Європа Молотова-Рібентропа

Німецький терор почався у небі. О 4: 20 1 вересня без попередження посипалися бомби на містечко Вєлунь у центральній Польщі. Місцем смертельного експерименту німці вибрали містечко, яке не мало військового значення. Церкву, синагогу, лікарню охопив вогонь. Всього скинули 70 тон снарядів, зруйнувавши більшість будинків, загинули сотні людей, передовсім жінки і діти. Населення втекло з міста; коли туди прибула німецька адміністрація, в місті виявилося більше трупів, аніж живих. Багато міст і сіл у Західній Польщі спіткала подібна доля. Німці розбомбили 158 різних населених пунктів[229].

У польській столиці Варшаві люди спостерігали, як у небі кружляють літаки. «Наші», зі сподіванням казали вони одне одному. Вони помилялися. 10 вересня 1939 року велике європейське місто вперше стало об’єктом систематичного бомбування ворожої авіації. Того дня німецька авіація здійснила 17 нальотів на Варшаву. На середину місяця польська армія була практично розбита, але столиця все ще трималася. 25 вересня Гітлер зажадав, щоб Варшава здалася. Того дня на місто упали 560 тон бомб і 72 тони запалювальних снарядів. Під час бомбувань великого історичного міста на початку неоголошеної війни загинуло 25 тисяч цивільних і 6 тисяч солдат. У вересні, тікаючи від німецького вермахту, на схід потягнулися колони біженців. Німецькі пілоти розважалися, заходячи на них з поземного польоту[230].

Польща воювала сама. Франція і Британія, як і обіцяли, оголосили війну Німеччині, але бойових дій не починали. Французи просунулися на кілька кілометрів у Саарі, але потім відступили Польська армія мусила піти в глуху оборону. Польські військовики готувалися до нападу зі сходу або заходу, з боку Червоної армії або вермахту. У військових планах і навчаннях 1920–1930-х років ураховували обидва варіанти. Тепер усі наявні сили поляків, 39 дивізій (чисельністю 900 тисяч) протистояли 59 німецьким дивізіям (чисельністю 1, 5 млн). Але поляки поступалися числом і озброєнням, їх із півночі, заходу і півдня обходили моторизовані частини німців. Утім, на певних ділянках фронту поляки чинили впертий опір.

Вермахт з легкістю просувався країнами, які вже здалися, як-от Австрія і Чехословаччина. Цього разу німецьких солдатів зустрічав вогонь супротивника. Не все йшло за німецьким планом. У вільному місті Данціг на балтійському узбережжі, що його давно прагнув собі Гітлер, запеклі бої точилися за поштове відділення, яке боронили поляки. Німці налили керосину в підвал і викурили польських оборонців. Директор пошти вийшов з приміщення з білою хустинкою в руці. Його одразу застрелили. 11 людей померли від опіків. Німці відмовили їм у медичній допомозі. 38 осіб було засуджено до смертної кари і розстріляно за нібито нелегальний опір і оборону будинку. Один із них, Францишек Краузе, був дядьком хлопчика на ім’я Гюнтер Грас, який згодом стане знаменитим письменником у Західній Німеччині. Завдяки роману «Бляшаний барабан» цей військовий злочин став добре відомий. Але він був лише одним із багатьох[231].

Німецьких солдат настановляли, що Польща — несправжня країна, а польська армія — несправжня армія. Тому люди, які опираються вторгненню німців, не можуть бути справжніми солдатами. Німецькі офіцери говорили солдатам, що смерть німця на полі бою — це «вбивство», злочин. Отже, чинити опір вищій німецькій расі було, за словами Гітлера, «нахабством», польські солдати не мали права на статус військовополонених. У селі Урич полонених польських солдат зібрали в коморі й сказали, що вони там ночуватимуть. А потім німці підпалили комору. Поблизу села Шлядув німці прикривалися полоненими як живим щитом під час атаки на залишки кавалерійського з’єднання. Після того, як німці розбили кавалеристів, які не хотіли стріляти у співвітчизників-поляків, вони змусили полонених спалити тіла загиблих товаришів. Потім німці вишикували полонених на березі Вісли і розстріляли їх. Тих, хто спробував утекти і стрибнув у річку, німці постріляли, за спогадом очевидця, як качок. Загинуло три сотні людей[232].

22 серпня 1939 року Гітлер велів своїм командирам «замкнути серця для жалю». Німці убивали військовополонених. У Чепелуві після запеклої битви в полон потрапили триста поляків. Всупереч усім фактам, німецький командир заявив, що полонені солдати — це партизани, на яких не поширюються закони війни. Польські солдати й офіцери, всі при повній формі, були приголомшені. Німці змусили їх роздягнутися. Тепер вони більше скидалися на партизанів. Усіх їх розстріляли й кинули в яму. Під час короткої польської кампанії сталося як мінімум 63 таких випадки. Німці розстріляли не менше 3 тисяч польських військовополонених. Вони також убивали поранених поляків. Одного разу німецькі танки почали стріляти по коморі, позначеній червоним хрестом. Це був польський госпіталь. Якби не червоний хрест, танкісти найімовірніше просто проминули б його. Танки відкрили вогонь по коморі й спалили її. Кулеметники стріляли в людей, які намагалися втекти. Потім танки проїхалися по рештках комори і людях, яких оминула куля[233].

Офіцери і солдати вермахту звинувачували цивільне польське населення в жахіттях, які їх спіткали. За словами одного генерала, «німці — господарі, а поляки — раби». Армійське командування знало, що Гітлер має у цій війні нетрадиційні цілі. Як висловився один з командуючих, «бажанням фюрера було розбити і знищити польський народ». Німецьких солдат настановляли сприймати поляків як людей другого сорту, недолюдей. Один із солдат був такий переконаний у ворожості поляків, що сприйняв гримасу смерті одного поляка як вияв ірраціональної ненависті до німців. Солдати швидко навчилися давати собі раду з моральними сумнівами. Захопивши нову територію, німці зазвичай убивали цивільне населення. Вони вбивали цивільних і коли зазнавали невдач. Зазнавши хоч якихось утрат, вони відігрувалися на всіх хто траплявся під руку, передовсім на чоловіках, але не жаліли ні жінок, ні дітей[234].

У місті Відзув німці оголосили збір чоловіків-поляків, ті прийшли, бо нічого не скоїли і не мали чого боятися. Одна вагітна жінка мала погані передчуття, але її забрали від чоловіка. Всіх чоловіків містечка поставили до стіни і розстріляли. У Лонгінувці сорок поляків зачинили в будинку і підпалили його. Солдати стріляли в людей, які стрибали у вікна. Деякі каральні акції були немислимо випадкові. Якось сотні мирних жителів зігнали для розстрілу, бо хтось нібито вистрелив. Виявилося, що постріл зробив німецький солдат[235].

Польща так і не здалася, але 6 жовтня 1939 року бойові дії припинилися. Навіть після того, як восени німці встановили цивільну окупаційну адміністрацію, вермахт продовжував довільні каральні дії і масово убивав польських громадян. У грудні польські злочинці, імена яких не були таємницею, вбили двох німецьких солдат, німці у відповідь розстріляли 114 чоловіків, які не мало до інциденту жодного стосунку. У січні німці розстріляли 255 євреїв у Варшаві після того, як єврейська громада не видала особу, яку німці, судячи з прізвища, вважали євреєм. Ця особа не мала нічого спільного з єврейською громадою[236].

Німецьких солдат настановляли сприймати євреїв як східних варварів. У Польщі вони стикнулися з речами, яких ніколи не бачили в Німеччині — великі релігійні громади юдеїв. Попри те, що Гітлер люто нападався на руйнівну роль євреїв у житті німецького суспільства, євреї становили крихітну меншість населення Німеччини. Німецькі громадяни, які, згідно з нюрнберзькими законами, вважалися євреями, у більшості випадків були людьми цілком світськими, мало хто ідентифікував себе з єврейською громадою. Німецькі євреї були асимільовані й дуже часто одружувалися з неєвреями. З історичних причин життя євреїв у Польщі дуже відрізнялося. Їх вигнали з Німеччини в пізньому середньовіччі, так само як і з більшості країн центральної і західної Європи. Польща століттями була пристановищем для європейських євреїв і лишалася їх центром розселення. У 1939 році близько 10 відсотків населення Польщі становили євреї, більшість із них належали до релігійних ортодоксів, трималися традиційних звичаїв і одягу. В масі своїй євреї говорили мовою їдиш, яку німці вважали покрученим варіантом німецької. У Варшаві та Лодзі, найважливіших єврейських містах у Польщі, євреї становили близько третини населення.

Судячи з листів, німецькі офіцери й солдати бачили в польських євреях не живих людей, а втілення всіх стереотипів — свого роду паразитів, які жили на польських землях, і без того варварських. У листах до дружин і наречених німецькі солдати описували єврейський хаос і бруд. Усе красиве, що траплялося їм у Польщі, було витвором попередніх німецьких поселенців, а все потворне — результатом зіпсутості євреїв і ліні поляків. Німецькі солдати ловили чоловіків-євреїв і під загальний регіт зрізали їм пейси, фотографуючи процес. Бувало, вони гвалтували єврейських жінок, адже цей вчинок жодному покаранню не підлягав. Коли солдат за цим ловили, то просто нагадували їм німецькі закони проти расового змішання[237].

У містечку Солєц євреїв взяли в заручники і замкнули в камері. Після того, як в’язні спробували втекти, німецькі солдати кинули в камеру гранати і всіх убили. В Раві Мазовецькій німецький солдат попросив у хпопчика-єврея води. Хлопчик почав тікати, солдат прицілився й вистрелив, поціливши натомість в іншого німецького солдата. Тоді німці зібрали кількасот людей у центрі міста й розстріляли їх. У Динуві в середині вересня за одну ніч було розстріляно 200 євреїв. Євреї становили десь 7 тисяч із 45 тисяч цивільних жителів, убитих німцями на кінець 1939 року. Це більше, ніж відсоток євреїв у польському населенні[238].

Ще більшу проблему, ніж польський солдат, для нацистського світогляду, який формували у німецьких солдат і офіцерів, становив єврейський солдат. Німецькі збройні сили звільнили від євреїв ще 1935 року. Однак польські євреї, як і всі польські чоловіки, мали відслужити у польській армії. Серед офіцерів було багато євреїв, передовсім лікарів. Німці відбирали євреїв-військовослужбовців і відсилали їх у трудові табори.

* * *

Німеччина вже практично виграла війну, коли наступ на Польщу 17 вересня 1939 року почав Радянський Союз. Того самого дня, коли німецька авіація бомбардувала Львів, найважливіше польське місто на південному сході країни, до нього наближалася Червона армія. Півмільйона радянських солдат, які вступили на територію Польщі, несли водночас і страх, і надію. Поляки хотіли вірити, що Радянський Союз дасть відсіч німцям. Частина дезорієнтованих польських солдат, які відступали на схід під тиском німців, певний час сподівалася, що знайшли союзників. Польські збройні сили відчайдушно шукали підтримки[239].

Радянська влада заявила, що не могла не втрутитися, адже польська держава перестала існувати. Логіка була така: позаяк Польща не могла більше захищати своїх громадян, Червона армія увійшла на територію країни з миротворчою місією. Радянська пропаганда заявляла, що треба захистити чисельні українську й білоруську меншини. Однак, попри всю пропагандистську риторику, радянські офіцери і солдати готувалися до війни і вели війну. Червона армія роззброювала польські загони, а в разі потреби відкривала вогонь по них. Півмільйона радянських солдат перейшли кордон, який більше ніхто не захищав, щоб воювати з ворогом, який уже зазнав поразки. Радянські солдати врешті-решт виходили на німецьких, проводили лінію кордону, а в одному випадку навіть провели спільний парад перемоги. За словами Сталіна, союз з Німеччиною «скріплено кров’ю». Переважно кров’ю польських солдат — у боях їх загинуло шістдесят тисяч[240].

У містах на кшталт Львова, до якого наближалися і вермахт, і Червона армія, перед польськими солдатами стояв непростий вибір: кому здаватися? Радянське командування обіцяло їм безпечне повернення додому після короткого допиту. Микита Хрущов, який перебував у розташуванні Червоної армії, раз у раз повторював ці обіцянки. Художник Юзеф Чапський, польський офіцер-резервіст, був серед тих, хто на собі відчув цю брехню. Його частину розбили німці, й поляки здалися радянським військам. Йому і його підлеглим пообіцяли, що їх відправлять у Львів і там відпустять. Їх посадили на вантажівки на міському ринку. Перелякані жінки простягали їм цигарки. Юнак-єврей купив яблук і роздав полоненим у машині. Поблизу пошти жінки взяли записки, які солдати написали своїм родинам. Полонених відправили на вокзал і повезли на схід[241].

Перетнувши кордон, згадував Чапський, вони ніби потрапили «в інший світ». Чапський сидів поруч із приятелем-ботаніком, ще одним офіцером-резервістом, який дивувався з того, яка висока трава в українському степу. З іншого поїзда польські фермери спостерігали убогі радянські колгоспні реалії й хапалися за голову, побачивши безлад і пустку. На зупинці в Києві, столиці Української РСР, польських офіцерів чекав несподіваний прийом. Українці з сумом дивилися на польських офіцерів під охороною радянських солдат. Дехто, ймовірно, досі вірив, що польська армія звільнить Україну з-під влади Сталіна. Натомість 15 тисяч польських офіцерів опинилися у трьох радянських таборах, що підпорядковувалися НКВД: один у Старобільську, у східній Україні, і два в Російській РСФР, у Козельську й Осташкові[242].

Усунути цих людей — а всі до одного були чоловіками — означало, по суті, обезголовити польське суспільство. Червона армія взяла понад 100 тисяч військовополонених, але відпустила рядових і затримала лише офіцерів. Понад 2/3 цих офіцерів були резервістами, освіченими професіоналами й інтелектуалами на кшталт Чапського і його приятеля-ботаніка, а не військовими. Польща втратила тисячі лікарів, юристів, науковців, професорів і політиків[243].

Тим часом радянська окупаційна влада у Східній Польщі ставила на звільнені місця представників нижчих верст суспільства. Арештантів випустили з в’язниць, і політичні в’язні, зазвичай комуністи, стали на чолі місцевого уряду. Радянські агітатори заохочували селян до помсти землевласникам. І хоча більшість людей не сприймали закликів чинити злочини, запанував хаос. Убивства стали річчю поширеною. Одного чоловіка прив’язали до стовпа, здерли частину шкіри, посипали рани сіллю, а тоді змусили дивитись, як помирає його родина. Бійці Червоної армії зазвичай поводилися нормально, хоч іноді й брали участь в актах насильства, наприклад, двоє солдат убили місцевого чиновника і вирвали йому золоті зуби[244].

Відтак НКВД прийшов на село, й почалися репресії. За 21 наступний місяць в окупованій Східній Польщі було заарештовано більше людей, ніж по всьому Радянському Союзу — 109 400 польських громадян. Типовий вирок — 8 років таборів; смертний вирок отримали 8 513 осіб[245].

* * *

На захід від лінії Молотова-Рібентропа, де панували німці, з методами не церемонилися. Після того, як вермахт розбив ворожу армію, СС отримало змогу взятися за вороже населення.

Інструмент винищення, айнзацгрупи, вигадав Райнгард Гайдрих, права рука Гайнриха Гімлера. Айнзацгрупи являли собою спеціальні загони на чолі з гестапівцем, до складу яких входили поліцаї. Їхнім завданням було наводити лад у тилу. У 1939 році вони підпорядковувалися Головному управлінню імперської безпеки Гайдриха, яке об’єднувало таємну поліцію — гестапо (державну інституцію) і СД (Sicherheitsdienst, розвідувальне управління у складі СС, нацистська партійна інституція). Айнзацгрупи працювали в Австрії і Чехословаччині, але опору в цих країнах не зустріли і не мали завдання знищувати певні групи населення. Саме в Польщі айнзацгрупи перетворилися на «ідеологічних солдат» і отримали завдання знищити освічені класи переможеного ворога. (В певному сенсі вони знищували рівних собі: 15 із 25 командувачів айнзацгруп і айнзацкоманд мали докторський ступінь). У ході операції «Таненберг» Гайдрих зажадав від айнзацгруп знешкодити «вищі верстви суспільства», ліквідувавши 61 тисячу польських громадян. За словами Гітлера, «лише знищивши вищі верстви нації, можна звести її до становища рабів». Метою цієї кампанії винищення еліти було «знищити Польщу» як повноцінне й дієве суспільство. Убиваючи найвидатніших поляків, айнзацгрупи наближали Польщу до уявлень німецьких расистів про цю країну, в результаті польське суспільство втрачало здатність опиратися німецькій владі[246].

Айнзацгрупи взялися до роботи зі смертоносною енергією, але їм бракувало досвіду, а отже й навичок енкаведистів. Вони убивали цивільне населення, нерідко під виглядом каральних операцій, нібито за дії партизан. У Бидгощі айнзацгрупи знищили близько 900 поляків. У Катовіце розстріляли 750 людей, зокрема багато жінок і дівчат. У кінцевому підсумку айнзацгрупи убили близько 50 тисяч мирних жителів, які не мали жодного стосунку до війни. Але видається, що це не перші 50 тисяч з 61-тисячного розстрільного списку Гайдриха. Які саме люди підлягали розстрілу, дуже часто диктувала примха моменту. На відміну від НКВД, айнзацгрупи не дотримувалися чіткого плану і не фіксували точно кількість убитих у Польщі людей[247].

Краще айнцазгрупам вдавалися операції проти євреїв. Завданням однієї айнзацгрупи було тероризувати євреїв, щоб змусити їх тікати на схід з німецької окупаційної зони в радянську. Завдання слід було максимально виконати у вересні 1939-го, поки точилися бойові дії. Наприклад, у містечку Бенджин озброєна вогнеметами айнзацгрупа спалила синагогу, убивши за два дні близько 500 євреїв. Подібні завдання виконували також айнзацкоманди (менші загони). У місті Хелм одна з айнзацкоманд мала грабувати заможних євреїв. Німці догола роздягали й обшукували на вулицях жінок, схожих на єврейок. Ламали пальці, знімаючи обручки. 16–19 вересня в Перемишлі айнзацкоманди вбили щонайменше 500 євреїв. У результаті цих дій сотні тисяч євреїв утекли в радянську окупаційну зону. Понад 20 тисяч євреїв просто вигнали з-під Любліна[248].

Остаточно завоювавши Польщу, німці і їхні радянські союзники знову зустрілися з метою переглянути й закріпити свої стосунки. 28 вересня 1939 року, в день, коли німці захопили Варшаву, союзники підписали договір про дружбу й кордон, який трохи змінював зони впливу. Варшава відходила німцям, а Литва — Радянському Союзу. (Саме цей кордон фігурує на картах як «лінія Молотова-Рібентропа»). Договір також зобов’язував союзників придушувати польський опір іншій стороні. 4 жовтня нацистська Німеччина і Радянський Союз підписали новий протокол, який визначав кордон між ними. Польща перестала існувати.

Через кілька днів Німеччина формально включила до складу Райху деякі польські території у своїй окупаційній зоні, а на решті польських земель створила колонію під назвою Генерал-губернаторство. Вона мала стати резервацією для небажаних народів, поляків і євреїв. Гітлер вважав, що євреїв можна буде тримати в якомусь східному регіоні мов у «природному заповіднику». Генерал-губернатор Ганс Франк, колишній юрист Гітлера, наприкінці жовтня 1939 року видав два накази, в яких прояснив офіційну позицію щодо підлеглого населення. У першому йшлося, що порядком опікуватиметься німецька поліція; у другому, що німецька поліція має повноваження карати на смерть будь-якого поляка, дії якого шкодитимуть інтересам Німеччини і німців. Франк вважав, що поляки невдовзі усвідомлять «безнадійність своєї національної долі» і визнають панування німців[249].

* * *

На схід від лінії Молотова-Рібентропа свій лад накидала радянська влада. Москва розширила територію Української і Білоруської РСР на захід, долучивши своїх нових громадян, жителів колишньої східної Польщі, до процесу анексії Радянським Союзом їхньої ж батьківщини. Вступивши на територію Польщі, Червона армія виставляла радянську владу визволителькою національних меншин від польського гноблення, головним союзником селян проти панів-землевласників. Населення Східної Польщі на 43 % складали поляки, 33 % — українці, по 8 % євреї й білоруси, решта — чехи, німці, росіяни, роми, татари та інші. Але тепер, незалежно від національності й класу, все населення мало брати участь у ритуалах підтримки нового ладу. 22 жовтня 1939 року все доросле населення Західної Білорусії й Західної України мало взяти участь у виборах депутатів двох народних зібрань, тимчасовий характер яких випливав із єдиної пов’язаної з ними законодавчої ініціативи: прохання про включення території Східної Польщі до складу СРСР. До 15 листопада всі формальності було завершено[250].

Радянський Союз приніс у Східну Польщу свої інститути і практики. Все населення мало зареєструватися для отримання внутрішніх паспортів, це означало, що держава знає всіх своїх нових громадян. Після реєстрації населення відбувся військових призов: 150 тисяч юнаків (поляків, українців, білорусів, євреїв) опинилися в Червоній армії. Реєстрація також дозволила плавно перейти до головного інструменту радянської соціальної політики — депортацій[251].

4 грудня 1939 року політбюро ЦК партії наказало НКВД організувати висилку певних груп польських громадян, які могли становити небезпеку для нового ладу: військовиків-ветеранів, лісників, державних службовців, поліцейських і їхніх родин. Відтак одного лютневого вечора, при температурі до мінус 40 градусів, енкаведисти зібрали всіх цих людей: 139 794 особи під дулом пістолетів посадили в товарні вагони й відправили у Казахстан і Сибір. Не встигли люди отямитись, як усе їхнє життя кардинально змінилося. Вони потрапили на каторжну працю в ті самі спецпоселення, куди десять років тому засилали куркулів[252].

Енкаведисти трактували родину дуже широко, тому у вагонах було повно старих батьків і дітей — осіб, яких держава вважала небезпечними. Під час зупинок охоронці обходили вагони й питали, чи є мертві діти. Вєслав Адамчик, одинадцятирічний хлопчик, питав маму, куди їх везуть — у пекло? Їжу і воду давали дуже нерегулярно, товарні вагони не мали туалету, там було дуже холодно. Дорогою діти призвичаїлися злизувати наморозь із металевих деталей. На їхніх очах літні люди замерзали від холоду. Трупи витягували з вагона й кидали у нашвидкуруч викопані ями. Інший хлопчик намагався запам’ятати померлих людей і пізніше писав, що «в наших думках лишалися їхні мрії й бажання»[253].

По дорозі померло близько 5 тисяч людей, ще 11 тисяч загинуло до наступного літа. Одна польська дівчинка в сибірській школі розповідала, що сталося з її сім’єю: «Брат захворів і за тиждень помер від голоду. Ми поховали його на пагорбі в сибірському степу. Мама від хвилювання й голоду теж захворіла, два місяці лежала спухла в бараку. Вони не хотіли брати її в лікарню. Потім вони все ж поклали маму в лікарню на два тижні. А потім вона померла. Коли ми про це дізналися, нас охопив відчай. Ми пішли на цвинтар за 25 кілометрів, піднялися на гору. Ти можеш почути, як шумлять сибірські ліси, де лишилося двоє з моєї сім’ї»[254].

Ці поляки були чужі й безпорадні в Середній Азії і на крайній Півночі ще більше, ніж куркулі. Вони зазвичай не говорили російською, не кажучи вже про казахську. Місцеве населення, особливо в Середній Азії, сприймало їх як додатковий тягар. «Місцеві, — згадував один поляк, — майже не говорили російською і висловлювали велике незадоволення ситуацією й потребою годувати нові роти; спершу вони нічого нам не продавали і ніяк не допомагали». Поляки не знали, що третина населення Казахстану померла від голоду якихось десять років тому. Одного поляка, батька чотирьох дітей, убили в колгоспі через взуття. Інший чоловік помер від голоду в Сибіру. Його син згадував: «Він спух. Вони загорнули його в простиню і кинули в яму». Ще один поляк помер від тифу у Вологді. Його дванадцятирічний син уже засвоїв філософію: «Людина народжується один раз і помирає тільки один раз. Так і сталося»[255].

Депортовані поляки навряд чи й чули слово «куркуль», але тепер мали трагічну нагоду про все дізнатися. В одному сибірському поселенні поляки знайшли скелети куркулів, депортованих у 1930-х роках. В іншому спецпоселенні шістнадцятирічний поляк раптом збагнув, що бригадир у його таборі був куркулем. «Він щиро сказав мені, — згадував хлопчик, — що у нього в серці — віра в Бога». Поляків вважали римо-католиками, а отже християнами, тому їхня присутність підштовхувала українців і росіян до подібних зізнань. Але навіть на далекому сході радянська влада вкрай вороже реагувала на будь-які ознаки польськості. Якось польський хлопчик прийшов у місто обміняти одяг на їжу й натрапив на міліціонера, який збив з нього кашкет. На кашкеті був білий орел, символ польської держави. Міліціонер не дозволив хлопчикові підняти кашкет із землі. Радянські журналісти писали, а вчителі розповідали, що Польщі вже немає і більше не буде[256].

* * *

Завдяки дієвим інструментам практичного насильства, підрахунку й класифікації своїх нових громадян, влада змогла занурити поляків у радянську систему. Після кількох тижнів хаосу Радянський Союз розширився на захід і позбувся найнебезпечніших потенційних опонентів. В іншій частині Польщі, на захід від лінії Молотова-Рібентропа, німці не могли практикувати такий підхід. Зовсім недавно Гітлер розширив територію Райху за рахунок Австрії та Чехословаччини, але там жили переважно німці. На відміну від радянської влади, німці не мали змоги заявляти, що несуть пригнобленим народам і класам справедливість та рівноправність. Усі знали, що нацистська Німеччина — для німців, а на щось інше німці й не претендували.

Засновок націонал-соціалізму полягав у тому, що німці — вища раса. Стикнувшись з існуванням польської культури, нацисти мали, принаймні самі собі, доводити це припущення. У стародавньому польському місті Кракові всю професуру знаменитого університету відправили в концтабори. Пам’ятник Адаму Міцкевичу, великому поету-романтику, скинули з п’єдесталу на Ринку, а саму площу перейменували на Адольф-Гітлер-пляц. Такі дії мали як практичний, так і символічний вимір. Краківський університет був старіший за будь-який університет у Німеччині. Сучасники Міцкевича цінували його не менше за Гете. Наявність такого університету і такої історії, а також саме існування польських освічених класів стало перешкодою для німецьких планів і становило проблему для нацистської ідеології[257].

На місці усього польського в тих землях мало постати німецьке. Як писав Гітлер, Німеччина «мусить щільно замкнути чужі расові елементи, щоб кров німецького народу більше не псувалася, або без зайвих труднощів усунути їх і передати звільнені території своїм співвітчизникам». На початку 1939 року відповідальність за процес Гітлер поклав на Гайнриха Гімлера. Гімлер на той момент уже очолював СС і німецьку поліцію, тепер він став «райхскомісаром зі зміцнення німецькості», тобто міністром з питань чистоти раси. На територіях, анексованих у Польщі, Гімлер мав ліквідувати місцеве населення і замінити його німцями[258].

Гімлер з ентузіазмом узявся за цей проект, але завдання виявилося дуже непростим. Це були польські території. У незалежній Польщі не існувало якоїсь чисельної німецької меншини. За поясненнями радянського керівництва, що СРСР увійшов на територію Східної Польщі з метою захистити українців і білорусів, стояла принаймні правдоподібна демографія: у Польщі жило близько 6 мільйонів українців і білорусів. Німців, навпаки, налічувалося менше мільйона. На щойно анексованих Німеччиною територіях співвідношення поляків і німців складало п’ятнадцять до одного[259].

Але повноправним господарем німецької преси виступав міністр пропаганди Йозеф Гебельс, тому в німців (і тих, хто вірив нацистській пропаганді) склалося враження, що в Західній Польщі живе дуже багато німців і вони зазнавали страшних утисків. Утім, реальність дуже відрізнялася від пропаганди. Річ не тільки в тому, що 9 мільйонів поляків у нових землях Райху набагато перевершували чисельністю німців. У результаті анексії Гітлер долучив до Райху набагато більше євреїв (як мінімум 600 тисяч), ніж німців, що збільшило кількість єврейського населення Німеччини втричі (від 330 тисяч до майже мільйона). Якби до складу Райху включили Генерал-губернаторство (де жило 1 мільйон 560 тисяч євреїв), то на підвладній Берліну території опинилося б понад 2 мільйони євреїв. У місті Лодзь, яке увійшло до складу Райху, жило більше євреїв (233 тисячі), ніж у Берліні (82 788) та Відні (91 480) разом узятих. У самій Варшаві, яка залишилася в складі Генерал-губернаторства, жило більше євреїв, ніж в усій Німеччині. Завдяки останнім територіальним здобуткам Гітлер отримав у підданці стільки поляків, що це число перевершило кількість німців, здобутих Райхом під час усіх анексій, враховуючи Австрію і прикордонні землі Чехословаччини. Враховуючи Генерал-губернаторство і Протекторат Богемії і Моравії, анексований у Чехословаччини, Німецька імперія отримала близько 12 мільйонів поляків, 6 мільйонів чехів і 2 мільйони євреїв. За кількістю слов’янського населення Райх поступався лише Радянському Союзу[260].

Артур Грайзер, якого поставили на чолі Вартеланду, найбільшого нового регіону Німеччини, особливо переймався ідеєю «зміцнення німецькості». Підлегла йому провінція простягалася від великого польського міста Познань до великого польського міста Лодзь. Там жило близько 4 мільйонів поляків, 366 тисяч євреїв і 327 тисяч німців. Гімлер пропонував до лютого 1940 року депортувати мільйон осіб, зокрема всіх євреїв і кількасот тисяч поляків. Грайзер почав «зміцнювати німецькість» із трьох психіатричних клінік — пацієнтів розстріляли. Пацієнтів четвертої психіатричної лікарні в містечку Овіньська чекала інша доля. Їх у жовтні-листопаді 1939 року забрали в місцеве відділення гестапо і потруїли з балонів чадним газом. Це перше, здійснене німцями, масове убивство з використанням цього методу. Німці знищили 7 700 польських громадян, які перебували в психіатричних лікарнях; так почалася практика «евтаназії», яку невдовзі почали застосовувати і в межах довоєнної Німеччини. Протягом наступних двох років понад 70 тисяч «непридатних до життя» німецьких громадян було отруєно газом. Зміцнення німецькості мало внутрішній і зовнішній виміри; наступальна війна за кордоном допускала вбивство німецьких громадян усередині країни. Історія почалася і так триватиме[261].

Завдання відселення євреїв із Німеччини наклалося на інший ідеологічний пріоритет — переселення німців з Радянського Союзу. Щойно СРСР розширився на захід за рахунок Східної Польщі, Гітлер почав перейматися долею німців (колишніх польських громадян), які потрапили під радянську владу. Гітлер почав організовувати переселення цих людей у Німеччину. Вони мали оселитися у Вартеланді, в домівках депортованих поляків. Але це означало, що передовсім треба відселити не євреїв, а польських фермерів, щоб звільнити місце для німців зі сходу. Та навіть якщо євреям дозволяли на якийсь час залишитися вдома, їх чекали лише страждання й приниження. У Козеніці ортодоксальних юдеїв змушували танцювати довкола вогнища книжок і співати «війна — наша доля». У Ловичі 7 листопада 1939 року всіх чоловіків-євреїв змусили промарширувати у в’язницю, а єврейська громада платила за них викуп[262].

1–17 грудня 1939 року відбулася перша хвиля депортацій з Вартеланду в Генерал-губернаторство, переважну більшість з 87 883 висланих становили поляки. Поліція передовсім відбирала поляків, які «становили безпосередню загрозу німецькій нації». Під час другої хвилі 10 лютого — 15 березня 1940 року було вислано ще 40 128 осіб, знову переважно поляків. Дорога тривала недовго. Зазвичай шлях із Познані, столиці провінції Вартеланд, у Варшаву, найбільше місто Генерал-губернаторства, займав кілька годин. Тим не менше тисячі людей померли від холоду в поїздах, які днями стояли на запасних коліях. Ремарка Гімлера: «Це просто тамтешній клімат». Зайве й казати, що польський клімат не відрізнявся від німецького[263].

* * *

Зима 1939–1940 року в Польщі й Німеччині була незвично холодною. Зима в Україні, Росії і в північному Казахстані ще холоднішою. Тисячі поляків захворіли й померли в радянських спецпоселеннях. У трьох таборах на території Росії та України польські військовополонені дотримувалися свого політичного і релігійного календаря. У Козельську, Осташкові та Старобільську люди знайшли спосіб відзначити 11 листопада, день незалежності Польщі. У всіх трьох таборах в’язні планували відзначити Різдво. Більшість полонених належали до римо-католицької церкви, але було багато юдеїв, протестантів, православних і греко-католиків. Їх тримали у спаплюжених монастирських приміщеннях, полонені молилися і причащалися в закутках обдертих соборів[264].

В’язні бачили сліди того, що трапилося з православними ченцями й черницями під час більшовицької революції: кістяки в мілких могилах, контури людських фігур на стінах, утворені слідами куль. Один в’язень у Старобільську завважив, що над монастирем постійно літає зграя чорних ворон. Але молитва давала надію, і люди різних віросповідань молилися разом — до 24 грудня 1939 року, коли священиків, ксьондзів і рабинів кудись забрали, і їх більше ніхто не бачив[265].

Ці три табори являли собою ніби лабораторію для спостереження за поведінкою польських освічених класів. Козельськ, Осташків і Старобільськ на вигляд перетворилися на польські містечка. В’язні не мали іншого одягу, крім військових одностроїв із білим орлом на фуражках. Ясна річ, у колишній Східній Польщі ніхто на людях цю емблему більше не носив, громадський простір заполонили серп, молот і червона зірка. Після того, як на німецькому боці кордону польські університети закрилися, а в радянській зоні перетворилися на українські або російські, в’язні таборів організовували лекції чільних польських науковців і мислителів, які перебували в лавах резервістів. Офіцери організували скромні кредитні спілки з тим, щоб бідніші могли позичати в заможніших. Вони декламували з пам’яті поезію, які вивчили у школі. Дехто міг з пам’яті навести довжелезні романи періоду польського реалізму. Ясна річ, бувала серед в’язнів і незгода, бійки і крадіжки. Якісь люди — як виявилося, дуже мало — йшли на співпрацю з радянською владою. Офіцери мали різні думки про те, як поводитися під час тривалих нічних допитів. Однак дух польської національної солідарності виразно впадав в очі, радянській владі теж[266].

Утім, польські офіцери лишилися самотні. Вони мали змогу писати листи родинам, але не могли розповідати про своє становище. Знаючи, що енкаведисти перечитують усе написане, їм доводилося ховатися зі своїми словами й думками. Добєслав Якубович, один із козельських в’язнів, щоденнику довіряв листи, які хотів би написати дружині, мрії побачити її плаття, гратися з донькою. Зворотною адресою в’язні мусили вказувати санаторій, що завдавало їм ще більше болю[267].

В’язні приручили сторожових псів і собак із сусідніх містечок. Собаки повз варту могли заходити на територію табору через ворота й маленькі дірки в колючому дроті. Серед офіцерів-резервістів у Старобільську був Максиміліан Лабендж, найзнаменитіший ветеринар у Варшаві. Літній пан ледве пережив дорогу. Він доглядав за цими собаками, а інколи навіть робив хірургічні операції. Ветеринар мав особливо багато клопоту з дворнягою, якого польські офіцери називали Лінек, скорочено від Сталінек — «маленький Сталін». Загального улюбленця серед собак офіцери звали Фош, за іменем французького генерала, командувача військ Антанти, який переміг німців у 1918 році. В кінці 1939 — на початку 1940 року польський уряд у вигнанні осів у Парижі, й поляки сподівалися, що Франція розіб’є німців і врятує Польщу. Об’єктом надій польських офіцерів і символом контактів із зовнішнім світом став маленький собака Фош, який десь у місті мав свій дім. Вони чіпляли йому під нашийник записки, сподіваючись отримати хоч якусь відповідь. Якось у березні 1949 року вони знайшли записку: «Люди кажуть, що скоро вас випустять зі Старобільська. Люди кажуть, що ви поїдете додому. Ми не знаємо чи це правда»[268].

Це була неправда. У березні нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія, можливо, під упливом Сталіна, прийняв стосовно поляків рішення. Берія прямо написав, що польських полонених треба ліквідувати. У записці членам політбюро від 5 березня 1940 року, а фактично адресованій Сталіну, він писав, що всі польські полонені «тільки й чекають, коли їх випустять, щоб почати активну боротьбу з радянською владою». Він стверджував, що контрреволюційні організації на нових радянських територіях очолювали колишні польські офіцери. На відміну від заяв кількарічної давнини про «Польську військову організацію», це була не фантазія. Радянський Союз окупував і анексував половину Польщі, й деяких поляків сповнювало бажання боротися. У 1940 році в різного роду організаціях опору брало учать до 25 тисяч поляків. Щоправда, енкаведисти швидко викрили більшість цих організацій і заарештували їхніх активістів, але існувала справжня й відчутна опозиція радянській владі. Берія пояснював свою пропозицію стосовно польських полонених («застосувати до них вищу міру покарання — розстріл») фактом реального польського опору[269].

Сталін підтримав пропозицію Берії, і машина Великого терору запрацювала знов. Берія організував роботу особливих трійок, які швидко розглядали справи польських військовополонених. Трійки мали право ігнорувати рекомендації слідчих і ухвалювати вироки заочно, навіть не викликаючи самого в’язня. Скидається на те, що Берія встановив розстрільні квоти, як у 1937 і 1938 роках: усі в’язні у трьох таборах, плюс 6 тисяч осіб у в’язницях Західної Білорусі та Західної України (по 3 тисячі відповідно), плюс особливо небезпечні елементи серед офіцерів запасу, які перебували на волі. Справи військовополонених нашвидкуруч розглянули — 97 % поляків із трьох таборів, 14 587 осіб, було засуджено на смерть. Виняток становили кількадесят радянських агентів, люди німецького й латиського походження та особи, за якими стояла іноземна протекція. Смертний вирок отримали і 6 тисяч в’язнів у західних областях і ще 1 305 осіб, заарештованих у квітні[270].

В’язні трьох таборів чекали, що їх відпустять додому. Коли у квітні 1940 року першу групу людей вивезли з козельського табору, товариші влаштували їм прощальну вечірку. Колеги-офіцери вишикувалися, хоч і не мали зброї, в почесний стрій, повз який вони йшли до автомашин. В’язнів поділили на групи по кількасот людей, посадили на поїзд і через Смоленськ повезли на маленьку станцію Гняздово. Там їх висадили й оточили кордоном озброєних енкаведистів зі штиками. Далі по тридцять людей садовили в машини і везли в дачну місцевість у Катинському лісі. Там їх обшукували й забирали цінні речі. Офіцер Адам Сольський до останнього моменту вів щоденник: «Вони спитали про обручку, яку я...» Енкаведисти відводили в’язнів у приміщення і розстрілювали. Далі тіла вантажівками відвозили у наперед викопані в лісі величезні ями. Так тривало, аж поки не розстріляли всіх 4 410 полонених із Козельська[271].

Полонених в осташківському таборі проводжав оркестр. Їх по 250–500 осіб відправляли залізницею в енкаведистську тюрму в місті Калінін (нині Твер). Там їх недовго тримали, поки йшла звірка списків. Поляки чекали, не знаючи, що трапиться далі; ймовірно до останнього моменту люди ні про що не здогадувалися. Енкаведист спитав одного полоненого, яких один по одному кликали на розмову, скільки тому років. Хлопець посміхнувся: «вісімнадцять». Ким ти працював? Той усе ще посміхався: «телефонним оператором». Довго працював? Хлопець на пальцях порахував: «шість місяців». Потім йому, як і всім 6 314 полоненим, що пройшли через цю кімнату, наділи наручники і відвели у звукоізольовану камеру. Двоє людей тримали його під руки, а третій стріляв у потилицю[272].

Головного ката в Калініні, якого в’язні ніколи не бачили, звали Василій Блохін. Він був одним з головних убивць під час Великого терору, коли командував розстрільним загоном у Москві. Саме Блохіну довіряли розстріл відомих людей, засуджених на показових процесах, а крім цього, він особисто розстріляв тисячі робітників і селян. Під час розстрілів у Калініні він одягав шкіряний картуз, фартух і довгі рукавиці, щоб не забруднити мундир. Щоночі він одного за одним розстрілював із німецького пістолета від 200 до 500 чоловіків. Далі тіла вивозили вантажівкою в сусіднє село Мідне, де стояли дачі енкаведистів. Там їх кидали у велику яму, вириту екскаватором[273].

Із табору в Старобільську в’язнів групами по 100–200 осіб везли залізницею в Харків у тюрму НКВД. Вони не могли знати, що потрапляють в один із епіцентрів знищення поляків у Радянському Союзі. Наставала їхня черга, ці люди йшли на смерть, не здогадуючись, що тут сталося в минулому, яка доля спіткала товаришів з інших таборів, не знаючи, що їх самих чекає в майбутньому. Протримавши день-два у в’язниці, офіцерів відводили в кімнату для перевірки. Далі їх вели в іншу кімнату без вікон. Охоронець питав: «Можна?» — і стріляв у в’язня. Як згадував один енкаведист, «клац і кінець». Трупи кидали на машини. На голову трупам натягували піджаки, щоб не забруднити кузов кров’ю. Трупи клали один на одного головою до ніг, щоб більше вміщалося[274].

У такий спосіб убили 3739 полонених зі старобільського табору, зокрема всіх друзів і знайомих Юзефа Чапського: ботаніка, який йому запам’ятався незворушністю; економіста, який намагався приховати свій страх від вагітної дружини; лікаря, відомого завсідника варшавських кав’ярень і любителя мистецтва; лейтенанта, який напам’ять розказував цілі п’єси і романи; юриста — ентузіаста європейської федерації; інженерів, учителів, поетів, службовців, журналістів, хірургів і солдат. Чапському пощастило вціліти: невелику частину польських офіцерів відправили з цих трьох таборів в інше місце[275].

Одна важлива сцена роману Достоєвського «Брати Карамазови» відбувається в Оптиній пустині в Козельську, де в 1939–1940 роках тримали польських військоповолонених. Там відбувається знаменитий діалог між молодим послушником і старцем про можливість моралі без Бога. Якщо Бога немає, то все дозволено? В 1940 році в реальному будинку, де відбувся цей літературний діалог, у колишньому монастирі енкаведисти вели допити. Вони уособлювали радянську відповідь на це питання: смерть Бога — необхідна передумова визволення людства. Багато польських офіцерів мимоволі давали іншу відповідь: у світі, де все дозволено, Бог — це останній прихисток. Вони сприймали свій табір як собор і молилися в ньому. Багато офіцерів, перед тим як їх відправили на смерть, відвідали великодню службу[276].

В’язні трьох таборів, принаймні багато з них, вважали, що їх відбирають для якоїсь певної ролі в Радянському Союзі. Вони й гадки не мали, що коли не пройдуть перевірки, їх уб’ють. Вони нічого не знали про польську кампанію якихось два роки тому під час Великого терору, коли було розстріляно десятки тисяч радянських поляків. Та навіть якби вони розуміли, що поставлено на карту, важко уявити, що багато польських офіцерів змогли б правдоподібно продемонструвати лояльність до радянської влади. Перебуваючи в таборах, вони бачили радянські газети, дивилися пропагандистські фільми і слухали через гучномовці радіопередачі. Все це здавалося їм образливою маячнею. Навіть ті, хто доносив на своїх товаришів, вважали систему абсурдною[277].

Дві культури, польська і радянська, не дуже добре комунікували, принаймні якогось спільного інтересу не мали. У період союзницьких стосунків Сталіна і Гітлера уявити спільний грунт між поляками і радянською системою було непросто. Крім усього іншого, існувала велика ймовірність культурних непорозумінь. Колективізація та індустріалізація модернізували Радянський Союз, але при цьому не приділялося жодної уваги населенню, точніше, споживачам, що було характерно для капіталістичного Заходу. Радянські громадяни, які стали на чолі Східної Польщі, бувало, не вміли їздити на велосипеді, їли зубну пасту, використовували унітаз як раковину, носили по кілька годинників, бюстгальтери одягали як ушанки, а нічні сорочки як вечірнє плаття. Польські в’язні були такі самі невігласи в засадничих для радянської системи моментах. На відміну від радянських громадян, які потрапляли в подібні ситуації, поляки не уявляли, що їх можуть засудити чи вбити без правових підстав. У тому, що радянські й польські громадяни, нерідко народжені в одній і тій самій Російській імперії, тепер так погано розуміли одне одного, — ознака великої цивілізаційної трансформації, здійсненої сталінізмом.

Головний слідчий у Козельську, той самий чоловік, що зайняв келію старця Зосими з роману Достоєвського, назвав це м’яко — «дві різні філософії». Врешті-решт радянський режим накинув і утвердив свою філософію. Кпини на адресу радянської системи у Східній Польщі можна було легко парирувати питанням: і як тепер називається ця країна? Поляків, що сиділи в таборах, було важко пристосувати до радянської цивілізації. Вони не мали досвіду радянського життя: російські й українські селяни, які бачили цих поляків, через багато років згадували їхню акуратність, охайність і горду виправку, їх не можна було змусити жити як радянські люди, принаймні не одразу і не за таких обставин; але їх можна було ліквідувати так само, як раніше ліквідовували радянських. Багато польських офіцерів мали міцніший характер і кращу освіту, ніж енкаведисти. Але вони не мали зброї, їх збивали з пантелику. Двоє енкаведистів тримали їх під руки, третій стріляв, а трупи ховали в місцях, де, здавалося, їх ніхто ніколи не знайде. Їхній голос губився в історії так само, як голоси маси радянських людей[278].

У висліді ця хвиля терору, нова антипольська кампанія, забрала життя 21 892 польських громадян. Переважна більшість цих людей, хоч і не всі, була етнічними поляками. Польща була багатонаціональною державою, в офіцерському корпусі служили люди багатьох національностей, і серед загиблих були євреї, українці і білоруси. До 8 відсотків жертв були євреями, що більш-менш відповідало відсотку єврейського населення у Східній Польщі[279].

Так само, як під час Великого терору, переслідувань зазнавали і сім’ї репресованих. За три дні до того, як було прийнято рішення ліквідувати польських військовополонених у таборах, Берія наказав депортувати їхні родини. Радянська влада знала всіх цих людей: в’язням дозволяли листуватися з рідними саме для того, щоб зібрати імена й адреси. Оперативні трійки в Західній Білорусії й Західній Україні підготували списки на 60 667 осіб, яких мали вислати в спецпоселення у Казахстані. Більшість цих людей — члени сімей тих, кого в наказі називали «колишніми». Як правило це були сім’ї, що втратили чоловіків і батьків. Дружинам говорили звичну радянську брехню, що їх відправляють до чоловіків. Насправді сім’ї висилали в Сибір (у «вічний бруд і сніг», як запам’яталося одному 13-річному польському хлопчику), тоді як чоловіків розстрілювали в Катині, Калініні, Харкові, Биківні та Куропатах. Деякі польські діти 20 травня 1940 року писали Сталіну, обіцяючи, що будуть хорошими громадянами СРСР, і нарікали лише, що «важко жити без тата». Наступного дня енкаведистам роздали премії за успішну, без жодної втечі, ліквідацію трьох таборів[280].

Ця дорога для депортованих людей виявилася ще важчою, ніж у лютому, бо серед них не було чоловіків. Жінок з дітьми, а часто і з літніми батьками, висаджували в Казахстані. Людей, не давши їм часу на збори, висилали у квітні, більшість жінок не мали відповідного одягу. Одяг, який вони встигли захопити з собою, нерідко доводилося вимінювати на їжу. Жінки пережили наступну зиму, збираючи кізяки для вогню. Тисячі жінок померли. Вони мусили якось рятувати своїх дітей. Жінки воліли виховати дітей поляками, але усвідомлювали, що інколи єдиний вихід — віддати їх у радянські установи, де дітям легше було вижити. Одна жінка лишила п’ятеро своїх дітей у відділенні НКВД і зникла з шостим немовлям, більше ніхто її не бачив. Вагітна жінка стривоженого поляка-економіста, якого тримали у Старобільську й убили в Харкові, розродилася на засланні. Немовля померло[281].

Тоді ж, у березні 1940 року, голова НКВД Берія наказав вислати людей, які відмовилися взяти радянський паспорт. Це означало, що вони не сприймають радянську систему, а крім того, становлять проблему для радянської бюрократії. За польськими громадянами, які не хотіли, щоб їхні імена фігурували в радянській обліковій системі, було важче наглядати й дієво покарати. Переважну більшість людей, які відмовилися від радянського паспорту, складали біженці-євреї із західної Польщі. Ці люди втекли від німців, але не хотіли приймати радянське громадянство. Вони боялися, що якщо візьмуть радянські документи, то їм не дозволять повернутися в Польщу, коли державу буде відновлено. Євреї виявилися лояльними громадянами Польщі, а відтак стали жертвами обох режимів, які завоювали їхню батьківщину. Втікши від есесівців, вони потрапили в руки енкаведистів. У червні 1940 року в Казахстан і Сибір було депортовано 78 339 осіб, близько 84 % їх становили євреї[282].

Польські євреї зазвичай не мали досвіду життя в сільській місцевості і були ще більш безпорадні, ніж поляки. Ремісників і шевців засилали на північ Росії валити ліс. Єврейський хлопчик на ім’я Йосиф згадував, що в його рідному містечку німці змусили євреїв спалити власну синагогу й реготали з них. Його родина втекла в радянську зону, але відмовилися брати радянські паспорти. Брат, батько і мати хлопця померли на засланні[283].

* * *

У Західній Європі цей період отримав назву «дивна війна»: нічого не відбувалося. Франція і Британія у вересні 1939 року оголосили війну Німеччині. Але минула осінь, зима, весна наступного року, Польщу розбили, знищили й розділили, десятки тисяч польських громадян було замордовано, сотні тисяч депортовано, а жодного західного фронту союзники не відкрили. Німці та їхні радянські союзники могли робити все, що їм заманеться.

У квітні 1940 року німці вторглися в Данію й Норвегію, отримавши доступ до мінеральних ресурсів Скандинавії та заблокувавши шлях британцям у Північну Європу. Втім, 10 травня «дивна війна» закінчилася — Німеччина напала на Францію і Нідерланди. До 14 червня загинуло близько 100 тисяч французьких й 60 тисяч британських солдат, а німці дійшли до Парижа. Вони розбили французів несподівано швидко. Тоді ж, у червні 1940 року, Радянський Союз також розширився на захід, анексувавши три незалежні прибалтійські держави: Естонію, Латвію і Литву.

У Литві, найбільшій і найгустіше населеній прибалтійській державі, національне питання стояло особливо гостро. У міжвоєнний період Литва претендувала на місто Вільнюс і довколишні землі, які лежали в північно-східній Польщі. На цих територіях жили переважно поляки, євреї та білоруси, але литовці вважали Вільнюс своєю столицею, адже в середньовічні й ранньомодерні часи це місто було столицею Великого князівства Литовського. У 1920–1930-ті роки адміністративним центром держави був Каунас, але литовські еліти вважали столицею Вільнюс. Сталін у 1939 році зіграв на цих почуттях. Замість того, щоб приєднати Вільнюс до Радянського Союзу, він віддав місто все ще незалежній тоді Литві. Ціною за цей подарунок, як не дивно, стало розташування радянських військових баз на литовській території. Влітку 1940 року, коли радянські війська вже було дислоковано в Литві, Радянський Союз накинув незалежній республіці політичну революцію, ще більш поспішну й штучну, ніж у Східній Польщі. Більша частина литовської політичної еліти втекла в нацистську Німеччину[284].

За подіями уважно спостерігав японський консул у Литві Тіуне Сугіхара, який сидів у Каунасі й мав стежити за німецькими та радянськими військовими приготуваннями. Влітку 1940 року японське керівництво взяло чіткий курс на підписання договору про нейтралітет із Радянським Союзом. Убезпечивши в такий спосіб північ, японці відкривали собі двері для руху в 1941 році на південь. Сугіхара був один із небагатьох японських посадовців, які мали змогу спостерігати за розвитком німецько-радянських стосунків після поразки Франції. Сугіхарі бракувало власних кадрів, тому він використовував у ролі інформаторів і помічників польських офіцерів, яким вдалося уникнути німецького й радянського арешту. Він давав їм японські паспорти і прикривав дипломатичними посадами. Сугіхара допомагав полякам шукати шляхи порятунку колег-офіцерів. Завдяки японській візі була можливість через Радянський Союз виїхати в Японію. Цим шляхом скористалося лише кілька польських офіцерів, але як мінімум одна людина все ж досягла Японії з розвідувальними відомостями про побачене під час довгої дороги[285].

Тоді ж до Сугіхари почали звертатися єврейські біженці — польські громадяни, які у вересні 1939 року втекли від німців, а тепер боялися радянської влади. Вони чули про депортацію євреїв у червні 1940 року і вважали, що їх чекає така сама доля. І мали підстави боятися: через рік радянська влада депортує близько 17 500 осіб із Литви, 17 тисяч із Латвії та 6 тисяч з Естонії. За допомогою польських офіцерів Сугіхара допоміг кільком тисячам євреїв виїхати з Литви. Вони залізницею добиралися через весь Радянський Союз на Далекий Схід, далі йшли морем в Японію, а звідти їхали в Палестину або США. Ця операція стала непримітним, але яскравим фіналом тривалої співпраці польської та японської розвідки[286].

* * *

У 1940 році нацистські лідери думали, як позбутися 2 мільйонів євреїв у німецькій частині Польщі, але між ними не було згоди, як саме це зробити. Початковий воєнний план передбачав створення свого роду резервації для євреїв під Любліном на території Генерал-губернаторства. Але німецька окупаційна зона в Польщі була порівняно невеликою, а сам Люблін лежав не набагато далі від Берліна (700 кілометрів), ніж два найбільших міста, з яких належало виселити євреїв, — Варшава (600 кілометрів) і Лодзь (500 кілометрів). Тому оптимальним рішенням цей план не здавався. Генерал-губернатор Ганс Франк виступав проти того, щоб на підлеглу йому територію звозити нових євреїв. Наприкінці 1939-го і в 1940-му році систематичні депортації поляків з Вартеланду в Генерал-губернаторство тривали. Німці переселили загалом 408 525 осіб; ця цифра ненабагато відрізнялася від кількості поляків, депортованих радянською владою. Ці депортації завдали чималих страждань людям, але мало змінили етнічний баланс у Німеччині. Поляків було надто багато, і переселити їх з однієї частини окупованої Польщі в іншу означало не розв’язати проблему, а створити хаос. Це ніяк не наближало візії Гітлера про звільнення життєвого простору на сході[287].

Восени 1939 року до справи залучили фахівця з депортацій Адольфа Айхмана, який мав підвищити ефективність операції. Айхман уже довів свої таланти, пришвидшивши еміграцію австрійських євреїв із Відня. Але проблема, як виявив Айхман, полягала не в тому, що виселення євреїв у Генерал-губернаторство проходило неефективно, а в тому, що воно не мало сенсу. Айхман побачив, що генерал-губернатор Ганс Франк не хоче бачити у своїй колонії нових євреїв. У жовтні 1939 року, перш ніж цю практику припинили, Айхману вдалося депортувати в Генерал-губернаторство близько 4 тисяч австрійських і чеських євреїв. Відтак він дійшов очевидного, здавалося, висновку: ці 2 мільйони євреїв слід депортувати на схід, на гігантські простори СРСР, союзника Німеччини. Сталін, зрештою, вже створив був зону єврейського поселення на Далекому Сході, в Біробіджані. Німці завважили (і звертатимуть увагу на це потім), що радянський режим, на відміну від німецького, має державні ресурси й територію, потрібну для ефективної масової депортації. У січні 1940 року німці запропонували передати СРСР європейських євреїв. Але Сталін цією пропозицією не зацікавився[288].

Генерал-губернаторство лежить надто близько і надто мале для розв’язання расової проблеми, а радянська влада не захотіла брати євреїв, — то що ж робити з расовими ворогами, з яких складається місцеве населення? Тримати під суворим контролем і експлуатувати, поки буде слушний момент для «остаточного розв’язання» (під яким усе ще розуміли депортацію). Цю схему придумав Грайзер, 8 лютого 1949 року він наказав створити гетто в Лодзі, куди помістили 233 тисячі євреїв. Тоді ж, у лютому, варшавський губернатор Людвіг Фішер доручив юристу Вальдемару Шону розробити план єврейського гетто. У жовтні-листопаді німці відселили понад 100 тисяч неєвреїв з північно-західної частини Варшави, відведеної під гетто, і переселили туди понад 100 тисяч євреїв з інших районів міста. Їх зобов’язали носити нашивку у вигляді жовтої зірки Давида й запровадили для них інші принизливі правила. Євреї втратили своє майно за межами гетто; воно діставалося найперше німцям, іноді полякам (їхні будинки нерідко були зруйновані німецькими бомбами). Євреї, спіймані без пропусків за межами гетто, підлягали розстрілу. В інших частинах Генерал-губернаторства євреїв спіткала така ж доля[289].

У 1940–1941 роках Варшавське та інші гетто перетворилися на імпровізовані трудові табори й загони для людей. Німці організовували єврейські ради, юденрати; як правило, туди відбирали людей, які до війни очолювали місцеві єврейські громади. Головою юденрату у Варшаві був Адам Черняков, який до війни працював журналістом і був сенатором. Юденрати виступали посередниками між німцями та євреями у гетто. Німці також створили неозброєну єврейську поліцію, у Варшаві її очолював Юзеф Шежинський. Єврейська поліція мала підтримувати порядок, запобігати втечам і здійснювати на практиці німецьку політику примусу. До чого все це веде, лишалося незрозумілим, але з часом євреї переконалися, що життя в гетто не може тривати безкінечно. Тим часом гетто стало туристичною принадою для приїжджих німців. Історик Варшавського гетто Емануель Рінгельблюм завважив, що «особливу популярність має сарай, де чекають на поховання десятки трупів». У 1943 року вийде бедекерівський путівник по Генерал-губернаторству[290].

Улітку 1940 року, після перемоги над Францією, німці повернулися до ідеї якогось віддаленого в просторі «остаточного рішення». Радянська влада відмовилася приймати євреїв в СРСР, а Ганс Франк опирався їхньому масовому переселенню на територію Генерал-губернаторства. Мадагаскар належав Франції; після її поразки єдиною перешкодою на шляху переселення євреїв лишився британський флот. Гімлер розмірковував про це так: «Сподіваюся, що завдяки великому переселенню євреїв в Африку або яку-небудь іншу колонію я побачу повну ліквідацію самого поняття «євреї». Цим амбіції Гімлера не обмежувалися: «Через довший період часу стане можливим ліквідувати на нашій території національні поняття — українці, гуралі, лемки. І те, що було сказано про ці клани, стосується також, у більшому масштабі, поляків...»[291].

Євреї гинули масово, особливо у Варшавському гетто, куди зігнали їх понад 400 тисяч. Гетто займало якихось п’ять квадратних кілометрів, тож щільність населення становила 80 тисяч осіб на квадратний кілометр. Але більшість євреїв, які померли у Варшавському гетто, походили не з Варшави. По всій території Генерал-губернаторства, і зокрема у Варшавському дистрикті, німці зганяли євреїв з маленьких поселень у великі гетто. Неваршавські євреї були зазвичай бідніші, а крім того, втратили після депортації все своє майно. Їх відправляли у Варшаву, не давши часу зібратися, дуже часто вони не мали змоги щось захопити з собою. Ці євреї з-під Варшави склали нижчий прошарок гетто, особливо вразливий для голоду і хвороб. Із 60 тисяч євреїв, які померли у Варшавському гетто у 1940–1941 роках, переважну більшість становили переселенці та біженці. Саме вони найбільше постраждали від жорстокої політики нацистів — для прикладу, цілий грудень 1940 року в гетто не завозили харчів. Після тривалих страждань і морального занепаду вони помирали голодною смертю[292].

Дуже часто батьки помирали першими, а діти лишалися самі в дивному місті. Гітля Шульцман згадувала, що після смерті обох батьків «блукала безцільно по всьому гетто і дуже спухла від голоду». Сара Сборов, мати якої померла, коли лежала в ліжку з дітьми, а потім спухла і померла від голоду сестра, писала: «Десь глибоко всередині я все розуміла, але не могла сказати». Кмітливий підліток Ізраель Ледерман розумів, що було «дві війни, війна куль і війна голоду. Війна голоду гірша, бо людина страждає, а від куль помирає одразу». За спогадами одного лікаря, «десятирічні діти продавали себе за шматок хліба»[293].

Єврейська громада організувала у Варшавському гетто кілька сиротинців. Деякі діти у відчаї бажали батькам смерті, бо тоді сиротам даватимуть хоч якусь їжу. Сиротинці являли собою жахливе видовище. За словами однієї з працівниць, діти «сварилися й билися, штовхалися за миску з кашею. Дуже хворі діти лежали на підлозі, пухли від голоду, трупи не прибирали по кілька днів». Вона тяжко працювала, щоб у сиротинці запанував хоч якийсь порядок, але діти підхопили тиф. Жінку з підопічними зачинили всередині приміщення на карантин. Притулок, — писала вона, мимоволі провіщаючи завтрашній день, — «перетворився на газову камеру»[294].

Німці поки що не чіпали довоєнну польсько-єврейську еліту й набирали з її представників юденрати, які мали втілювати в гетто німецьку політику, але водночас вбачали в неєврейських польських елітах політичну загрозу. На початку 1940 року Гітлер дійшов висновку, що найнебезпечніших поляків у Генерал-губернаторстві слід просто ліквідувати. Він повідомив Франку, що польські «керівні елементи» слід «знищити». Франк підготував список осіб, які підлягали ліквідації, що дуже нагадувало операцію «Таненберг»: освічені кадри, духовенство, політичні активісти. Цікавий збіг: він оголосив своїм підлеглим план «ліквідації» «духовних лідерів» 2 березня 1940 року, за три дні до того, як Берія розпочав операцію зі знищення польських військовополонених в СРСР. По суті, політика нацистів нічим не відрізнялася від політики Берії: знищити вже заарештованих людей плюс заарештувати й ліквідувати тих, кого вважали небезпечними. На відміну від Берії, Франк скористався нагодою ліквідувати і звичайних злочинців, імовірно, щоб звільнити місце у в’язницях. На кінець 1940 року німці вбили близько 3 тисяч осіб, яких вважали небезпечними в політичному сенсі, й приблизно стільки ж звичайних злочинців[295].

Німецька операція була гірше координована, ніж радянська. У різних частинах Генерал-губернаторства так звану «акцію з надзвичайного упокорення» проводили по-різному. У Краківському дистрикті в’язням оголосили їхню провину, хоча, власне кажучи, якогось вироку не було зафіксовано. Провина полягала у зраді, що тягнуло за собою смертну кару, але в документах зафіксовано, що всіх в’язнів застрелено при спробі втекти. Насправді в’язнів перевели з в’язниці Монтелупів у Кракові в сусіднє містечко Кжесавіце, де змусили самих викопати собі яму. Наступного дня їх розстріляли, по 30–50 осіб за раз. У Люблінському дистрикті людей тримали в замку, а тоді вивезли на південь від міста. Поставили на краю ями й розстріляли з автоматів при світлі автомобільних фар. Уночі 15 серпня 1940 року було розстріляно 450 осіб[296].

У Варшавському дистрикті заарештованих тримали у в’язниці Павяк, а потім вивозили у Пальмірський ліс. Німці змусили людей викопати кілька довгих ровів — три метра завширшки і тридцять метрів завдовжки. В’язнів підняли вдосвіта й наказали зібрати речі. Спершу люди думали, що їх переводять в інший табір. Лише коли машини повернули в ліс, люди зрозумілі, що їх чекає. Найкривавіша ніч настала 20–21 червня 1940 року — німці розстріляли 358 осіб[297].

У Радомському дистрикті каральні операції вели систематично і особливо брутально. В’язнів збирали й зачитували вердикт, з якого випливало, що вони становлять «загрозу для німецької безпеки». В’язні-поляки зазвичай просто не розуміли, в чому полягає юридична процедура. Їх вивозили великими групами післяобід за графіком: «3: 30 — збір, 3: 45 — зачитування вердикту, 4: 00 — транспорт». Перші кілька груп німці вивезли у піщану місцину за дванадцять кілометрів на північ від Ченстохової, зав’язали їм очі й розстріляли. Ядвізі Фляк, дружині одного з в’язнів, вдалося згодом пробратися на місце розстрілів. Вона побачила на піску сліди кривавих подій: людські рештки й подерті пов’язки. Її чоловікові Маріану щойно виповнилося двадцять два, він був студентом. Чотирьом в’язням, які були депутатами міської ради, вдалося вижити. Зять Гімлера, який керував містом, потребував цих людей для будівництва басейну й борделю для німців[298].

Пізніше в’язнів з Ченстохової вивозили на розстріл у ліс. 4 липня 1940 року там застрелили трьох сестер Глінських — Ірену, Яніну й Серафіну. Сестри відмовилися казати німцям, де переховуються їхні брати. Яніна назвала німецькі порядки «смішними і тимчасовими». Вона сказала, що ніколи не зрадить «брата й іншого поляка». І не зрадила[299].

Дорогою на місце розстрілу в’язні кидали з кузова вантажівки записки в надії, що перехожі їх підберуть і передадуть сім’ям. Це була свого роду польська традиція, на диво багато подібних записок знаходили адресатів. Люди, які писали ці записки, на відміну від польських військовополонених у трьох радянських таборах, знали, що їх везуть на смерть. В’язні в Козельську, Осташкові й Старобільську теж кидали записки з вікна автобуса, коли їх вивозили з табору, але писали, що не знають, куди їх везуть[300].

Ось і різниця між радянськими і німецькими репресіями. На схід від лінії Молотова-Рібентропа прагнули робити все таємно — і, за винят