💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Людяність

Кожне із живих мало ім'я. Хлопчика, якому на полях марилася пшениця, звали Юзефом Соболевським. Він помер разом зі своєю матір'ю та п'ятьма братами і сестрами від голоду в 1933 році в голодній Україні. Єдиний брат, який пережив голод, помер від кулі 1937 року в Сталіновому Великому терорі. Лише сестра Ганна залишилася, щоб згадати про нього і його надію. Станіслав Вигановський був молодим чоловіком, що передбачав зустріч зі своєю заарештованою дружиною Марією «під землею». Обох їх у 1937 році в Ленінграді розстріляло НКВД. Польським офіцером, що писав про свою обручку, був Адам Сольський. Щоденник знайдено на його тілі після ексгумації його решток у Катині, де його розстріляли у 1940 році. Обручку він, ймовірно, заховав; його кати її, ймовірно, знайшли. Одинадцятилітньою дівчинкою, що вела нехитрий щоденник в обложеному і голодному Ленінграді у 1941 році, була Таня Савичева. Одна з її сестер спромоглася втекти по замерзлій поверхні озера Ладоги; Таня і решта родини померли. Дванадцятилітньою єврейською дівчинкою, що у 1942 році в Білорусі писала батькові про рови смерті, була Юніта Вишняцька. Її матір, що писала поруч із нею, звали Златою. Обох убито. «Прощавай навіки, — казав останній рядок Юнітиного листа. — Цілую, цілую».

Кожне із загиблих стало числом. Разом нацистський та сталіністський режими вбили на Кривавих землях понад 14 мільйонів осіб. Убивства почалися з політичного голоду, що його Сталін скерував на радянську Україну — і той забрав понад 3 мільйони життів. За ними прийшов Сталінів Великий терор 1937–1938 років, у якому розстріляли близько 700 тисяч осіб, переважно селян або представників національних меншин. Після цього росіяни і німці співпрацювали в знищенні Польщі і її освічених класів, убивши між 1939 та 1941 роками близько 200 тисяч людей. Після того, як Гітлер зрадив Сталіна і розпочав вторгнення в Радянський Союз, німці почали морити голодом радянських військовополонених і мешканців обложеного Ленінграда, вкоротивши понад 4 мільйони життів. У окупованому Радянському Союзі, окупованій Польщі й окупованих Балтійських державах німці розстріляли і вбили газом близько 5, 4 мільйона євреїв. Німці й росіяни навзаєм провокували одне одного чинити дедалі більші злочини. Так, у партизанських війнах за Білорусь і Варшаву німці вбили близько півмільйона цивільних.

Спільним для цих злочинів було місце, спільним для них був час: Криваві землі між 1933 та 1945 роками. Опис їх є впровадженням підставової події в потік європейської історії. Без опису всіх великих убивчих політичних кроків у їхній спільній європейській історичній обстановці, порівняння між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом приречені на неадекватність. Тепер, коли історію Кривавих земель дописано, залишається порівняння.

Нацистську та сталіністську систему необхідно порівнювати не так для того, щоб зрозуміти одну чи другу, як для того, щоб зрозуміти наші часи і самих себе. Ханна Арендт висловила цей аргумент у 1951 році, об'єднавши обидва режими означенням «тоталітаризм». Російська література XIX століття подарувала їй ідею «зайвої людини». Дещо згодом піонер-історик Голокосту Рауль Гілберг показав Арендт, як бюрократична держава могла знищувати таких людей у XX столітті. Ханна Арендт змалювала незабутній портрет сучасної зайвої людини, яка відчуває свою зайвість через тиск масового суспільства, і яку зайвою роблять тоталітарні режими, що спроможні помістити смерть у рамці історії про прогрес і щастя. Незабутнім стало змалювання Арендт вбивчої епохи: людей (як жертв, так і винуватців), що поступово втрачали свою людяність, гублячи її спершу в анонімності масового суспільства, а згодом у концентраційному таборі. Це потужний образ, і його слід виправити, перш ніж можна буде розпочати історичне порівняння нацистських та радянських убивств[756].

Місця вбивств, що найлегше допасувати до цього наративу, — німецькі табори військовополонених. Ці табори були єдиними з усіх установ — чи то німецьких, чи радянських, — де метою концентрації було вбивство. Радянські військовополонені, зігнані докупи десятками тисяч, полишені без їжі й медичного нагляду, гинули швидко й у великих кількостях. Загинуло близько 3 мільйонів осіб, більшість із них — за декілька місяців. Та цей визначний приклад убивства через концентрацію мало стосується концепції модерного суспільства Ханни Арендт. Її аналіз скеровує нашу увагу до Берліна та Москви — столиць окремих держав, що уособлюють тоталітарну систему, і кожна з яких діяла над власними громадянами. Однак радянські військовополонені загинули унаслідок взаємодії обох систем. Осмислення Арендт тоталітаризму зосереджується на дегуманізації у межах сучасного масово-індустріального суспільства, а не на історичній взаємодії між німецькими та радянськими прагненнями та потугою. Засадничим моментом для цих солдатів було їхнє захоплення в полон — тут вони переходили з-під контролю своїх радянських офіцерів та НКВД під контроль Вермахту та СС. Їхню долю неможливо трактувати як поступове відчуження в межах одного модерного суспільства; доля ця була наслідком войовничого зіткнення двох суспільств і злочинної політики, що її Німеччина провадила на території Радянського Союзу.

Деінде концентрація переважно була не частиною вбивчого процесу, а методом виправлення умів і застосування фізичної праці. За значним винятком німецьких таборів військовополонених, ані німці, ані СРСР не вдавалися до концентрації з метою умисного вбивства. Табори частіше були альтернативою страті, ніж прелюдією до неї. Під час Великого терору в Радянському Союзі існувало два можливих вироки: смерть або ГУЛАГ. Перший вирок означав кулю в потилицю. Другий означав тяжку працю в далекій місцевості, у темній шахті, чи в зимовому лісі, чи у відкритому степу, але переважно означав і життя. Концентраційні табори і фабрики смерті під німецьким правлінням діяли за різними принципами. Заслання в концентраційний табір Бельзен означало одне, доправлення до фабрики смерті в Бєлжцю — щось інше. Перше означало голод і працю, але і ймовірність уціліти; друге означало негайну і певну смерть від задушення. Саме через це, за іронією, люди пам'ятають Бельзен і забувають Бєлжець.

Політика знищення також не постала з політики концентрації. Радянська система концтаборів була невід'ємною частиною політичної економії, що мала тривати. ГУЛАГ існував до, під час і після голоду початку 1930-х років; до, під час і після розстрільних операцій кінця 1930-х років. Свого найбільшого розмаху він досяг на початку 1950-х років, коли в СРСР припинили вбивати власних громадян у великих кількостях, і почасти саме з цієї причини. Німці розпочали масове вбивство євреїв улітку 1941 року в окупованому Радянському Союзі. Ці євреї гинули від куль над ямами, вдалині від системи концтаборів, що на той час діяла вже вісім років. За декілька днів у другій половині 1941 року німці розстріляли на сході більше євреїв, аніж мали в'язнів у всіх своїх концтаборах. Разові камери спершу створено не для концентраційних таборів, а для установ медичного вбивства в рамках програми «евтаназії». Слідом за газовими камерами пішли рухомі газові вантажівки, що їх застосовували для вбивства євреїв на радянському сході, тоді стаціонарна газова вантажівка у Хелмні, в якій гинули польські євреї з анексованих до Німеччини земель, тоді постійні газові установи у Бєлжцю, Собіборі та Треблінці в межах Генерал-губернаторства. Газові камери дозволили німцям поширити політику масового вбивства євреїв, що розпочалася в окупованому Радянському Союзі, на захід від лінії Молотова-Рібентропа. Переважна більшість загиблих у Голокості євреїв не бачила концентраційного табору[757].

Образ німецького концтабору як найгіршого складника націонал-соціалізму є оманою, темним міражем над незвіданою пустелею. У ранні місяці 1945 року, з падінням німецької держави, в'язні есесівських концтаборів, переважно неєвреї, гинули у великих кількостях, їхня доля була подібною до долі в'язнів ГУЛАГу в Радянському Союзі між 1941 та 1943 роками, коли радянська система переживала стрес німецького вторгнення та окупації. Частину з цих голодних жертв американці й британці зняли на кіноплівку. Ці картини привели європейців та американців до хибних висновків щодо німецької системи. Наприкінці війни у концтаборах загинули сотні тисяч людей, але ці концтабори (на відміну від установ смерті) не будували для масового вбивства. Хоча частину євреїв засуджено до концтаборів як політв'язнів, а частину відсилали туди як робітників, концтабори призначалися переважно не для євреїв. Євреї, що потрапили в концтабори, належать до тих євреїв, що уціліли. У цьому криється ще одна причина, з якої концтабори здаються нам знайомими: їх описали уцілілі — люди, що зрештою загинули б від праці, але їх визволили в кінці війни. Німецька політика вбивства усіх євреїв Європи здійснювалася не в концтаборах, а над ровами, у газових вантажівках і на смертельних установах у Хелмні, Белжцю, Собіборі, Треблінці, Майданеку та Аушвіці[758].

Як визнавала Ханна Арендт, Аушвіц був незвичайним поєднанням промислового таборового комплексу і установи вбивства. Аушвіц залишається водночас символом концентрації і винищення, а тому створює певне сум'яття. Спочатку в таборі були ув'язнені поляки, тоді радянські військовополонені, а тоді євреї та роми. Після додання фабрики смерті частину тих євреїв, що прибували сюди, відбирали для праці, змушували працювати до виснаження, а тоді відсилали до газових камер. Відтак прикладом аргументу Арендт про поступове відчуження, що завершується смертю, може слугувати передовсім Аушвіц. Така інтерпретація гармонізує з літературою про Аушвіц, що вийшла з-під пера уцілілих: Тадеуша Боровського, Примо Леві чи Елі Візеля. Однак такий розвиток подій є винятком. Він не передає звичний хід Голокосту, навіть у Аушвіці. Більшість із загиблих у Аушвіці євреїв гинули від газу безпосередньо по прибутті, не провівши ані дня в таборі. Подорож євреїв із табору до газових камер була лише невеликим розділом історії комплексу в Аушвіці і не є адекватним відображенням Голокосту чи масового вбивства загалом.

Аушвіц справді був значним місцем в історії Голокосту: тут свою смерть зустрів приблизно кожен шостий із загиблих євреїв. Та хоча фабрика смерті в Аушвіці припинила свою діяльність останньою, вона не втілювала вершину технології вбивства. Найдієвіші розстрільні загони вбивали швидше. Швидше гинули люди в голодних районах і швидше гинули люди у Треблінці. Найбільші єврейські спільноти Європи — польську і радяньску — знищено також передовсім не в Аушвіці. На той час, коли Аушвіц став найбільшою фабрикою смерті, більшість радянських і польських євреїв, що потрапили під німецьку окупацію, були вже мертві. Коли навесні 1943 року запрацювали газові камери і крематорії в Біркенау, понад 3/4 з усіх загиблих у Голокості євреїв уже не жили. Зрештою, переважна більшість — понад 90% — усіх зумисне вбитих нацистським та радянським режимами людей загинула до того, як свою смертоносну роботу розпочали газові камери в Біркенау. Аушвіц є кодою до фуги смерті.

Можливо, як стверджувала Арендт, масові вбивства, що провадилися нацистами й комуністами, були знаком якоїсь глибшої дисфункціональності модерного суспільства. Але перш ніж ми зробимо такі теоретичні висновки щодо модерності чи будь-чого іншого, ми мусимо зрозуміти, що власне сталося в плині Голокосту — і що сталося на Кривавих землях загалом. Наразі епоха масового вбивства у Європі потерпає від надмірного теоретизування і нерозуміння.

На відміну від Арендт, яка володіла надзвичайною обізнаністю в межах доступної документації, ми не бачимо, як виправдати цю непропорційність між теорією і знанням. Числа загиблих нам нині доступні — часом із більшою, часом із меншою точністю, але з точністю достатньою для того, щоб зрозуміти деструктивність обох режимів. Здійснюючи політику, що мала вбивати цивільне населення або військовополонених, нацистська Німеччина забрала близько 10 мільйонів життів на Кривавих землях (і близько 11 мільйонів загалом); Радянський Союз на чолі зі Сталіном відповідає за понад 4 мільйони смертей на Кривавих землях (і приблизно 6 мільйонів загалом). Якщо додати до цього числа передбачувані смерті внаслідок голоду, етнічних чисток і довгих ув'язнень у таборах, то Сталінова статистика зросте до близько 9 мільйонів, а нацистська — до 12. Цю вищу межу ми ніколи не знатимемо з цілковитою певністю, зокрема через те, що мільйони цивільних, чиї смерті стали непрямим наслідком Другої світової війни, були у той чи інший спосіб жертвами обох систем.

Регіон, що найбільше постраждав як від нацистського, так і від сталінського режимів — Криваві землі: сьогодні це Санкт-Петербург із західним краєм Російської Федерації, більша частина Польщі, Балтійських держав, Білорусі та України. Саме тут сила і лють нацистського та радянського режимів перетнулися і вступили у взаємодію. Значення Кривавих земель не лише в тому, що більшість жертв були мешканцями цього регіону, але й у тому, що він став осердям різноманітної політики, що вбивала людей із інших місць. Так, німці вбили близько 5, 4 мільйона євреїв. Понад 4 мільйони з них були мешканцями Кривавих земель: польськими, радянськими, литовськими та латвійськими євреями. Більшість із решти були євреями з інших східноєвропейських країн. Найбільша група єврейських жертв з-поза регіону, євреї угорські, загинула в Аушвіці, на Кривавих землях. Якщо додати Румунію та Чехословаччину, то східноєвропейські євреї становитимуть майже 90 % жертв Голокосту. Менші єврейські спільноти західної та південної Європи також привозили на смерть до Кривавих земель.

Рівно ж як єврейські жертви, жертви-неєвреї були або мешканцями Кривавих земель, або привезеними сюди вмирати. У таборах військовополонених, а також у Ленінграді та інших містах німці заморили голодом понад 4 мільйони осіб. Більшість жертв цієї політики зумисного вбивства голодом (хоч і не всі) були мешканцями Кривавих земель, близько мільйона становили радянські громадяни з-поза меж регіону. Жертви Сталінової політики масового вбивства жили по всіх закутках Радянського Союзу, найбільшої держави у світовій історії. Та навіть так лють Сталіна найболячіше вдарила по західному пограниччю Радянського Союзу, що лежить на Кривавих землях. Під час колективізації СРСР заморив голодом понад 5 мільйонів людей, більшість із них у Радянській Україні. Офіційні радянські записи показують убивство 681 691 особи у Великому терорі 1937–1938 років. Непропорційно велика частка цих осіб були радянськими поляками або ж селянами з радянської України. Обидві з цих груп мешкали на західних територіях Радянського Союзу, а отже, у Кривавих землях. Самі по собі ці числа не становлять порівняння між двома системами, але можуть — а може, мусять — слугувати відправною точкою[759].

У травні 1941 року Ханна Арендт емігрувала до Сполучених Штатів, де звернула всю глибину свого німецького філософського вишколу на питання походження націонал-соціалістичного та радянського режимів. Через декілька тижнів після її від'їзду Німеччина напала на Радянський Союз. У Європі нацистська Німеччина і Радянський Союз постали окремо, а тоді уклали між собою союз.

У Європі Василія Гросмана — засновника другої традиції порівняння — між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною точилася війна. Гросман, автор художніх творів, що став радянським воєнним кореспондентом, бачив чимало важливих битв на Східному фронті, а також сліди всіх найбільших німецьких (і радянських) злочинів. Як і Арендт, він намагався зрозуміти німецьке масове вбивство євреїв на сході в універсальних термінах. Для нього це означало передовсім не критику модерності як такої, а засудження фашизму і Німеччини. У ту мить, коли Арендт опублікувала свої «Витоки тоталітаризму», Гросман позбувся цих політичних рамців через особистий досвід антисемітизму в Радянському Союзі. Відтак він зламав табу століття, помістивши злочини нацистського та радянського режимів на одних і тих самих сторінках, в одних і тих самих сценах двох романів, репутація яких з часом лише зростає. Гросман прагнув не провести аналітичне об'єднання обох систем у рамцях однієї соціологічної схеми (прикладом якої є тоталітаризм Ханни Арендт), а позбавити їх власних ідеологічних самообгрунтувань — і таким чином відкрити спільну для них нелюдяність.

У «Житті й долі» (роман завершено у 1959 році й опубліковано за кордоном у 1980-у) Гросман змушує одного з персонажів, такого-собі юродивого, на одному подиху згадати німецькі розстріли євреїв у Білорусі й канібалізм у Радянський Україні. У незавершеному на час смерті романі (1964 року) «Все тече», що вийшов друком за кордоном у 1970 році, він виказує обізнаність зі сценами з німецьких концтаборів для того, щоб порушити тему голоду в Україні: «А діти — ви бачили газетні фотографії дітей з німецьких таборів? Ці мали такий самий вигляд: голови важкі як ядра з гармат; тоненькі шийки, подібні до журавлиних; а на руках і ногах видно кожну кісточку. Кожну кісточку, що рухається під шкірою, і суглоби між ними». Гросман повертався до цього порівняння між нацистами і радянським режимом знову і знову — не для того, щоб розбурхати суперечку, а для того, щоб створити традицію[760].

Як вигукує один із Гросманових персонажів, ключем до націонал-соціалізму та сталінізму була їхня здатність відбирати в груп людей право вважатися людьми. Єдина можлива відповідь на це полягала в ненастанному ствердженні того, що це просто неправда. Євреї й куркулі «є людьми. Вони людські істоти. Тепер я розумію, що всі ми — людські істоти». Так література боролася проти того, що Арендт називала вигаданим світом тоталітаризму. Те, що людей вбивають у великих кількостях, стверджувала вона, можливе тому, що очільники, подібні до Сталіна з Гітлером, могли уявити собі світ без куркулів, або без євреїв, а тоді, бодай недосконало, підкорити реальний світ своєму баченню. Загибель втрачає свою моральну вагу не так тому, що її приховують, як тому, що вона наскрізь просякнута оповіддю, яка її спричинила. Так само й мертві втрачають свою людську природу; їх оживляють як безпомічних гравців у драмі прогресу — навіть тоді (або особливо тоді), коли цій історії опирається ідеологічний ворог. Гросман витягнув жертв із какофонії століття і додав їхні голоси до безкінечної полеміки.

Так, Арендт і Гросман дають нам дві прості ідеї. По-перше, легітимне порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них задіяні, разом із жертвами, винуватцями, пасивними спостерігачами й очільниками. По-друге, легітимне порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть не є вирішенням, а лише суб'єктом. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не повинна бути завершальною риторичною фігурою, що приводить історію до визначеного кінця. Оскільки сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливо спитати: як можна було (як можна) привести таку велику кількість людських життів до наглого кінця?

Як у Радянському Союзі, так і в нацистській Німеччині утопії спершу замислювалися, тоді коригувалися дійсністю, і нарешті впроваджувалися у вигляді масового вбивства — восени 1932 року у випадку Сталіна, восени 1941 року у випадку Гітлера. Сталінова утопія передбачала колективізацію Радянського Союзу за період від дев'яти до дванадцяти тижнів. Гітлерова утопія за той самий час передбачала завоювання Радянського Союзу. У зворотній перспективі обидві утопії видаються жахливо непрактичними. Та обидві утопії впроваджено в життя — під прикриттям великої брехні, навіть після того, як поразка була очевидною. Ретроспективні аргументи щодо слушності політики надавали мертві людські істоти. Таким чином Гітлер зі Сталіним поділяли певну політику тиранії. Спершу вони спричинили катастрофи, тоді звинуватили зручного ворога — і, нарешті, використали смерть мільйонів для підтвердження необхідності чи бажаності їхньої політики. Обидва мали трансформативну утопію, групу винних тоді, коли утопія виявлялася нездійсненною, а також політику масового вбивства як певний сурогат перемоги.

У ході як колективізації, так і «остаточного розв'язання», масові жертви потрібні були для того, щоб захистити очільника від немислимості помилок. Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Рівно ж як куркулі, українці й поляки, понесли вину за перешкоди на шляху побудови радянської системи, євреї понесли вину за перешкоди на шляху її знищення. Сталін обрав колективізацію, Гітлер — війну, але обом очільникам, як і їхнім соратникам, простіше було перекласти відповідальність за пов'язані з колективізацією та війною катастрофи на когось іншого. Сталінову інтерпретацію застосовано для того, щоб виправдати заморення голодом України, а тоді — масові розстріли куркулів і представників національних меншин. Гітлерова інтерпретація виправдала розстріли й газові камери для всіх євреїв. Після того, як колективізація принесла голодну смерть мільйонів, Сталін подав цю смерть як доказ успішної класової боротьби. Смерті євреїв від розстрілів, а тоді від газових камер Гітлер дедалі виразніше представляв як мету війни. Коли війну програно, масове вбивство євреїв він назвав своєю перемогою.

Сталін умів переформульовувати утопії. Сам сталінізм був відступом від поштовху до європейської революції, який надихав більшовиків у 1917 році, до захисту Радянського Союзу після того, як європейська революція не відбулася. Коли у 1920 році Червона армія не спромоглася поширити комунізм по Європі, Сталін запропонував запасний план: соціалізм побудують в одній країні — Радянському Союзі. Коли його п'ятирічний план побудови соціалізму приніс катастрофи, він очолив голодну смерть мільйонів. Тим не менш, розвиток подій він пояснював як складник політики, з якої він пожинав плоди як грізний батько нації і найбільша постать у політбюро. Напустивши НКВД на куркулів і представників національних меншин у 1937–1938 роках, він казав, що цей крок необхідний для безпеки батьківщини соціалізму. Після відступу Червоної армії у 1941 році, як і після перемоги у 1945 році, він апелював до російського націоналізму. Із початком Холодної війни він поклав провину за вразливість Радянського Союзу на євреїв (і, звісно, не лише на них).

Гітлер теж умів переглядати утопії. Десятки мільйонів смертей, що їх передбачав «план голоду» і генеральний план «Ост», стали мільйонами загиблих від політики голоду і депортацій. Тією мірою, що війна змусила його до значної зміни в мисленні, зміна ця стосувалася природи того, що нацисти називали «остаточним розв'язанням». Замість того, щоб чекати до перемоги на війні, перш ніж «вирішити» єврейську «проблему», Гітлер підтримав політику винищення під час самої війни. Вбивства євреїв у Радянському Союзі зросли у липні 1941 року, після місяця бойових дій, які не принесли вирішальних результатів, а тоді знову зросли, коли у грудні 1941 року не впала Москва. Політика вбивства частини євреїв спершу корінилася в риториці військової необхідності й була певним чином пов'язана з політичним та економічним плануванням. Та ескалація цієї політики після зміни військової ситуації і після того, як політичні та економічні плани полишено або відкладено, доводить, що знищення євреїв було для Гітлера самодостатньою метою.

Остаточна версія «остаточного розв'язання», на відміну від імпровізацій Сталіна, не мала на меті захист очільника системи. Вона була не так кроком у здійсненні логічного плану, як складником естетичного бачення. Початкові аргументи на користь убивства євреїв поступилися місцем неуникненному антисемітському закляттю про космічну єврейську змову, у боротьбі з якою виявлялася сама сутність німецької чесноти. Для Сталіна політична боротьба завжди мала політичне значення. Під цим оглядом його досягнення було майже протилежністю Гітлеровому. Тоді як Гітлер перетворив республіку на революційну колоніальну імперію, Сталін переклав поетику революційного марксизму на мову тривалої повсякденної політики. Сталінів класовий конфлікт завжди можна було проголосити публічно як радянську лінію; радянських громадян та іноземних комуністів до Сталіна приковував логічний ланцюг. Для Гітлера чеснотою була сама боротьба, — а боротьба, що винищувала євреїв, лише віталася. Якщо німці зазнали поразки, то в цьому була їхня провина.

Сталін був спроможний втілювати свій уявний світ у життя, але за необхіності вмів стримуватися. За допомогою здібних соратників на кшталт Гайнриха Гімлера та Райнгарда Гайдриха Гітлер переходив від одного уявного світу до іншого і тягнув за собою значну частину німецького народу.

Лише рішуче прийняття спільних рис нацистської та радянської систем дозволяє зрозуміти відмінності між ними. Обидві ідеологічні системи противилися лібералізмові та демократії. У обох системах значення слова партія було зворотнім. Тут партія — зазвичай одна з багатьох груп, що змагаються за владу відповідно до прийнятих правил — стала групою, що визначає правила. Як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз були однопартійними державами. У обох державах партія відігравала чільну роль у питаннях ідеології та соціальної дисципліни. Політична логіка партії вимагала виключення чужих, а економічна еліта партії вважала певні групи людей зайвими або шкідливими. Відповідальні за економічне планування члени обох адміністрацій вважали, що в селі жило більше людей, ніж необхідно. Сталінська колективізація усунула з села зайвих селян, скерувавши їх на працю в міста, або ж у ГУЛАГ. Якщо вони вмирали від голоду, це не мало великого значення. Гітлерова колонізація передбачала голодну смерть і депортацію десятків мільйонів людей[761].

Політична економія як комуністів, так і нацистів залежала від колективів, що контролювали соціальні групи і відбирали їхні ресурси. Колгосп, що від 1930 року слугував Сталінові для великого перетворення радянського села, із 1941 року застосовувала німецька окупаційна влада. У окупованих польських, литовських, латвійських та радянських містах німці запровадили нову форму колективу — гетто. Міські єврейські гетто, що початково мали бути пунктами переселення, стали зонами видобуття єврейської власності та єврейської робочої сили. Номінальна єврейська влада в гетто — юденрат — була, як правило, доволі надійною, коли йшлося про збір «внесків» і організацію робітничих бригад. Адміністраторами як у гетто, так і в колгоспах були місцеві люди. Як нацистська, так і радянська система розбудували великі системи концтаборів. Якби Гітлер міг, то застосовував би радянські табори для заслання євреїв та інших гаданих ворогів, проте Німеччина не завоювала достатньо великого обсягу території Радянського Союзу, щоб уможливити такі кроки.

Хоча знаряддя експлуатації на місцях мали однаковий вигляд, а часом і були однаковими, вони слугували для здійснення різних візій майбутнього. За візією націонал-соціалістичною, нерівність між групами була природною і бажаною. Існуючі у світі нерівності, такі як нерівність між багатшою Німеччиною і біднішим Радянським Союзом, слід було помножувати. Радянська система, ширячись, несла іншим радянську версію рівності. Драматичнішого плану за цей не було, а драматичність цього була цілком достатньою. Коли радянська система стикалася з кочівниками, то змушувала їх осідати. Коли стикалася з селянами, то змушувала їх постачати державі продовольство. При зіткненні з націями вона знищувала їхні вищі класи шляхом кооптації, депортації чи вбивства. При зустрічі із вдоволеними суспільствами вона вимагала, щоб ті прийняли радянську систему як найкращий із можливих світів. У цьому особливому розумінні радянська система була системою інклюзивною. Тоді як німці не допускали більшість населення своєї імперії до рівноправного членства в державі, комуністи у свою версію рівності включали майже всіх.

Сталін, так само, як Гітлер, говорив про ліквідації і чистки. Та сталіністське обгрунтування знищення було завжди пов'язане з обороною радянської держави, або ж поступом соціалізму. У рамцях сталінізму масові вбивства не могли бути нічим іншим, як успішним захистом соціалізму або ж складником в історії поступу до соціалізму; вони ніколи не становили із себе суті політичної перемоги. Сталінізм був самоколонізаційним проектом, що поширився тоді, коли це дозволили обставини. Натомість нацистська колонізація цілковито залежала від негайного і повного підкорення величезної нової імперії на сході, що за розміром залишала б довоєнну Німеччину далеко позаду. Нацистська колонізація передбачала знищення десятків мільйонів цивільних. На практиці німці переважно вбивали людей, що не були німцями; тоді як комуністи вбивали головно людей, що були радянськими громадянами.

Радянська система була найсмертоноснішою тоді, коли Радянський Союз не був у стані війни. Натомість нацисти до початку війни вбили лише декілька тисяч осіб. Під час завойовницької війни Німеччина вбила мільйони людей швидше за будь-яку іншу державу в історії (до того часу)[762].

З великої відстані в часі, ми можемо вирішувати, порівнювати нацистську систему з радянською чи ні. Сотні мільйонів європейців, чиїх життів торкнулися обидва режими, не могли дозволити собі таку розкіш.

Порівняння між очільниками і системами розпочалися в ту ж мить, коли Гітлер прийшов до влади. Між 1933 та 1945 роками сотні мільйонів європейців мусили зважувати те, що їм було відомо про націонал-соціалізм та сталінізм, щоб приймати рішення, які часто вирішували їхню долю. Це стосувалося безробітних німецьких робітників на початку 1933 року, які мусили вибирати, чи голосувати за соціал-демократів, комуністів чи нацистів. Це стосувалося голодуючих українських селян, частина яких сподівалася на німецьке вторгнення, що поклало б край їхній біді. Це стосувалося європейських політиків другої половини 1930-х років, які мусили вирішувати, вступати їм у Сталінові народні фронти чи ні. Ця дилема була гостро відчутною у Варшаві, де польські дипломати намагалися втримати рівну відстань між потужними німецьким та радянським сусідами в надії уникнути війни.

Коли у 1939 році німці й росіяни разом напали на Польщу, польські офіцери мусили вирішувати, кому їм здаватися. Польські євреї (та інші польські громадяни) мусили вирішувати, чи слід їм тікати до іншої зони окупації. Після того, як у 1941 році Німеччина напала на Радянський Союз, частина радянських військовополонених зважувала ризик колаборації з німцями проти ймовірної голодної загибелі в таборах. Білоруська молодь мусила вирішувати, приєднуватися до радянських партизанів, чи до німецької поліції-доки їх не почали силоміць зганяти до одних чи до інших. Євреї у Мінську в 1942 році мусили вибирати між подальшим перебуванням у гетто і втечею до лісу в пошуку радянських партизанів. У 1944 році командувачі польської Армії крайової мусили приймати рішення щодо того, чи слід їм спробувати визволити Варшаву від німців самотужки, чи чекати на радянську армію. Більшість із уцілілих в українському голоді 1933 року пізніше зазнали німецької окупації; більшість уцілілих у німецьких голодних таборах 1941 року згодом повернулися до Сталінового Радянського Союзу; більшість із тих уцілілих у Голокості осіб, що залишилися в Європі, досвідчили також і комунізм.

Ці європейці, що заселяли ключову частину Європи у ключовий час, були приречені порівнювати. Нам, за бажання, доступна можливість розважати над двома системами в ізоляції; люди, що зазнали дію цих двох систем, пережили їх перетин і взаємодію. Іноді нацистський та радянський режими були союзниками — зокрема у спільній окупації Польщі. Часом, навіть як вороги, вони мали узгоджувані цілі — наприклад, коли Сталін вирішив не допомагати варшавським повстанцям у 1944 році, дозволивши німцям убити людей, які згодом противилися б комуністичному правлінню. Саме в цьому полягає суть того, що Франсуа Фюре назвав їхньою «войовничою співучастю». Часто німці й росіяни нацьковували одне одного на загострення, що забирало більше життів, аніж забрала б політика якоїсь однієї з цих держав. Найкращою нагодою для кожного очільника спокусити іншого на ще більшу брутальність була партизанська війна. Починаючи з 1942 року, Сталін заохочував партизанські акції на окупованій території радянської Білорусі, знаючи, що ці акції накличуть на його ж громадян масову відплату. Гітлер вітав можливість убивати «всіх, хто бодай подивиться на нас криво»[763].

Під час Другої світової війни Криваві землі побачили не одне вторнення, а два або три; не один окупаційний режим, а два чи три. Масові вбивства євреїв почалися тоді, коли німці увійшли на землі, що їх щойно — якісь декілька місяців перед тим — анексували до своєї держави росіяни. Із цих земель росіяни лише якісь декілька тижнів перед тим депортували десятки тисяч людей; тут вони лише за декілька днів до того розстріляли тисячі в'язнів. Німецькі айнзацгрупи спромоглися змобілізувати місцевий гнів за загибель в'язнів від рук НКВД. Близько 20 тисяч євреїв, що загинули в цих поставлених погромах, становили лише малесеньку часточку — менше піввідстотка — від усіх жертв Голокосту. Та саме взаємоперетин радянської та німецької влади дозволив нацистам пропагувати власний опис більшовизму як єврейської змови.

Інші випадки масових убивств теж були наслідками такого нагромадження нацистського та радянського правління. У окупованій Білорусі білоруси вбивали інших білорусів — хтось як поліцай на службі у німців, хтось як радянський партизан. У окупованій Україні поліцаї покинули німецьку службу, щоб приєднатися до національних партизанських загонів. Відтак ці люди вбили десятки тисяч поляків і українців в ім'я соціальної та національної революції. Таке нагромадження двох режимів могло також упливати на життя мільйонів осіб, що перебували на відстані тисяч миль від Кривавих земель. Величезні маси радянських громадян подалися з Кривавих земель на схід, у серце радянської держави, що не була здатна їх підтримувати. Рівень смертності в ГУЛАГу різко підскочив через брак їжі й організаційні проблеми, пов'язані з німецьким вторгненням. У висліді померло понад півмільйона осіб, які стали жертвами війни і обох режимів.

Навіть так уплив множинної тривалої окупації відчувався найдраматичніше на тих землях, що їх Гітлер спершу відступив Сталінові за умовами таємного протоколу, доданого до пакту про ненапад 1939 року; тоді відібрав від Сталіна впродовж перших днів вторгнення у 1941 році, а тоді знову віддав йому в 1944-му. Перед початком Другої світової війни ці землі належали незалежним Естонії, Латвії, Литві, а також східній Польщі. Попри те, що правили цими державами авторитарні націоналістичні режими, а популярний націоналізм безперечно набирав ваги, у всіх цих країнах упродовж 1930-х років від громадського неспокою чи дій держави загинуло не більше ніж декілька тисяч людей. За час радянського правління, між 1939 і 1941 роками, сотні тисяч мешканців цієї зони депортували до Казахстану та Сибіру, а десятки тисяч — розстріляли. Регіон був серцем єврейського поселення в Європі, й тутешні євреї опинилися в пастці, коли у 1941 році німці напали на нещодавно розширений Радянський Союз. Майже все автохтонне єврейське населення регіону загинуло. Саме тут українські партизани провадили етнічні чистки проти поляків у 1943 році, перш ніж від 1944 року радянські війська розпочали етнічну чистку проти і українців, і поляків.

Саме у цій зоні на схід від лінії Молотова-Рібентропа розпочався Голокост, і саме тут росіяни двічі посунули свої кордони на захід. У цій особливій смузі територій на Кривавих землях відбулася більшість енкаведистських гонінь 1940-х років, як і понад чверть німецьких убивств євреїв, як і масові етнічні чистки. Європа Молотова-Рібентропа була спільним витвором комуністів і нацистів.

Перетворення, що їх передбачали і Гітлер, і Сталін, були економічними, а наслідки їхньої економічної політики завдали найболючішого удару по Кривавих землях. Хоча між ідеологією націонал-соціалізму та сталінізму існували засадничі відмінності, укладачі як нацистських, так і радянських планів переймалися певними підставовими економічними проблемами; до того ж нацистські й радянські очільники існували в межах однієї і тієї ж світової політичної економії, яку прагнули змінити. Ідеологія не може функціонувати без економіки, а економіка в тому часі й місці була питанням контролю над територією. Пересування як плугів, так і військ усе ще залежало від людської і тваринної робочої сили. Капітал у ті часи був менш мобільним і більш дефіцитним. Їжа була природним ресурсом, так само, як нафта, мінерали і дорогоцінні метали. Глобалізацію спинила Перша світова війна, а вільну торгівлю ще більше стримала Велика депресія.

З марксистського погляду, селянські суспільства у модерному світі не мали права на існування. З нацистського погляду, слов'янські селяни (але не німецькі фермери) були зайвими. Німецькі фермери мали своїм потом і чужою кров'ю заплатити за родючу землю. Звісно, це були ідеологічні постави: але як і всі ідеології, вони випливали з певного розуміння економічних інтересів — і цьому розумінню відповідали. Із перетворенням теорії на практику нацистська колонізація і радянська самоколонізація могли функціонувати лише тоді, коли економічні інтереси та ідеологічні припущення напозір підтверджували одні одних. Очільникам, розробникам планів і вбивцям потрібно було не лише чути запах чорнила, а й бачити золото. Політика масового вбивства у виконанні як Гітлера, так і Сталіна демонструвала три економічні виміри: (1) вона була складником грандіозних планів політично-економічного перетворення; (2) вона була причиною модуляції політики масового вбивства (вгору і вниз); (3) вона була грабунком знизу, що відбувався під час і після масового вбивства.

За грандіозним планом Сталіна, колективізація сільського господарства мала перетворити Радянський Союз — більш чи менш у існуючих кордонах — на промислову потугу. Колективізація призвела до голоду, і цей голод Сталін свідомо скерував проти українців. Крім цього, колективізація посилила Великий терор, що спершу був скерований на відчужених селян, які могли стати на бік чужоземного загарбника. Грандіозний план Гітлера був більш чи менш зворотнім до цього. Гітлер хотів почати з терору за кордоном, зі знищення людей, яких вважав керівництвом Радянського Союзу, і повалення режиму. Тоді він мав намір експлуатувати колгоспи, щоб скеровувати надлишок зерна до Німеччини. За довший час він збирався створити величезну пограничну імперію, якою правили б німці, у якій не було б євреїв і була б лише невелика кількість слов'янських рабів. Гітлер завжди прагнув позбавити Європу від євреїв. Але він не правив би Польщею, Радянським Союзом і Балтійськими країнами, і не зміг би в цих країнах убити мільйони євреїв, якби з військовою потугою не пішов услід за цією візією східної колонізації.

Коли Гітлер і Сталін мусили вирішувати, на кого впаде тягар запланованих і незапланованих дефіцитів, то викривали і свої ідеологічні пріоритети. У 1933 році Сталін надавав більшу вагу прибуткам від експорту зерна, аніж життям мільйонів селян. Він вирішив, що селяни вмиратимуть, а також вирішив, які саме селяни вмиратимуть у найбільшій кількості — мешканці радянської України. Зерно, що могло врятувати їм життя, перед їхніми ж очима поїздами вивозили на південь, у чорноморські порти. Восени 1941 року Вермахт мав під своїм контролем величезну кількість полонених радянських солдатів. Більшості з них судилося загинути від голоду чи пов'язаних із голодом хвороб. Та навіть у Дулагах і Шталагах, де правилом було загальне вбивство, можна було простежити певні пріоритети. Євреїв розстрілювали відразу, росіян і білорусів із більшою ймовірністю морили голодом, етнічних німців (а пізніше українців) радше відбирали для праці.

Певний рівень адаптування до обставин можна завважити навіть у політиці німців щодо євреїв. Гітлер від початку мав намір усунути європейських євреїв, а вбивство їх стало його експліцитною політикою на кінець 1941 року. Тим не менш, навіть політику тотального знищення можна було адаптувати до економічних вимог моменту. Так, узимку 1941 року євреям Мінська збережено життя, щоб ті могли шити зимові шинелі й чоботи для оточеного Вермахту. Звісно, це не був жест людяності: Гітлер відіслав свою армію на війну без зимового спорядження, і потреба не дати їм замерзнути до смерті тимчасово переважила імператив убивати євреїв. Більшість із цих єврейських робітників згодом загинули. Влітку 1942 року потреба в їжі видавалася гострішою за потребу в робочій силі, з чого постав аргумент для прискорення політики вбивства євреїв окупованої Польщі в газових камерах. Від 1943 року важливішою за їжу видавалася робоча сила, тож іще живим євреям давали жити трохи довше і вбивали їх виснаженням від праці, а не кулями чи газом.

Масові вбивства надавали нагоди для грабунку і соціального вивищення. Ці нагоди прив'язували людей, що отримали від них зиск, до режиму, а іноді й до його ідеології. Депортація багатших селян у Радянському Союзі 1930-х років дозволила красти їхнє майно — так само, як це сталося з депортацією польських еліт десятиліттям раніше. Великий терор дозволив молодшим партійним кадрам зробити кар'єри після розстрілу чи депортації їхніх зверхників. Голокост дозволив неєвреям привласнити єврейські помешкання і домівки. Звісно, крали і самі режими. Поляки та інші східноєвропейці, що відбирали у євреїв, нерідко самі втратили свою власність на користь німців. Перед розстрілом польські офіцери в Катині мусили здати свої годинники і обручки. Німецькі діти носили шкарпетки розстріляних у Мінську єврейських дітей; німецькі чоловіки — годинники євреїв, розстріляних у Бабиному Яру; німецькі жінки — хутряні шуби єврейських жінок, розстріляних під Малим Трасцянцем.

Цветан Тодоров стверджував, що «з огляду на поставлені перед собою цілі, рішення Сталіна і Гітлера були, на жаль, раціональними». Це відповідало правді не завжди, але часто. Раціональність у розумінні Тодорова — тобто у вузькому економічному сенсі — стосується лише того, чи слушні засоби обрано для досягнення мети. Вона ніяк не стосується самої мети — прагнень цих очільників. Політичні цілі слід зважувати окремо, за якимось етичним критерієм. Суперечки про раціональність та ірраціональність не можуть замінити суперечки про правду і кривду. Увага нацистів (і комуністів) до міркувань економіки не пом'якшує злочинів їхніх режимів. Навпаки, вона виявляє спільну байдужість до окремих людських життів — байдужість не менш жахливу за будь-який інший чинник їхнього правління. Модуляція і грабунок лише додають підстав для морального засудження. Економічні міркування не витісняють ідеологію вбивчого расизму. Навпаки, вони підсилюють та ілюструють його силу[764].

У колонізації ідеологія взаємодіє з економікою; в адмініструванні — з опортунізмом та страхом. У випадку як нацистів, так і комуністів періоди масового вбивства були водночас періодами завзятого чи принаймні рівномірного виконання адміністративних обов'язків. Найближче до спротиву зсередини бюрократичного апарату підійшли партійні діячі в радянській Україні на початку ери масового вбивства. Вони намагалися доповідати про голод. Рота їм швидко закрила погроза виключення з партії, арешту і депортації. Відтак частина людей, що посміли висловити сумніви, стала завзятими учасниками голодної кампанії. Під час Великого терору 1937–1938 років і першої хвилі убивств євреїв у 1941 році сигнали згори спричинили вбивства унизу, а нерідко — і прохання про підвищення квот. У НКВД в той самий час відбувалася чистка. У 1941 році в західних землях Радянського Союзу офіцери СС, так само як і офіцери НКВД на декілька років раніше, влаштували між собою змагання за те, хто вб'є більше людей і таким чином продемонструє більшу компетентність і відданість. Людські життя зведено до моменту задоволення, що його відчуває підлеглий, коли звітує зверхникові.

Звісно, СС і НКВД були своєрідними елітами, спеціально відсіяними та ідеологічно вишколеними. Коли застосовувалися інші кадри (поліцаї, солдати, місцеві колаборанти), то іноді потрібне було щось більше, ніж просто сигнал згори. Як Гітлер, так і Сталін надзвичайно вміло ставили організації перед моральними дилемами, у яких масове вбивство здавалося меншим злом. У 1932 році українські партійні діячі вагалися реквізувати зерно, але розуміли, що від виконання поставлених цілей залежать їхні кар'єри і життя. Не всі офіцери Вермахту схилялися морити голодом радянські міста; але коли вони вважали, що мусять обирати між радянським цивільним населенням і власним, то приймали рішення, яке здавалося очевидним. Серед населення риторика війни, чи радше попереджувального самозахисту, була переконливою — принаймні достатньо переконливою, щоб запобігти спротиву[765].

У десятиліття, що минули після завершення ери масового вбивства в Європі, значну частину відповідальності покладено на «колаборантів». Класичним зразком колаборації були радянські громадяни, що під час Другої світової війни слугували німцям у функції поліцаїв чи охоронців. Серед їхніх обов'язків було вбивство євреїв. Майже ніхто з цих людей не колаборував з ідеологічних міркувань, і лише мала меншість мала бодай якісь політичні мотиви. Безперечно, поведінку когось із колаборантів мотивував політичний зв'язок із окупаційним режимом: прикладом можуть слугувати литовські націоналісти-втікачі від радянської окупації, яких німці у 1941 році привезли з собою до Литви. У східній Європі складно знайти приклад політичної колаборації з німцями, що не був би пов'язаний із попереднім досвідом радянського правління. Але навіть там, де якусь роль відігравала політика, ідеологічне об'єднання було неможливим: нацисти не могли вважати не-німців за рівних, а жодний бодай чогось вартий не-німецький націоналіст не приймав твердження про расову вищість німців. Ідеологія та інтереси нацистів і місцевих націоналістів часто перетиналися в питанні знищення Радянського Союзу, а також (рідше) в питанні вбивства євреїв. Значно більше колаборантів лише казали те, що від них хотіли почути, або ж не казали нічого і робили, як їм казали.

Місцеві поліцаї, що прислуговували німцям в окупованих радянській Україні та радянській Білорусі, не мали майже жодної влади в межах самих режимів. Звісно, вони не стояли на самому дні ієрархії — нижче за них були євреї, а також ті, що не були поліцаями. Але вони стояли достатньо низько для того, щоб їхня поведінка вимагала менших (а не більших) пояснень, ніж поведінка есесівців, партійців, солдатів і поліцаїв. Такого штибу місцева колаборація є явищем настільки ж (якщо не більш) передбачуваним, як покора перед владою. Німці, що відмовлялися розстрілювати євреїв, не відчували поважних наслідків. Натомість місцеві мешканці, що вирішували не вступати до поліції, або ж вийти з її лав, наражалися на ризики, невідомі німцям — голод, депортація, силувана праця. Радянський військовополонений, що годився на пропозицію німців колаборувати, міг уникнути голоду. Радянський селянин, що працював на поліцію, знав, що йому дозволять залишитися вдома, зібрати врожай, а його родина не голодуватиме. То був негативний опортунізм, надія уникнути ще гіршої особистої долі. Єврейські поліцаї у гетто уособлювали крайній варіант такого негативного опортунізму — навіть якщо врешті-решт їхні рішення не врятували нікого, навіть їх самих.

У межах радянської системи категорію «колаборантів» визначити важче. На відміну від німців, росіяни вбивали більшу кількість цивільного населення у мирний час, ніж у час війни, а окуповані землі здебільшого невдовзі або анексували до Радянського Союзу, або надавали їм формальний суверенітет. Разом з тим, певна політика в Радянському Союзі представлялася як «кампанії» і «війни». У цій атмосфері, зокрема, українських діячів комуністичної партії спонукали морити голодом своїх співгромадян. Незалежно від того, назвемо ми реквізицію їжі від голодуючих «колаборацією», чи ні, вона є вражаючим зразком режиму, що генерує співпрацю в політиці, за якою сусіди вбивають сусідів. Голод — справа неприємна, брутальна і тривала. Партійні діячі й місцеві посадовці мусили спостерігати за смертю знайомих людей — і спричиняти її. Арендт вважала колективізаційні голоди вступом до моральної ізоляції, за якої люди опинилися в безпомічному становищі перед лицем потужної модерної держави. Як розумів Лєшек Колаковський, це була лише половина правди. Участь у голоді практично всіх — під виглядом збирачів чи споживачів їжі — створила «новий вид моральної єдності»[766].

Якби люди прислуговували режимам тільки внаслідок дослухання до власних, уже існуючих ідеологічних преференцій, то колаборація була б дуже обмеженою. Більшість нацистських колаборантів на Кривавих землях навчив Радянський Союз. У зоні, що лежала на схід від лінії Молотова-Рібентропа, національна незалежність поступилася спершу перед радянським правлінням, а лише тоді — перед німецьким. Частина людей у цій зоні колаборувала з нацистами через те, що раніше вже колаборували з комуністами. Коли на зміну радянській окупації прийшла окупація німецька, люди, що служили у радянській міліції, стали поліцаями на службі у німців. Місцеві мешканці, що колаборували з комуністами у 1939–1941 роках, знали, що зможуть очиститися перед німцями, вбиваючи євреїв. Частина українських націоналістів-партизанів у минулому служили і німцям, і росіянам. У Білорусі те, чи молоді чоловіки приєднаються до радянських партизанів, чи до німецької поліції, часто визначав випадок. Колишні радянські солдати, носії комуністичної доктрини обслуговували німецькі фабрики смерті. Убивці Голокосту, носії расистської доктрини, приєдналися до радянських партизанів.

Ідеології спокушають і тих, хто їх відкидає. Ідеологія, яку час чи сліпа прихильність очищає від економічних та політичних зв'язків, стає лише моралізаторським поясненням масового вбивства, яке зручним чином розділяє тих, що пояснюють, і тих, що вбивають. Бачити у винуватцях лише когось, хто носить не ті ідеї, а отже, з цієї причини є відмінним — зручно. Ігнорувати значення економіки і складність політики — чинники, що, можливо, об'єднують історичних винуватців і тих, що згодом споглядають їхні дії — заспокійливо. Значно привабливіше, принаймні сьогодні на Заході, ідентифікувати себе з жертвами, аніж розуміти історичні обставини, спільні для жертв, винуватців і спостерігачів на Кривавих землях. Охоронець у Треблінці, що вмикає мотор, або офіцер НКВД, що натискає на гачок — це не я. Це людина, що вбиває когось подібного до мене. Та немає певності в тому, що така ідентифікація себе з жертвами додає до нашого знання, або що таке відсторонення від убивці є етичною поставою. Зведення історії до моральних вистав зовсім не обов'язково додає комусь моралі.

На жаль, вимога статусу жертви сама собою не приносить здорових етичних рішень. Як Сталін, так і Гітлер у плині своєї політичної кар'єри називали себе жертвами. Вони переконували мільйони людей у тому, що і вони теж жертви — міжнародної змови капіталістів чи євреїв. Під час німецького вторгнення в Польщу німецький солдат вважав, що передсмертна гримаса поляка доводить ірраціональну ненависть його народу до німців. Під час голоду український комуніст бачив на власному порозі трупи голодних. Обоє змальовували себе жертвами. Жодна значна війна, жоден акт масового вбивства у XX столітті не відбулися без того, щоби агресори або винуватці спершу ствердили свою невинність і статус жертви. У XXI столітті спостерігаємо другу хвилю агресивних воєн, у яких очільники не лише представляють свої народи як жертв, а й відверто відсилають до масових убивств XX століття. Здатність людей суб'єктивно почуватися жертвами, мабуть, не має меж, а людей, які вважають себе жертвами, можна спонукати до вчинення актів надзвичайної жорстокості. Австрійський поліцай, що розстрілював немовлят у Могилеві, уявляв собі, що росіяни зроблять із його дітьми.

Жертви були людьми; справжнє ототожнення з ними означає розуміння їхніх життів, а не хапання за їхню смерть. За означенням, жертви — мертві, вони не можуть боронити себе від того, як їхні смерті використовують інші. Політику чи ідентичність легко освятити смертю жертв. Менш привабливою, але з морального боку нагальнішою проблемою є зрозуміти дії винуватців. Зрештою, моральна небезпека полягає зовсім не в тому, що хтось може стати жертвою. Вона полягає в тому, що хтось може стати винуватцем або пасивним спостерігачем. Спокусливим бачиться твердження, що нацистський убивця лежить поза розумінням. Цій спокусі під час війни піддалися видатні політики й інтелектуали — наприклад Едвад Бенеш та Ілля Еренбург. Президент Чехословаччини і радянсько-єврейський письменник виправдовували помсту німцям як таким. Люди, що називають інших недолюдьми — самі недолюди. Але якщо ми заперечимо людській істоті її людський характер, то унеможливимо етику[767].

Піддатися спокусі, назвати інших людей недолюдьми — це крок у напрямку до нацистської постави, а не від неї. Проголосити інших людей поза розумінням означає покинути пошуки розуміння, а отже, покинути й історію.

Відкинути нацистів чи комуністів як людей, що лежать поза межами людських турбот і не піддаються історичному розумінню, означає потрапити в їхню моральну пастку. Безпечніша дорога пролягає через усвідомлення того, що мотиви масового вбивства — за всієї відразливості для нас — для них мали сенс. Гайнрих Гімлер казав, що добре бачити сотню, чи п'ять сотень, чи тисячу трупів, що лежать поруч один з одним. Він мав на увазі, що вбиваючи іншу людину, вбивця приносить у жертву власну душевну чистоту, а здійснення такої жертви піднімає вбивцю на вищий рівень моралі. То був вираз своєрідної відданості. То був приклад, хоча й крайній, нацистської цінності, яка не є нам цілком чужою — жертви особи в ім'я спільноти. Герман Герінг казав, що його совість звуть Адольф Гітлер. Для німців, які прийняли Гітлера за свого Очільника, велику вагу мала віра. Знайти більш невдалий об'єкт віри було навряд чи можливо, та сама сила віри була беззаперечною. Ганді завважив, що зло залежить від добра — у тому сенсі, що ті, хто готується до вчинення злих діл, мусять бути відданими одне одному й вірити у свою справу. Посвята і віра не роблять німців добрими, але все ж роблять людьми. Так само, як і всі, вони мали доступ до етичного мислення, попри те, що їхнє етичне мислення потерпало від жахливих помилок[768].

Сталінізм теж був системою не лише політичною, а й моральною, у якій невинуватість і вина були категоріями не лише законодавчими, а й психічними, а моральне мислення було повсюдним. Молодий український діяч комуністичної партії, який відбирав їжу в голодних, був певен, що докладається до тріумфу соціалізму: «Я вірив, бо хотів вірити». Він виказував моральну чутливість, навіть якщо ця чутливість помилялася. Коли Маргарете Бубер-Нойман була у таборі ГУЛАГу в Караганді, інша ув'язнена сказала їй, що «не розбивши кількох яєць, не засмажиш яєчні». Численні сталіністи та їхні прибічники пояснювали, що втрати від голоду та Великого терору були необхідними для побудови справедливої й безпечної радянської держави. Сам розмах смерті, здавалося, додавав привабливості такій надії.

Але романтичне виправдання масового вбивства, яке каже, що слушно витлумачене нинішнє зло є майбутнім добром, є просто помилковим. Може, значно краще було б не робити взагалі нічого. Можливо, для досягнення бажаних цілей краще підійшла б м'якша політика. Вважати, що з великим прогресом мають бути пов'язані величезні страждання, означає погоджуватися на такий собі герметичний мазохізм: присутність болю є знаменням якогось іманентного або майбутнього добра. Самому пропонувати такі міркування є герметичним садизмом: якщо я зробив комусь боляче, то це тому, що існує якась відома мені вища мета. Оскільки Сталін представляв політбюро, яке представляло центральний комітет, який представляв партію, яка представляла робітничий клас, який представляв історію, то Сталін мав особливе право промовляти від імені історичної необхідності. Такий статус дозволив йому звільнити себе від будь-якої відповідальності і звинувачувати у своїх невдачах інших[769].

Не можна заперечувати, що масовий голод несе із собою певного штибу політичну стабільність. Питання мусить полягати в іншому: чи бажаним є такий мир, чи мав би він бути бажаним? Терор і справді зміцнює певного штибу режим. Чи є такий режим кращим за інші? Убивства цивільних — в інтересах певного штибу очільників. Питання полягає не в тому, чи відповідає це історичній правді, чи ні. Питання полягає в тому, що є бажаним. Чи є ці очільники добрими очільниками, ці режими — добрими режимами? Якщо ні, то питання в тому, як запобігти такій політиці.

Наша сучасна культура пам'яті приймає за очевидне, що пам'ять стоїть на заваді вбивству. Якщо люди гинули в таких великих кількостях, то спокусливо думати, що вони мусили гинути за якусь трансцендентальну цінність, що цю цінність можна оприявнити, розвинути і зберегти у відповідній політичній пам'яті. Тоді трансцендентним виявляється національне. Мільйони жертв загинули, мабуть, для того, щоб Радянський Союз переміг у своїй Великій вітчизняній війні, або для того, щоб у власній праведній війні перемогла Америка. Європа мусила засвоїти свій урок пацифізму, Польщі потрібна була її легенда свободи, Україні — її герої, Білорусі треба було довести свою чесноту, а євреям — сповнити сіоністську долю. Та всі ці раціоналізації, хоч і передають важливі істини щодо національної політики і національної психології, мають мало спільного з пам'яттю як такою. Мертвих пам'ятають, але мертві не пам'ятають. Хтось інший мав над ними владу, хтось інший вирішив за них, як вони загинули. Згодом ми бачимо, як хтось інший визначає за них причину їхньої загибелі. Якщо сенс ми черпаємо з убивств, ризик полягає у спокусі думати, що більша кількість убивств принесе більше розуміння.

Можливо саме тут — між підрахунком мертвих і постійною реінтерпретацією цього підрахунку — лежить завдання історії. Лише історія масового вбивства може поєднати числа з пам'яттю. Без історії пам'ять стає приватною — сьогодні це означає національною. Числа, натомість, стають публічними — тобто знаряддям міжнародного змагання за мучеництво. Пам'ять належить мені, і я маю право діяти з нею, як забажаю; числа — об'єктивні, отож, ти мусиш прийняти мої числа незалежно від того, подобаються вони тобі, чи ні. Така логіка дозволяє націоналістові однією рукою обнімати себе, а іншою — бити свого сусіда. Після завершення Другої світової війни, і знову після падіння комунізму, націоналісти на Кривавих землях (і за їх межами) займаються перебільшенням кількісного страждання і таким чином претендують на мантію невинуватості.

У XXI столітті російські очільники пов'язують свою країну з більш чи менш офіційними числами радянських жертв Другої світової війни: 9 мільйонів загиблих на війні, від 14 до 17 мільйонів загиблих цивільних. Ці дані є об'єктом бурхливих суперечок. На відміну від більшості чисел, що їх подає ця книжка, вони є радше демографічною проекцією, ніж статистикою. Але, слушні вони чи ні, вони стосуються радянських жертв, а не російських. Якою б не була радянська статистика, статистика російська мусить бути значно, значно нижчою. Висока кількість радянських жертв містить Україну, Білорусь і балтійські держави. Особливу вагу мають землі, що їх Радянський Союз окупував у 1939 році — східна Польща, балтійські держави, північно-східна Румунія. Люди тут гинули у жахливо високих пропорціях, і численні жертви загинули не від німецького, а від радянського загарбника. Найважливішими у цих великих числах є євреї — не російські євреї, з яких загинуло лише близько 60 тисяч, — а євреї радянської України та радянської Білорусі (майже мільйон), а також ті, чиї землі окупував Радянський Союз, перш ніж їх убили німці (ще 1, 6 мільйона).

Німці навмисно вбили близько 3, 2 мільйона цивільних і військовополонених, що походили з радянської Росії — це навіть у абсолютних показниках менше, ніж кількість загиблих у радянській Україні, чи в Польщі — значно менших країнах із приблизно 1/5 від російського населення кожна. Вищі числа втрат серед російського цивільного населення, що їх інколи пропонують, можна (якщо вони точні) інтерпретувати в два можливі способи. Перша інтерпретація каже, що загинуло більше радянських солдатів, ніж на це вказує радянська статистика, отож, ці люди (що їх прибічники вищих чисел подають як цивільних) насправді були солдатами. Інша інтерпретація виходить із припущення, що ці люди (яких прибічники вищих чисел подають як воєнні втрати) не були безпосередніми жертвами німців, а натомість загинули від голоду, злиднів і радянських репресій під час війни. Друга альтернатива дозволяє припустити, що під час війни більше росіян померло неприродною смертю на землях, що їх контролював Сталін, аніж на землях, підконтрольних Гітлерові. Таке припущення цілком може відповідати дійсності, хоча вина за численні смерті є спільною[770].

Згадаймо ГУЛАГ. Більшість радянських концтаборів лежали в радянській Росії — далеко за межами зони німецької окупації. Коли в червні 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, у ГУЛАГу перебувало близько 4 мільйонів радянських громадян. Понад 2, 5 мільйона своїх громадян радянська влада засудила до ГУЛАГу під час війни. НКВД діяло всюди там, куди не дійшли німці, включно з обложеним і голодуючим Ленінградом. Між 1941 та 1943 роком зареєстровано смерті 516 841 в'язнів ГУЛАГу. Справжня кількість померлих могла бути вищою. Можна уявити, що цих сотень тисяч додаткових смертей не було б, якби німці не напали на Радянський Союз — однак ці люди не були б такими вразливими, якби не були в ГУЛАГу. Людей, що загинули в радянських концтаборах, не можна просто зачислити до жертв Німеччини, навіть якщо Гітлерова війна прискорила їхню загибель[771].

Інші люди, наприклад, мешканці радянської України, зазнали більших страждань як від Сталіна, так і від Гітлера, аніж мешканці радянської Росії. У довоєнному Радянському Союзі росіяни мали значно нижчі шанси постраждати від Сталінового Великого терору (хоча російських жертв теж було немало), аніж невеликі національні меншини; крім цього, вони із значно нижчою ймовірністю, ніж українці чи казахи, страждали від голоду (хоча жертв голоду серед них теж не бракувало). У радянській Україні під німецькою окупацією впродовж значної частини війни було ціле населення, а рівень смертності тут був далеко вищий, аніж у радянській Росії. Землі нинішньої України впродовж ери масового вбивства лежали в осерді як сталіністської, так і нацистської вбивчої політики. Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3, 5 мільйона осіб. Після цього, між 1941 і 1944 роками, ще 3, 5 мільйона осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули в боях.

Тим не менш, незалежна Українська держава іноді вдавалася до політики перебільшення. В Україні — важливому місці як Сталінового голоду 1932–1933 років, так і Голокосту 1941–1944 років, — кількість українців, що загинули від першого, перебільшували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього. Між 2005 і 2009 роками пов'язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду — без найменшої спроби це число обгрунтувати. На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 3, 94 мільйонів. Таке схвальне (і незвичне) виправлення в менший бік наблизило офіційну поставу до істини. (Специфічність українського голоду заперечує нинішній президент цієї розділеної країни)[772].

Білорусь була центром радянсько-нацистського зіткнення, і жодна країна не пережила під німецькою окупацією більшої біди. Пропорційно воєнні втрати тут перевищували воєнні втрати України. Навіть більшою мірою, ніж Польща, Білорусь зазнала соціального обезголовлення: спершу у 1937–1938 роках радянське НКВД убивало представників інтелігенції як шпигунів, а тоді, у 1942–1943 роках, радянські партизани вбили шкільних учителів як німецьких колаборантів. Столичне місто Мінськ було майже спустошене німецькими бомбардуваннями, втечею біженців та голодуючих і Голокостом; після війни його перебудовано як найвищою мірою радянську метрополію. Та навіть Білорусь не відходить від загальної тенденції. Під час Другої світової війни загинуло 20% від довоєнного населення білоруських територій. Тим не менш, молодь навчають, що загинув не кожен п'ятий, а кожен третій — і вона, схоже, вірить цій науці. Білоруський уряд, що пишається радянською спадщиною, заперечує вбивчий характер сталінізму і покладає всю провину на німців, або загальніше, на Захід[773].

Перебільшення — явище, притаманне не лише пострадянському чи посткомуністичному просторові, як показує випадок Німеччини. Безперечно, німецькі порахунки з Голокостом — виняткові й парадигматичні. Проблема полягає не в цьому. Німецька пам'ять про німецькі масові вбивства євреїв є унікальним прикладом недвозначної по