Оригінальна література 7 страница

Українська і білоруська літературні мови мали близький синтаксис. У ньому, на відміну від синтаксису тодішньої російської мови, гіпотаксис виразно переважав над паратаксисом. В урочистому стилі використовувалася латинська традиція, що прийшла в Україну і Білорусію через польську мову, закінчувати речення дієсловом. Проте з другої половини XVII ст. порядок слів у реченнях стає вільнішим, що відповідає народнорозмовним синтаксичним моделям. Пор.: И через того жъ посла своего царь Казаньский до насъ всказалъ, абыхмо посполу съ нимъ на непріятеля нашого за-одинъ были, и на томъ тотъ нашъ посолъ присягу вчинилъ (1507, АЗР, II, 14) — Которые невольники ишли на Рашковъ и Умань; и тые повЂдаютъ, ижъ видЂли понизше Умани одинъ шляхъ на четверть мили ушырЂ (1686, АЗР, V, 192). У літературній мові дедалі ширше використовується пряма й невласне пряма мова, еліпси, неозначено-особові конструкції. Народнорозмовні синтаксичні форми особливо наростають від початку XVII ст., напр.: Видалем часто наших, кгды их погребано, Землею и камьньєм въ гробєх прикладано (1622, УП, 336), Не знаю, за що мене быто (1710, ДНРМ, 39); Аже онъ питает (,): Чи купили, чи такъ узяли (,) Такъ ми ему, Проценку, говоримо (,): Украли (1711, 52).

Процес поповнення української літературної мови народними словами з усіх сфер суспільного життя, побуту, пізнання навколишнього світу відбувається дуже інтенсивно. Порівняймо вживання слів, належних до двох тематичних груп — адміністративно-управлінської і військової, — в двох актових документах Житомирського городового уряду 1609 р. з наповненістю відповідних лексичних полів у пам’ятках XIV-XV ст. В «Положене позву ω д тых же кн̃ ж. Корецъких по кн̃ з. Ружинського» і в «Протестацыи княжны корецкое на к. Ружинского и малжонку єго» від 3 лютого 1609 р. ¹ з 33 слів, належних до адміністративно-управлінської лексики, 14 (близько третини) ужито таких, які не засвідчені документами XIV—XV ст.

¹ Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.: Зб. акт. документів. — К., 1981. — С. 158-162.

До слів, що були відомі двома-трьома століттями раніше, належать: воєводство, воеводич, опекун, кгвалтовный, маетность, служебникъ, учинокъ, бояринъ, подданый, держава «володіння», добро «посідання», войтъ, право посполитое, кгвалтъ, мещанинъ, речи рухомые, пожитокъ. Такі ж деривати з цієї групи лексики, як княжна, наехане «напад», злупене «пограбування», воротныи, подстароста, дЂдинка, помочникъ, кгвалтовникъ та ін., у «Словнику староукраїнської мови XIV—XV ст.» не фіксуються, хоч слова з відповідними коренями на той час були. Що ж до військової лексики, то вона зросла ще помітніше: з 17 слів, ужитих у двох згаданих документах і належних до цієї тематичної групи, в XIV-XV ст. не засвідчено 10. Це лексеми гармата «військове спорядження» (з гаръматою), дЂло «гармата», гаковница «різновид гармати», мушкетъ, сагайдакъ, труба, сурма, нарихтовати (всю гармату [...] нарихтовавши), штурмъ.

Цікаво згадати ще про одне явище із сфери поширення ділової мови. Вона стає єдиною щодо форми в Правобережній і Лівобережній Україні. Правда, на Правобережжі посилаються на короля, а на Лівобережжі на органи самоврядування. Пор.: На вряде кгро[д]ски[м], в з[м]ку его кор. мс̃ ти Жито[р]ски[м], передо [м]ною, Яно[м] Ча[й]ковски[м], по[д]старости[м] житоме[р]ски[м], стано[в]ши ω чевисто, шляхе[т]ны[и] па[н] Амъбрози[и] Во[и]цехо[в][с]ки[и], презе[н]това[л] ту[т], на враде, коне[и] девятеро, мастю а[л]бо ше[р]стю перъши[и] коне два вороныхъ, третяя кляча половая, четве[р]ты[и] ку[н] тысавы[и], пятая и шостая кляча тысавые, семая кляча сывая, ω смая кляча вороная, девятая кляча зворона гнЂдая (ДМВН, 191-192); В року ахн̃ д (1654) мца іюлі А к̃ е (25) дн А. Передо [м]ною, Иваном Батіемъ, Ω стапомъ Са[х]ненкомъ, ω [т] пн̃ а по[л]ковънина нака[з]ного ми[р]горо[д]ского зо[с]ланыхъ < •> и передо мъною Иваномъ Пилипе[н]комъ, // атаманомъ нака[з]ны[м] ло[х]ви[ц]кимъ < •>, и при мнЂ, Матъвею Е[м]ченку, во[и]ту, Феω дору Козлу, Феню Проце[н]ку, бу[р]мистура[х] вряду Лофицкого< •>, ставши ω чеви[с]то, Феω до[р] запади[н]ски[и]< •>, котори[й] ска[р]гу свою на Ивана и Гри[ц]ка Гуе[в]ще[н]ковъ< •> такъ же и на А[н]дрі А Кривъче[н]ка и На[д]точі А, то по[д]ступъцовъ свои[х], переклада[л] ω то... (ЛРК, 27).

Здавалось би, широке проникнення власне української лексики в літературну мову знизить інтерес до церковнослов’янської мови. Насправді ж інтерес до неї посилився: українці вважали її священною мовою, а тому дбали про її впорядкованість.

Уже йшлося про те, що наприкінці XVI ст. з ініціативи створених в Україні і в Білорусії братств укладалися перші граматики і словнички тієї мови, яка прийшла на Русь разом із Святим письмом. XVII ст. збагатило українське культурне життя значно складнішими працями, такими, як «Грамматіки словенское правилное синтагма» М. Смотрицького (1619 р.) та її скорочена крем’янецька переробка «Грамматіки или писменница языка словенского» (1638 р.), а також знаменитий «Лексіконъ славеноросскій» Памва Беринди (1627 p.). M. Смотрицький, крім української, добре знав церковнослов’янську і грецьку мови, а також латинську (у 1615 р. він видав у Кельні граматику грецької мови). Маючи таку підготовку, український учений написав один із найвидатніших творів давнього слов’янського мовознавства. Як зауважує В.В. Німчук, «Грамматїку» написав молодий учений, добре обізнаний із тодішньою європейською та вітчизняною граматичною наукою і церковнослов’янськими текстами, досвідчений педагог, що викладав церковнослов’янську мову у школах Вільна, Острога, Києва» ¹. Передмова до книжки написана староукраїнською мовою. У ній автор зауважує, що «дЂткамъ оучитис А починаючимъ Букварь звикле рекши Алфавитарь з тои же ґрамматїки вычерпненый... до выученъ А подаванъ нехай будеть». Як зразки для створення своєї граматики М. Смотрицький використав відому грецьку граматику візантійського вченого К. Ласкаріса, грецьку й латинську граматики німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинську граматику славетного португальського філолога Альвара. У граматиці описані чотири її головні складові частини: «Орθ ографія, Етvмологїа, Сvнтаξ їс, Просω дїа». Викладаючи правила орфографії, М. Смотрицький уперше регулює написання великої букви: її слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, слів на позначення санів, наук, наукових категорій ².

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985. — С. 92.

² Там же. — С. 101.

Далі йдеться про місце виносних літер (тільки в кінці слова), про уважність при вживанні флексій в іменах і дієсловах, про недопустимість написання хв замість ф та ін. В «Етvмологїи» автор викладає вчення про традиційні вісім частин мови: им А, мЂстоименїє, глаголъ, причастїє, нарЂчїє, предлогь, союзъ, междометїє. Частини мови поділяються на склан А ємы А і несклан А ємы А. До імен зараховуються іменники, прикметники, числівники і займенники прикметникової відміни. Відмінність між іменником і прикметником автор вбачає в особливостях їх словотворення: первообразный (злато) і производный (златый). Прикметники й похідні іменники поділяються на сім різновидів: отчеименный або прит А жателный (Павловъ, Павлова або Павловна), отечественный (Лвов А нинъ, Лвов А ныни), властелинный (Воеводичь, воеводинна, старост А нна), языческїй (Рω хсъ, Рω ссини), глаголный (слышанїє, слышатель), ω тименный (солнечный), оумалителный (словице), оуничижительный (женище). Ім’я має сім відмінків: именителный, родителный, дателный, винителный, звателный, творителный, сказателный. Іменники, прикметники й займенники мають три числа: единственное, двойственное, множественное. Займенники мають ше «лица»: первоє (азъ), второє (ты), третїє (онъ). «Глаголъ» автор поділяє на «личный», шо має всі три особи трьох чисел, і «безличный», позбавлений другої і третьої особи однини, а подекуди й третьої особи множини. Атематичні дієслова (єсмь, ямь, вЂмь) дістають у нього назву «стропотных». Як зазначає В.В. Німчук, М. Смотрицький вперше вводить у слов’янську граматику поняття перехідності і неперехідності дії: глаголъ «Преходителный» (люблю) і «Самосто А телный» (стою) ¹.

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 114.

Дієслівні форми відповідають дев’яти категоріям: залогъ, начертаніє, видъ, число, лицо, наклоненїє, родъ, спряженїє. Що таке «начертанїє»? Це безпрефіксні (ємлю) і префіксальні дієслова, які в свою чергу поділяються на однопрефіксні (приємлю) і двопрефіксні (восприємлю). Поняття виду у Смотрицького не збігається з сучасним: «совершенный» у нього означає первинні дієслова (чту, стою), a «производный» — дієслова, ускладнені якоюсь додатковою семантичною ознакою, — означають або наростання певної якісної ознаки (теплею, бЂлЂю), або повторюваність дії (бЂгаю, читаю). Чисел, як і в імені, три: єдинственноє, двойственноє і множественноє. Часові форми поділяються на імперфект (бихъ), аорист (бї А хъ), плюсквамперфект (бї А нъ бывахь), перфект (бїєнъ быхъ), які в нього мають відповідно такі назви: преходяшеє, прешедшеє, мимошедшеє, непредЂлное; крім того були ще «настоящее» і «будущеє». В.В. Німчук відзначає, що оскільки цих форм минулого часу не було в живих мовах, М. Смотрицький не зміг чітко розрізнити форм перфекта, імперфекта й аориста ¹. Автор граматики першим виділив дві дієвідміни: на -еши (бїю — бїєши) і на -иши (слышу — слышиши). Поряд з «причастїємь» і «дЂєпричастїємъ» автор виділяє ще «причастодЂтїє». Останнє надумане. Як справедливо вважає В.В Німчук, цією категорією автор намагався передати грецький прислівник на -ε ο ν та латинський герундій. Внаслідок цього постали такі форми, як писателно, читателно, творително ². Дуже докладно описані в граматиці прислівники. Правда, сюди потрапили й форми наказового способу дієслова (прїйди, прїйдЂте, принеси та ін.). Вперше було представлено вчення про сполучення слів і речень. Всі типи синтаксичних зв’язків між словами у простому реченні описано старанно й правильно. Далі йде розділ «ω Просодїи стіхотворной», заголовок якої промовляє сам за себе: це коротка наука віршування. Автор викладає вчення про стопи і віршові розміри (метри: спондій, порріхїй, трохей, іамвъ, дактиль, анапесть, амфіврахий та ін. В останньому розділі «Ω страстехъ реченїй» ідеться про зміни, які допускаються в слові (мЂнїє зам. имЂнїє, баграница зам. багр А ница, радуис А зам. радуйс А і под.). І хоч у «ГрамматицЂ» відчутний вплив живої української мови, все ж вона, як зазначає В.В. Німчук, «загалом близька до системи старослов’янської мови пізнього періоду. Це забезпечило їй небачений авторитет у середовищі вітчизняних і зарубіжних філологів аж до початку XIX ст. Живомовні східнослов’янські і специфічні українські елементи не розхитали її «класичних» старослов’янських норм, а пов’язали їх із сучасністю, наблизили до життя» ³. Як відзначив М. Возняк, «Граматика» Смотрицького стала прототипом для сербських шкільних підручників Степана Вуяновського й Авраама Мразовича наприкінці XVIII ст., для граматики Христакі-Дупнічанина, спробою зближення народної мови з церковною у болгар, стала зразком для граматики Добровського, а на українськім грунті мала сильний вплив на граматику Івана Могильницького й інші галицькі граматики» ⁴.

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 116—117.

² Там же. — С. 124.

³ Там же. — С. 134. Докладніше про особливості граматики М. Смотрицького див. у названій праці на с. 89—145.

⁴ Возняк М.С. Названа праця. — С. 489.

Скороченим варіантом граматики М. Смотрицького була «Грамматіки, или писменница языка словен(ъ)скага», яка була видана у Кременці 1638 р. Автор переробки не встановлений, але цікаво, що він критично поставився до оригіналу: відкинув теорію віршування, розроблену М. Смотрицьким на основі грецьких зразків, опустив штучний поділ звуків за грецькими зразками і параграф «ω Просодіи». Власне граматичний матеріал дуже близький до того, який поданий у М. Смотрицького, але дещо скорочений і спрощений. На думку В.В. Німчука, «Будучи в основі своїй скороченою переробкою праці М. Смотрицького «Грамматіки, или писменница языка словен(ь)скага» 1638 р. не внесла помітних нових елементів у граматичну теорію і практику українського мовознавства XVII ст. Однак у ній яскраво виражене прагнення до зрозумілого й стислого викладу навчального матеріалу» ¹.

Великою лексикографічною працею, яка сприяла піднесенню авторитету як церковнослов’янської, так і тодішньої книжної української мови, був «Лексіконъ славенорω сскїй и именъ тлъкованїє» Памва Беринди (1627, Київ). Автор поставив перед собою два завдання, які не суперечили одне одному: зміцнити престиж церковнослов’янської мови шляхом кодифікації її лексики і разом з тим утвердити норми книжної української мови з опорою на народну мову. П. Беринда активно використовує відомі на той час у Європі словники, зокрема Максима Святогорця (Максима Грека) — російського автора, Мануїла Ритора — візантійського автора, що жив на межі XV—XVI ст., використав він і покрайні глоси з книг білоруського першодрукаря Франциска Скорини, а також слов’янські азбуковники попередніх століть. Для тлумачення власних імен — друга частина «Лексікона» — П. Беринда взяв за зразок додаток до багатотомного видання Біблії, здійсненого в 1569—1573 рр. у м. Антверпені ².

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 154.

² Німчук В.В. Памво Беринда і його «Лексіконъ славенорсосскїй и именъ тлъкованїє» // Передмова до видання Лексикон словенороський Памви Беринди. — К., 1961. — С. XVIII.

Передмову до словника написано староукраїнською мовою: «Широкій й великославный ı а зык Славенскїй. Мл(с)тивыи Панω ве Балабанω ве, маючи ω квитое залеце[н]е нетолко ω [т] писм Бгословски[х] и гvмнω [в] црковны[х] з’ еллинскогω ним’ протлумачоных’, але и з’ б[ж]: Лvтургіи, и иныхъ таемниц’ которыи с А ты[м] ı а зыко[м] в’ великой и малой Рω ссїи, в’ Сєрбїи, Болгарїи, и по ины[м] сторонамъ ω [т]правую[т]: и[ж] тру[д]ности теж слω въ до вырозумЂн А темны[х] многїи в’ собЂ мает’ (Бер., 3). До одного церковнослов’янського слова П. Беринда наводить інколи один український відповідник, а інколи й декілька (у тім числі полонізмів), напр.: абїе: оуже, зараз, внетъ (пол. wnet), скоро, вскокъ, рыхло (пол. rychł o); дръжавствую: паную, в’ поссесїи маю, р А жу, справую, єстемь преложонымъ, кролє(м), цЂсарє(м); жилище: мешканьє, домъ; злакъ: зеленость на тра†или на былинах, любо на листехъ деревъ, χ λ ό η, албо ı а рина ω городнаа, паша, трава з розмаиты[м] sЂльємъ. або вс А ка А трава квитучаа, sельє. Останній приклад засвідчує у перекладній частині й грецьке слово. До цього П. Беринда вдається нерідко, інколи використовує й латинські відповідники, напр.: излишнїй: π α ρ ι τ ρ ο ς збы[т]ны[и]; инокъ: μ ο ν χ ς ι χ ο ς μ ο ν η ρ η ς μ ο ν α χ ο ς. γ. ο, μ ο нах зєлл: и ла[т]: и сло[в]: чернé ць, але ино[к] сло[в]: то[л]: в рсо[с] єдинокь, або уєдиненый, ацд̃ і. Пустынни[к] разумЂтис А мó жеть: заречé нїе, при: σ ρ ο η ς ι ο приреченье, обеца[н]є, рукоимство. Коли автор словника не знаходить в українській мові однослівного відповідника, він тлумачить церковнослов’янське слово, а інколи додає й своє судження про позначуваний об’єкт, напр.: ЗемлемЂрїє, или землемЂрство: з’ еллин: ґеω метрїа, сирЂчь, размЂрителнаа. Есть сіе художество sЂло полезно къ размЂренїю градо(в)ства, и путій, и къ инымъ веще[м] паче болши[м]; Изумленіе: ω шалЂньє, захожЂнье в’ голову з’ гор А чки, албо ω морочЂнье ω [т] пїанства. У перекладну частину можуть потрапляти й церковнослов’янські слова та форми; напр.: зри: виждъ, смотри, позирай, дивис А, домышл А йс А, догадуйс А, гл А ди, познавай; зр А ху: дивл А хус А; иждивенїе: изнуренїе, выдато[к], накладаньє.

Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов’янською лексикографічною працею і справив помітний вплив на розвиток словникарства у інших слов’янських і навіть неслов’янських народів. Для України він мав непересічне значення, оскільки чітко розмежовував дві вживані у той час мови: церковнослов’янську і вирослу на її основі староукраїнську. Треба відзначити, що повага До культової мови особливого типу, не пов’язаної з буденним життям, існувала завжди в усіх народів, в тому числі й у тих, у яких служба велася рідною мовою. Діячі церкви усвідомлювали, що культовий стиль — це особливе мовлення, яке не повинно опускатися до буденності. Відомий чеський граматист Я. Благослав писав у своїй «Граматиці», шо для передачі Божого слова «не годиться вживати абиякі, легкі, корчемні слова, що закон божий не для того перекладено чеською мовою, щоб його тільки пастухи на пасовиську читали, знаходячи в ньому звичайну для себе мову, але більше для того, щоб він у спільному зібранні богобоязливих людей різних станів з великою поважністю як воля або право свого найвищого цісаря і володаря всього живого читаний був і щоб гідно в їхніх вухах звучав» ¹.

Треба згадати ще про одну важливу лексикографічну працю, яка хоч і була написана в Москві, але мала прямий вплив на розвиток староукраїнської літературної мови. У 1649 р. російський цар попросив київського митрополита Косова прислати учених мужів для перекладу Біблії. Ними виявилися Арсеній Сатановський і Єпіфаній Славинецький. Останній на основі латинського лексикону А. Калепіна, відомого всій Європі, створив перекладний латинсько-український словник, який у XVIІ-XVIІІ ст. поширювався в численних списках. Є тут і російські відповідники ².

¹ Цит. за працею: Krá lik O. Humanismus a poč atky č eské ho mluvnictví. — In: Poeta Travnič kovi a F.Wollmancwi. — Brno, 1948. — S. 262.

² Див.: Німчук B.B. «Лексіконъ латинский» та «Лексікон словено-латинский» і їх місце в історії старої лексикографії // Передмова до Лексикона Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. — К., 1973. — С. 25.

Разом із А. Сатановським Є. Славинецький виготував «Леξ ікон словено-латинський». Перший словник — найбільший за обсягом тогочасний лексикон: його реєстр містить близько 27 тисяч слів (у «Лексиконі» П. Беринди близько семи тисяч). Після латинського слова спершу наводиться церковнослов’янський відповідник, потім український, напр.: conclusio за[к]люченїє, конецъ (ЛСК, 135); eminor, пречу, грожу (177); peiero, клятвопреступаю, ложнЂ кленуся (304) і под. Проте може бути й навпаки, напр.: pecus, dis, pecu, ско[т], говядо (304).

У XVII ст. церковнослов’янська мова чітко протиставляється українській літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме явище. Про це свідчить поява в XVI—XVII ст. і українсько-церковнослов’янських розмовників, і церковнослов’янського «Лексикона словенороського» П. Беринди, і граматик церковнослов’янської та староукраїнської мов, і передмов до богослужбових книг, написаних паралельно обома мовами.

Граматикою староукраїнської мови була «Граматика словенская» І. Ужевича. Правда, це рукописна праця, написана до того ж у Парижі. Відома вона в двох варіантах: перший з них, написаний латинською мовою в 1643 р., зберігається тепер в Національній бібліотеці в Парижі, другий, написаний тією ж мовою в 1645 р., знаходиться в бібліотеці м. Арраса на півночі Франції. Видані вони тільки в 1970 р. стараннями І.К. Білодіда та Є.М. Кудрицького ¹. Текст пам’ятки доводить, що І. Ужевич був знайомий з граматиками Л. Зизанія і М. Смотрицького. Зокрема, він прийняв поділ слів на вісім частин мови, слідом за М. Смотрицьким виділив чотири відміни іменників, у парадигмах іменних частин мови подав шість відмінків. Очевидно, використовуючи український матеріал, автор все ж таки прагнув створити універсальну «словенську» граматику, оскільки він не зафіксував кілька виразних українських граматичних рис, зокрема закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, в деяких різновидах відмінювання іменників не наводиться кличний відмінок. Проте в більшості випадків граматика відображає особливості живої і літературної мови того часу. Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В. В. Німчук ², арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує структуру української граматики. В арраському варіанті є елементи порівняльного аналізу української мови з іншими слов’янськими. Так, автор пише про те, що інфінітив у поляків закінчується на -с, наприклад, pisać, czytać, проте русини, богеми, морави та інші народи Слов’янщини, як і «свята» мова, мають неозначену форму на -ити або -ить, наприклад, писати і писать, чути, бити ³.

¹ Граматика слов’янська І. Ужевича / Підготували до друку Г.К. Білодід, Є.М. Кудрицький. — К., 1970.

² Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 182.

³ Там же. — С. 189.

Як зауважує В.В. Німчук, «Невелика за обсягом «Граматика» І. Ужевича є непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труднощі при витлумаченні деяких слов’яноукраїнських граматичних особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, дієприслівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично опрацював українську мову. Неминуще значення має і фактичний матеріал його праці» ¹.

У XVII ст. з’являються й словники з українським реєстром. Тут мається на увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Вперше звернув увагу на цю пам’ятку П. Житецький ².

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 198.

² Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке c приложением словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. — К., 1889. — С. 3.

Він твердив, що в ній українська лексика представлена досить виразно, хоч і не повно. Учені вважають, що цей словник — спроба обернути «Лексикон» П. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а церковнослов’янську — в перекладній частині. Звичайно, це було не просто. Адже до одного церковнослов’янського слова П. Беринда, як правило, подавав декілька українських (як ми вже пересвідчилися, не тільки українських) відповідників, а авторові «Синоніми» треба було до одного українського (і не тільки українського) слова подати декілька церковнослов’янських синонімів, наявних у «Лексиконі». Правда, це може бути й одно слово: бичую уязвляю, бляскь блистанїе, блазенство уродство, блукаюся скитаюся, блазню хулю і под. Але частіше все ж одному українському слову відповідає два і більше церковнослов’янських слів: бедра лядвія, чресла; безвстыдний мЂдноличенъ, безстуденъ; бичь жезлъ, бичъ; благаю умилостивляю, умилосерджаю; лЂчу цЂлю, врачую; лЂпшый лучшїй, уншїй; лЂторасль ω [т]расль, народокъ; лыси[й] плишивъ, возли[с]; мешкаю жите[л]ствую, живу, ω битаю; многомовность многоглаголанїе, велерЂчїе; мнозтво множество, многое множество, бездна; набываю стяжаю, стяжаваю, притяжую, притяживаю, сънабдЂваю, сънискаю, приω брЂтаю і т. ін. Перекладаються і словосполучення: верхь ω держую ω долЂваю; великіе речи мовлю велерЂчую; веселя справую бранЂкую, брачуся; внЂвецъ ω бертаю, испражняю, упражняю, истребляю, искореняю; войско шикуючій подвигополо[ж]никь; волнимь зостаю свобождаюся, изменяюся; жалую плачливе ω каяваю; жалобу ω [т]правую сЂтую; жартовнии рЂчи шутовныя радо[ст] творная; нагороду рицеромъ даваючїй, подвигоположникь, даровник і под. У реєстрі можуть виступати і фразеологізовані словосполуки: не даю покою стужаю, ω sлобляю, возмущаю, удручаю; переношу ω комъ презираю пренебрегаю; до шкоды привожу напраснствую та ін. Чимало в реєстрі полонізмів: живїолъ «стихія», заисте «справді», «істинно», зайзрость «заздрість», залеценїе «вказівка», засадзка «засада», «западня», звлаща «зокрема», зґелкь «шум», «гам», «гомін», зєдноченіе «з’єднання», зупелность «цілість», «повнота», коляцїя «вечеря», контентую «задовольняю», креть «кріт», кропля «крапля», ксїонже «князь», лїоси «жереби», лотръ «негідник», лупЂжца «грабіжник», ляментъ «плач», менжне «мужньо», мисюрка «шолом», мнозтво «багато», мнЂмаю «суджу», «думаю», моцъ «сила», мусъ «примус», «насильство», брухъ «живіт», быдло «скот» і под.

У XVII ст. бурхливо розквітає художня література. За жанрами її можна поділити на поезію, драматургію, а частково й прозу. Крім того, поезія складається з двох різновидів: панегірично-полемічного і побутового, а драми поділяються на класичні й народні.

Українські поети першої половини XVII ст. (О. Митура, К. Транквеліон-Ставровецький, Д. Андрієвич, П. Беринда, Г. Дорофієвич, М. Смотрицький, К. Сакович, Н. Зінкович, Т. Земка, Віталій та ін.) включилися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячували одному з владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи панегірик. Дехто з цих поетів писав по-церковнослов’янському, це, наприклад, Н. Зінкович:

Твари словеснои

Яже небеснои

Имяше сладости

Вкушати радости (УП, 362);

по-церковнослов’янському пише й поет, відомий під іменем Віталій:

О велія излишества и срама,

что прочеє реку, народъ безъ брама,

Или кумиръ въ мирЂ истуканный.

Паче черв земленъный окаянный (181);

Проте цей поет вдається й до староукраїнської мови, як і переважна більшість його сучасників:

БЂжи, бЂжи въ землю обЂтованъную,

Святым отъ вЂка уготованъную,

Да ся къ пристанищу прійти сподобиши,

Идеже Христовых ся благ насладиши (184).

Панегірично-полемічна література багата епітетами. Ось, наприклад, як оздоблює свої твори Д. Андрієвич: горкие слези, путь правый, скрутная смерть, пелынный плач, ясная походня, щирая любов, гоненія срокгіи, меч обосЂчный, никчемный крук, чистый голубь, тяжкій недуг, безкровная офЂра, гойные слезы, смертелное жало, претяжкое стогнанье, любый отець, хлЂб щоденний та ін. Як бачимо, епітети добираються або з народної мови, або з конфесійної літератури.

До одного іменника може стосуватися одразу декілька епітетів, як наприклад у К. Транквіліона-Ставровецького:

Слава тебЂ, Христе, цару преславний,

Чудный боже, силный, вседержавный,

Сыну божій предвЂчный,

У хвалах аггельских уставЂчный (УП, 245).

ПресвЂтлая небесная царице,

О госпоже моя обрадованная,

Радуйся, богом избранная,

Прежде міра предувЂдЂнная,

Пречистая дЂва нетлЂнная (255).

Кохаються поети XVII ст. і в метафорах, напр.: Отцу нашему длужей нить живота вити (353); Святе пожекгнал марность того свЂта (356); Чашу [см]ертную пьет (169); Тепер знаєм, як была солодка и смачна Манъна его науки (171); Духовным голодом нам тлЂти (173); по ком слез обфитое море? (173); До отчизны, дЂтоньки, квапитися треба, Не хочете ль для земли утратити неба (175); зъноси крест свой скромне (176); СтрумЂнь золотый, ясне ся улыстуючій, водами живыми гойне обфитуючій, Буйные рЂки наук з себе выливает (191); Сын божій предъвЂчный той у вЂчной сла†паче солнца сіяет, той нас свЂтоноснім безсмертієм одЂвает (277); Ісус Христос на облацЂ пресвЂтлом, до неба въходить на маєстат бозкои вельможное славы свои (281). Часто образ будується на протиставленні протилежних понять, напр.: Земля, которая тернье u осет плодила, Тая нынЂ хлЂб небесный буйно зродила (201).