Район і редакції єрусалимського уставу

В XI ст. і раніш єрусалимський устав поширився, крім Палестини, в Антіохійському патріархаті та в Малій Азії. Приблизно тоді ж єрусалимський устав прийняли на Синаї. Про це свідчать синайські рукописи і інші богослужбові книги за цим уставом, які іноді сягають X ст. і раніше.

Єрусалимський устав на Синаї має деякі особливості в порівнянні із справжнім єрусалимським. Окрім синайської існували ще Малоазійська (точніше Трапезундська) редакція єрусалимського уставу зі слідами тамтешньої практики.

У Константинопольській єпархії єрусалимський устав прийняли, мабуть, у XII ст. Никон не згадує про поширення його там. Але патріарх Константинопольський Миколай III Граматик (1084–1111) у „Посланні до прота св. гори” непорозуміння афонських іноків, які виникли на грунті зіткнення менш строгої студійської практики постів із більш строгою єрусалимською, вирішує це питання в дусі єрусалимської практики.

Ктиторський типікон, який імператриця Ірина (жінка імп. Олексія Комнена +1183) надала заснованому нею в Константинополі монастиреві Богородиці Благодатної має на увазі єрусалимську практику: згадуються агрипнії (чування), междочасія.

До палестинського уставу відсилає і типікон Ніла, ігумена Богородичного монастиря Макеради.

Типікон монастиря св. архістратига Михаїла на горі преп. Авксентія біля Халкидону, який надав йому засновник імп. Михайло Палеолог (1250–1282), велить звершувати псалмоспівання за древнім звичаєм палестинських монастирів „або за єрусалимським типіконом” за винятком недільних чувань, як дуже важких.

На початку XIII ст. Студійський монастир зруйнували хрестоносці, що сприяло утвердженню єрусалимського уставу в Константинополі. У 1298 р. імператор Константин Палеолог відновив монастир.

У XII ст. єрусалимський устав поширився на Афоні. Ще на початку цього століття єрусалимський режим посту здавався афонітам дивним. Проте в цьому ж столітті на Афоні з'являються Мінеї за єрусалимським чином богослужінь, кілька екземплярів яких вивіз відтіля Арсеній Суханов у Росію. Як і на Синаї, єрусалимський устав на Афоні дістав деякі місцеві особливості, затримавши іноді укорінену там студійську практику (наприклад, щодо постів). Таким чином там сформувався особливий Святогорський устав.

Після Діатипос св. Афанасія найдавнішим представником Святогорського уставу ще в чисто Студійському його виді є грузинський „Великий Синаксар”, перекладений для Іверської лаври замісником ігумена Георгієм Ітацміндели в 1038– 1042 р. Його вживали і в інших афонських монастирях і, мабуть, в Атанасієвій лаврі. Це ктиторський устав студійського типу: немає всеношних, така сама кількість катизм, на утрені святкові антифони. Місцеві особливості: щодо посту, грузинські пам'яті.

Із XIII ст. на Афоні з'являються і повні єрусалимські устави. Устав даний св. Савою Сербським (+1237) для Хіландарського монастиря щодо богослужіння посилається на „Синаксар”, мабуть, на рукопис XIV ст., який донині зберігається в бібліотеці монастиря і який подає служби чисто єрусалимського типу. Цей синаксар представляє собою суміш єрусалимських порядків (чування) з місцевими (щодо посту).

Після введення єрусалимського уставу в афонських монастирях колишні місцеві порядки продовжували триматися, тому це введення не знищило особливого святогорського уставу, а тільки надало йому єрусалимського забарвлення. Це прослідковується вже із самих надписів його рукописів: „Типікон лаври св. Сави і лаври св. Атанасія Афонського” (1474), „Типікон святого і великого монастиря св. Атанасія на горі Афонській” (1423), у типіконі. 1336 р. є „глави відомого церковного устрою св. гори”.

Сьогодні найважливіші афонські монастирі мають записи свого уставу (єрусалимського типу): лавра св. Атанасія в рукописі XV-XVI ст., Пантократор у рукописі XV ст., Діонісіат 1624 р., а з цього рукопису є записи в багатьох афонських монастирях. Для Пантелеймонового монастиря було зроблено запис уставу на основі Діонісіатського Типіка під заголовком: „Точний типик церковного послідованія, зібраний від св. Сави й інших різних”; тут зустрічаємо посилання на Атанасіїв типик, на афонські типікони „правого хору”, „лівого хору”, „Великий типик Андріанополіта”. З Діонісиатського типікону у 1875 р. було зроблено запис для Іверського монастиря із заголовком „Скорочений типікон у з'єднанні з місцевим”.

Проте на св. горі завжди в богослужінні дотримуються неписаних традицій; тому богослужінням тут керує не стільки типікон, скільки типікар, у важких випадках йдуть за радою типікарів.

Із XII ст. відомий перший запис єрусалимського уставу для Грузії, написаний для монастиря преподобного Шіо в Мівимі біля Тифлісу (1172). Запис здійснено мабуть з оригіналу Дивногорського монастиря. Збереглася його копія XIII ст. під заголовком: „Типікон церковного послідованія благоупорядженої лаври св. і богосносного Сави; таке ж відбувається й у всіх інших монастирях Палестини”. У ньому немає Малої вечірні, Маркові глави без імені Марка й дуже короткі, немає пам'ятей: Убруса (встановлено в 944), Атанасія Афонського (+1000), Лазаря Галісійського (+1053), Михаїла Хоніата (+1266), Георгія Хозевіта (VII ст.).

У XIII–XIV ст. єрусалимський устав стає найбільш поширеним на всьому Сході, це прослідковуємо на збережених з цих століть його грецьких рукописах.

Наскільки широке поширення в Греції одержав єрусалимський устав до XIV ст. свідчить „Діатаксіс тіс ієродіаконіас” (Чин священнослужіння), авторство якого приписують константинопольському патріарху Філотею, відомому літургісту XIV ст. (можливо, він був написаний раніше). „Чин священнослужіння” призначений для широкого застосування, він подає єрусалимський чин всеношної, намагаючись домовити недомовки древніх записів єрусалимського уставу про дії священика і диякона при богослужінні.

У Сербії перший повний запис єрусалимського уставу зробив архієпископ (колишній архімандрит Хіландарського монастиря) Никодим у 1319 р. Переклад здійснено з грецького оригіналу взятого в Константинопольского патріарха, а не з Афону, де єрусалимський устав був не в його чистому виді. Оригінал взято з константинопольського монастиря Предтечі, мабуть Студійського, де видно був уведений вже єрусалимський устав. А того часу Сербія керувалася Хіландарським уставом. У 1331 р. якийсь Роман переписує Никодимів устав і для Хіландаря. Після Никодимового уставу в Сербії з'явився ряд інших типіконів, більшість з яких близькі до нього.

До XIV ст. також належать і найдавніші слов'янські переклади єрусалимського уставу, зроблені на Русі. Вони дуже близькі за складом та устроєм добового богослужіння до старогрецьких і сербських. Появі повних записів єрусалимського уставу на Русі передувало поступове проникнення його з Греції від XIII ст. У 1274-1276 р. руські єпископи виражають недорозуміння з приводу деяких студійських звичаїв (наприклад: щодо літургії преждеосвященних у сиропусні середу і п’ятницю та у Велику п’ятницю) і отримують відповідь в дусі єрусалимського уставу.

Однак студійська практика тримається на Русі ще в XV ст. Про це свідчать записи студійського уставу з цього століття та запитання псковського духівництва митрополиту Фотієві (1410–1431).

До поширення єрусалимського уставу на Русі багато спричинився митрополит Кипріан (1380–1406) своїми рукописними виданнями „Часословца по уставу іже во Ієрусалимі лаври преподобнаго отца нашего Савви” (послідовний псалтир) і „Служебника” (1397), у який внесено Діатаксіс патріарха Філотея.

За Кипріана було зроблено першу спробу руської переробки єрусалимського уставу: „Око Церковноє” ігумена Атанасія Висотського, яке він переклав у Константинопольському монастирі Перівленто, доповнивши дисциплінарними розділами з Никона Чорногорця. Цей досвід надав початок цілому рядові руських редакцій єрусалимського уставу, що закінчилися лише з появою друкованого його видання.