшлося: він зринає часто, але ненав’язливо: то раптом як віддалена імітація голосіння (Ой роде мій, родоньку!), то як уривок із купальської пісні (Ой да на Івана, ой да на Купала котилася моя зірка да із неба впала — «Ой да на Івана...»), то як типовий словесний атрибут казки (Прилетіли твої фото у вирій — не за тридев’ять земель, а за тридев’ять років — «Фото у далекий вирій»). Серед церковнослов’янізмів трапляються не тільки окремі слова (храмостроїтель, воїтель, не взискуй), а й цілі вислови (творящий добро блажен; вірую у віру, юже предаша нам отці).

Прагнучи гармонії людських стосунків, поетеса використовує мистецьку лексику, особливо з галузі музики (симфонія життя, місячна соната, скрипка Страдіварі, «Апасіоната») та живопису і найпрославленіших його колекцій (музей Прадо, Лувр, Ермітаж, Роден, рафаелівська Мадонна та ін.).

Л. Костенко має пристрасть до тропічної лексики: лотоси, пальми, мигдаль, фламінго і под.

Епітет у поетеси — фігура не часта, але дуже виразна (лляний дідок, пам’ять сива); інколи він повторює означуваний іменник: «Тут сосни соснові, берези березові, і люди людяні тут» («Древлянський триптих»). Метафора будується переважно за антропоморфічним принципом: «І маслючків брунатні карапузики з дощами в шахи грають у траві» («Древлянський триптих»); «Пограбувавши золоті хороми, вітри в гаях ділили бариші» («Чумацький шлях»). Л. Костенко час від часу використовує пароніми: дебелі дебіли; постійні струси, постійні стреси, погані праси, немає преси («Пансіонат «Форель»).

Мова поетеси лаконічна, вона часто вдається до називних речень, особливо на початку вірша: «Будяк. Стерня. Пустоширокий степ» («Чумацький шлях»).

Рима у Л. Костенко багата, розкута, інколи навіть несподівана, наприклад: Галілей — Але й; Угорські — гори ці.

Усі ці мовні ознаки характерні й для історичних творів поетеси. І все ж у них є певні характерні особливості. Так, в історичному романі «Маруся Чурай» старанно добираються фразеологізми, незвичні для наших часів: Роти в людей як верші; Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки — одна в пранні, а друга на мені; Мені таку невістку ані на оч. Використовується уривок із щедрівки (Ой на річці, на Йордані, Там пречиста ризи прала), дієслова часто виступають у формах, наявних у наддніпрянських, слобожанських і південноукраїнських говорах (ходе, відходе, огорта).

Оскільки дія роману майже наполовину складається з судового слухання, у ньому вживаються назви документів (універсал, книги міські Полтавські), канцелярські звороти (ускаржаюся Богу і вам; тоді ми, вряд, упевнившись на ділі; був поставлений перед врядом; ознаймуємо всіх), прийняті в той час у діловій мові латинізми (криміналітер, дискретно, контроверсія, пропозиція). Не уникає авторка, як і в інших творах, церковнослов’янізмів, особливо в мові дяка: долиною смиренія іти, перло многоцінне, страданіє возвиша, райські кущі, обняв мя страх, возсіяв хрестами, подвиг не лишився втуні та ін.

Поет стає справжнім народним співцем, коли він зуміє побачити світ не тільки в променях сонця і райдужних переливах моря, не тільки в хлюпоті хвиль і шелестінні дерев, не тільки в усміху дитини і в граційному польоті ластівки, а й у закономірності розвитку людських стосунків як рушієві історії. Адже художньо переконливо тільки те, що суспільно осмислене поетом, усвідомлене ним у своїй сутності. Тоді і сонце, і море, і хвилі, і дерева, і усмішка дитини, і політ ластівки — це деталі єдиної картини життя — всезагальної, універсальної і разом з тим цілком індивідуальної, позначеної інтелектом художника. І в утвердженні своєї планетарної причетності, і в численних поезіях про людей, наділених і обділених талантами, і в філософських роздумах про те, «що там, за дверима буття» виразно карбується думка Івана Драча, яскраво виявляється його громадянсько-поетичне кредо. Інколи поет висловлює його в афористичних рядках: «Ні вічна молодість, Ані докучливе безсмертя Не можуть дорівнятись до Любові» («До джерел»); «Ніколи і ніде Добро не можна прищепити силою. Воно тоді відразу роги виставить» («Драматичні поеми»), але частіше — у живописних образах, як скажімо, в «Баладі про шоферів»: водій на повному ходу зупиняє вантажну машину на шосе, щоб пропустити качку з качатами:

Від зла котили до добра («Драматичні поеми»).

«Поет повинен знати людське життя і з внутрішнього і з зовнішнього боку і, ввібравши в себе своє внутрішнє «я», всю широчінь всесвіту і його явища, відчути його там, пронизати його, поглибити і перетворити» ¹.

¹ Гегель Г. Лекции по эстетике // Сочинения: В 14 т. — М.; Л., 1929-1959. — Т. 14. — Кн. 3. — С. 192.

Це означає, що поетичну ідею треба висловити так, щоб читач побачив її зором поета, щоб вона його вразила, збудила в ньому те почуття, яке супроводжувало її зародження. Цьому і служить слово. Проте які б епітети ми не нанизували на слово як носія поетичної ідеї (вагоме, ваговите, точне, запашне, неповторне і т. д.), вони не допоможуть з’ясувати причини неповторності конкретного поетичного вислову. Для того, щоб зрозуміти, в чому ж «доцільність і співмірність» слова (вислів О. Пушкіна), треба звертатися до макро- й мікроконтексту, до способів комбінування образів. Дві головні особливості виділяють поезію І. Драча: метафораперсоніфікація або метафора-анімалізація в макроконтексті й синкретизм образів у мікроконтексті.

Принцип побудови одухотворених, динамічних картин у віршах І. Драча нагадує пейзажні акварелі П. Тичини. Звичайно, малюнки природи — не самоціль поезії. В Драча, до речі, персоніфікація й анімалізація служать не лише для створення пейзажних малюнків. Він уміє непомітно ввести в пейзаж людську постать і тим самим підпорядкувати його настроєві конкретної людини, наприклад: