Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Оригінальна література 4 страница






Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтримували літературно-писемні контакти з чеською й польською мовами. Через західнослов’янське літературне джерело в українську мову (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і власне західнослов’янізмів, напр.: броваръ (ст.-п. browar, свн. brouwer), будованє (ст.-п. budowanić від budouwać, що розвинулося на базі buda, очевидно, від свн. boude «шалаш», «намет»), боургаръ (свн. burger «житель міста»), боуръмистръ (ст.-п. burmistrz, burgmistrz, свн. bü rge-, burge-, byrgermeister), бытлєнє «репутація» (ст.-ч. bytelnost/bytedlnost, ст.-п. bydlenie), варовати с А «остерігатися» (ст.-ч. varovati se), власност (ст.-ч. vlasnost, ст.-п. wł ostnoś ć), воитъ (ст.-п. wó jt, свн. voget, лат. vocatus, advocatus), вымЂнити «відмітити», «відзначити» (ст.-п. wymienić), габати «напастувати» (ст.-п. gabać), гетман (ст.-п. hetman, ст.-ч. hejtman, схсн. hetman, свн. hä uptmann), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою» (ст.-ч. glejtovati, ст.-п. gleitować, свн. geleiten), голдовати «присягати на вірність» (ст.-ч. holdovati, ст.-п. hoł dować, свн. holden), грунтъ (ст.-ч. grunt, ст.-п. grunt, свн. grunt), доконати (ст.-ч. dokonali, ст.п. dokonać), домнивати с А «думати, припускати» (ст.-ч. domnivati se, ст.-п. domniewać się), досытьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч. dosti uč ině nie, ст.-п. dosyć uczynienie), єднати «погоджувати що з ким» (ст.-ч. jednati, ст.-п. jednać), єднота «єдність, згода» (ст.-ч., ст.-п. jednota), жолдъ «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. ž oł d, ст.п. ż oł d, свн. solt), жолнер «солдат» (ст.-ч. ž oldně ř, ст.-п. ż oł nierz), завитє «остаточно» (ст.-п. zawicie), замєшкати (ст.-п. zamieszkać), зацний «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п. zacny), зрада (ст.-ч. zrada, ст.-п. zdrada), каплица (ст.-ч. kaplice, ст.-п. kaplica, лат. capella), квитацыя і квитанція «письмове доручення про видачу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. kwitacja, лат. quitatio), кєліхъ (ст.-ч. kelich, ст.-п. kieliech, свн. kelch, лат. саііх), конати с А «відбуватися» (ст.-ч. konati se, ст.-п. konać się), коштъ «ціна», «зусилля» (ст.-ч. koš t, ст.-п. koszt, свн. kost(e)), маршалок «службова особа» (ст.-ч. marš á lek, ст.-п. marszał ek, всн. marschalc), цмынтаръ «цвинтар» (ст.-п. cmentarz, лат. caemē ntē rium, caemeterium, гр. κ ο ι μ η τ ή ρ ι ο ν під впливом лат. caementum) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до структури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набуло поширення слово панъ (п., ч. слв. pan < * gьpanъ — давньоіранське запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних української та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві мови з польської, а також через польську (або й безпосередньо) з німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. baweł na, ст.-ч. bavlna, свн. baumwolle), быдло «худоба» (п. bydł o), вшитокъ «увесь» (ст.-п. wsztytek), гандель «торгівля» (ст.-п. handel, свн. handel) і под. Польський вплив на українську ділову мову XIV-XVI ст. виявляє себе по-різному в галицьких, подільських і власне польських, але написаних по-українському грамотах, з одного боку, і у волинськокиївсько-литовських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певний польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східнослов’янського фонетичного оформлення (у них з’являється повноголосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучення dz виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., 80), твєржа (1386-1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко запозичуються й у польському фонетичному і словотвірному оформленні, пор.: велЂ (1412, P., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, 72); кторый (1394, П., 29; 1404, P., 37, 38 та ін.). Крім того, тут уживаються слова, характерні для польського правового і церковного устрою: арцибискупъ (1415, P., 47; 1433, 66), бискупъ (1398, П., 75), буркгмистръ (1339, П., 77), буръкрабъ (1434, P., 71), вол А нє (Варш., VII, 686), гофмистръ (1394, П., 64), плебанъ (1411, P., 43) — з польського pleban, що від лат. plebanus, в основі якого лежить plebs, plebis (Br., 417, Mach., 378), оур А дникъ (1413, P., 45; 1421, 52; 1435, 72) — від urzę dnik, що в свою чергу від ч. ú ř ad. Значну частину запозичень становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагабати, оуморити і подібні, що не набули поширення в документах із Київщини, Волині, Білорусі й Литви.

До східнослов’янської лексики, показової переважно для документів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як бочка в значенні «площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяного на ній зерна» (ССУМ, І, 116), вкупе «разом» (вкупе зъ сынклитомъ нашимъ — 1322, 178), вЂлми (мы ислюбуємъ тоть миръ дєржати вЂлми твєрдо — 1352, P., 3), н А тство (ятьство), «стан позбавлення волі» (выбавили ma... ис того н А тства — 1435, Р., 72), обаполъ «з обох боків» (у значенні прийменника) (ω баполъ бугу — 1376, Р., 11; обаполъ немна — 1387, П., 40; обаполъ улицы — 1389, 49), пошлина «податок грішми або натурою» (1387, П., 40), оттуля «звідти» (1387, 40), пашн А «орна земля», «пашня» (ССУМ, II, 131), поуща «густий ліс», «лісові зарослі» (278), рожъ «жито» (297) та ін. Окремий шар становлять запозичення з польської мови, властиві тільки цим документам: заволаний «оголошений» (ст.-п. zawoł any) (1445, Р., 80), мєновати «викликати поіменно, називати», «перераховувати» (ст.-п. mianować) (вєрхоу мєнована ı а мЂста — 1433, Р., 65); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389, П., 49), повЂть «одиниця адміністративного поділу» (п. powiat) (Радуньского повЂта земли поля и сЂножати и гаи — 1342 [? ] II, 9; оу Подолской земли, оу Каменецком(ъ) повЂтЂ — 1383, 31; от мЂста до мЂста, от повЂта до повЂта, або от одное земли до другое земли — 1388, 45) та ін. Різні значення розвивають окремі слова, що позначали належність людини до певних соціальних станів, визначали її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала, зокрема, що слово боярин у пам’ятках з території Великого князівства Литовського позначало дрібного землевласника — дворянина, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після «князів» і «панів». І навпаки, в молдавських грамотах боярин — це великий феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова державца: у Польському королівстві — це помічник старости, що завідував королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — намісник, який управляв волостю 1.

 

 

1 Гумецкая Л.Л. K вопросу об определении значения слова в словаре староукраинского языка XIV—XV вв. // Вопросы исторической лексикологии и лексикографии восточнославянских языков. — M., 1974. — C. 56.

 

 

Українсько-білоруські грамоти засвідчують порівняно мало запозичень з мов інших народів — тюркських, балтійських, молдавської, угорської, південнослов’янських. Це лексеми, що потрапляли спершу в діалекти української і білоруської мов, а вже потім — у спільну літературну мову або в формовані літературні мови східнослов’янських народів. Серед тюркізмів слід відзначити кантарь «одиниця вимірювання ваги» (тюрк, kantar «вага» — ССУМ, І, 469), єсакь «податок натурою» (тур. jasaq — ССУМ, І, 349), орда «середньовічна феодальна держава у тюркських і монгольських народів, а також територія цієї держави» (тюрк, ordu «військо, воєнний табір» — ССУМ, II, 91), санжакъ «губернатор у давній Туреччині» (тур. sandż aq «невелика провінція» — 319), тебенка «шкіряна прикраса на кінському сідлі» (тюрк. té bé ngii — 425). Литуанізми засвідчують грамоти з території північної України, Білорусі і Литви. Вони нечисленні. Це, зокрема, дякло «подать натурою від урожаю і загального прибутку в селянському господарстві, крім худоби» (лит. dú okle, dō kle — ССУМ, І, 342) і стиръта «скирта, стирта» (лит. stirta — II, 387). Запозичення з молдавської (румунської) мови можна розподілити на дві групи: 1) ті, що проникали в діалекти української мови; 2) ті, що використовувалися як терміни в мові грамот для позначення посадових осіб і згодом безслідно зникли. Серед першої групи слів можна для прикладу назвати такі, як орашанє «городяни» (рум. oras «місто» — ССУМ, II, 91), паровъ «потік, струмок» (рум. pfrau — 127), пискъ «вершина гори, верх» (рум. pisc — 148), оулмъ «берест», «в’яз» (рум. ulm — 475) і под. Через молдавську (румунську) мову в українські діалекти проникають окремі мадяризми і південнослов’янізми: оурикъ «спадкове феодальне володіння», «княжий привілей на спадкове землеволодіння» (рум. uric, мад. ö rö k «спадщина» — ССУМ, II, 482), хотаръ «природна або умовна лінія, яка відмежовує одне володіння від другого» (рум. hotar, мад. hatá r — 513), градина «сад», «город» (рум. gradina, бл., серб. градина — І, 259), слатина «соляне джерело, солотвина» (рум. slatina, серб. слатина — II, 351) та ін.

Однією з ознак українського синтаксису стає вживання сполучника поки в складнопідрядних реченнях із значенням часової межі: и тая Ганка мешкала на той дЂльници мужа своєго... до тыхъ часовъ, поки пошла замужъ (1494, ССУМ, II, 177). Варіантами цього сполучника є наколи, поколЂ, покол А, поколє (ССУМ, II, 179).

В усіх східнослов’янських літературних мовах збереглися спільні для них і для більшості інших слов’янських мов первинні прийменники въ, для, до, изъ (исъ), за, къ, мєжи, мимо, на, надъ, о, отъ, пєрєдь, по, подъ, съ, оу; правда, відповідно до фонетичних і ритмікоінтонаційних особливостей української мови розвиваються і масово фіксуються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудъ (подо). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прийменників, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, въмЂсто, заради, звыше, зниже, напротиву, обаполъ, окромъ, пєрєжє, повєрхъ, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдъ та ін. Активно проникають у прийменниково-сполучникову систему також запозичення з інших мов, переважно з церковнослов’янської і західнослов’янських: албо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдыжъ (кдыжь), гды, khdyby, дондєжє, идєжє, како, понєжє, пачє та ін. Активно розвивається категорія прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими прислівниками типу близько, вєрнє, вєньно, вирно, давно, далеко, добрє (добро), дївно, высоко, долго, должно, достаточнЂ, конєчно (конечнЂ) конно, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від прикметників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були запозичені з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, вдячно, велико, вЂчисто, доводливо, єдностайно, збройно, закладнЂ, заровно, знакомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, непорушанно, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утворені на базі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший склад. Поряд з давніми в вЂкы, до вЂка, навЂкъ, вгору, влево, въ дроугоє, горою, горЂ «угору», дома, домовъ, замоужъ, наверхоу, навЂрхъ, навЂкъ, направо і подібними, уживаються українські новотвори вєрхомъ «горою», въ вєрхоу, въ готовє «напоготові», въ день, въ єдно «одностайно», кгвалтомь, додому, досыть, заєдно, за мЂсто «замість», нагору «вгору», на долЂ «внизу», напослиде, ниотколЂ і под.

Безпосередні традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському (також білоруському) грунті, продовжувались і розвивалися у мові ділових документів Великого князівства Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна мова уже не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширення стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. вимагав: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські. Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, договори, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мови були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів 1. «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, становлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів 2.

 

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 126.

2 Див. про це також: Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956. Плющ П.П. Начальний этап формирования русского национального языка // Науч. зап. Ленинградского гос. ун-та. — 1961. — С. 220. Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV—XVII ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964. — С. 252—258.

 

Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).

Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей». Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с̃ ]тью бж̃ ью мы кн̃ зь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[с̃ ]тью бж̃ ьєю мы вєликий кнзь швитрикаила ω лкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или оуслыши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: ı а хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]». Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: «Казими[р] божью мл̃ стью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: «са[м] алекса[н]дръ бω [ж]ю мл̃ [с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]». Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: «Мл[с̃ ]тїю бж̃ їєю. мы алеξ андръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: «Въ имЂ ω ц̃ а и сн̃ а и ст̃ го дх̃ а. тр[о]ица ст̃ аа и єдинос Ж щнаа и нєраздЂлимаа. сє ı а зъ ра[б] вл̃ [д]кы моєго. іс̃ у х̃ а іω стєфа[н] воєвода бж̃ їєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]».

Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: «А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] прокл А [т] ω [т] г̃ а б̃ а. и ω [т] прис̃ ты[х] и връховны[х] ап[ст̃ ]лъ. и ω [т] тыі стыхъ и бг̃ оносны[х] ω цъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и прокл А тому арїю. и оучастїє да имать съ ω ними иже возъпиш А на вл̃ [д]ку х̃ а. кръвь єго на ны[х], и на ч А дЂхъ ихъ».

Таким був стиль українських грамот, що засвідчує літературну обробку їх мови.

Арій, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, був засновником аріанства — течії в християнстві, що заперечувала церковний догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Христа). Вселенські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. І все ж воно ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зокрема, набуло визнання донесення Божого слова до віруючих їхньою рідною мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для поширення св. Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях поширення Віклефа виріс Ян Гус 1. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї не були змарновані, їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гусити в основу свого духовного життя поставили живу мову. Початок перекладів св. Письма на польську мову сягає XIII ст.: є свідчення, що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтиря польською мовою 2. Реформаційні рухи, що почалися в Європі наприкінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов’язані з тими релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. «Лютер ніколи не запалив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не мав грунту, підготовленого наукою Віклефа і Гуса» 3. У XVI ст. продовження аріанства (социніанство) проникає й в Україну, причому у вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери, зокрема їх поділяв князь К. Острозький. Реформаційний рух сильно захопив був Польщу: у середині XVI ст. тут навіть поширювалась ідея створення народного костьола — церкви, незалежної від Риму з польською богослужбовою мовою. У Польщі і в Україні засновувалися социніанські школи, в яких велика увага приділялася богословській полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, латини, риторики та ін. Прийшла в Україну і реформація: згідно з її вченням душа віруючого спілкується з Богом без посередництва церкви та її ієрархів. «Нововірство все зростало на українських землях з половини XVI віку і найдовше трималося власне на Волині» 4.

 

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 10—11.

Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаєморозуміння, а це можливо лише за послуговування рідною мовою. Отож «єресі» мають безпосередній стосунок до проникнення простої мови — а це була мова юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком багатостильової літератури пробуджувалася національна самосвідомість. В Україні розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників.

Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов’янська мова.

Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську 1. Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О jednoś ci Koś cioł a Boż ego» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав: «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов’янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом» 2.

 

1 Карский Е Ф. Белорусы. T. 3. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. — Пг., 1921. — С. 46.

2 Див.: Русская историческая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.

 

Так, справді, церковнослов’янська мова була в XVI ст. досить занедбана. І. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть» (Виш., 23).

Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скарги наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять друком словники («Леξ ісъ» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковнослов’янської мови з елементами української («Кграматыка словеньска языка», 1586 p., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского языка», 1591 р., «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов’янської мови. Але про це докладніше йтиметься в наступному розділі. У XVI ст. домінувала «руська» мова. 1517 р. у Празі було видано псалтир, а 1520 р. — біблію в перекладі Ф. Скорини з вульгати на білоруську (фактично на українсько-білоруську) мову. У 1556-1560 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син протопопа із Санока, переклали на староукраїнську мову четвероєвангеліє, що за місцем написання (м. Пересопниця) дістало назву Пересопницького. Переклад було здійснено з церковнослов’янської мови, але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади євангелія, зроблені С. Мужиловським-Сушинським (видання Яна Секлюціана) у 1551—1553 рр. і Н. Шарфенбергом у 1556 р. Переклад засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі користувалися і чеською версією перекладу євангелія 1, та полонізмів. Щоправда, місце полонізмів у мові Пересопницького євангелія інколи перебільшують, відносячи до польських запозичень звичайні українські слова типу аби, умирала, вечерови і под. 2

Крім Пересопницького євангелія від другої половини XVI ст. збереглися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське євангеліє 1571 р. 3, Хорошівське 1581 р., перекладене В. Негалевським 4, так зване Літківське (уривок українського перекладу в церковнослов’янському тексті, відшуканому в селі Літках 5, «Крехівський апостол», перекладений у 60-х роках XVI ст. з так званої Радзівіллівської польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі в Крехові^, Нягівські повчання 7 та ін. Крім того, від XVI ст. дійшло до нашого часу декілька десятків учительних євангелій (рукописних і друкованих), написаних староукраїнською мовою 8.

1 Біблійні тексти перекладалися чеською мовою ще в останній чверті XIV ст. — В.Р.

2 Hrabec S., Lehr-Splawiń ski T., Zwoliń ski P. Rozwó j ję zyka ukraiń skiego. — Kwart. Instytutu pol.-radzieckiego. — 1955. — 1/2. — S. 85.

3 Трипольский И. Волынское рукописное евангелие XVI в. // Волынский историко-археологический сборник. — Житомир, 1900. — Вып. 2.

4 Рукопис Хорошівського євангелія зберігається у відділі рукописів ЦНБ НАН України, інв. № 421 (1636).

5 Грузинский С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI веке: Летковское евангелиє // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — 1911. — Кн. 21. — Вып. 1-2. С. 42-79; 1912. — Кн. 22. — Вып. 3. — С. 68-69; 81-124; Кн. 23. Вып. 1. — С. 1-48.

6 Рукопис зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України, інв. № ВМ (1291).

7 Петров А. Отзвук реформации в русском Закарпатье XVI в. // Материалы для истории Закарпатской Руси. — Прага, 1923. — Т. 8. — С. 1 — 122.

8 Тиховский Ю.И. Малорусские и западнорусские учительные євангелия XVI—XVII вв. и их место среди южнорусских и западнорусских переводов священного писания // Труды XII археологического съезда в Харькове 1902 г. — М., 1905. — Т. 3. — С. 355.

 

Цікаво простежити за глосами (покрайніми написами-тлумаченнями), до яких часто вдаються в цій літературі. Як правило, важке для розуміння слово (давньоєврейське, грецьке, старослов’янське) пояснюється зрозумілішим, поширенішим, дуже часто взятим із народної мови. Ось кілька прикладів із Пересопницького євангелія: єдинъ ω [т] ар[ь]хисинагога — оучителя люду жидовьско[го] (ПЄ, 252); ассарій — пЂнезь (51); грецки слово дидрагма, а по нашему два гроша (78); б[ь]дЂти — не спати (112); съ оружїємъ и дрекол[ь]ми — з[ь] мечЂ и рогатинам[и] (113); жи[т]ницоу мою — клуню, або стодолу (273-284 зв.); имаете кустодїю — сторожу (121 зв.); ароматы и миро — пахоучии рЂчи и масти (329 зв.); коуръ запЂ[л], або пЂвень (323); на трапезЂ — або за столом (319); в[ь] скоуделници водоу понесе[т] — в збаноу, або в[ь] глекоу (318); но кро†— на дахоу, або на с[т]рЂсЂ (298); на брак, або на весел А (284)’.

До цього ж XVI ст. належить і така визначна пам’ятка української церковної літератури, як Крехівський апостол 1560 рр., всебічний опис якого дано в фундаментальній праці І. Огієнка 2. Як зазначає дослідник, «духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова; вона сильно зросла й літературно вигладилася на самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (рівночасно з польською мовою) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цім була величезна заслуга передусім реформації» 3.

 

1 Див.: Русанівський В.М. Слов’янські міжмовні зв’язки і формування функціональних стилів української літературної мови XVI—XVII ст. // VII міжнародний з’їзд славістів. — К., 1973. — С. 22—23. Чепіга І.П. Глоси Пересопницького євангелія і питання нормування староукраїнської літературної мови XVI ст. // Питання східнослов’янської лексикографії XI—XVI ст. — К., 1979. — С. 64 68.

2 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття.

3 Там же. — С. 58-59.

 

Поширенню української літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах.

З діяльністю братств, безперечно, пов’язана й історія «Крехівського апостола». Це переклад з польської біблії 1563 р. 1 Друге джерело для «Крехівського апостола» — церковнослов’янський текст. На думку І. Огієнка, «мова КА без порівняння живіша, більше народня, ніж мова Пересопницької євангелії, в котрій ще занадто багато церковнослов’янізмів 2. Все ж і в «Крехівському апостолі» використовувався старий болгарський правопис, а тому тут практикуються написання типу всякаа, дикаа, добраа і подібні, що для української мови було цілком неприродним. Повноголосся відбите в цій пам’ятці повною мірою: боронитися, оборона, оборочает, нагороды, дорога, здоровя, король, короткий і под. 3 Звук /е/ після шиплячих переходить в /о/: жона, вчора, учоный, чорт, чорный і под. 4 Звук /ц/ у більшості випадків за традицією передається як твердий, хоч є й написання чистець, отець, девицю і под. 5 Лексика цієї пам’ятки переважно народна. Зважмо на слушне зауваження І. Огієнка: «Не забудьмо, що в той час не було ще наших розумінь «панської» літературної мови й мови народної, ці розуміння повстали на Україні тільки з XVII віку, головно по приєднанні правобережної України до Росії, коли українська мова потроху зводилася до місцевого «діялекту», гідного хіба для вжитку селян» 6. Чимало слів, особливо з абстрактним значенням, запозичується з польської мови. Це, зокрема, іменники на -ость — модель давно узвичаєна в східнослов’янських мовах: вольность, добротливость, досконалость, зацность, непобожность, неповстяжливость, невстыдливость, неусътавичность, обличность, омылность і под.

У давальному відмінкові іменників чоловічого роду дуже поширене закінчення -ови: Авраамови, ангелови, антихрестови, апостолови, баранкови, волови, грекови, духови, жидови і под. 7 Регулярно вживається кличний відмінок: брате, гробе, доме, Павле, пане, Петре, Савле, жиде і под. 8






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.