Розділ 6

«Остаточне розв'язання»

Край Гітлеровим утопіям поклало зіткнення з Радянським Союзом, але утопії ці радше переосмислено, проте від них не відмовилися. Вирішував Гітлер, а його підручні завдячували своїм становищем здатності вгадувати й виконувати його волю. Коли ця воля стикалася зі спротивом — як на східному фронті у другій половині 1941 року, завданням підручних на кшталт Герінга, Гімлера та Гайдриха було переформатувати ідеї Гітлера таким чином, щоб потвердити його геній — і зміцнити власне становище в нацистському режимі. Утопій влітку 1941 року було чотири: «блискавична перемога», що мала за декілька тижнів знищити Радянський Союз; «план голоду», згідно з яким за декілька місяців мали вкоротити віку 30 мільйонам осіб; «остаточне розв'язання», яке полягало в тому, щоб після війни винищити європейських євреїв; і Генеральний план «Ост», метою якого було перетворити західний Радянський Союз на німецьку колонію. Через шість місяців після початку операції Барбаросса Гітлер переформулював воєнні цілі таким чином, що головним пріоритетом стало фізичне винищення євреїв. На той час його найближчі соратники запропонували необхідні для здійснення такого бажання ініціативи.[378]

Блискавична перемога не вдалася. Хоча голодом заморено мільйони радянських громадян, «план голоду» виявився нездійсненним. Генеральний план «Ост», як і будь-які інші варіанти повоєнних колонізаційних планів, довелося відкласти. Із занепадом цих утопій політичні кар'єри почали залежати від розмежовування фантазій і того, що надається до здійснення. Герінг, Гімлер та Гайдрих нишпорили серед руїн і хапали, що могли. Найменших успіхів досяг відповідальний за економіку та «план голоду» Герінг. Його вважали «другою особою Райху» і наступником Гітлера, й він зберіг надзвичайно важливе становище в Німеччині, але його роль на Сході ставала дедалі меншою. Коли економіка стала справою не так побудови великих планів на повоєнний період, як імпровізуванням заради продовження війни, Герінг поступився своїм чільним становищем Альбертові Шпеєру. На відміну від Герінга, Гайдрих та Гімлер спромоглися обернути скрутне становище на полі бою на власну користь, переформулювавши «остаточне розв'язання» таким чином, щоб його можна було здійснити протягом війни, яка розвивалася не за планом. Вони усвідомили, що війна перетворювалася на «війну проти євреїв» (як у серпні 1941 року почав казати Гітлер).[379]

Гімлер із Гайдрихом розуміли винищення євреїв як своє завдання. 31 липня 1941 року Гайдрих отримав від Герінга формальні повноваження для формулювання «остаточного розв'язання». На той час це все ще передбачало узгодження давніших депортаційних схем із Гайдриховим планом убивати євреїв працею на завойованому радянському сході. У листопаді 1941 року, коли Гайдрих намагався спланувати зустріч із питань координування «остаточного розв'язання» у Ванзеє, він досі виношував саме такі плани. Нездатних до праці євреїв буде усунено. Спроможні до фізичної праці євреї працюватимуть десь на захоплених територіях Радянського Союзу аж до смерті. Гайдрихова постанова репрезентувала широкий консенсус у німецькому уряді, хоч його план і не був особливо на часі. Східне Міністерство, що мало у своєму управлінні цивільну окупаційну владу, встановлену у вересні, виходило з думки, що євреїв буде усунено. Очільник Міністерства Альфред Розенберг у листопаді говорив про «біологічне викорінення єврейства з Європи.» Шляхом до цього викорінення мало стати заслання євреїв за Уральські гори, східну границю Європи. Але на листопад 1941 року Гайдриховій візії поневолення і депортації додалося певної неясності, оскільки Німеччина не знищила Радянський Союз, а величезну більшість його земель і далі контролював Сталін.[380]

Поки Гайдрих у Берліні укладав бюрократичні плани, найуміліше практичні й престижні складники з утопічного мислення Гітлера видобув Гімлер. Із «плану голоду» він запозичив категорії надлишкового населення й дармоїдів, і запропонував євреїв на місце людей, за чий кошт можна було зекономити на калоріях. Із блискавичної перемоги він вилучив чотири айнзацгрупи. Їхнє завдання полягало в знищенні представників радянських еліт, щоб прискорити падіння Радянського Союзу. Убивства євреїв як таких не були їхньою першочерговою місією. Коли почалося вторгнення, айнзацгрупи не отримували такого наказу, та й чисельність їхня була надто низькою. Однак вони мали досвід винищення цивільних, могли почерпнути допомогу в місцевого населення і могли отримати зміцнення. З Генерального плану «Ост» Гімлер запозичив батальйони Поліції порядку і тисячі місцевих колаборантів, чиє попереднє завдання передбачало надання допомоги в контролюванні завойованого Радянського Союзу. Натомість вони стали джерелом кадрів, що дозволило німцям з серпня 1941 року здійснювати справді масові розстріли євреїв. За підтримки Вермахту та його Польової поліції ці установи дозволили німцям до кінця року замордувати близько мільйона євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа.[381]

Гімлер досяг успіху, тому що розумів крайнощі нацистських утопій, які бурлили в голові Гітлера, поки Гітлерова воля натикалася на знавіснілий опір з боку зовнішнього світу. Гімлер радикалізував «остаточне розв'язання», посунувши його в часі з повоєнного періоду на власне період війни і продемонструвавши (після невдачі чотирьох попередніх планів депортацій) його здійснення — шляхом масових розстрілів єврейських цивільних. Його престиж не похитнули невдачі блискавичної перемоги і «плану голоду», відповідальність за які лежала на плечах Вермахту й органів економічного планування. Переносячи «остаточне розв'язання» у сферу здійсненного, Гімлер не переставав плекати мрію Генерального плану «Ост» про Гітлерів «Едемський сад». Він і далі наказував переглядати цей план і влаштував експериментальну депортацію в Люблінському районі Генерал-губернаторства. За кожної нагоди він закликав Гітлера зрівнювати міста із землею.[382]

Улітку та восени 1941 року Гімлер знехтував неможливим, обміркував пріоритети і здійснив здійсненне: вбивства євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа, в окупованій східній Польщі, Балтійських державах і Радянському Союзі. Завдяки здійсненню нацистської доктрини в ті місяці, коли німецька влада зіткнулася з труднощами, Гімлер та СС добилися переваги над цивільною та військовою владою в окупованому Радянському Союзі й Німецькій імперії. За словами Гімлера, «Схід належить СС».[383]

Ще зовсім донедавна Схід належав НКВД. Одна з таємниць Гімлерового успіху полягала в тому, що він спромігся експлуатувати спадщину радянської влади там, де цю кладу було встановлено найнедавніше.

На перших землях, що до них дійшли німецькі солдати в плині операції «Барбароса», вони були другими окупантами цієї війни. Першими німецькими набутками влітку 1941 року стали землі, що їх німці віддали СРСР за договором про кордони і дружбу від вересня 1939 року: колишня східна Польща, Литва, Латвія та Естонія, що їх у міжчассі анексував Радянський Союз. Іншими словами, німецькі війська при здійсненні операції «Барбароса» найперше прийшли на ті землі, що до 1939 чи 1940 року були незалежними державами, і лише після цього стали частинами довоєнного Радянського Союзу. Тим часом румунські союзники німців завоювали території, що їх у 1940 році програли Радянському Союзові.[384]

Ця подвійна окупація — спершу радянська, а тоді німецька — додала досвідові мешканців цих земель ще більше складності й небезпеки. Одна окупація може розколоти суспільство на багато поколінь; подвійна ж несе з собою ще більше болю. Вона створювала невідомі на Заході ризики й спокуси. Відхід одного чужоземного правителя означав лише прибуття іншого. Коли відступали чужі війська, людям доводилося рахуватися не з миром, а з політикою наступного окупанта. З приходом нового окупанта їм треба було давати собі раду з наслідками власних попередніх зобов'язань, за окупанта старого, або приймати рішення за однієї окупації, водночас очікуючи іншої. Для різних груп такі зміни мали різне значення. Так, неєврейське населення Литви могло пережити відхід комуністів у 1941 році як визволення; євреї ж не могли так сприймати прихід німців.

Коли в кінці червня 1941 року прибули німецькі війська, Литва вже пережила дві великі переміни. Ще незалежною державою вона виявивапася бенефіціаркою пакту Молотова-Рібентропа від серпня 1939 року. Договір про кордони і дружбу від вересня 1939 року віддавав Литву Радянському Союзові, але литовці не могли про це знати. Натомість литовський провід того місяця побачив щось інше: нацистська Німеччина і Радянський Союз знищили Польщу, яка впродовж міжвоєнного періоду була супротивницею Литви. Литовський уряд вважав міжвоєнне польське місто Вільнюс своєю столицею. У вересні 1939 року, не вдаючись до бойових дій, Литва отримала польські землі. У жовтні 1939 року Радянський Союз віддав Литві Вільнюс і навколишні райони (2 750 квадратних миль, 457 500 осіб). Ціною Вільнюса та інших колись польських земель постало право на розташування на території Литви радянських солдатів.[385]

Відтак — за якісь півроку після збільшення Литви стараннями Сталіна — країну завоювали радянські доброчинці. У червні 1940 року Сталін захопив контроль над Литвою та іншими Балтійськими державами, Латвією та Естонією, і похапцем інкорпорував їх у Радянський Союз. Після цієї анексії, радянські владці депортували з Литви близько 21 тисячі осіб, зокрема й багатьох представників еліти. Серед тисяч виселенців опинилися прем'єр-міністр та міністр закордонних справ Литви. Частина політичних і військових очільників уникнули ГУЛАГу завдяки втечі до Німеччини. Часто це були люди із давнішими зв'язками в Берліні. Німці серед литовських емігрантів надавали перевагу націоналістам правого крила і вишколили частину їх для участі у вторгненні в Радянський Союз.[386]

Отож, коли в червні 1941 року німці напали на Радянський Союз, Литва займала унікальне становище. Вона скористала з пакту Молотова-Рібентропа, тоді її завоював СРСР; тепер її завоюють німці. Після року безжальної радянсьскої окупації численні литовці вітали такі зміни, та небагато серед них було литовських євреїв. На червень 1941 року в Литві жили 200 тисяч євреїв (приблизно стільки ж, як і в Німеччині). Німці прибули до Литви зі спеціально підібраними литовськими націоналістами й застали тут місцеве населення, готове вірити, чи принаймні діяти так, наче вірить, у те, що відповідальність за радянські репресії лежить на євреях. Радянські депортації відбулися раніше, того ж місяця, а НКВД ще розстрілював литовців у тюрмах за декілька днів до прибуття німців. Литовський дипломат Казис Шкірпа, який повернувся з німцями, використав ці страждання, щоб у своїх радіотрансляціях закликати до вбивств. На початку липня у кривавих погромах литовці вбили близько двох з половиною тисяч євреїв.[387]

Завдяки участі вишколених колаборантів і допомозі місцевого населення німцям у Литві не бракувало підтримки. Айнзацгрупа А і її місцеві колаборанти швидко перевищили початкові вказівки щодо вбивств євреїв у певних місцевостях. Айнзацгрупа А увійшла до Литви слідом за армійською групою «Північ». Айзацкоманда 3 групи А, що відповідала за литовське місто Каунас, отримала більш ніш достатньо місцевих помічників. Особовий склад айнзацкоманди 3 налічував лише 139 осіб, серед яких було 44 секретарок та водіїв. Упродовж наступних тижнів і місяців німці звозили литовців до місць убивства навколо Каунаса. З 4 липня 1941 року литовські загони під німецьким наглядом і командуванням убивали євреїв. Уже 1 грудня айнзацкоманда 2 вважала єврейське питання в Литві вирішеним. Вона могла доповісти про вбивство 133 346 осіб, серед яких було 114 856 євреїв. Попри старання Шкірпи, ці події не прислужилися жодним політичним цілям литовців. Після того, як він спробував проголосити незалежну литовську державу, його помістили під домашній арешт.[388]

Вільнюс був північно-східною метрополією незалежної Польщі, а також, короткий час, столицею незалежної і радянської Литви. Але під час усіх цих збурень, як і впродовж останньої половини тисячоліття, Вільнюс був і чимось іншим — центром єврейської цивілізації, що його називали «Єрусалимом півночі». На початок війни в місті жило близько 70 тисяч євреїв. Тоді як за решту Литви та інших Балтійських держав відповідала айнзацгрупа А, район Вільнюса (разом із радянською Білоруссю) підпадав під юрисдикцію айнзацгрупи В. Підрозділом, на який поклали завдання знищити вільнюських євреїв, була її айнзацкоманда 9. Розстріли відбувалися в Понарському лісі безпосередньо за містом. На 23 липня 1941 року німці набрали допоміжне військо литовців, яке й зігнало колони євреїв до Понарів. Тут їх поділили на групи з 12–20 осіб, відвели до краю рову, де змусили віддати коштовності й одяг. Золоті зуби видаляли силою. У Понарах розстріляно близько 72 тисяч євреїв з Вільнюса та інших міст, а також близько 8 тисяч неєврейських громадян Польщі та Литви.[389]

Однією з дуже небагатьох уцілілих євреїв Вільнюса була Іта Страж. Литовські поліцаї відтягли її до ями, в якій уже було повно трупів. Дев'ятнадцятилітня дівчина подумала: «Ось і кінець. А що я в житті бачила?» Кулі пролетіли мимо, але зі страху вона впала у яму. Згодом її накрили трупи розстріляних після неї людей. Хтось пройшовся над купою і випустив чергу, щоб упевнитися в тому, що всі мертві. Одна з куль влучила їй у руку, але вона не видала ані звуку. Пізніше вона зуміла вибратися і втекти. «Я була босою. Я йшла і йшла по трупах. Здавалося, їм немає кінця-краю»[390].

Сусідню Латвію Радянський Союз також анексував лише за рік перед німецьким вторгненням. За декілька тижнів до приходу німців комуністи депортували близько 21 тисячі латвійських громадян (серед яких було багато латвійських євреїв). НКВД розстрілювало латвійських в'язнів, коли Вермахт наближався до Риги. Головним колаборантом німців тут став латвійський націоналіст (і німець за матір'ю) Віктор Арайс, який випадково був знайомий із перекладачем німецької поліції в Ризі. Йому дозволили сформувати «команду Арайса», вояки якої на початку липня 1941 року живцем спалили євреїв у одній із синагог Риги. Влаштовуючи масові розстріли, німці навмисне відбирали латвійських стрільців із тих, чиї родини постраждали за радянського правління. Під наглядом командирів айназцгрупи А, «команда Арайса» зігнала ризьких євреїв до Бікерницького лісу і розстріляла їх. Спершу німці влаштували «показовий розстріл», після чого наказали «команді Арайса» завершити справу. За підтримки таких латвійців німці спромоглися до кінця 1941 року вбити принаймні 69 750 з 80 тисяч латвійських євреїв.[391]

У третій балтійській державі, Естонії, відчуття приниження після радянської окупації було не меншим, якщо не більшим, аніж у Литві та Латвії. На відміну від Вільнюса та Риги, Таллінн не провів бодай часткової мобілізації армії, перш ніж у 1940 році здатися Радянському Союзу. Таллін погодився на радянські вимоги раніше за інші балтійські держави і таким чином унеможливив будь-яку дипломатичну солідарність між ними. Комуністи депортували близько 11 200 естонців, укпючно з більшістю політичного керівництва. В Естонії, як і в інших балтійських державах, айнзацгрупа А знайшла більш ніж достатньо місцевих колаборантів. Естонці, що опиралися комуністам у лісах, тепер вступили в «команду самооборони» під керівництвом німців. Ті, що колаборували з комуністами, також приєдналися до цієї організації в надії відновити свою репутацію.

Мешканці Естонії вітали німців як визволителів, і взамін німці трактували естонців як людей расово вищих не лише порівняно з євреями, а й з іншими балтійськими народами. Євреїв у Естонії було дуже мало. За німецьким наказом естонці з «команди самооборони» вбили всіх 963 естонських євреїв, яких спромоглися знайти. Далі вбивства й погроми продовжувалися без євреїв. Близько 5 тисяч естонців-неєвреїв убито за гадану колаборацію з радянським режимом[392].

На схід від лінії Молотова-Рібентропа німці, які щойно розпочали побудову власної імперії, застали свіжі сліди радянського державотворення. На землях колишньої східної Польщі знаки були навіть разючішими, ніж у балтійських державах. На відміну від Естонії, Латвії та Литви, що стали частиною Радянського Союзу в червні 1940 року, за рік до німецького вторгнення, східну Польщу комуністи анексували на дев'ять місяців раніше, у вересні 1939. Тут німці знайшли сліди суспільного перетворення. Індустрію націоналізовано, частина ферм підпала під колективізацію, а корінну еліту майже повністю знищено. Комуністи депортували понад 300 тисяч польських громадян і розстріляли ще десятки тисяч. Німецьке вторгнення спонукало НКВД розстріляти близько 9 817 ув'язнених польських громадян, щоб не дати їм змогу потрапити до німців. Улітку 1941 року, по прибутті в західні землі Радянського Союзу, німці знайшли в'язниці НКВД, що повнилися свіжими трупами. Перш ніж німці могли користуватися цими в'язницями у власних цілях, там довелося поприбирати.[393]

Радянські масові вбивства подарували німцям нагоду для ведення пропаганди. Нацисти покладали вину за підрадянські страждання на євреїв. Ця ідея знайшла певний відголос. Чи з німецькою агітацією, чи без неї, немало мешканців міжвоєнної Європи ототожнювали євреїв із комунізмом. Міжвоєнні комуністичні партії справді мали своїми членами багатьох євреїв, особливо серед керівництва. Цей факт преса по цілій Європі коментувала впродовж 20 років. Партії правиці додавали плутанини своїми ствердженнями про те, що оскільки численні комуністи — євреї, то, отже, численні євреї — комуністи. Це два дуже різні твердження; друге з них не було правдивим ніде й ніколи. Навіть перед війною євреїв звинувачували за невдачі національних держав. Після того, як почалася війна й національні держави впали перед радянським чи німецьким вторгненням, спокуса продовжувати такі звинувачення тільки зросла. Естонці, латвійці, литовці та поляки втратили не лише створені для їхніх націй незалежні держави, а й власний статус та місцевий авторитет. Усе це вони в багатьох випадках віддали без особливого спротиву. Відтак нацистська пропаганда мала подвійну привабливість: програти радянським комуністам було не соромно, оскільки їх підтримувала потужна всесвітня єврейська змова. Та оскільки врешті-решт винними в постанні комунізму були євреї, то вбивати їх тепер було тільки правильно[394].

Насилля проти євреїв поширилося дугою на південь від Балтійського до Чорного моря в останній тиждень червня і в перші тижні липня 1941 року. У Литві та Латвії, де з німцями йшли місцеві націоналісти і де німці принаймні якусь хвилю могли вдавати з себе визволителів цілих держав, пропаганда знайшла ширший відголос, а участь місцевого населення була більш значною. У низці важливих місцевостей колишньої східної Польщі (як Бялисток) німці здійснили широкомасштабні вбивства власноруч і таким чином показали певний приклад. Бялисток, що лежав трохи на схід від лінії Молотова-Рібентропа, був містом на північному сході Польщі, тоді частиною радянської Білорусі. Відразу після того, як 27 червня місто захопили сили Вермахту, 309-й батальйон Поліції порядку розпочав грабунки і вбивства цивільного населення. Німецькі поліцаї вбили близько 300 євреїв і залишили тіла на вулицях міста. Тоді вони зігнали ще кількасот євреїв у синагогу і підпалили її. Тих, хто намагався втекти, вони розстрілювали. За наступні два тижні місцеві поляки взяли участь у близько 30 погромах у Бялистоцькому районі. Тим часом до Бялистоку прибув Гімлер, який дав вказівку трактувати євреїв як партизанів. Між 8 і 11 липня Поліція порядку вивела тисячу єврейських чоловіків з Бялистока на околиці й розстріляла їх.[395]

Південніше, на колишніх землях східної Польщі, у тих районах, де більшість населення становили українці, німці апелювали до українського націоналізму. Тут євреїв звинувачено в утисках українців від рук комуністів. У Кременці, де знайдено понад сотню вбитих в'язнів, розпочався погром, у якому загинуло близько 130 євреїв. У Луцьку, де знайдено близько 2 800 розстріляних із кулемета в'язнів, німці вбили 2 тисячі євреїв і назвали цей крок помстою за кривду, що її українцям завдали єврейські комуністи. У Львові, де в енкаведистській тюрмі знайдено близько 2 500 мертвих в'язнів, айнзацгрупа С за допомогою місцевої міліції зорганізувала погром, який не вщухав декілька днів. Німці представляли цих людей як українських жертв єврейських членів таємної поліції: насправді серед жертв були поляки і євреї (а більшість членів таємної поліції, мабуть, становили росіяни і українці). Щоденник чоловіка, що належав до однієї з айнзацгруп, так зафіксував події 5 липня 1941 року: «Сотні євреїв біжать вулицею з залитими кров'ю обличчями, дірами в головах і вибаламушеними очима». Впродовж перших днів війни місцеві міліції з різним обсягом німецької допомоги й заохочення вбили і спонукали інших убити 19 655 євреїв у погромах[396].

Політичні розрахунки і страждання місцевого населення не в змозі цілковито пояснити участь у погромах. Насилля проти євреїв зблизило німців і деяких представників місцевого неєврейського населення. Гнів, як німці й хотіли, було скеровано проти євреїв, а не проти колаборантів із радянським режимом як таких. Люди, що відповідали на німецький заклик, знали, що догоджають новому господареві — незалежно від того, вірили вони, чи ні, що у їхніх бідах винні євреї. Своїми діями вони потверджували світогляд нацистів. Акт вбивства євреїв як помста за енкаведистські страти підтверджував нацистське розуміння Радянського Союзу як єврейської держави. Крім цього, насильство проти євреїв дозволяло місцевим естонцям, латвійцям, литовцям, українцям, білорусам і полякам, які теж співпрацювали з радянським режимом, уникнути цієї ганьби. Думка про те, що лише євреї служили комуністам, була зручною не лише для окупантів, а й для частини окупованих[397].

Але провести таку психічну нацифікацію було б значно складніше, якби не відчутні докази радянських злочинів. Погроми відбувалися там, куди нещодавно прийшли комуністи, і де нещодавно встановлено радянську владу; де впродовж останніх місяців радянські органи примусу влаштовували арешти, страти й депортації. Ці погроми були спільною постановкою, нацистською редакцією радянського тексту.[398]

Радянське насильство на схід від лінії Молотова-Рібентропа прислужилося СС та її очільникам. Гімлер та Гайдрих завжди стверджували, що життя є боротьбою ідеологій, а традиційне європейське розуміння верховенства права муситиме поступитися безжальному насильству, необхідному для знищення расового та ідеологічного ворога на сході. Традиційні німецькі правоохоронці, поліцаї, мусили перетворитися на «ідеологічних солдатів». Відтак перед війною Гімлер із Гайдрихом очистили лави поліції від людей, яких вважали ненадійними, заохочували поліцаїв вступати до СС і підвели СС та безпекову поліцію (Поліцію порядку плюс гестапо) під єдину структуру командування. Мета цих кроків полягала у створенні єдиної сили для провадження попереджувальної расової війни. На час вторгнення в Радянський Союз, близько третини німецьких поліцаїв із офіцерськими званнями були членами СС. Водночас близько двох третин належали до Націонал-соціалістичної партії.[399]

Несподівана німецька атака заскочила НКВД зненацька й виставила Схід краєм беззаконня, який чекає на новий німецький порядок. Зазвичай обачне НКВД постало убивцею в'язнів. Німці прорвалися через нашарування містифікації, таємності й лицемірства, що приховували значно більші радянські злочини 1937–1938 та 1930–1933 років. Німці (разом із союзниками) стали єдиною державою, що в такий спосіб вторглася на територію Радянського Союзу, а отже, лише вони могли надати безпосередні докази сталінських убивств. Оскільки відкрили ці злочини саме німці, то в'язничні убивства стали надбанням політики, перш ніж стати надбанням історії. Факти, що їх застосовують як пропаганду, фактично неможливо виплутати з політики їх початкового передання.

Через очевидні свідчення радянського насильства німецькі сили порядку, навіть чинячи власні злочини, могли вдавати з себе викривачів злочинів радянських. З огляду на їхню індоктринацію, німці бачили певну логіку в тому, що застали на двічі окупованих землях. Логіка ця напозір підтверджувала те, що їх навчили бачити: радянську злочинність, начебто очолену євреями і заради євреїв. Радянські злочини допомогли німецьким членам СС, поліцаям і солдатам виправдати для себе ту політику, до здійснення якої їх невдовзі покликано: вбивства єврейських жінок і дітей. Та за всієї значущості тюремних розстрілів для місцевого населення, що потерпало від радянських злочинів, для нацистських очільників ці розстріли стали радше каталізатором, аніж причиною.

У липні 1941 року Гімлер прагнув показати своєму володареві Гітлеру, що розуміє темніший бік націонал-соціалізму і готовий втілювати політику абсолютно безжальну. Підвладні йому СС та поліція змагалися за владу в нових східних колоніях із військовою та цивільною окупаційною владою. Крім цього, Гімлер витримував і особисту конкуренцію за прихильність Гітлера з Герінгом, чиї експансіоністські економічні плани в плині війни втратили довіру. Гімлер спромігся продемонструвати, що розстрілювати простіше, ніж морити голодом, депортувати і поневолювати. Гімлерові повноваження як комісара Райху із зміцнення німецькости поширювалися лише на завойовану Польщу, а не Радянський Союз. Тим не менш, із поширенням німецьких військ на довоєнну територію Радянського Союзу Гімлер поводився так, ніби мав владу й тут. Становище голови поліції та СС Гімлер використав, щоб розпочати політику расової переміни, здійснення якої вимагало смертельного насильства[400].

У липні 1941 року Гімлер особисто мандрував західними землями Радянського Союзу, щоб донести нову лінію: єврейських жінок і дітей слід убивати разом із чоловіками. Розташовані тут війська відреагували негайно. Айнзацгрупа С, що прийшла в Україну слідом за армійською групою «Південь», розпочала масові розстріли євреїв не так швидко, як айнзацгрупа А (Балтійські держави) і В (Вільнюс та Білорусь). Але вже в серпні-вересні за закликом Гімлера айнзацгрупа С вбила близько 60 тисяч євреїв. Загинули вони в організованих розстрілах, а не погромах; 21 липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С навіть скаржилася, що погром, який розпочали місцеві українці й німецькі солдати, заважає їм розстрілювати уманських євреїв. Та за наступні два дні айнзацкоманда 5 таки розстріляла близько 1400 уманських євреїв (залишивши низку жінок, яким потім наказано взяти надгробки з єврейського кладовища й використати їх для будівництва дороги). Натомість айнзацкоманда 6, схоже, не вбивала жінок і дітей, аж доки особисту інспекцію їй не влаштував Гімлер[401].

Убивство жінок і дітей було психологічним бар'єром, що його Гімлер зруйнував. Поки айнзацгрупи вбивали, як правило, лише чоловіків, Гімлер надіслав загони Waffen-SS (бойові війська СС) винищувати цілі спільноти разом із жінками й дітьми. 17 липня 1941 року Гітлер наказав Гімлерові «умиротворити» окуповані землі. Через два дні Гімлер відправив у заболочене Полісся (район між Україною та Білоруссю) Кінну бригаду СС, віддавши їм прямий наказ розстрілювати єврейських чоловіків, а жінок зганяти в болота. Свої вказівки Гімлер зодягнув у мову партизанської війни. Але 1 серпня командувач Кінної бригади розтлумачував: «Живим не має залишитися жоден єврей чоловічої статі; у селах не має залишитися жодної сім'ї». У Waffen-SS швидко зрозуміли наміри Гімлера й заходилися поширювати його послання. На 13 серпня вбито 13 788 єврейських чоловіків, жінок і дітей. На допомогу айнзацгрупам і поліційним силам в Україні Гімлер також відіслав Першу піхотну бригаду СС. Впродовж 1941 року з'єднання Waffen-CC вбили понад 50 тисяч євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа[402].

Гімлер запевнив айнзацгрупам достатнє підкріплення, щоб ті могли вбивати всіх знайдених євреїв. Починаючи від серпня 1941 року для вбивчих акцій надавали 12 батальйонів Поліції порядку. Частини Поліції порядку мали розташовуватися на території захопленого Радянського Союзу. Оскільки військова кампанія просувалася повільніше, ніж задумано, то в окупованих тилових зонах чисельність їхня була більшою за плановану. В серпні кількість солдат на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що могли здійснювати масові вбивства, досягла 20 тисяч. Гімлер на той час затвердив уже і так поширену практику вербування поліцаїв з місцевого населення для допомоги в розстрілах. Литовці, латвійці та естонці брали участь у розстрілах майже від самого їх початку. На кінець 1941 року в частини місцевої поліції набрано також десятки тисяч українців, білорусів, росіян і татарів. Найбажанішими новобранцями стали етнічні німці з Радянського Союзу. Вони відігравали значну роль у вбивстві євреїв. Разом із Поліцією порядку і місцевими новобранцями солдатів для знищення єврейського населення окупованого Радянського Союзу було достатньо[403].

Гімлер прийняв ініціативу, керував убивствами і організував примусову бюрократію. Як людина, що тішилася довірою Гітлера, Гімлер міг на свій розсуд організовувати поліційні установи. Установу Вищих очільників СС і поліції він поширив на окупований Радянський Союз. У самій Німеччині ця інституція була лише черговим прошарком адміністрації. На сході вона стала втіленням Гімлерового прагнення — його особистим представницьким органом, підставовою ланкою спрощеної бюрократії примусової поліційної влади. По одному вищому очільникові СС та поліції призначено для груп армій «Північ», «Центр» та «Південь», а четвертого готували для наступу на Кавказ. Теоретично ці люди підпорядковувалися цивільній окупаційній владі (райхскомісаріат Остланд на півночі, райхскомісаріат Україна на півдні), що її встановлено у вересні 1941 року. Насправді вищі очільники СС та поліції були підзвітні Гімлерові. Вони розуміли, що вбивство євреїв узгоджується з його бажаннями. У Блетчлі Парку, де британці розкодовували німецькі послання, стало зрозуміло, що вищі очільники СС та поліції «провадять між собою своєрідне змагання за вищий «рахунок»[404].

У кінці серпня 1941 року злагодженість німецьких військ продемонстрував масовий розстріл євреїв у місті Кам'янець-Подільському на південному заході України. Тут сама війна створила проблему єврейських біженців.

Німецькій союзниці Угорщині дозволено анексувати підкарпатську Русь, далекосхідний район Чехословаччини. Замість того, щоб надати місцевим євреям регіону угорське громадянство, Угорщина виселила «бездержавних» євреїв на схід, в окуповану німцями Україну. Приплив євреїв у підконтрольну німцям територію напружив обмежені ресурси. Ініціативу перебрав на себе Фрідріх Єкельн, вищий очільник СС та поліції у цьому районі. Ймовірно, на такий крок він зважився для того, щоб на зустрічі з Гімлером 12 серпня доповісти тому про успіх. Єкельн особисто прилетів для залагодження справи. Німці вибрали місцину за межами Кам'янця-Подільського і зігнали туди єврейських вигнанців разом із місцевими євреями. Цих людей розстріляв 320-й батальйон поліції порядку разом із особистою штабною ротою Єкельна. За чотири дні, від 26 по 29 серпня, тут убито близько 23 600 євреїв. Про цю кількість Єкельн по радіо повідомив Гімлерові. Це була найбільша бійня зі здійснених німцями на той час; вона встановила взірець для наступних[405].

Вермахт сприяв і покривав такі розстрілювальні операції, а часом навіть замовляв їх. На кінець серпня 1941 року, через дев'ять тижнів після початку війни, Вермахт мав проблеми з постачанням їжі й безпекою тилу. Вбивства євреїв вивільнили б їжу, до того ж, за нацистською логікою, вони упередили б партизанське повстання. Після масового розстрілу під Кам'янцем-Подільським вермахт систематично співпрацював із айнзацгрупами й поліційними силами у знищенні єврейських спільнот. Зайнявши місто чи містечко, поліція (якщо вона тут була) зганяла частину єврейських чоловіків і розстрілювала їх. Армія реєструвала вціліле населення, в якому завважувала євреїв. Тоді Вермахт і поліція домовлялися щодо того, скільки з решти євреїв можна було вбити, а скільки — залишити як робочу силу в гетто. Після такого відбору поліція розпочинала другий масовий розстріл, для якого армія часто надавала вантажівки, боєприпаси й охоронців. Якщо поліції не було, то армія сама реєструвала євреїв і організовувала примусову працю. Поліція влаштовувала вбивства згодом. Коли центральні вказівки стали зрозумілішими і встановлено такі протоколи дії, рівень смертності серед євреїв у окупованій Радянській Україні зріс приблизно вдвічі між липнем і серпнем 1941 року, а потім ще удвічі між серпнем і вереснем[406].

У вересні 1941 року в Києві чергове зіткнення із спадщиною радянської влади стало приводом для наступного загострення — першої спроби вбити всіх єврейських мешканців великого міста.

19 вересня 1941 року група армій «Південь» Вермахту із декількатижневим запізненням і з допомогою групи армій «Центр» захопила Київ. 24 вересня вибухи низки бомб та мін знищили ті споруди центрального Києва, у яких німці встановили кабінети свого окупаційного режиму. Деякі з цих зарядів діяли на годинникових механізмах, запущених перед відходом радянських сил з міста, але інші, здавалося, здетонували енкаведисти, які залишилися в Києві. Німці, які витягали з-під завалів своїх убитих і поранених, раптом відчули себе в місті незатишно. Як згадував один із місцевих мешканців, німці перестали усміхатися. Тепер їм треба було якось — за допомогою дуже невеликої кількості людей, десятки з яких щойно загинули, — керувати великим містом, водночас готуючи дальший рух на схід. Ідеологічна лінія була зрозумілою: якщо винне НКВД, то звинувачувати треба євреїв. На зустрічі 26 вересня представники військової влади погодилися з поліцією щодо того, що слушною відплатою за бомби було б масове вбивство київських євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекли, перш ніж місто захопили німці, залишалися ще десятки тисяч. Усі вони мали загинути[407].

Ключем до здійснення операції стала дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту роздрукувала великі оголошення, в яких наказувала євреям Києва під страхом смерті з'явитися на розі однієї з вулиць у західному районі міста. Вдаючись до обману, який відтак стане стандартним для подібних масових розстрілів, німці повідомили євреям, що їх переселяють. Відтак вони повинні принести з собою документи, гроші й коштовності. 29 вересня 1941 року більша частина єврейської спільноти Києва справді з'явилася в призначеному місці. Деякі євреї переконували себе в тому, що оскільки на наступний день припадало найвище єврейське свято Йом Кіпур, то їх у жодному разі не можуть скривдити. Багато людей прибули ще до світанку — в надії отримати добрі місця в поїзді, якого не існувало. Люди спакувалися в далеку дорогу, старі жінки несли на шиях намиста з цибулі. Зібравшись, цей більш ніж 30-тисячний натовп, за вказівками, вирушив вулицею Мельника в бік єврейського кладовища. Очевидці з ближніх помешкань згадували «безкінечний ряд», що «переповнював цілу вулицю й хідники»[408].

Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили КПП. Тут перевірялися документи, і неєвреям сказано повернутися додому. Звідси й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. Принаймні на КПП, якщо не раніше, численні євреї мусили питати себе, яка доля готувалася їм насправді. Тридцятилітня жінка Діна Пронічева йшла попереду своєї родини, і дійшла до точки, звідки почула постріли. Вона відразу ж усе зрозуміла, але вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Натомість вона йшла далі з матір'ю і батьком, поки не дійшла до столів, за якими німці вимагали здати коштовності й одяг. Один із німців уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що її мати, як і вона, добре розуміла, що відбувається. Але вона не зробила спроби втекти, аж доки мати різко не прошепотіла їй — «ти не схожа на єврейку». Така явна комунікація рідко трапляється в подібних випадках, коли людський розум намагається заперечити те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, до загибелі. Пронічева, що внаслідок одруження з росіянином мала російське прізвище, сказала німцеві, що сидів за одним із столів неподалік, що не є єврейкою. Він наказав їй відійти вбік і чекати, поки не завершиться вся справа[409].

Так Діна Пронічева побачила, що сталося з її батьками, сестрою і євреями Києва. Після того, як вони здавали свої коштовності й документи, людей примушували роздягатися догола. Тоді, шляхом погроз чи пострілів над головами, їх невеликими групами (близько десяти осіб) змушували підійти до краю Бабиного яру. Багатьох із них били; Пронічева згадувала, що люди «які йшли на розстріл, уже були закривавлені». Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, й чекати на постріли згори і ззаду. Після цього наставала черга наступної групи. Євреї приходили й гинули впродовж тридцяти шести годин. Хоч всі вони, може, й були подібними у смерті, та кожен із них був відмінним аж до тієї останньої миті, кожен мав інші клопоти й передчуття, аж доки все не ставало ясно, а тоді не наставала чорнота. Деякі загинули з думкою про інших, а не про себе. Так, мати вродливої п'ятнадцятилітньої дівчинки Сари благала, щоб її вбили разом із донькою. Тут, навіть в останню мить, бачимо думку й турботу: якщо вона побачить смерть доньки від куль, то принаймні не побачить, як її гвалтуватимуть. Одна нага матір витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати грудьми своє немовля. Коли дитинку живою кинули в яр, вона кинулася за нею і в такий спосіб знайшла свою смерть. Лише там, у ямі, цих людей зведено до пустки, чи до кількості — 33 761. Оскільки тіла згодом викопано і спалено на вогнищах, а кості, що не згоріли, розкришено й змішано з піском, то ця цифра — усе, що від них залишилося[410].

Урешті-решт німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Вона забагато бачила, і єврейка вона, чи ні, вже не мало значення. В темряві її з низкою інших людей підвели до краю яру. Її не змушували роздягатися. Вона уціліла в єдиний можливий у цій ситуації спосіб: коли почалися постріли, вона кинулася в провалля, а тоді вдала з себе мертву. Вона витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, і не рухалася, коли чоботи ступали їй на груди й руку, «неначе по трупові». Коли навколо неї падала грязюка, їй вдалося залишити невеликий отвір для повітря. Вона почула, як мала дитина кличе маму, і подумала про власних дітей. Тоді сказала до себе: «Діно, вставай, тікай, біжи до дітей». Можливо, знову, як і тоді, коли її тепер уже мертва мати шепотіла до неї, значення мали саме слова. Жінка відкопала собі дорогу нагору і тихо поповзла геть[411].

Діна Пронічева вступила у небезпечний світ жменьки уцілілих євреїв Києва. Закон вимагав здавати євреїв владі. Німці пропонували матеріальне заохочення: гроші, а інколи навіть ключі від помешкання зданого єврея. Звісно, для місцевого населення Києва, так само, як і інших частин Радянського Союзу, не було нічого нового у здаванні «ворогів народу». Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, головним місцевим ворогом, що його здавали НКВД, були «польські шпигуни». Тепер, коли колишні кабінети НКВД зайняло гестапо, ворогом стали євреї. Ті, що приходили до німецької поліції доносити на євреїв, проминали охоронця зі свастикою на рукаві, що стояв перед фризами з серпом і молотом. Кабінет, що займався єврейськими справами, був доволі невеликим, оскільки розслідування єврейських «злочинів» було простим: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоти) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, що переховувалася, мала малого сина Ігоря, якого все це бентежило. «Хто такий єврей?» — питав він у матері. На практиці відповідь на це питання давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські посвідчення особи, або ж німецькі лікарі, що провадили «медичне обстеження» хлопчиків, таких як Ігор[412].

Іза Белозовська всюди відчувала смерть. «Я почувала сильне бажання, — згадувала вона, — посипати голову, та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на порох». Але вона не здалася й уціліла. Ті, що втрачали надію, часом виживали завдяки відданості їхніх неєврейських чоловіків чи дружин, або родин. Так, повитуху Софію Ейзенштайн переховував її чоловік. Для цього він викопав яму у віддаленому закутку подвір'я. Він відвів вдягнену жебрачкою дружину туди і щодня відвідував її під час прогулянок із псом. Він розмовляв із нею, вдаючи, що розмовляє з псом. Вона благала його отруїти її. Замість цього він не переставав приносити їй їжу і воду. Поліція вбивала зловлених євреїв. Їх тримали в камерах київської в'язниці, яка три роки перед тим містила жертв Великого терору. Коли тюрма наповнювалася, євреїв та інших в'язнів на світанку вивозили геть у закритій вантажівці. Мешканці Києва навчилися боятися цієї вантажівки так само, як колись боялися «чорних воронів» НКВД, що виїжджали з тих же воріт. Вантажівка везла євреїв та інших в'язнів до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, лягати на край яру, і вони чекати пострілу[413].

Бабин Яр підтверджував прецедент, що його для знищення євреїв у містах центральної, східної та південної України встановив Кам'янець-Подільський. Оскільки група армій «Південь» захопила Київ із запізненням, і оскільки звістки про німецьку політику поширювалися швидко, більшість євреїв цих районів утекла на схід, а отже, вціліла. Із тих, що залишалися в місті, загинули майже всі. 13 жовтня 1941 року в Дніпропетровську вбито близько 12 тисяч євреїв. Тут німці змогли покластися на призначені ними місцеві адміністрації, щоб полегшити собі працю зібрання і вбивства євреїв. У Харкові зондеркоманда 4а айнзацгрупи С наказала міській адміністрації поселити євреїв, що залишалися, в один район. 15 і 16 грудня понад 10 тисяч харківських євреїв відведено на фабрику тракторів на околиці міста. Тут їх у січні 1942 року групами розстріляли 314-й батальйон поліції порядку і зондеркоманда 4а. Частину жертв задушено газом у вантажівці, що качала власні вихлопи в кузов, а відтак у легені замкнених усередині євреїв. Використовувати такі газові вантажівки спробували і в Києві, але зрештою відмовилися від цього, коли поліція порядку поскаржилася, що не любить витягати з них покоцюрблені трупи, вкриті кров'ю і екскрементами. В Києві німецькі поліцаї надавали перевагу розстрілам над ярами і ямами[414].

Часове розпланування масового вбивства дещо відрізнялося в окупованій Радянській Білорусі, в тилу групи армій «Центр». За перші вісім тижнів війни, до серпня 1941 року, айнзацгрупа В під командуванням Артура Небе вбила у Вільнюсі та в Білорусі більше євреїв за будь-яку іншу з айнзацгруп. Але подальші масові вбивства євреїв у Білорусі дещо сповільнили військові міркування. Гітлер вирішив надіслати дивізії групи армій «Центр» на допомогу групі армій «Південь» у битві за Київ у вересні 1941 року. Це Гітлерове рішення затримало наступ групи армій «Центр» на Москву, в чому полягало їхнє основне завдання[415].

Після захоплення Києва наступ на Москву міг відновитися, а отже, поновилися і вбивства. 2 жовтня 1941 року група армій Центр розпочала другий наступ на Москву під кодовою назвою «операція «Тайфун». Дивізії поліції і служб безпеки почали винищувати євреїв у її тилу. Група армій Центр включала 1, 9 мільйона солдат, розподілених по 78 дивізіях. Політика масового вбивства усіх євреїв разом із жінками й дітьми тепер поширилася і на землі окупованої радянської Білорусі. Протягом вересня 1941 року зондеркоманда 4а разом із айнзацкомандою 5 айнзацгрупи В вже винищували всіх євреїв у селах і невеликих містечках. На початку жовтня цю політику застосовано до міст[416].

У жовтні 1941 року Могилів став першим значним містом окупованого Радянського Союзу, де знищено майже всіх євреїв. Німецький (австрійський) поліцай писав дружині про свої враження від розстрілу місцевих євреїв у перших числах місяця. «При першій спробі рука мені при пострілі трохи тремтіла, але зрештою до цього звикаєш. При десятій спробі я спокійно цілився і впевнено стріляв у численних жінок, дітей і немовлят. Я нагадував собі, що у мене вдома є двоє немовлят, з якими ці орди повелися б так само, якщо не в десять разів гірше. Смерть, яку ми подарували їм, — прекрасна, швидка смерть, у порівнянні з пекельними муками тисяч і тисяч у в'язницях ГПУ. Немовлята в повітрі окреслювали великі дуги, а ми розстрілювали їх на шматки в польоті, перш ніж їхні тіла падали в рів і у воду». Другого і третього жовтня 1941 року німці (за підтримки допоміжних поліцаїв з України) розстріляли в Могилеві 2 273 чоловіків, жінок і дітей. 19 жовтня слідом за ними пішли ще 3 726[417].

Тут, у Білорусі, прямий наказ вбивати жінок і дітей надійшов від Еріха фон дем Бах-Целевського, вищого очільника СС і поліції на території «Росії центру», земель за спиною групи армій «Центр». Бах, якого Гітлер вважав чоловіком, «що може перебрести через море крові», був прямим представником Гімлера і, безперечно, діяв відповідно до його бажань. У окупованій радянській Білорусі згода між СС та армією щодо долі євреїв простежувалася особливо виразно. Генерал Густав фон Бехтольсгайм, командувач піхотної дивізії, що відповідала за безпеку в районі Мінська, палко агітував за масове вбивство євреїв як запобіжний захід. Він любив повторювати, що якби комуністи захопили Європу, то євреї знищили б німців. Євреї більше не були «людьми в європейському сенсі цього слова», а отже, їх «слід було знищити»[418].

Гімлер схвалив убивства жінок і дітей у липні 1941 року, а тоді цілковите винищення єврейських спільнот у серпні 1941 року. Вони мали стати легким натяком на прийдешній рай, «Едемський сад», якого прагнув Гітлер. То була постапокаліптична візія звеличення після війни, життя після смерті, відродження однієї раси після знищення інших. Цей расизм і цю мрію поділяли члени СС. Іноді до цієї візи долучалися і члени поліції порядку — звісно, їх розтлівала їхня ж у ній участь. Підкріплені певною інтерпретацією військового глузду, офіцери і солдати вермахту часто дотримувалися фактично тих самих поглядів, що і члени СС: знищення євреїв могло привести до переможного завершення чимраз тяжчої війни, або ж запобігти партизанському опорові, або принаймні покращити постачання їжі. Ті, що не підтримували масових убивств євреїв, вважали, що не мають вибору, оскільки Гімлер був більш наближеним до Гітлера, ніж вони. Та з плином часу навіть такі офіцери війська, як правило, приходили до переконання, що євреїв вбивати необхідно — не тому, що (як улітку 1941 року ще могли вважати Гімлер з Гітлером) війна наближалася до переможного закінчення, а тому, що війну з легкістю можна було і програти[419].

Радянська влада так і не впала. У вересні 1941 року, через два місяці після вторгнення, присутність НКВД відчувалася на кожному кроці, а діяльність її спрямовано проти найвразливішої цілі — радянських німців. Наказом від 28 серпня Сталін упродовж першої половини вересня 1941 року депортував 438 700 радянських німців у Казахстан. Більшість їх депортовано з автономного району на Волзі. За швидкістю, рівнем компетентності й розмахом ця єдина дія Сталіна перевершила повільні й суперечливі депортаційні акції німців, що відбулися протягом останніх двох років. Саме в цю мить зухвальства з боку Сталіна, у вересні 1941 року, Гітлер прийняв неоднозначне рішення заслати німецьких євреїв на схід. У жовтні та листопаді німці почали депортувати німецьких євреїв до Мінська, Риги, Каунаса та Лодзі. Досі німецькі євреї втрачали права і власність, але лише рідко втрачали життя. Тепер, хоч і без вказівок убити, їх заслано на землі, де євреїв масово розстрілювали. Можливо, Гітлер прагнув помсти. Він не міг не зауважити, що Волга так і не стала німецькою Місісіпі. Тепер, замість того, щоб заселяти басейн Волги у ролі переможних колонізаторів, німці виїжджали звідти як репресовані й упокорені радянські громадяни[420].

У голові Гітлера відчай був тісно пов'язаний із ейфорією, тому можлива і зовсім інша інтерпретація. Цілком можна уявити собі, що Гітлер почав депортувати німецьких євреїв тому, що хотів вірити (або хотів, щоб інші вірили), що операція «Тайфун», другий наступ на Москву, що розпочався 2 жовтня 1941 року, покладе кінець війні. У мить натхнення Гітлер навіть сам це визнав у промові від 3 жовтня: «Ворог розбитий і більше ніколи не встане!» Якщо війна справді завершилася, тоді могло розпочатися «остаточне розв'язання» як програма депортацій у повоєнний період[421].

Хоча операція «Тайфун» не призвела до остаточної перемоги, німці все одно продовжували депортації німецьких євреїв на схід. Цей крок, у свою чергу, розпочав певного штибу ланцюгову реакцію. Потреба створити більше місця у східних гетто потвердила один метод масового вбивства (у Ризі в окупованій Латвії), а також ймовірно прискорила розвиток іншого (в Лодзі, в окупованій Польщі).

У Ризі командувачем поліції тепер був вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату «Остланд» Фрідріх Єкельн. Народжений у Ризі Єкельн зорганізував перший масовий розстріл євреїв у Кам'янці-Подільському в серпні (тоді ще як вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату Україна). Тепер, після переведення, він приніс свої методи індустріалізованих розстрілів до Латвії. Спочатку він наказав радянським військовополоненим викопати кілька ровів у Летбартських лісах, у Румбульському лісі неподалік від Риги. Впродовж одного дня 30 листопада 1941 р. німці й латвійці колонами зігнали близько 14 тисяч євреїв до місць розстрілу, змусили їх лягти поруч одне з одним у ямах і розстріляли[422].

Місто Лодзь потрапило у володіння Артура Грайзера, який очолив Вартелянд — найбільший район доданої до Райху польської території. Лодзь був другим містом Польщі за кількістю єврейського населення, а тепер став першим за кількістю єврейського населення містом Райху. Гетто міста було переповнене ще до прибуття німецьких євреїв. Можливо, саме потреба забрати євреїв з Лодзі надихнула Грайзера або ж вартеляндських командувачів СС і поліції безпеки шукати ефективніших методів убивства. Вартелянд завжди лежав у осерді політики «посилення німецькості». Починаючи з 1939 року, звідси вивезено сотні тисяч поляків, на заміну яким прибули сотні тисяч німців з Радянського Союзу (перш ніж німецьке вторгнення в СССР позбавило перевезення німців на захід будь-якого сенсу). Але усунення євреїв, в якому завжди полягав чільний складник плану расового онімечення цієї нової німецької зони, виявилося найскладнішим для здійснення. В межах свого району Грайзер зіткнувся з тією ж проблемою, з якою Гітлер зіткнувся в масштабі своєї імперії: офіційно «остаточне розв'язання» передбачало депортацію, але депортувати євреїв було нікуди. На початок грудня 1941 року під Хелмно стояла газова вантажівка[423].

Гітлерові депортації німецьких євреїв у жовтні 1941 року відзначалися імпровізацією нагорі й непевністю на місцях. Німецьких євреїв, відісланих до Мінська і Лодзі, не вбито а поселено в гетто. Однак німецьких євреїв, відісланих до Каунаса, вбивали відразу по прибутті, так само як і євреїв першої хвилі депортації до Риги. Якими б не були наміри Гітлера, німецьких євреїв тепер розстрілювали. Можливо, на цю мить Гітлер вирішив убити всіх європейських євреїв, уключно з німецькими. Якщо й так, то Гімлер тоді ще не зрозумів цього наміру. Саме Єкельн убивав німецьких євреїв, що прибували до Риги, яких Гімлер вбивати не збирався.

Однак Гімлер усе ж почав (теж у жовтні 1941 року) пошуки нового і дієвішого способу вбивства євреїв. Він звернувся до свого клієнта Одила Глобочника, очільника СС та поліції у Люблінському районі Генерал-губернаторства, який негайно розпочав працю над фабрикою нового типу для вбивства євреїв — у місці, що називалося Бєлжец. Станом на листопад 1941 року задум ще не був цілком зрозумілим і обладнання ще не було встановлене, але певні обриси Гітлерової версії «остаточного розв'язання» вже можна було побачити. У окупованому Радянському Союзі вбивства євреїв кулями сягли індустріальних масштабів. У анексованій та окупованій Польщі (у Вартелянді та Генерал-губернаторстві) будувалися газові фабрики (у Хелмні та Бєлжці). З Німеччини євреїв почали засилати на схід, де частину з них уже вбито.[424]

«Остаточне розв'язання» як масове вбивство, що розпочалося на схід від лінії Молотова-Рібентропа, поширювалося на захід.

У листопаді 1941 року група армій «Північ» рвалася до Москви за запізнілою, але не менш славною остаточною перемогою — кінцем радянської системи, початком апокаліптичного перетворення нещасних радянських земель на горду пограничну імперію німців. Та насправді німецькі солдати наближалися до апокаліпсису значно традиційнішого. Рух їхніх вантажівок і танків сповільнювала осіння грязюка, рух їхніх тіл — брак відповідного одягу і теплої їжі. Був момент, коли німецькі офіцери бачили кремлівські бані у свої біноклі, але до радянської столиці дійти їм не судилося. Їхні солдати сягнули межі постачання й витривалості. Опір Червоної армії був дедалі потужнішим, тактика — дедалі хитрішою[425].

24 листопада 1941 року Сталін відправив свої стратегічні резерви в бій проти групи армій «Центр» Вермахту. Він був певен цього ризику. Високопоставлений інформатор із Токіо і, безперечно, інші джерела повідомляли, що японської атаки на Радянський Сибір не буде. У червні 1941 року він відмовився був вірити в німецький напад, і помилився. Тепер він відмовився вірити в японський напад восени 1941-го, і виявився правим. Йому не забракло духу. 5 грудня Червона армія під Москвою вирушила в наступ. Німецькі солдати скуштували поразки. Їхні виснажені коні не могли достатньо швидко відтягнути гармати назад. Солдатам доведеться провести зиму на вулиці, щулячись від холоду, потерпаючи від браку постачання[426].

Сталінова розвідка мала рацію. Японія ось-ось мала рішуче вступити у війну на Тихому океані, що практично виключало наступ у Сибіру. Південний напрям експансії японського імперіалізму встановлено на 1937 рік. Цей напрям був зрозумілим для всіх, коли Японія у вересні 1940 року вступила у французький Індокитай. Гітлер відохочував свою японську союзницю приєднуватися до вторгнення в Радянський Союз; тепер, коли його вторгнення зазнало невдачі, японські сили просувалися чимраз далі в іншому напрямку.

Поки Червона армія 6 грудня 1941 року йшла на захід, спеціальний загін японських авіаносців плив до Перл Гарбору, бази тихоокеанського флоту Сполучених Штатів. 7 грудня німецький генерал у листі додому змалював битву навколо Москви. Він і його солдати билися «за власну шкуру, щодня й щогодини, проти ворога, який перевищує нас під усіма оглядами». Того ж дня дві хвилі японської авіації напали на американський флот, знищили декілька бойових кораблів і вбили 2 тисячі солдатів. Наступного дня Сполучені Штати оголосили війну Японії. Через три дні, 11 грудня, нацистська Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам. Відтак президентові Франклінові Д. Рузвелту було дуже легко оголосити війну Німеччині[427].

Тепер Сталін тішився непоганим становищем у східній Азії. Якщо японці збиралися битися із Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном, то їхня боротьба проти СРСР у Сибіру ставала практично немислимою. Сталін міг більше не боятися війни на два фронти. До того ж японський напад утягнув би у війну Сполучені Штати — як союзника Радянського Союзу. На початок 1942 року американці вже билися з японцями в Тихому океані. Невдовзі американські кораблі з провіантом мали дійти до радянських портів — без опору з боку японських підводних човнів, оскільки японці у радянсько-німецькій війні дотримувалися нейтралітету. Червона армія, якій зі сходу надходив американський провіант — це зовсім інший ворог, ніж Червона армія, що непокоїлася про японський напад зі сходу. Тепер Сталінові треба було лише експлуатувати американську допомогу й заохочувати американців відкрити у Європі другий фронт. Тоді німці опиняться в оточенні, а перемога СРСР буде певною.

Починаючи з 1933 року, Японія в іграх Гітлера зі Сталіним грала роль великого козиря. Обидва диктатори, кожен зі своїх причин, хотіли, щоб Японія провадила свої війни на півдні — проти Китаю на суходолі, проти європейських імперій та Сполучених Штатів на морі. Гітлер вітав напад на Перл Гарбор, бо вважав, що Сполучені Штати нескоро озброяться, і що битимуться вони в Тихому океані, а не в Європі. Навіть після невдачі операцій «Барбароса» і «Тайфун» Гітлер волів, щоби японці билися зі Сполученими Штатами, а не Радянським Союзом. Гітлер, здавалося, вважав, що зможе побороти СССР на початку 1942 року, а тоді вступити в бій проти послабленої тихоокеанською війною Америки. Сталін також прагнув, щоб японці рухалися на південь, і дуже ретельно провадив зовнішню та військову політику, що привела саме до такого результату. Його думки посутньо повторювали думки Гітлера: японців слід тримати осторонь, оскільки землі Радянського Союзу — мої. І Берлін, і Москва хотіли втримати Японію у Східній Азії і на Тихому океані. Токіо зіграло на руку обом. А хто від цього виграє, залежало від результату німецького нападу на Радянський Союз[428].

Якби німецьке вторгнення відбулося за планом, як блискавична перемога, що зрівняла б із землею великі радянські міста і здобула для німців українську їжу та кавказьку нафту, то японський удар у Перл Гарборі міг і справді стати доброю звісткою для Берліна. За таким сценарієм напад на Перл Гарбор означав би, що японці відволікають Сполучені Штати, поки Німеччина зміцнює своє переможне становище в новій колонії. Німці розпочали б здійснення генерального плану «Ост», або якогось варіанту цього плану в намаганні стати великою сухопутною імперією, самодостатньою з огляду на їжу й нафту і спроможною боронитися проти морської блокади з боку Об'єднаного Королівства та амфібійного нападу з боку Сполучених Штатів. Такий сценарій завжди був фантазією, але поки німецькі війська рухалися до Москви, його можна було видавати за дійсність.

Оскільки німців під Москвою відбито саме в той час, коли розпочався наступ японців, то Перл Гарбор отримав точно протилежне значення. Німеччина опинилася у найгіршій з усіх можливих конфігурацій: не велетенською імперією на суходолі, що лякала Велику Британію і готувалася до сутички зі Сполученими Штатами, а єдиною європейською країною у стані війни проти Радянського Союзу, Об'єднаного Королівства і Сполучених Штатів. Союзники її були якщо не слабкими (Італія, Угорщина, Румунія, Словаччина), то незадіяними у найважливішому східноєвропейському театрі (Японія, Болгарія). Японці, схоже, розуміли це краще за німців. Вони хотіли, щоб Гітлер уклав сепаратний мирний договір зі Сталіним, а тоді бився з британцями й американцями за контроль над Азією і північною Африкою. Японці хотіли знищити морську потугу Британії; німці намагалися діяти у встановлених нею обмеженнях. Гітлерові залишалася одна-єдина світова стратегія, якої він тримався — знищення Радянького Союзу і створення сухопутної імперії на його руїнах[429].

У грудні 1941 року Гітлер знайшов дивне вирішення своїх нагальних стратегічних клопотів. Він сам сказав своїм генералам, що «всі континентальні проблеми» слід вирішити до кінця 1941 року, щоб Німеччина могла готуватися до глобального конфлікту з Об'єднаним Королівством і Сполученими Штатами. Замість цього Німеччина опинилася перед лицем вічного стратегічного кошмару, війни на два фронти проти трьох великих держав. З характерною відвагою і політичною спритністю Гітлер переформулював становище у термінах, що узгоджувалися з нацистським антисемітизмом, хоч і не з початковими воєнними планами. Що, крім утопійного планування, недолугих обчислень, расистської пихи і безголового балансування на грані катастрофи, могло втягти Німеччину у війну з Об'єднаним Королівством, Сполученими Штатами та Радянським Союзом? Гітлер мав готову відповідь — всесвітня єврейська змова[430].

У січні 1939 року Гітлер виголосив промову, в якій погрожував євреям знищенням, якщо їм вдасться розбурхати ще одну світову війну. Від літа 1941 року німецька пропаганда невпинно обігрувала тему всеохопної єврейської змови, що об'єднувала британців, СРСР і чимраз більше американців. 12 грудня 1941 року, через тиждень після радянської контратаки під Москвою, через чотири дні після японського нападу на Перл Гарбор і через день після того, як Сполучені Штати відповіли на німецьке оголошення війни, Гітлер повернувся до цієї промови. Він згадував її як пророцтво, яке доведеться здійснити. «Світова війна почалася, — сказав він п'ятдесятьом надійним товаришам 12 грудня 1941 року, — знищення єврейства мусить стати її необхідним наслідком». Відтак його найважливіші підданці розуміли своє завдання: вбивати всіх євреїв, де тільки можна. Ганс Франк, голова Генерал-губернаторства, декількома днями пізніше озвучив цю політику у Варшаві: «Панове, я мушу просити вас позбутися рештків жалю. Ми мусимо знищити євреїв, де тільки їх не знайдемо, щоб утримати структуру Райху в цілості»[431].

Євреїв тепер звинувачували у близькій і безіменній катастрофі. Нацисти негайно зрозуміли б зв'язок між єврейським ворогом і перспективою поразки. Всі вони вважали, якщо тільки приймали переконання Гітлера, що в останній світовій війні Німеччина не зазнала поразки на полі бою, а впала внаслідок «удару в спину», змови євреїв та інших внутрішніх ворогів. Тепер євреї мали понести провину ще й за американо-британсько-радянську спілку. Такий «спільний фронт» капіталізму та комунізму, на переконання Гітлера, могли освятити лише єврейські кліки в Лондоні, Москві та Вашингтоні. Євреї були агресорами, німці — жертвами. Щоб уникнути катастрофи, слід були знищити євреїв. Йозеф Геббельс, Гітлерів голова пропаганди, так у своєму щоденнику висловив цю моральну підміну: «Ми тут не для того, щоб співчувати євреям, а для того, щоб співчувати лише нашій німецькій нації».[432]

Коли війна обернулася на користь Сталіна, Гітлер переформулював її мету. Початковий план передбачав повалення Радянського Союзу, а тоді знищення євреїв. Тепер, коли повалення Радянського Союзу відкладалося на невизначений час, воєнною політикою стало цілковите винищення євреїв. Відтепер загроза випливала не так від слов'янських мас і їхніх єврейських хазяїв, як від самих євреїв. У 1942 році пропаганда проти слов'ян послабиться, коли чимраз більше слов'ян прибуватиме працювати до Райху. Гітлерове рішення вбивати євреїв (замість того, щоб експлуатувати їхню працю), ймовірно, прискорило його одночасне рішення експлуатувати працю слов'ян (а не вбивати їх). Ці ходи позначили відхід від більшості початкових припущень щодо плину війну, хоч Гітлер, звісно, нізащо б цього не визнав. Але масове вбивство євреїв принаймні напозір узгоджувалося з початковою візією пограничної імперії на сході[433].

Насправді рішення вбивати євреїв суперечило цій візи, оскільки було імпліцитним визнанням того, що німцям не вдасться захопити ті величезні території, що потрібні були б їм для «остаточного розв'язання» шляхом депортації. З організаційного погляду масове вбивство простіше за масову депортацію. На той час, якщо Гітлер хотів здійснити власне пророцтво, то єдиним варіантом для нього залишалося вбивство. Його імперія була імперією сухопутною, а не морською; але він не володів пустелями, в яких євреї могли б пропасти. Відтак, якщо «остаточне розв'язання» могло мати якийсь поступ, то полягав він у Гімлеровій демонстрації вбивства як методу, що не вимагав депортування. Вбивство це було не так знаком, як замінником тріумфу. З кінця липня 1941 року євреїв убивали, поки сподіваної блискавичної перемоги все не було. З грудня 1941 року євреям судилося гинути, поки зростав на силі союз проти німців. Гітлер шукав і знаходив ще глибші почуття, оголошував ще більш знавіснілі цілі, а свідомий свого скрутного становища німецький провід приймав їх[434].

Переокресливши конфлікт як «світову війну», Гітлер відвів увагу від того, що блискавичної перемоги не сталося, і від небажаних історичних уроків, що випливали з цієї військової невдачі. У грудні 1941 року німецькі солдати споглядали долю Наполеона, чия Grande Armee у 1812 році дійшла до околиць Москви швидше, ніж це зробив Вермахт у 1941-му. Та зрештою Наполеон мусив відступити перед лицем зими і російських підкріплень. На німецькі війська, що тримали свої позиції, неминуче чекав повтор битв 1914–1918 років: довгі дні залягання в окопах, переховуючись від кулеметного й артилерійського вогню, і довгі роки повільного, безглуздого руху та незліченних жертв. На них чекали такі бої, що їх Гітлерів геній начебто назавжди відіслав у минуле. Німецький генеральний штаб очікував близько півмільйонних втрат і перемоги у вересні; у грудні, кількість втрат наближалася до мільйона, а перемога зникала з овиду[435].

В усіх цих безуспішних наступах, прострочених термінах і гнітючих перспективах не було б такої ганьби, якби Вермахт вів не кепсько сплановану колонізаторську й загарбницьку війну, а славну, хоч і трагічну, війну на захист цивілізації. Якщо німецькі солдати боролися проти сил цілого світу під проводом єврейських клік у Москві, Лондоні та Вашингтоні, тоді справа їхня була великою і справедливою. Якщо вони змушені були вести оборонну війну (а на практиці так тепер і було), то роль агресора можна було перекласти на когось іншого. Цю роль в історії, принаймні для вірних нацистів і численних німецьких