T. Шевченко — реформатор української літературної мови 3 страница

Христосъ воскресъ нинЂ!

ВЂрте мнЂ, малой дитинЂ,

Бо я билъ во ЯрусалимЂ рано,,

И тамъ мЂнЂ сіє повЂдано (УП, 316).

Отже, колядка, змикаючись із індивідуальною художньою творчістю, вбирала в себе нові церковнослов’янізми, хоч, звичайно, в переважній більшості випадків вона творилася за законами українського фольклору і з того ж мовного матеріалу:

Народився Ісус Христос, народивсь,

Которий нам небо й землю просвітив.

На Ордані тихо вода стояла,

Там Причиста свого сина купала (К. Зв., 222).

Таким чином, використанню Шевченком церковнослов’янізмів передувала тривала фольклорна традиція.

Джерелом поетичного узагальнення історичного досвіду боротьби зі злом стали для Шевченка Давидові псалми. Він досить часто не переповідає змісту псалмів, а використовує їх як відправний пункт для політичної інвективи. Українізуючи текст, він зберігає в ньому окремі слова і цілі церковнослов’янські звороти. І таким чином відомі народові кліше потрапляють у нове оточення, наповнюються новим змістом: треба і волю, і землю, і пісню повернути тим, у кого вони відібрані.

Давидові псалми, як згодом і слова пророків, дали Шевченкові великий запас високої, патетичної лексики й фразеології, що виходили з-під його пера як заклик до необхідності творення історії чистими руками переслідуваних сіячів правди. Не сприймаються як чужоземні слова древо, муж, воспою, благая, восхвалили, яко в притчу, ізбави, беззаконіє, творящий, доколі, а тим більше лексика, створена за церковнослов’янським зразком з українських або з українських і церковнослов’янських морфем; вона використовується у всій творчості поета: Окрадені, замучені, В путах умираєм (псалом 43) — Та не однаково мені, як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять... (І, 383); довготерпеливий («Осія. Глава XIV») — А бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить — і не покарать. Або вже аж надто довготерпеливий (II, 14), Вільно входять у Шевченкові твори, особливо громадянського спрямування, й усталені звороти, адаптовані під впливом псалмів: Встать на ката знову (псалом 43) — Одностайне стати На ворога лукавого (І, 337); І на злих моїх погляну Незлим моїм оком (псалом 53) — Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом (І, 354); Воцариться в дому тихім, В сім’ї тій великій (псалом 132) — В сім’ї вольній, новій (І, 354) і под.

Цікаво відзначити, що Шевченко вводив окремі церковнослов’янські слова в репрезентовану ним українську літературну мову для позначення абстрактних понять і діячів, причому в деяких випадках українські церковнослов’янізми, будучи спільними за походженням і змістом з російськими, відрізнялися від них формою, напр., верхотворець («создатель», «творец»), криводушіє («лицемерие»), оновленнє («обновление»), провозвіститель («провозвестник»), самодержавець («самодержец»), своєволя («своеволие»), споборник («соратник»), судище («судилище») і под. ¹

¹ Літописець Нестор. Українсько-російський словничок до Кобзаря Т.Г. Шевченка. — Херсон, 1917.

Очевидно, в свідомості Т. Шевченка панувало поняття про невіддільність українського і церковнослов’янського мовних джерел у мовному вихованні. Інакше важко було б пояснити, чому він використовує і українську і церковнослов’янську мови у своєму «Букварі южнорусскому» (СПб, 1861). Поняття про склади автор «Букваря» розкриває в шести «стихах», які є уривками перекладених ним «Давидових псалмів»: «стих первий» — трохи змінений початок 132-го псалому, «стих другий» — кінець псалому 53-го, «стих третій» — кінець псалому 12-го, «стих четвертий» — уривок з псалому 93-го, «стих п’ятий» — завершення попереднього псалому, «стих шостий» — перша частина псалому 149-го. Чому поет подає уривки саме в такому порядку? Очевидно, це ще один доказ того, що канонічний текст був для нього лише загальнокультурною канвою для власної поетичної творчості.

На с. 7 «Букваря» повністю подається 132-й псалом у перекладі Т. Шевченка. Звичайно, відомі народові з церковної відправи слова поет лишає без перекладу. Це миро добровонне, тварям земнородним, братів благих; лишається, звичайно, й локальний колорит: роси Єрмонськії, гори Сіонськії.

Великий інтерес з погляду нормалізації української літературної мови становить Шевченкове переднє слово до наведених далі молитов: «Іісус Христос, син Божий святим духом, воплощенний од пречистої і пренепорочної діви Марії, научав людей баззаконних слову правди і любові, єдиному святому закону. Люди беззаконнії не няли віри єго іскреннему святому слову і розп’яли його на хресті меже разбойниками яко усобника і богохула. Апостоли, святії ученики його, рознесли по всій землі слово правди і любові і його святую молитву».

Привертає до себе увагу двічі повторене сполучення слово правди і любові. В оригінальних творах Шевченка виступають окремо слово правди і слово любові: І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові («Єретик», І, 263); І слово правди понесли По всій невольничій землі Твої апостоли святії («Неофіти», II, 268).

Отже, говорячи про мову Т. Шевченка як про народну, не можна плутати поняття народності і простонародності. Народність його мови в освоєнні всіх тих джерел, що живили духовний світ української літератури й культури в цілому, не можна не зважити на її зв’язки з європейською літературою і культурою. Прометей — один із вічних образів європейської поезії — у Шевченка став символом боротьби народів царської Росії за соціальне й національне визволення; у своїх творах поет згадував політичних діячів (Августа, Нерона), філософів (Сократа, Геракліта), поетів (Гомера, Вергілія, Горація, Овідія), порівнював своїх земляків — месників за кривду — з богами й героями Еллади й Риму. Одними з улюблених героїв, часто згадуваних Шевченком у «Журналі» і в російській художній прозі, були Телемон і Бавкіда з «Метаморфоз» Овідія; у російських поемах «Тризна» і «Слепая» відчувається його добре знайомство з байронівськими стилістичними і композиційними прийомами; творчість окремих європейських письменників (Р. Бернса, Альфреда де Віньї) сприяли утвердженню принципу народності в його творчості. Особливо близька йому була слов’янська поезія — як народна, так і професійна. У поемі «І мертвим, і живим...» він згадує чеського поета В. Ґанку, видатному діячеві чеського і словацького відродження П. Шафарикові присвячує поему «Єретик», за мотивами відомих сербських пісень, виданих В. Караджичем, пише вірш «Подражаніє сербському», високо цінує польського поета А. Міцкевича (відчувається навіть певний настроєвий і стилістичний перегук між третьою частиною поеми польського письменника «Dziady» і поемою «Сон» Шевченка). Цікавою є й така деталь. Уже згадувалося про те, що покривджені Шевченкові героїні, яких нерідко горе доводило до божевілля, співають пісні з сороміцьким підтекстом. Чи не запозичений цей прийом у В. Шекспіра, якого так любив український поет? Адже й Офелія з «Гамлета», що збожеволіла після смерті батька, співає:

Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав (В.Ш., 5, 86).

Своєрідний розгін в інтернаціональний поетичний контекст творчість Т. Шевченка взяла уже від самих її перших романтичних початків. На цьому етапі помічається близькість його в розробці народних баладних сюжетів з А. Міцкевичем, К. Махою, до певної міри з О. Пушкіним та І. Козловим. Треба відзначити, що фольклор усіх слов’янських народів виробив такі сюжетні лінії, як насильство матері над дочкою у виборі чоловіка, зрада юнака дівчині або дівчини юнакові, трагічна розв’язка любовної колізії через соціальну нерівність і под. На ґрунті цих сюжетів виростають такі метафори і порівняння, в яких самогубство стає актом перетворення людини в дерево (улюблений образ міфів усього світу), обернення її в міфічну істоту, скажімо, в русалку, співзвучність почувань людини і природи і под. Звідси випливає закономірний перегук ідей і образів А. Міцкевича і Т. Шевченка. Як відзначають дослідники, на образи і прийоми його балад «діє «магнітне поле» романтичного світосприймання, пройнятого, проте, соціальним змістом, що визначає характер художнього конфлікту» ¹. Г. Нудьга налічує у Шевченка близько двадцяти балад ².

Якою мірою творчість українських, російських, польських, чеських та інших поетів-романтиків, що розвивали фольклорні мотиви, була оригінальною? Чи не позначалися в ній взаємні впливи? Коли й позначалися, то лише тією мірою, якою їх відбивала народна, фольклорна поезія ³. При наявності спільних сюжетів їх різнили і національний колорит, і система поетичних образів. Мав, звичайно, рацію О. Колесса, коли писав: «Не єсть се доказом великої самостійності якогось поета, коли в його творах не добачуємо ніяких слідів знаної йому літератури, так, як із другого боку, існування таких слідів не свідчить знов про велику залежність даного автора. Часто буває якраз навпаки» ⁴.

Із приміток Бр. Залеського до листів Т. Шевченка довідуємося, що український поет був добре знайомий з творчістю А. Міцкевича і багато його творів знав напам’ять ⁵.

¹ Пилип’юк О. Художній світ ранніх балад Т.Г. Шевченка // Збірник праць 27-ої наукової Шевченківської конференції. — С. 98.

² Нудьга Г.А. Українська балада. — К., 1970. — С. 107-108.

³ Русанівський М. О. Шевченко і українська література першої половини XIX ст. // Наук. зап. Київ. ун-ту. Зб. філол. ф-ту. — К. — Т. 1. — 1939.

⁴ Колесса О. Шевченко і Міцкевич. — Львів, 1894. — С. XXIII.

⁵ Там же. — С. 3.

Очевидно, він захоплювався творчістю А. Міцкевича ще в час свого перебування у Вільні. Сюжетна спільність і образна подібність упадають в очі при порівнянні балади А. Міцкевича «Ucieczka» і Шевченкової «Тополі». Правда, цей сюжет — приневолення матір’ю дочки вийти заміж за нелюба — ще раніше розробляв у німецькій поезії «бурі і натиску» Г.А. Бюргер (балада «Ленора») і в російській А. Жуковський (балади «Людмила» і «Світлана»). І в польського і в українського поетів наявна та сама психологічна деталь: дівчина ладна скоріше лягти в могилу, ніж вийти заміж за нелюбого або почути звістку про смерть коханого. Пор.:

«— Nie powiozą do oł tarza,

Powiozą mię do cmę tarza,

A poś cielą chyba w trumnie,

Ja umrę, gdy on nie ż yje!

Ciebie, matko, ż al zabije»

(Mc., /, 10$);

— Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть, —

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить (І, 50).

Психологічний мотив в обох поетів той самий, але настільки різна лексична реалізація образів! У А. Міцкевича протиставляються вівтар як символ вінчання і цвинтар як символ смерті. У Т.Г. Шевченка змальовано обряд поховання дівчини: вишиті рушники, що супроводжують обряд сватання, використовуються і в обряді поховання; весільні співи дружок замінює спів церковного причту.

Відчувається близька сюжетна залежність між «Рибкою» А. Міцкевича, «Русалкою» О. Пушкіна, «Русалкою» Т. Шевченка і віддалена — з його «Причинною». У Пушкіна й Міцкевича обманута князем (паном) дівчина топиться, стає русалкою (рибкою), але вигодовує своє дитя і мститься кривдникові. У Шевченка в «Русалці» дівчина топить свою дочку, згодом русалки топлять її саму; у «Причинній» же русалки зненацька нападають на дівчину, гублять її, а це стає причиною смерті і її коханого. Але якщо балада А. Міцкевича повністю витримана в романтичному дусі, то в мові О. Пушкіна і Т. Шевченка виявляється прагнення до реалізму, співи русалок передані в дусі народних пісень:

Что, сестрицы? в поле чистом

Не догнать ли их скорей?

Плеском, хохотом и свистом

Не пугнуть ли их коней? (II, 258);

— Чи всі ви тута? — кличе мати.

Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух! (І, 5).

У романтичній поезії поширені численні персоніфікації. Як і в О. Пушкіна, А. Міцкевича, К. Махи та інших, у Т. Шевченка блідий місяць виглядав, сичі перекликались, думка каже, вітер ліг біля моря одпочить, пішов шелест, думка говорить, доля ходить полем, серце нудить світом, засне долина, соловейко задріма, рука гуляє, сонце гляне, верба сміється, нехай усміхнеться сонце, з вітром могила в степу розмовляє, калина плаче, сіло сонце та ін. Ця особливість не тільки не зникне з пізніших, реалістичних поезій Шевченка, а навпаки ще більше розів’ється і закріпиться в них. Тут, як і раніше, на синє небо виходить зоря; хатки біленькі виглядають; Дніпро з лугами виграває; І Трахтемиров геть горою нечепурні свої хатки розкидав з долею лихою; хмари звеселіли; І соловейко на калині [...] святого Бога вихваляв; місяць хмарою повивсь; завив з дзвіниці великий дзвін; І болящеє, побитеє серце стрепенеться; Од споконвіку і донині ховалась од людей пустиня; А воля в гостях упилась; Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй; Нудьга, печаль і сором душу оступили і т. ін. Іноді метафора навіть набуває певної сюжетності, як наприклад:

І море ревнуло Босфорову мову,

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

Тую журбу-мову на хвилі подав (І, 199).

На зламі романтизму і реалізму посуворішала муза нашого поета. Його творча палітра лишилася такою ж багатою, та разом з тим у ній з’явилося більше напівтонів, а піднесені слова розбавилися зниженими, такими, що досі були поза прийнятими естетичними критеріями. Що лишилось назавжди — це абстрактна загальнокультурна лексика, яка єднала творчість слов’янських поетів з прийнятим у європейський поезії лексиконом Д. Байрона, А. де Віньї, А. Мюссе, Й.-Х. Гельдерлінка, А. Шеньє, П. Шеллі та ін. Серед слів, що прийшли з західноєвропейських мов, треба назвати такі, як автодафе, арена, армія, банкір, барон, вальс, гвардія, герольд, гетера, гімн, догмат, драма, елегія, епілог, інтродукція, епопея, інститут, інвалід, кардинал, кастрат, катакомби, колега, лазарет, леопард, маркіз, маг, муза, неофіт, німфа, оригінал, оргія, плебей, сенат, сфінкс, цитадель та ін.

Однією з обов’язкових умов розширення функцій народнорозмовної мови є виведення її за рамки побутового вживання, розширення її інформативних функцій, перетворення на універсальний засіб самовираження народу. Мабуть, цим пояснюється постійне прагнення Т. Шевченка листуватися зі своїми земляками, особливо з селянами, по-українськи.

Треба відзначити, що у першій половині XIX ст. листування українською мовою, як і літературно-оповідна проза, мали на собі відбиток стилізації під простацьку, «мужичу» мову. Шевченко переборює цей стиль, зберігаючи його поодинокі елементи тільки в листах до старших людей. Услід геніальному поетові України пішли Марко Вовчок, П. Куліш, в епістолярії яких вироблялися початки української публіцистичної і наукової мови.

Уже в часи Т. Шевченка починає розвиватися українська преса. В 1838 р. Є. Гребінка задумав видавати чотири рази на рік літературний додаток українською мовою до російськомовного петербурзького журналу «Отечественные записки». У цьому додатку мали побачити світ і перші Шевченкові твори. Проте з невідомих причин цей задум не здійснився. Є. Гребінка підготував згодом альманах «Ластівка», який був виданий В. Поляковим 1841 р. у Петербурзі. В редагуванні альманаху брав участь і Т. Шевченко. Тут же вперше побачили світ п’ять його поезій. Того ж таки року в Харкові виходить альманах «Сніп», виданий О. Корсуном. В обох альманахах були представлені художні твори, фольклорні записи. До публіцистичного жанру можна віднести вміщені в «Ластівці» і вже згадувані передмову й післямову Є. Гребінки «Так собі до земляків» і «До зобачення», а також прозові вставки О. Корсуна до вірша «Від чого чапура живе біля моря», надрукованого в альманасі «Сніп». Протягом 1843-1844 рр. І. Бецький видає в Харкові і Петербурзі альманах «Молодик». Він мав те ж літературно-художнє спрямування, що й попередні альманахи. Тут, зокрема, були опубліковані твори Т. Шевченка «Утоплена», «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Н. Маркевичу». У «Южном русском зборнику» (1848 р., Харків), виданому А. Метлинським, вперше наводиться короткий життєпис письменників (Г. Квітки-Основ’яненка, М. Петренка, С. Александрова, М. Макаровського). В альманасі «Ужинок рідного поля» (М., 1857 р.), підготовленому М. Гатцуком, де вміщені українські народні пісні, приказки і прислів’я, подається також «Присвітка» (передмова українською і російською мовами М. Куцого — М. Гатцука), а також «Озірк на вистє’ моўи луду козако-рус’кого і ого Ỹ краí н» того ж автора. До речі, тут висловлюється думка про те, що літературна мова для всіх українців повинна бути одна. За змістом цей нарис становить собою публіцистичний виклад ідей, якими перейнята «Історія Русів». У нарисі використовується абстрактна лексика, успадкована переважно зі староукраїнської мови: основи життя, громада, хапатись за всі змоги, бажаїмий скуток, користі, лихе товариство, свічченє, до свого заповіту, глумота, простолюд, святобливий данок, нема йому спину, на раду собі, панування, учинки, рідний край, остатньої години, у скрутну добу, література, співпрацовці, воля, колегіальне братство Київське, за добрими змогами, письменниця («граматика»), викладки, космополітство, Андрусовський трактат та ін.

На Західній Україні до видань цього типу належить «Русалка Дністровая», впорядкована і видана 1837 p. M. Шашкевичем. У «Передслів’ї» до збірки і в «Предговорі к народним руским пЂсням» знов-таки вживається та абстрактна лексика, яка була переважно успадкована із староукраїнської мови: надія, здорові рістки, велич, народ, покоління, поведінка, спадком лишили, передвік, мір, природа, смуток, радість, чувства, красота, статки, почесть, недоля, журба, отчина, справа, страсть, присуд, роспука, чужина, провина, гадка, борба, будущий та ін.

Беручи до уваги обмежені можливості української публіцистики, треба зважити на її своєрідне продовження в листах, особливо тих, в яких піднімаються соціальні питання. В епістолярному й публіцистичному стилях є багато спільного, адже їх єднає апелятивність, звернення до людей як з бажанням увести їх у коло певних подій, поінформувати про щось, так і викликати в них почуття, співзвучні з емоційною настроєністю автора. У цьому зв’язку українську епістолярію основоположника літературної мови разом з передмовою до «Гайдамаків» можна вважати зародком україномовної публіцистики.

Листи Т. Шевченко писав, як відомо, українською і російською мовами. Як правило, українсько- і російськомовні листи мають різних адресатів. До своїх рідних (до Микити й Варфоломія Шевченків), до друзів (зокрема, до художника Ф.Л. Ткаченка, з яким колись квартирував разом у Петербурзі), до українських письменників (Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, Я. Кухаренка, Марка Вовчка), до видатного актора М.С. Щепкіна, до дослідників української історії й збирачів фольклору М. Костомарова, М. Максимовича (і М.С. Максимович — дружини вченого), М. Цертелєва та ін. поет звертався тільки по-українському. У листі до брата Микити від 15 листопада 1839 р. він просив: «Та будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не помосковському, а по-нашому... Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами» (VI, 16).

Усього в уміщених у Повному зібранні творів Т.Г. Шевченка (т. VI, 1957 р.) 229 Шевченкових листів; по-українському написано 144.

Російською мовою поет писав листи до офіційних осіб, до керівництва Петербурзької академії мистецтв, до російських письменників О.М. Плещеєва, В.А. Жуковського, С.Д. Аксакова, петербурзького художника-портретиста М.О. Осипова та ін. Тільки по-російському написані його листи до В.М. Рєпніної; російською мовою листувався він і з друзями-поляками, хоч висловлював жаль, що не пише по-польському.

Стилістичні особливості російських і українських листів якоюсь мірою зумовлені самим змістом апеляції і адресатом. Навіть якби він однією і тією ж мовою звертався, скажімо, до давнього приятеля І. Сошенка і до генерала Дубельта, до брата Микити і до княжни В. Рєпніної, то стильові відмінності цих листів були б надто виразні. Але, звичайно, наклала свій відбиток і певна українська традиція листописання з її козацько-селянським колоритом, і невиробленість української загальнокультурної лексики, неусталеність термінології.

В епістолярію Т. Шевченка час від часу вриваються елементи прийнятої в той час так званої «котляревщини», тобто лексики і фразеології культивованої епігонами І.П. Котляревського. Наприклад: до В.Г. Шевченка (22.01.1861 р.): Заткни пельку отому поганому землемірові, та роби швидше з тим сердешним грунтом (VI, 228). Але такі вкраплення поодинокі. В цілому поет подолав «котляревщину» як таку. В українських листах, порівняно з російськими, відчувалася до певної міри внутрішня свобода, викликана відсутністю усталених, перевірених довголітньою практикою вживання епістолярних кліше. Особливо виразно стилістичні відмінності в листах українською і російською мовою виступають тоді, коли в них розповідається про той самий факт. Порівняйте, як висловлюється Т. Шевченко про незабутню для нього зустріч із М. Щепкіним: до С.Т. Аксакова (04.01.1858 р.): Простите мне, что я не написал вам c Михайлом Семеновичем. Не мог. Старый чародей наш своим посещением сделал из меня то, что я и теперь еще не могу прийти в нормальное состояние (VI, 160); до М.О. Максимовича (04.01.1858 р.): Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, і досі стоїть він у мене в очах і не дає спокою ні вдень ні вночі (VI, 160); до М.М. Лазаревського (04.01.1858 р.): Приїжджав до мене колядувати старий М.С. Щепкін, то я після його колядки й досі хожу наче після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я (VI, 161); до П.О. Куліша (II.І., 1858): Наробив він мені оце старий лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу наче з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать (VI, 162). А ось повідомлення друзям про те, що йому нарешті дозволено покинути остогидлий Нижній Новгород, де поет ніби продовжував заслання, будучи позбавлений прав виїзду з цього міста: до І.О. Ускова (17.11.1858 р.): На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весною, естли не разрешат мне жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу (VI, 173); до М.М. Лазаревського (22.11.1858 р.): Думаю на тім тижні покинуть оцей поганий Нижній Новгород. Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька — М.С. Щепкіна, та в нього до весни пробуду. А весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харков або в Киев, а може й дальше, як Бог поможе (VI, 174).

Специфіковану частину загальнокультурної лексики становить термінологія. Власне в загальнокультурний лексичний фонд входять не терміни як однозначні елементи термінологічних систем, а значною мірою детермінологізовані слова, що вводять людину в світ науки, але не розкривають усіх її таємниць. Такою була роль терміна в епістолярії й публістиці часів Пушкіна і Шевченка, такою вона лишається й тепер. Різниця тільки в ступені впорядкованості термінології тоді й тепер, а також у насиченості нею текстів.

Оскільки Т. Шевченко був митцем, то, як і слід сподіватися, в його епістолярії найширше представлена термінологія й номенклатура, пов’язана з живописом і гравіюванням: альбом, алебастр, фарба (і краска), олія, сепія, аркуш, барельєф (і барельєфік), статуетка, картина, гальванопластичеський, портрет, карандаш, цизорик, пензель (і кисть) та ін. Інші термінологічні системи представлені в листах не так виразно. Серед них варто відзначити групу назв різних наук (астрономія, етнографія, математика, навігація, географія, історія), а також медичні терміни (ревматизм, цинга, холера).

Трапляються випадки, коли Т. Шевченко просто запозичує термін з російської мови, навіть не змінюючи його звучання: Як буду виїзжать із цього поганого укріпленія, то напишу тобі (VI, 142). Але здебільшого він шукає український відповідник. Так, для передачі російського терміна «железная дорога» він користується термінами чугунка і залізний шлях ¹.Як передаси рисунки графу Ф[едору] Щетровичу], сідай на чугунку та до мене (VI, 179); Поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе та й гайда на залізний шлях (VI, 156).

До загальнокультурної і термінологічної лексики прилягає шар абстрактних слів. Він не однорідний, оскільки охоплює сферу почуттів волевиявлення, соціальних стосунків; в абстрактних же словах втілюються символи народного сприйняття прекрасного й потворного. Без абстрактної лексики не обходиться не тільки літературна мова, але й територіальний чи соціальний діалект. Але, звичайно, в літературній мові абстрактні слова представлені ширше, входять у численніші синонімічні ряди.

У листах Т. Шевченка абстрактні слова за походженням поділяються на три групи.

До першої належать загальнонародні слова на позначення почуттів і душевних станів: безталання, щирость, ласка, дяка, лихо, нудьга, радость, віра, надія, воля, неволя і под.; наприклад: 3 превеликою радостію і дякою прийняв я лист ваш уже другий (VI, 45); Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію (VI, 130); Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене (VI, 55).

Другу групу становлять запозичення із старослов’янської мови типу благодать, помишленіє, благословеніє; це, звичайно, книжна лексика, яка, проте, поширена і в народній мові. Наприклад: Мені вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали (VI, 195); Великий ти поет, друже мій Семене! Благодарю тебе всім серцем і помишленієм моїм! Чим, як і коли заплачу я тобі за твоє істинно християнське діло! (VI, 115); Низенько кланяється тобі Вл[адимир] Ив[анович] і сердечно просить не перемінять доброго наміренія (VI, 154). Письменник і сам продукує слова за старослов’янським зразком, типу веселіє, подружіє: Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині (VI, 41);.. Уже було й подружіє найшлось. Та господь не благословив моєї доброї долі! (VI, 58).

Нарешті, третя група абстрактних слів — лексика, перейнята з російської мови. Як правило, це слова, що проникали з офіційноділової мови, і до яких на той час ще не було українських відповідників: розрішеніє, приказаніє, одпуск:.. І в той самий день прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий приказаніє в поход виступать (VI, 51). Можливо, ці русизми з’явилися в листах не тільки тому, що Шевченко не знайшов українських відповідників. Можна припустити, що вони, як і в поетичній творчості, відігравали певну стилістичну роль: копіювали мову «власть придержащих». Таке припущення небезпідставне, якщо зважити на те, що й перші дві групи абстрактної лексики відбивають тенденції вживання її в оригінальних україномовних творах поета. До того ж Шевченко був вимогливий до мови. Згадаймо, як він висміяв Я.Г. Кухаренка за те, що той у листі назвав поета «закадишним другом»: «Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? (VI, 189).

Морфологічні форми в епістолярії Т. Шевченка в цілому збігаються з тими, які представлені в поетичній спадщині. Слід відзначити паралельне вживання форм грає, карає, знає з відповідними скороченими вмира, чита, полегша, надання переваги суфіксові -ова- (не -ува-) (нарисовать, ціловать, намалювать, сплюндровали) й формі інфінітива на -ть (мать, написать, зробить, їхать, долетіть, побачиться, дуже рідко промовити), уживання особових форм дієслова бути (благий і дивний єси господи).

Дуже важливими з погляду тенденцій розвитку майбутньої української публіцистики є ті рядки Шевченкових листів, у яких він дає оцінку певним літературним явищам і мистецьким творам, тобто по суті пише невеличкі рецензії. Кілька разів він звертався до «Записок о Южной Руси» і до «Чорної ради» П. Куліша. У листі до Я. Кухаренка (20.04.1857) Шевченко так оцінював «Записки...»: Переслав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу Записки о Южной Руси, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ця дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то вишли, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і Кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш свого нічого не давав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна (VI, 130). «Чорну раду» він оцінює в листі до М. Лазаревського і до самого П. Куліша. До М. Лазаревського (29.09.1857): «Подякуй доброго і розумного Куліша за його Чорну раду і за Записки о Ю[жной] Р[уси]. Я вже другий раз читаю Чорну раду і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал. А поки що буде» (VI, 153). «Прездоровенний мадригал», очевидно, не вийшов. Ось що пише Шевченко Кулішеві (05.12.1857): «Дуже, дуже добре ти зробив, що надрюкував Чорну раду по-нашому. Я її прочитав і в Руській беседі, і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов; тілько ти дуже вже, аж занадто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів» (VI, 155)*.