Оригінальна література 9 страница

¹ Яворский Ю.А. Пропавшая западнорусская книга «Диалог о смерти» 1629 г. // Известия Отделения русского языка и словестности Императорской академии наук. 1912 г. Т. XVII кн. 1-я. — СПб., 1912. — С. 264-280.

У цій невеликій пам’ятці добре представлені форми майбутнього часу на -муть: ТЂдо твоє уме[р]лоє торгати му[т] (269); Ты[х] грЂховь, которїє за тобою ити мутъ (276); страшити му[т]тебе заказаны ı а речи (276); И[х] же сами тилко заживати му(т), что на семъ свЂтЂ в Гд̃ а Бг̃ а вЂровали (278).

Оскільки людина з хвилини на хвилину може померти, мова з нею ведеться про моральні категорії, а тому пам’ятка засвідчує абстрактну лексику, стосовну як позитивних якостей людини, так і негативних. Отже, з одного боку совЂсть, сумленїє, ми[с]ли, воля, честь, повага, милость, щаст ı а, го[д]ность, радо[ст], нады ı а /надежда, упованїє, з другого, — грЂхъ, страхь, з’лость, лакомство, пиха, гнЂвъ, ω бжи[р]ство, нечистота, зайзро[ст], лЂнивство, кривда, горе[ст], безчестїє, преступленїє. Є тут також досить потужний пласт лексики, що позначає всілякі «прелесті людські», через які треба було в свій час переступити, щоб згодом потрапити до раю. Це виногради, гроши, gру[н]та, добра, з’лото, з’лотоглавъ, ключи, конЂ добріє, маєтности, огради «городи», пе[р]ла, пожи[т]ки, пола, сади, ска[р]би, скрынЂ, сребро, роскоши і под. Щедро представлена тут і лексика, що позначає частини людського організму: тЂло, глова, бокъ, го[р]ло, руки, палцЂ, ноги, стопа ножная, кожа, се[р]дце, пе(р)си, ω ци, ı а зикъ, зубы, члени, уста, шї ı а, уши, чело і под.

Кілька слів про мову інтермедій. Дві найдавніші інтермедії, написані польським письмом, увійшли до драми Я. Гаватовича «Tragedia albo wizerunk ś mierci prześ wię tego Jana Chrzciciela, przeslań ca Boż ego», яка була поставлена в 1619 p. у Кам’янці Струмиловій (Галичина). Тут наявні діалектизми (льибой «либонь», добиток «худоба»), полонізми (вшиток «весь», мацовати «оцінювати», здрайця «зрадник», вшакось «адже»), широко представлена побутова лексика, зокрема назви страв, напр.:

Било мясо, просята,

Били пєчоне курчата,

были там и вароноє,

Та били и смажоноє.

Все хорошо! Из юшкою

Білою та и жолтою,

И тисто било варєне;

Смажоне та и печоне;

И пироги тамо били

Да и борщика зварили;

Та била и капустая,

И горох, била кашая,

Та била там и ботвіна,

И вшелякая звЂрина (У ін., 47).

Обігруються також сюжети українських приказок (Ось кота в міху купив-єм! — 37), практикуються лайка й прокльони (О, бісу твоєй матери! — 38; біс в його маму — 40; та біс тя тут приніс! — 43). Разом з тим не можна категорично твердити, що мова інтермедій до драми Я. Гаватовича повністю віддалена від староукраїнської літературної мови, адже тут виступають ті ж морфологічні форми, що і в панегіриках та драмах: минулий час чоловічого роду однини має як суфікс -в/-ў (імиў, збавіў, зоставіў, купив-єм, всадив), так і традиційний -л (пубрал, виграл, пойшол, шукал); перша особа множини теперішнього/майбутнього часу може утворюватись як за допомогою закінчення -мо, так і його скороченого варіанта -м (поваремо, ідемо, маємо; наварим); іменники чоловічого роду у називному відмінку множини здебільшого приймають закінчення -ове (побратимове, братьонкове, панове) і под. І все ж на відміну від основного тексту мова інтермедій значно розкованіша, складається з діалогів і полілогів типу:

Mаксім. Ей, Денісу,

Іди ш же ти собі к бісу!

Коли не будет пирога,

Будеж плакати на Бога!

Деніc. Вшакось ся ти наіл в небі?

Рицко. Як я, баламуте, тебе

Почну паліціў взбірати —

Не будеж ти жартовати! (48).

Майже чистою українською народною мовою розмовляють персонажі інтермедій із Дернівського збірника (кінець XVII — поч. XVIII ст.), напр.:

А чем же-с мя змалу до школи не давав,

Але-с ми вЂвъцЂ и телята пасти казав?

А тепер я до науки охоти не маю

И той азъбуки прочетати не знаю (54).

На відміну від попередніх інтермедій, персонажі яких українські селяни, у Дернівському збірнику діють українці (русини, козаки), німець, поляк, єврей, циган. І кожен з них розмовляє своєю мовою, крім євреїв — у них мова — зіпсована українська, німця, який з німецької мови одразу ж збивається на польську; як не дивно, польською мовою розмовляє і циган. Отже, інтермедії XVII — поч. XVIII ст. відбивають ту мовну ситуацію, яка склалася на той час в Україні.

Важливим центром громадсько-політичного життя в Україні в другій половині XVII ст. була Києво-Могилянська колегія, якій належало провідне місце в боротьбі проти католицької експансії та унії. Цей науково-освітній заклад був видатним осередком в усьому східно- та південнослов’янському світі, а також у деяких інших країнах Європи, зокрема в Молдавії тощо. В стінах колегії працювали такі видатні діячі української науки й культури, як Л. Баранович, І. Гізель, А. Радивиловський, С. Полоцький. З цими іменами пов’язана така галузь тодішньої літератури, як полемічно-публіцистична проповідь ¹.

І. Галятовський у 1659 р. опублікував збірку своїх проповідей під назвою «Ключъ розумЂнїя», в якій, зокрема, виклав основи складання казань. І. Галятовський належав ще до тієї генерації українських релігійно-культурних діячів, які обстоювали спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: «Старайс А, жебы всЂ люде зрозумЂли тоє, що ты мовишъ на казаню... (Галят., 517 зв.). На думку І. Галятовського, проповідь повинна грунтуватися не лише на історіях, узятих із Старого й Нового заповітів, але й містити відомості «ω звЂро[х], птахахъ, гадахъ, рыбахъ, деревахъ, зЂпах[ъ], камЂн А хъ и розмаитыхъ водахъ, которыи в[ъ] морю, в[ъ] рЂкахъ, в[ъ] студн А хъ и на инших мЂстцахъ знайдуютс А» (519 зв.). Як твердять дослідники, твори І. Галятовського становлять собою другий, пізній період православно-католицької полеміки ².

¹ Чепіга І.П. «Ключ розміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам’ятка української мови XVIII ст. // Передмова до видання: Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 7.

Серед усіх розгляданих досі творів, написаних староукраїнською літературною мовою, мова творів І. Галятовского найближча до народної. Крім таких фонетичних рис, які простежуються в попередніх творах (и та і замість Ђ; у, ю замість о; Ђ замість етимологічного е в новозакритому складі; зрідка поплутання ы та и і под.), трапляється поплутання е з и (минЂ, Динисович, шерокω), фіксується втрата голосного /і/ на початку слова (мати< имати, шмараґдъ< измарагдъ, єрихω нськїй< ієрихонскїи); тверде /р/ свідчить про північно-український вплив на мову І. Галятовського (тры, рысуют(ъ), крыкъ, в монастиру, ратуно(к), по мору, Юрый та ін.); префікс і прийменник от- перед дзвінкими приголосними набуває форми ω (д) (ω (д) востока, дл А ω (д)ваги, ω (д) невидимых(ъ), ω (д)далъ, ω двернули). У формі чоловічого роду минулого часу /л/ або переходить у /у/ (після голосних), або відпадає (після приголосних): не мли̃ въс А, зрозумЂвъ, умеръ і под. Звичайно, це ще не норма, але вже й не помилкові написання. Дуже активно, порівняно зі своїми попередниками, користується І. Галятовський формами на -но, -то: Адама з[ъ] раю выгнано (314 зв.), бычамы и жылами бито ст̃ огω Геω ргїа (350); пытано, що за правда (353 зв.); ут А то єму голову (230); По двохъ дн А хъ тую голову до тЂла приложено и з[ъ] честїю погреблено (290).

У своїх порадах священикам, як скласти казання, І. Галятовський зазначає: «Єсли будешъ слово бж̃ оє проповЂдати, а нЂкто єгω не зрозумЂетъ, себе самого будеш[ъ] проповЂдати и высловляти» (218). І хоч сюжети цього письменника досить специфічні, українізмів у нього, зокрема й побутових слів, немало: фляшка, пожыток, гроши, сажавка, з[ъ]боже і под. Описуючи «чудеса», які творилися в честь святих, І. Галятовський намагається прив’язати їх до місця й часу, напр.: В земль Инфл А нтской в(ъ) мЂстЂ ДерптЂ, на успенїе прес̃ тои бц̃ а єдна невЂста геретичка казала служебци своєи лазню дл А себе готовати (288). Автор «Ключа» для створення ефекту достовірності користується багатьма іменами. Тут і біблійні Єvагрій, Монω нї А, θ ома, Лазар, Авраамъ, Соломонъ, тут і пророки Їєзекіиль, Данїиль, єретики АполЂнар, Діω скоръ, Севир, Арїй, поети ВЂргЂлїушъ, ОвЂдЂушъ, царі Александръ Македонский, Леонъ, Ачикирей (цар татарский), Костантин, папи римські Бонафатїй, Андрї А нъ, Леω, патріарх константинопольський фловї А нъ, апостоли Петро і Павло, святий Нїколай та ін. Даючи поради, як складати казання, І. Галятовський удається до етимології імен: Албо єсли умерлого звано Дороθ ей, будешъ мовити, же Дороθ ей выкладаетъ с А даръ бж̃ ій, и ω бернеш[ъ] с А до людей, мов А чи: православныи хр[с]тї А не и нашегω Дороθ ея, которогω видимо на марахъ, мусимо даром[ъ] бжїимъ назвати (223).

І. Галятовський дістав добру освіту. Тому в його текстах зустрічається багато посилань і не тільки на Святе письмо. Він добре знав класичну літературу, про що свідчить хоча б такий приклад: Прировнаю я монастыръ до кон А Тро А нского, которого Греки учинили з[ъ] дерева на кшталть гω ры великои и великоє войско в[ъ] немъ замкнули и написали з[ъ]верху: «Офера богинЂ Мїнер※. А сами, ω д[ъ] мЂста ω дступивши, скрылис А (97).

Не гребує цей автор і поширеними в Україні апокрифами. Наприклад, у проповіді на Різдво Христове Галятовський говорить, що Христос, «яко Бог перестрашив бовванів у Єгипті, що на землю попадали й покришилися». З апокрифу автор запозичив у тій самій проповіді подробицю, що Бог, виганяючи Адама з раю, дав йому шкіряну одежу ¹.

¹ Див.: Возняк М.С. Названа праця. — С. 576.

Час від часу І. Галтовський, остерігаючись неправильного розуміння, використовує своєрідні внутрітекстові глоси, як наприклад: дл А тогω мовилъ до неи аг̃ лъ Гаврїилъ: «Радуйс А ω брадованна А» (Витай, ласки повна А) (123); Для того ап(с)лъ Павелъ житїє людскоє бЂгомъ называетъ, мов А чи: «Теченїє скончахъ», бЂгъ скончилемъ (134).

У переважній більшості твори І. Галятовського — повчання на різні теми. Уже йшлося про те, що він дає поради священнослужителям, як приготувати казання. Але він вчить і мирян, як себе поводити в різних обставинах, що можна їсти й пити і под., напр.: З[ъ] звЂp А т[ъ], в[ъ] водЂ плываючих(ъ), не годилос А тых(ъ) Ђсти, которыи не мають пюръ и луски (101); Зъ звЂр А тъ четвероногихъ, по землЂ ходячих, не волно было тыхъ Ђсти, которыи не мають копыта, надвоє роздЂленного, и которыи покарму не пережовують. Такіми звЂр А тами называют[ъ]с А люде, которыи не ω [т]дЂл А ють злыхъ учинкω въ ω [т] добрыхъ (101).

У лексичному складі «Ключа» багато запозичень з латинської і грецької мов: деґрадовати (лат. degrado) «поступово втрачати цінні якості, занепадати», катедра (гр. κ α θ ε δ ρ α) «місце для викладача, лектора, промовця», декретованій (лат. dekretum) «ухвалювати якусь постанову, надаючи їй сили закону», фалшивый (лат. falsus) «неправдивий», сенс (лат. sensus) «значення», матерія (лат. materia) «речовина», натуралЂстъ (від лат. natura — природа») «природодослідник», кондыцыя (лат. condicio) «умови договору», концепт (лат. conceptus) «думка, поняття» і под. Користується автор і запозиченими термінами, якими позначаються частини твору (промови): θ ема (гр. τ ε μ α) «предмет судження або викладу», наррацыя (лат. narratio) «виклад», еξ ордїумь (лат. exordium), «вступ», конъклюзї А (лат. conklusio) «завершення».

Порівняно зі своїми попередниками І. Галятовський більше вживає запозичень у галузі суспільно-політичної лексики: монархї А, аристокрацї А, демокрацї А, цесарь, потентатъ, сенаторъ і под. Цікава розвідка про коштовне каміння: карбункул, іасписъ, хризолитъ, бериллій, ґаґаток, аметистъ, шмараґдъ та ін. Кожному каменеві дається характеристика: шмараґд любить чистость, бо котора А панна при себЂ шмарагдь носить, поки єсть панною, шмараґдъ зостаетъ в[ъ] цЂлости, а скоро паніенство утратить, заразъ шмараґдь зламлетьс А надвоє (113).

Висловлюючи ті чи інші сентенції, автор «Ключа» вдається до протиставлення антонімів: Якъ телесность свЂтлости, якъ горкость солодости, якъ болезнь здоровю и якъ смерть животу, такъ невЂрныи люде вЂрнымъ, злыи добрымъ против А тъс А, ненавид А тъ ихъ и преслЂдуютъ (129).

При всій своїй близькості до народної мови «Ключ розуміння» й інші твори І. Галятовського не позбавлені церковнослов’янізмів. Проте вони не є окремими вкрапленнями в український текст, а вводяться в твір як окремі фрази з творів апостолів, напр.: апстолъ Павел: По ω [т]шествїи моємъ внїйдутъ волцы т А жцы въ васъ, не щадяще стада (54);...Бо мови[т] ап[с̃ ]лъ Павелъ: ВЂмы бо, якω аще земн А нш̃ а храмина тЂла разоритъс А, созданїе ω [т] бг̃ а имамы храмину нерукотворенну, вЂчну на нв̃ сехъ (60); Такъ были Петръ и Андрей послушныи, которыи ловили рыбы в[ъ] морЂ Галїлейскомъ, a гд̃ ьі ихъ заволалъ Xc̃ до себе на ап[с]лство, мов А чи: «Гр А дЂте ко мнЂ и сотвору вы ловца члв̃ комъ», они заразъ покинувши сЂти свои, пошли за Хм̃ ъ (96); Такъ мовиль еv[г]листъ Лука: «БЂ єму ω бЂщанно дх̃ омъ сты̃ мъ не видЂти смерти прежде даже не видить Ха̃ г[с]н А (250).

І. Галятовський настільки удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Чому цього не сталося, з’ясовується в наступному розділі.

Продовжувачем мовної традиції І. Галятовського був А. Радивиловский. У збірниках проповідей «Огородокъ Марій Богородицы» й «ВЂнецъ Хрістовъ зъ проповЂдій недЂльныхъ, аки зъ цвЂтов рожаныхъ на украшеніє православно-кафолическои святои восточнои церкви сплетеный» він дотримувався принципу, щоб кожну проповідь могли «зрозуміти прості люде» ¹.

¹ Возняк М.С. Названа праця. — С. 581.

Прислужився староукраїнській літературній мові і Дмитро Туптало (Тупталенко). Його «Четьї-Минеї» і «Літопис або збірний хронограф» написані тодішньою українською літературною мовою, що зміцнювало її суспільні позиції.

А тепер треба розглянути ще один жанр давньої книжної мови — літописи. До наших днів їх збереглося декілька: С. Величка (1718 р.) «Сказаніє о воинЂ козацкои з полякамі чрезъ SЂновіА Богдана Хмєлні[ц]кого Гетмана Войскъ Запорожскіхъ восмі лЂтєхъ точівшойс А», Самовидця, Г.І. Грабянки, Лизогубівський літопис «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рік» та ін.

Випадково — не випадково, але власне війні Богдана Хмельницького з польським військом передують ті ж знамення, які попереджали князя Ігоря не йти проти половців: «З тых убо знаковъ, первый роком пред тою войскою быст — великеє над звичай, в ден пятка страстного, слонца і змЂненіє і затмЂне; вторий потомъ, — комета, от давнихъ лЂтъ невиданная, являлася на н[е]бЂ по заході слонца, чрез дней дванадцят; третий, — саранча великая НЂгдЂсь уродившис, и нашедши пред самимъ, тая междуусобнія домашнія войны зачатієм, в землю польскую, всЂ травы и збожжа въ ней позъидала и винищила» (Вел., 31). Правда, Хмельницький у перших битвах був щасливіший за Ігоря. Він не хвалився своїми перемогами, але дав можливість їх описати.

Мова літопису С. Величка наближається до церковнослов’янської, але не зливається з нею. У ній дуже багато природних українських слів на позначення осіб (господаръ, злодюга, ледащица, полоняникь, товарышъ, брехунъ, паливода), прикмет (своєволный, цекавый, нестатечний), дій і процесів (розмовляти, одержати, простовати, дяковати, повстати), абстрактних понять (здирство, утискы, зъбитки, помста, зрада, намова, ганба, пиха, каране, оборона, ухвала, ратунокь, жаль, повага, шкода), реалій (обухъ, пЂхвы, яр, круча, долина, гостинецъ, подарунок), допоміжних слів (однакъ, въкупЂ) і т. ін. Природно, оскільки йдеться про війну, в тексті багато назв зброї та іншого військового спорядження, а також військових звань: гетман, кошовий, клейноты, короговъ, бунчукъ, булава, печат срЂбная войсковая, котли новий мЂдний великий, арматы полевые легкие, порох, мушкетъ, полонь, пушкар, намет, зъброя, пЂстолетъ, копьє, обухъ, панцыръ, шабля, мЂсюрка, карвани, телембась.

C. Величко одержав добру освіту. Видно, він добре володів латинською мовою, бо, як ніхто інший з його сучасників, широко використовує запозичені слова: унЂверсал, прокгърессъ, фундаторъ, асъсистенція, фантазия, субстанция, реляція, інструментъ, кгазета, аффектъ, коррупция, респектъ, окъказия, клявзуля, аппеляція, претенция, персона, iнстиgовати, спецификованный, конференция, ординансъ, симпатия, елекъция, декълярация, секретаръ, сукъцессъ, корреспонденція, проgрессъ, президиумъ, аппартаментъ, викторія, зъкассовати, документъ, аппеліовати, дирекъція, консенс, субстанція, термЂнъ, фортуна, суплЂковати, протекъция, резолюция та ін.

Не цурався літописець і церковнослов’янської мови. Писав він по-староукраїнськи, але не уникав ні церковнослов’янських слів, ні граматичних форм. Напр.: Потомъ Козаки пословъ до короля посылають вопросити: єго ли повелЂніємь сія быша, їли ни (10); но нЂсть тако: зане же от помененной войны Остраниновой гетмани войска Запорожского, чрез трактать у Маслового ставу заключенный, іспразднишася, и комисарЂ полскіє вмЂсто гетмановъ козацких над Козаками установлени бяху (14); Єго же отецъ, Іоанъ Быховецъ, при тогобочныхъ чигринскихъ гетманахъ бЂ канцеляристомъ, и тамо тотъ Хмелницкого ДЂяний діаріушъ, переписалъ билъ себЂ (31). Особливо кохається С. Величко в формах аориста, напр.: И не всує Поляки, жалЂючи утрати Украины оноя, тогобочнея, раємъ, свЂта Полского въ своихъ унЂверсалах єя нарицаху и провозглашаху (3); пор. ще: мняху, совЂтоваху, начаша, рЂхъ, написаномъ, бяше і под.

Йдучи за латинською традицією, літописець, як правило, розміщує присудки-дієслова в кінці сурядних і підрядних речень, напр.: Вещъ бист тако: понеже Козаковъ мужики, оставивше отечество, и к ним присовокупившеся зЂло умножили, и тако множайшіє полскіє велможи многия — и великія на УкраинЂ імЂнія и села себЂ стяжали; мняху же доходи свои дивними прибитками размножити, аще би Козакамъ свобода в странЂ оной отята била; тЂмъ же совЂтоваху королю, даби Козаковъ обуздалъ и усмирилъ (9).

І все ж, незважаючи на схильність автора до церковнослов’янщини, він не гребував і простонародними формами. Як уродженець Лівобережжя, форми з колишнім суфіксом -іє він передає через -я з попередньою подвійною приголосною: браття, Запорожжя, угоддя, при показанню, въ завЂдованню, c челяддю, прибиття, привитання, на смерканню, для зловлення, о взяттю та ін. Трапляються у С. Величка форми майбутнього часу з афіксами -му, -меш, -ме, напр.: а они, яко люди дишкретнше, умЂтимуть тое вашой ханской м[и]л[о]сти часу свого отвдячити, упевняю (44). Досить поширені характерні для української мови подвійні дієслівні префікси, що вказують на поширеність дії на декілька об’єктів: позакопували, позасікали і под. Чимало вживається типових українських синтаксичних форм. Це і присудкові форми на -но, -то (велено вдарити в котлы — 30), і форми на означення приблизного часу «з + іменник з часовим поняттям у називному відмінку однини» (зъ тиждень на квартерЂ своей проживши — 25), і спосіб вираження наближення з прийменником до (заразъ велено Хмелницкому прийти до хана — 25) та ін. Користується С. Величко і називними реченнями: Вієздъ Хмелницкого зъ войскомъ зъ СЂчи; зълученеся єго зъ козаками реєстровыми, ДнЂпромъ до Кодаку при Барабашу плынувшими; разъгром первый Поляковъ на Желтой ВодЂ (5).

Що повсякденною мовою С. Величка була українська народна, свідчать фразеологізми: всякъ... имЂлъ своє на мысли (30); іскати и гонити вЂтра в полю (33): кого Б[о]гъ покарати восхощетъ, то первЂe помЂшаеть и уменшитъ єму цекавости и разуму єго (41); в прахъ и пепелъ обернути (46); въ ярмо неволничоє єго запрягти (47) та ін.

Мова літопису в цілому розважлива, автор приділяє чимало уваги деталям, але не уникає й картинних описів, напр.: Єгда же разсвЂнуло, и слонце огнезрачнии, и ясно блистателныи свои по всей подн[е]б[е]сной разлияло лучи, тогда заразъ войска козацкого конного до СЂчи значная собралася квота (29); Кгды войско тоє по прерєчоных двох битвахъ на конь въсЂло, и в далший походъ зъ Хмелницкимъ рушило, увидЂвши co стороны, албо зъ гори якой оноє, можно было сказать, же то сут ниви, красноцвЂтущим голендерскимъ, албо влоскимъ макомъ засЂянныи и проквЂгнувшии (41).

Треба згадати й про «Печерський патерик», який упорядкував Сильвестр Косів.

Отже, в XVII — першій чверті XVIII ст. староукраїнська літературна мова досягла свого розквіту: удосконалився її офіційно-діловий стиль, мова полемічної літератури, набула поширення навчально-проповідницька проза, активізувався розвиток поезії і драматургії, осмислювалась староукраїнською мовою власна історія, але вже намітилися й певні ознаки «втомленості» цієї мови, які стали особливо виразними на середину XVIII ст.