💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Українське національне відродження наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХІХ ст. Виникнення національно-визвольного руху

Західна Україна в результаті трьох поділів Польщі (1772 р., 1793 р., 1795 р.) опинилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX ст. на захоплених землях починає зростати український національно-визвольний рух.Український національно-визвольний рух був викликаний: · зростанням феодального гніту в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян), · суворим бюрократично-поліцейським режимом; · зростанням національного гніту (заборона на викладання української мови в школах і культурно-громадських установах, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати українське населення та ін.). Піонерами національно-визвольного руху в Галичині були: · Іван Могильницький — священик м. Перемишля, який у 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. у 1832 р. у Львові організовано громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця». Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич — студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили боротьбу проти соціального, політичного та духовного гноблення української землі, підняття української самосвідомості через поступове перетворення побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу. Вони видрукували написані в дусі романтизму альманах «Зоря» (через цензуру не вийшов у світ) і «Русалка Дністрова», де поміщали історичні статті про подвиги козацтва, С. Наливайка та інших героїв народних повстань, а також українські пісні, народні перекази і т. п. «Русалку Дністрову» високо оцінили Т. Г. Шевченко та І. Франко, а австрійський уряд конфіскував увесь тираж. Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (у Лейпцигу та ін. містах), де засуджували феодальні порядки, цензуру, національний гніт у Галичині. Значення — сприяли зростанню української культури й самосвідомості населення, були борцями проти національного та духовного гніту в західноукраїнських землях.

47. Політика суцільної колективізації та розселянювання України Більшовики пов’язували соціалізм із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з’їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства.
Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни з 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій на селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших. Керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.
Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи нової економічної політики піднесли сільське господарство на рівень 1913 р.
Щоб уникнути опору села, було прийнято гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога міста селу. 1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села».
У країні розпочалася суцільна колективізація — процес примусового об’єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).
Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.
Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п’ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських господарств. За роки другої п’ятирічки (1933—1937 рр.) колективізація завершилася об’єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.
У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив’язана до землі й не бажала з нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1, 2—1, 4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». Їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

48.Пожвавлення літературно-мистецького життя України в умовах десталінізації. «Шістдесятники».
Процес десталінізації і лібералізації суспільного життя сприяв розвитку культури й духовного життя суспільства. Цей період якісних змін у культурній та ідеологічній сферах дістав назву «відлига». У 1958 р. була проведена шкільна реформа: введена обов'язкова 8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання; були створені школи робітничої і сільської молоді; організовувалися школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей-інвалідів. У 1959 р. в Україні було прийнято новий закон, який надавав право батькам обирати мову навчання для своїх дітей. Цей закон сприяв процесу русифікації України. На захист української мови виступили М. Рильський і М. Бажан, які у листі, що був опублікований у газеті «Правда», висловилися за рівноправне вивчення в школах України російської та української мов.
Атмосфера лібералізації сприятливо позначилася на розвитку гуманітарних дисциплін. Поява суспільно-політичних наукових і літературних журналів («Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт», «Знання та праця», «Народна творчість та етнографія» та ін.) стимулювала творчу і дослідницьку активність української інтелігенції.
Розвитку української літератури сприяли твори М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара, що були відзначені Ленінською премією за видатні заслуги в галузі літератури.
Знаменною подією в Україні стало народження талановитого покоління українських літераторів, письменників, літературних критиків — В. Симо-ненко, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І.Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Це були представники нової духовної течії — «шістдесятники».
Творчість «шістдесятників» розвивалася під впливом інтересу до письменників «розстріляного відродження» та ідей письменників Заходу: Е. Хемінгуея, Е. М. Ремарка, Ф. Кафки, А. Камю та ін. «Шістдесятники» прагнули розкрити у своїй творчості стан душі людей, вільних від застарілих стереотипів, страху. У своїх творах вони відображали природне людське прагнення бути щирим, розкутим, індивідуальним і неповторним. Однак серед «шістдесятників» не було відкритих супротивників радянського режиму, деякі прагнули лише удосконалити його.
У період хрущовської «відлиги» пробуджується громадянська активність і національна самосвідомість українського суспільства, виникають національно-культурні осередки. У Києві центром духовного життя став клуб творчої молоді «Супутник», президентом якого був Л. Танюк, активними членами — І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. У Харкові демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо поета Б. Чичибабіна. Діяльність творчої інтелігенції України сприяла проведенню в 1963 р. конференції з питань культури української мови. Учасники конференції торкалися питання про розширення використання української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.
У середині 1950-х — середині 1960-х рр. знову посилюється антирелігійна кампанія. Так, якщо в 1954 р. в Україні було закрито 64 церкви, то в 1962 р. ця цифра зросла до 1144. Висновок. У період хрущовської «відлиги» відбулася активізація культурного і духовного життя суспільства.
Дата: 1958 р.
Поняття, терміни, назви: «відлига».
Особистість в історії: М. Рильський, М. Стельмах, О. Гончар

49. Національне відродження другої половини ХІХ століття Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60-х — на поч. 70-х років. Та лише 70—80-ті стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот. Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з'єднало Львів з українськими землями, що входили до Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузь промисловості, хоч і на низькому технічному рівні. Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині 87 %. У 60-ті роки 19ст. було створено організацію «громада» в Києві. Основною метою її діяльності було збереження самобутньої української культури, захист від русифікації. У 1861р. друкарня почала видавати журнал «основа». На початку 1870р. було засновано стару громаду, до якої ввійшли: Антонович, Драгоманов, Русов, Зібер, Подолинський. В 1873р. з’явилися перші гуртки народників в Одесі.

50. Голод 1921-1922рр. в Україні його причини і масштаби

Серед головних причин голоду в Україні в 1921-1922 pp. слід назвати заборону ринкової реалізації хлібних надлишків та їх примусове вилучення державою, що зумовило падіння товарності сільського господарства в 1918—1920 pp. Селяни не були зацікавлені в розвитку виробництва і зменшували посіви, зокрема в районах активного здійснення продрозкладки (Чернігівська, Харківська, Полтавська губернії). Навіть світова і громадянська війни, які зруйнували матеріальну базу сільського господарства, завдали менших збитків селянським господарствам. " Викачування" хліба містом із села з одночасним скороченням промислового виробництва завершило процес занепаду ринкових відносин. Але голод 1921 р. був зумовлений ще й дією природної стихії. Поштовхом став неврожай, спричинений страшенною посухою. Урожай 1921 р. був значно менший, ніж у 1920 p., і становив 768, 5 млн. пудів. Це не могло забезпечити навіть прожиткового мінімуму. Розраховувати на можливість поповнення хлібного дефіциту за рахунок Росії було нічого. У 1921 р. в Росії був більший недорід, ніж на півдні країни, і керівництво РКП(б) поставило перед українським керівництвом завдання збільшувати постачання продуктів для Росії. Голод охопив південні райони України: повіти Донецької, Миколаївської, Одеської, Катеринославської, Полтавської губерній. Кількість голодуючих у степових губерніях зросла з грудня 1921 р. до травня 1922 р. більше ніж утричі - з 1, 2 до 3, 8 млн. чоловік., а в усіх губерніях — до 5, 6 млн. чоловік, що становило 25% їхніх жителів. Улітку 1922 р. південь України вразив новий неврожай. Посуха охопила 21 повіт. А криза в тваринництві досягла кульмінації. Голод загострив чимало інших соціальних та економічних проблем. Визнання факту голоду в Україні, як і надання допомоги голодуючим, прийшло з великим запізненням. Вважалося, що в Росії голод, а в Україні — неврожай. Лише після врожаю 1923 р. ситуація почала поліпшуватися. Збільшення зернових ресурсів дало змогу покращити харчування населення, почався процес відновлення поголів'я худоби. Державна кредитна система, податкова і земельна політика, а також державна торгівля і кооперування селян повинні були стимулювати сільськогосподарське виробництво. Використовувалася можливість благодійної допомоги із залученням коштів з-за кордону.