Проблема якості та ефективності закону

У сучасній науці поки що не сформувалось єдиного розуміння якості законів, хоча на сьогоднішній день із цієї проблеми існують розробки вітчизняних та зарубіжних вчених: В. Прозорова, С. Полєніної, В. Ігнатенка, Є. Сирих, С. Бобровник та інших.

Проблему якості закону розробляла С. В. Полєніна, яка під якістю закону розуміла його відповідність суспільним потребам, і реальне регулювання суспільних відносин у відповідності з поставленими при прийнятті закону цілями.С. В. Поленіна вважає, що шляхи підвищення якості закону знаходяться в політичній, соціальній і юридичній площинах. При цьому соціальна характеристика якості закону охоплює два моменти: ступінь адекватності відображення в законі процесів, що відбуваються в суспільстві й точність прогнозування цих процесів на майбутнє, а також можливих шляхів розвитку суспільства і нерозривно зв’язаного з цим вибору оптимальних шляхів їх видозміни в бажаному напрямку за допомогою права. Політична характеристика якості закону є степінь відповідності вибраних законодавцем варіантів регламентації відповідної сфери суспільних відносин і загальної спрямованості розвитку правової системи вимогам законодавчої політики й завданням суспільного розвитку на ту чи іншу перспективу. Наслідком порушення правового аспекту є правотворчі помилки, які виявляються в юридичних характеристиках законів, що видаються. Позитивно оцінюючи підхід В. Прозорова і С. Полєніної до проблеми якості законів, зазначимо, що він не позбавлений слабких місць і вимагає деяких уточнень.

По-перше, автори визначають якість закону через одну, проте не єдину властивість. Загальновідомо, що здатність закону досягати поставлених при його прийнятті цілей є ефективність. Але якщо якість закону обмежити тільки цією властивістю, то фактично новий підхід до проблеми вдосконалення законодавства виявляється таким лише за формою, а по суті він повторює (дублює) теорію й методологію ефективності норм права, досить ґрунтовно розроблену вченими.

По-друге, і В. Прозоров, і С. Полєніна проблему якості законів звели до виявлення факторів, що забезпечують належну дію законодавства. Автори вважають, що адекватність економічної політики назрілим потребам суспільства складає змістовний параметр якості законодавства, зв’язують соціальні і політичні властивості законів з їх здатністю відбивати соціальні й політичні реалії зв’язки й співвідношення законів, політичних, соціальних і економічних явищ відіграють важливу роль у розвитку й дії законодавства, визначають якість закону, але безпосередньо в нього не входять. Якість закону, на наш погляд, є важливою частиною самого закону, а не явищ, що лежать поза ним.

Про ефективність українського законодавства в цілому важко вести мову, оскільки в кожному окремому випадку ефективність регулювання правовідносин тим чи іншим нормативно-правовим актом може суттєво відрізнятись. Разом з тим, не зважаючи на певні проблеми ефективності українського законодавства, правозастосовна практика свідчить про те, що окремі правові акти є досить ефективними.

В якості прикладу можна навести Закон України №661/VI від 12.12.2008 р., яким внесено зміни до ст. 1056, 1061 ЦК України та ст. 55 ЗУ «Про банки та банківську діяльність», та передбачено, що банкам забороняється в односторонньому порядку підвищувати відсотки за кредитом, а умова договору про наявність такого права у банку є нікчемною. Дана норма закону повністю захищає споживачів кредитних послуг від неправомірних дій з боку банків щодо підвищення в односторонньому порядку відсоткових ставок за кредитом. Важливо, що законодавець не тільки встановив заборону банкам в односторонньому порядку підвищувати відсотки за кредитом, але й вказав про нікчемність такої умови, у випадку, якщо вона була включена в договір після набрання згаданим законом чинності, що певною мірою свідчить про ефективність даного закону. Разом з тим, Верховним Судом України 7 жовтня 2010 року були розроблені для судів нижчих інстанцій обов’язкові до застосування Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки). Даними узагальненнями було роз’яснено, що судам, при розгляді справ щодо правомірності підвищення відсоткової ставки слід виходити з такого.

29 Юридична техніка та юридична лексика у право творенні(нормотворенні)

Юридична техніка — сукупність методів, засобів і прийомів, які використовуються у відповідності до прийнятих правил при виробленні та систематизації нормативно-правових актів для забезпечення їх досконалості. Найважливіший її різновид — законодавча (правотворча), зокрема правозастосовна техніка.

Мова права (юридична лексика) - це функціональний різновид літературної мови, що має відповідні стилістичні та структурно-жанровимі риси, зумовлені специфікою правової сфери та її комунікативно-професійними потребами. Мова права – одне з найважливіших правових явищ, яке виступає основною формою існування правових актів. У зв’язку з цим мова права є центральним питанням юриспруденції, на якому зав’язані такі ключові її проблеми, як пізнання, інтерпретація.

Види юридичної техніки

1. законодавча техніка;

2. техніка систематизації законодавства;

3. техніка правозастосовних актів.

Юридичну техніку можна визначити як систему юридичних засобів і прийомів створення та систематизації законодавчих актів. Отже, вона, на нашу думку, включає два взаємопов'язаних процеси — процес створення правових актів, та — систематизації нормативно-правових актів. До юридичної техніки, зокрема, належать: офіційна законодавча термінологія, законодавчі конструкції (ідеальні моделі регулювання, схеми правовідносин та інших юридичних явищ, за допомогою яких законодавець створює нормативно-правові приписи), законодавчі презумпції, юридичні фікції, юридична стилістика (спеціально вироблені для складання законодавчих актів мовні засоби виразу велінь законодавця), засоби офіційного документального оформлення закону (способи його побудови, реквізити тощо). Вказані та інші засоби і прийоми юридичної правотворчої техніки мають на меті забезпечення, насамперед, точність і визначеність норм права, наукових відносин, правомірних інтересів. По-друге, вони спрямовані на досягнення доступності й ефективності законодавчих актів. Усі ці питання мали б бути відображені у законах України «Про нормотворчу діяльність» та «Про єдиний класифікатор нормативно-правових актів», проекти яких за різною назвою вже досить довгий час узгоджуються в інстанціях.

30. Розвиток права та німецька «доктрина добудови права»

Як зазначив Конституційний Суд ФРН, «особливе завдання суддівської гілки влади полягає в тому, щоб у процесі оцінного пізнання, якому притаманні й деякі вольові елементи, винести на «денне світло» і реалізувати у своїх рішеннях ті уявлення про загальносуспільні цінності, які імпліцитно інтегровані в конституційно-правову систему, але не знайшли або знайшли неповною мірою своє вираження в текстах писаних законів. При цьому суддя повинен утримуватися від свавілля; його рішення має базуватися на раціональному аргументуванні». Очевидність підстав, що вимагають від суддів застосування прийомів уточнення, коригування або доповнення права, мусить не лише не викли- кати сумнів, а й бути вагомішою за ті аргументи, які можуть бути використані для спростування цих підстав. Важливим тут є визначення правильного балансу між двома конкуру- ючими стратегіями: суддівським активізмом та суддівським самообмеженням. Багата та складна алхімія факторів впливає на здійснення судами цього балансування. Зрозуміло, що на- лежне виконання цього завдання можливе лише за умов інституційної довіри між законодавчою та судовою гілками влади: у низці випадків законодавець, враховуючи неможливість повного, несуперечливого, точного і ясного нормативного регулювання, свідомо залишає певні питання на розсуд суду, в деяких інших – погоджується з тим, що суд має право, навівши вагомі аргументи, виправити законодавчі помилки.

Суд не узурпує владу законодавця, а лише продовжує його справу і в разі необхідності виправляє його помилки. Гарантіями такого статус-кво є сучасні стандарти здійснення правосуддя, що передбачають його незалежність, об’єктивність і відкритість. Крім того, законодавча влада, якщо вона не задоволена практикою застосування конкретного закону в судах, у багатьох випадках не позбавлена мож- ливості змінити цей закон, надавши йому бажаного значення. Врешті-решт, у сучасних умовах ефективне правове регулювання може здійсню- ватися лише спільними зусиллями законодавчої і судової гілками влади, а судовий розвиток права вже не сприймається як зло, яке повинне бути знищене будь-якою ціною і за всіх обставин.

Отже, визнання можливості добудови (розвитку) права судовою владою є беззаперечним стандартом сучасної західної юриспруденції. Можна погодитися з Р. Циппеліусом, що правосуддя добудовує (розвиває) право шляхом уточнення, доповнення або виправлення закону: 1) воно уточнює закон, визначаючи та опра- цьовуючи можливі варіанти його тлумачення й обирає найбільш вдалий з них (добудова права secundum legem); 2) доповнює закон, домірковуючи його ідеї – зокрема, за допомогою правила однакового поводження – там, де бракує того чи іншого прави- ла (відкрита добудова права praeter legem); 3) виправляє закон, відхиляючись від змісту слів закону там, де закон веде до несправедливих чи безглуздих результатів (відкрита добудова сontra legem). При цьому потрібно розуміти, що добудова права має відбуватися у процесі постійної комунікації між судочинством, спільнотою юристів і громадськістю. Завдяки такому дискурсу відбувається, як і можна сподіватися, адекватна суспі- льним потребам і справедлива добудова права.

Добудова права secundum legem може від- буватися в процесі тлумачення права. При добудові praeter legem суддя компенсує недоліки закону тим, що домислює за зако- нодавця те, що він (законодавець) не передбачив. Проблема доповнення закону найчастіше розгля- дається в контексті подолання прогалин у праві (законодавстві). (аналогія права і закону) В умовах демократичної правової держави випадки виправлення закону під час правозастосування (добудови сontra legem) є вкрай рідкісними.