Організація казначейської системи виконання бюджету.

Роль казначейства в різних країнах може бути пасивною, ко­ли казначейство лише виділяє ресурси бюджетним установам відповідно до їхніх затверджених бюджетів, і активною, коли каз­начейство має право встановлювати ліміти на зобов'язання і на оплату витрат на основі заздалегідь установлених критеріїв. Каз­начейство різною мірою бере участь у керуванні державним бор­гом. І, нарешті, казначейство може відповідати за виконання облікових функцій. Єдиної моделі управління державними фі­нансами й організаційною структурою казначейства не існує. Число його відділів і управлінь та їх конкретних функцій визна­чається в кожній країні по-різному./Крім того, функції казначей­ства згодом можуть змінюватися.

У США міністерство фінансів (казначейство) є підрозділом, підлеглим безпосередньо Президенту, і викопує широке коло економічних і фінансових функцій. Іншими установами, задіяни-ми в бюджетному процесі, є Адміністратимто-бюджетне управління (АБУ), яке відповідає за підготовку бюджету, і Головне бюджетно-контрольне управління (ГБКУ), що відповідає за ряд облікових і аудиторських функцій. Податкове управління і Мит­не управління є частиною казначейства.

Казначейство відповідає за бухгалтерський облік, підготовку інструкцій для установ, одержання їхніх запитів і підготовку щомісячних звітів і річних фінансових відомостей. У США нала­годжена чітка координація між казначейством і АБУ: казначей­ство готує оцінку бюджетних надходжень і бере участь у вироб­ленні макроекономічної основи, АБУ готує кошторис витрат і зводить воєдино бюджет, що представляється Президентом Кон­гресу, а також курирує питання обліку на рівні департаментів.

Казначейство контролює всі надходження і виплати за своїм генеральним рахунком у Федеральному резервному банку в Нью-Йорку, а також контролює банківські рахунки уряду. Во­но збирає всі податки і мита та забезпечує централізований збір плати за користування і послуги для деяких установ. Для збиран­ня надходжень використовується банківська система.

Контроль про витрату коштів здійснюють галузеві департа­менти. Витрати оплачуються казначейством на запит отримува­ча бюджету в межах бюджетних асигнувань і частки департамен­ту. Як платіжні засоби використовуються чеки або частіше елек­тронні переведення.

Так само як і в більшості країн, Казначейство США контро­лює випуск і облік державних цінних паперів і вирішує питання обсягу, термінів та структури випусків, які розташовуються на аукціонах. Воно використовує федеральний резерв для підтрим­ки в проведенні аукціонів. Казначейство також встановлює пра­вила для вторинного ринку казначейських цінних паперів.

У Великобританії управління державними фінансами побудо­вано за такою схемою.

Найбільш впливовим департаментом у британській системі управління державою є казначейство, яке поєднує функції мініс­терства фінансів і міністерства економіки. У казначействі працює близько тисячі осіб, його бюджет становить 73 млн. ф. ст. У струк­турі казначейства шість управлінь: макроекономічної політики і міжнародних фінансів; бюджету і державних фінансів; державних послуг; фінансової звітності та аудиту; фінансового регулювання і промисловості; кадрів, капітального будівництва та інформації. Поряд з цим у казначействі є виконавче агентство — Управління Сполученого Королівства з обслуговування державного боргу.

У 1998 р. Управління взяло на себе відповідальність за вироб­лення рекомендацій з випуску державних цінних паперів і прове­дення необхідних аукціонів. З 2000 р. у компетенцію цього підроз­ділу ввійшло управління проходженням щоденних грошових по­токів казначейства, що припускає випуск казначейських векселів, а також одержання і надання позик на ринках забезпеченого капі­талу з метою підтримки щоденного балансу грошових потоків.

Поряд з канцлером казначейства у ньому працюють ще 4 мі­ністри: головний секретар (також член кабінету міністрів), гене­ральний скарбничий, фінансовий секретар, секретар з питань економіки.

Основна функція казначейства — надавати допомогу мініст­рам у формуванні й реалізації економічної політики. Працівники казначейства координують податкову стратегію держави, еко­номічні і фінансові відносини з іншими країнами, ЄС та міжна­родними фінансовими інститутами, політику відносно міжнарод­ної заборгованості, експортних кредитів і допомоги іншим країнам, казначейство контролює загальні надходження в кон­солідований фонд, що виступає як єдиний рахунок казначейства. Державна організаційна схема виконання казначейських функцій у Японії також має свої особливості. У цій країні казна­чейські функції покладені на казначейський відділ, відділ уп­равління боргом,! фінансовий відділ, бюджетний відділ, відділ ви­конання бюджету і юридичний відділ. Ці відділи входять до скла­ду бюджетного і фінансового бюро, яке є підрозділом міністерст­ва фінансів. Як видно з назв відділів, у Японії управління державними фінансами покладено па підрозділи, що мають вузьку спеціалізацію. Так, казначейський відділ готує фінансовий план з розмежуванням по днях. Разом з відділом виконання бюджету він також контролює надходження і виплати по державному ра­хунку в Банку Японії.

За збір надходжень відповідають Національна податкова служба і митний департамент (обидва — підрозділи Міністерства фінансів). Податки можуть бути сплачені в Банку Японії, уповно­важених комерційних банках, за допомогою поштової системи і через місцеві відділення національної податкової служби та мит­ного департаменту.

Питання випуску цінних паперів, обсягу, термінів, структури вирішує Відділ управління боргом, використовуючи як агента Банк Японії. Відділ виконання бюджету затверджує трафік пла­тежів, у межах якого бюджетні міністерства витрачають кошти. За деякими видатковими статтями на етапі взяття зобов'язань потрібна згода Міністерства фінансів. Банк Японії контролює виконання міністерствами бюджетних і наявних лімітів.

Усі державні кошти акумулюються в Банку Японії на зведено­му рахунку уряду. Однак для галузевих міністерств відкриті суб­рахунки, які використовуються для кредитування і контролю їхніх видаткових лімітів.

У Франції функції поділені між казначейством і генеральною дирекцією державного обліку (ГДДО). Обидві організації є під­розділами другого рівня, казначейство міститься в складі мініс­терства фінансів, а генеральна дирекція державного обліку — бюджетного міністерства. Усі фінансові ресурси Франції зосеред­жуються на єдиному рахунку казначейства. Воно контролює над­ходження і виплати по цьому рахунку, що міститься в Централь­ному банку. Разом з тим у розв'язанні операційних завдань з до­ходів воно участі не бере. За збір надходжень відповідає гене-

ральна дирекція державного обліку. 2000 крупних платників по­датків на додаткову вартість вносять платежі безпосередньо на єдиний рахунок у Центральному банку. Інші податки збирають­ся Директоратом надходжень (близько 50%), ГДДО (близько 35%) і Митною службою (близько 15%).

Виконання бюджету по втратах контролюється Бюджетним директоратом (БД). казначейство у Франції так само керує внут­рішнім і зовнішнім державним боргом. Воно контролює випуск цінних паперів, вирішує питання обсягу випуску, термінів і струк­тури.

У Франції розроблена й успішно діє державна фінансова інформаційна система. У даній системі здійснюється підготовка бюджету, публікація бюджетних документів і виконання бюдже­ту. Існують інші системи для зв'язку між бюджетним директора­том і галузевими міністерствами.

Таким чином, можна зробити висновок: структура втрат і доходів безпосередньо залежить від того, хто перебуває біля «керма влади» республіканці чи демократи, тому ідо вони ма­ють різні бюджетні пріоритети, які й визначають стані витрат і доходів федерального бюджету в США.

5.3. Бюджетний процес і державний фінансовий контроль у СІЛА

Законодавча влада належить Конгресу Сполучених Штатів, котрий складається з двох палат —- Сенату і Палати представ­ників. Вища виконавча влада зосереджена в руках президента. Посади прем'єр-міністра не існує.

Бюджетний процес у США регламентується двома основни­ми законами — «Про бюджет і звітність» (1921 р.) і «Про кон­троль над бюджетом і заморожування фондів» (і974 р.). Перший закон фактично кодифікував створення сучасної єдиної феде­ральної бюджетної системи США. Другий закон підняв бюджет­не законодавство, організацію бюджетної процедури до рівня су­часних вимог. За глибиною зроблених змін закон був названий «бюджетною реформою 1974 р.».

Бюджетний процес у США має чотири основних етапи, кож­ний з який взаємопов'язаний з іншими:

- формування бюджету президента;

- робота Конгресу над бюджетом;

- зміцнення бюджету;

- виконання бюджету.

Формування бюджету президента. Бюджет Сполучених Штатів складається з декількох томів, де викладено фінансові пропозиції президента і порядок розподілу коштів. Основна ува­га приділяється майбутньому бюджетному року, для якого Конг­рес повинен схвалити бюджетні призначення.

Формування бюджету починається не пізніше весни кожного року, найменше за 9 місяців до його передачі в Конгрес і за 18 мі­сяців — до початку фінансового року. Президент установлює за­гальні напрямки бюджетної і фінансової політики. Спираючись на ці вказівки Адмінісіпративно-бюд.жетне управління (АБУ) разом з Міністерством фінансів працює над визначеннями особливих політичних вказівок і рівня планування для відомств як па май­бутній бюджетний рік, так і на наступні чотири роки, щоб керува-

ти підготовкою їхніх бюджетних запитів. Рішення визначаються також оцінками економічного становища, підготовленими разом з Радою економічних радників, А БУЇ Управлінням казначейства.

Робота Конгресу над бюджетом. «Бюджет уряду США» до­дається до бюджетного послання президента Конгресу, надходячи туди в січні (найпізніше в лютому), за 9 місяців до початку нового фінансового року (фінансовий рік у США з 1976 р. починається 1 жовтня і закінчується ЗО вересня наступного року). Розгляд бюд­жету Конгресом починається відразу ж після його передачі прези­дентом. Бюджетне рішення встановлюється постійними комітета­ми з бюджету Сенату і Палати представників. Уже 15 квітня вони повинні представити першу спільну бюджетну резолюцію, на прийняття якої Конгресу виділяється місяць. Це важливий бю­джетний документ і віха в бюджетному процесі. У ній містяться контрольні цифри доходів і витрат з розробкою за функціональни­ми категоріями. Спираючись на встановлені цією резолюцією бю­джетні орієнтири, у численних комітетах Конгресу готуються кон­кретні законопроекти з податків та асигнувань. Після завершення цієї роботи, але не пізніше 15 вересня, Конгрес приймає другу спільну бюджетну резолюцію. На відміну від першої, вона носить остаточний і директивний характер. Технічно саме друга бюджет­на резолюція і є власне бюджетом. Процедурні питання проход­ження бюджету постійно удосконалюються, та існує традиція постійного реформування законодавчих і підзаконних актів.

Важливо підкреслити, що федеральний бюджет США, як і раніше, базується на однорічній основі, а оцінки, що містяться в ній, на наступні чотири роки призначені для полегшення робо­ти над новим бюджетом.

Більшість витрат за рік не проходять через постанови про бюд­жетні призначення для даного року. Майже всі податки і більшість інших доходіі випливають з постійних законів. Податкові законо­проекти розробляються в Комітеті шляхів і способів вишукування коштів Палати представників і Фінансовому комітеті Сенату.

Зміцнення бюджету. Закон «Про вирівнювання бюджету і контроль за дефіцитом» від 1985 р. (відомий як закон Гремма-Рудмана-Холінгса) обмежує прийняття законів, які збільшують витрати і зменшують доходи, і доповнений також загальним За­коном «Про бюджетне узгодження» від 1993 р.

Закон «Про вирівнювання бюджету» поділяє витрати на два

рілгш" ^: гт ррп/ТМч^г\/ряпі і гтгя тті (< яіс\ іттпіті їГЯ'Зї/тятпппкгст пі^сіті'аікппиАли} Затвердлсувані витрати утворюються шляхом прийняття щоріч­них постанов про бюджетні призначення. Витрати на заробітну плату й піші поточні витрати урядових відомств звичайно затвер­джуються постановою про призначення. Сталі витрати визнача­ються постійними законами. Втрати на лікарську допомогу ста­рим та інвалідам, страхування від безробіття і на підтримку ціп на сільськогосподарську продукцію є прикладом сталих витрат, оскільки вони дозволені постійними законами. Закон окремо виз-пачас фінансування програми маркування продуктів як сталі ви­трати, хоча кошти визначаються постановою про призначення.

Закон розглядає доходи за тими ж правилами, які застосову­ються до сталих витрат, пгл< і ттьки доходи звичайно визна чаються постійними законами. Н а відміну від сталих втрат і доходів, за­кон стримує затверджувані витрати шляхом встановлення дола­ рових меж на бюджетні повноваження і на витрати для кожного фінансового року.

Дія законів, котрі збільшують сталі витрати або зменшують доходи, обмежується застосуванням правила «плати як можеш». ЗІ цим правилом загальна дія законодавства щодо сталих витрат чи доходів не повинна збільшувати дефіцит. Дозволене підви­щення соціальних виплат, наприклад, повинно бути покрите зменшенням інших сталих вшрат чи збільшенням доходів.

Правило «плати як можеш» не застосовується для збільшення сталих втрат чи зменшення доходів, передбачених уже прийня­тими законами. Наприклад, сталі витрати на соціальні програми, такі як страхування від безробіття, збільшуються, коли зростає число покупців страхової допомоги; а багато виплат підвищу­ються за діючими законами на показник інфляції. Податкові до­ходи зменшуються, коли знижується прибуток підприємців як підсумок економічних умов. Щоб вирішити проблему збільшен­ня сталих витрат, президент Клінтон, наприклад, використову­вав розпорядження №12857 і зменшив показники для сталих ви­трат (за винятком страхування внесків і виплати відсотків по

держборгу) на 1994-1997 р.

Закон Гремма-Рудмана-Холінгса зобов'язує АБУ зробити оцінки і розрахунки, що визначають застосування секвестру, і на­дати їх президенту і Конгресу. Бюджетне управління Конгресу (БУК) зобов'язане зробити такі ж оцінки і розрахунки, а керівник АБУ зобов'язаний пояснити різницю між показниками двох відомств. Оцінки і розрахунки АБУ становлять основу для роз-

поряджень на відсікання втрат, які видаються президентом. Роз­порядження президента не можуть змінити подробиці доповіді АБУ. Служба загального обліку (вищий орган державного фінан­сового контролю) зобов'язана підготувати узгоджену доповідь.

Виконання бюджету. Після затвердження федерального бюд­жету Конгресом починається його виконання: міністерства і відомства федерального уряду виконують видаткову, а міністер­ство фінансів — дохідну частину. Закон зобов'язує президента розподіляти кошти, які виділяються для більшості виконавчих відомств. Президент передає ці повноваження АБУ і БУК для розподілу коштів за тимчасовими термінами (звичайно за квар­талами фінансового року), а іноді і за видами діяльності. Відом­ства можуть вимагати видалення єдиної суми, щоб пристосовува­тися до мінливих обставин.

Контроль за виконанням бюджету покладений на Адмініст­ративно-бюджетне управління і на Міністерство фінансів. Якщо, перша організація формує і виконує бюджет, то друга — збирає федеральні податки, друкує національні гроші, здійснює митні функції й ін. Широкими правами в галузі поточного і подальшо­го контролю володіє Головне контрольне управління, безпосеред­ньо підзвітне Конгресу США.

5.4. Бюджетний дефіцит і динаміка державного боргу

Альфою і омегою внутрішньої політики США в останні 20 років був федеральний бюджет і проблеми, пов'язані з ним: бюджетний дефіцит і державний борг.

У 60-і рр. в практиці державного регулювання і стимулювантія економіки взяв гору кейнсіанський підхід, що трактував дефіцит­не фінансування як один з магістральних напрямків бюджетної політики федерального уряду. Однак хронічні дефіцити федераль­ного бюджету першої половини 70-х рр. призвели до погіршення такого бюджетного параметра, як частка виплачуваних нетто-відсотків по державному боргу у витратах федерального уряду. 18 лютого 1981 р. президент Р. Рейган, виступаючи перед Конг­ресом, виклав свою програму економічного відродження «Новий шлях для Америки». Рейган збирався за якихось 3-4 роки майже цілком ліквідувати основний блок федеральних соціально-еко-номічних програм. Результатом компромісу з Конгресом став «бюджетний Дюнкерк» середини 80-х рр. У 1983 фін. р. дефіцит федерального бюджету досяг рекордного рівня за весь після­воєнний період, підскочивши з 2, 8% ВВШ у 1980 фін. р. до 6, 3%. В абсолютному вираженні він виріс майже в три рази — з 73, 8 млрд. дол., до 207, 8 млрд. дол. (табп. 5.3). Після цього дефіцити бюджету США, перейшовши за рівень 200 млрд. дол. так і не опускалися нижче цієї відмітки протягом десятиріччя.

Слід зазначити, що на початок 80-х рр. хронічні дефіцити фе­дерального бюджету об'єктивно викликали стан, при якому вони всі більшою мірою стали носити структурний характер; це озна­чало, що бюджетні дефіцити зростали навіть у період економіч­ного підйому при досягненні умови «повної зайнятості». «Подат­кові революції» 1981-го і 1986 р. ще більше загострили проблему вихідної розбалансованості федерального бюджету.

Бюджетна політика адміністрації Буніа із самого початку своєї діяльності усвідомлювала, що навряд чи зможе переломити негативні тенденції до наростання розмірів дефіцитів. У спішно­му порядку восени 1990 р. був прийнятий закон «Про контроль за бюджетом». Зростаючий дефіцит і державний борг створили в багатьох провідних американських економістів уявлення про те, що «держава в даний час живе в бюджетній в'язниці, з якої не­має виходу».

Демократична адміністрація Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., одержала від республіканців досить суперечливу спадщину в бюджетно-економічній сфері. З одного боку, еконо­міка США перебувала на підйомі, який тривав не тільки в 1993 р., а й у 1997 р., щоправда, різко уповільненими темпами. З іншого боку, на новій адміністрації «завис» рекордний в американській історії бюджетний дефіцит: у 1992 фін. р. —-290, 4 млрд. дол. Неприємна..особливість бюджетної ситуації, успадкованої Клінтоні в ською адміністрацією, полягала в тому, що дефіцит, автоматично збільшуючи щорічний розмір держав­ного боргу (зокрема, у 1992 фін. р. борг федерального уряду ста­новив астрономічну величину в 4 трлн. дол., або 67, 4% ВВП), у якийсь момент міг спровокувати різке збільшення обсягу вип­лачуваних по ньому відсотків (1992 фін. р. виплачувані нетто-відсотки також досягай свого рекордного показника в 200 млрд. дол., і на них припало 14, 4% усіх федеральних витрат), обсяг яких навіть міг зрівнятися чи перевищити розміри самого дефіциту, і тоді практично будь-які заходи щодо зменшення розміру дефіци­ту вже не дали б ніякого реального результату.

У 1993 р. був прийнятий закон «Про загальні бюджетні узго­дження». Бюджетна політика адміністрації Клінтона була спря­мована на скорочення майже 300-мільярдного дефіциту феде­рального бюджету за рахунок скорочення непродуктивних військових витрат і збільшення прибуткових податків для 1, 2% населення з найвищим рівнем доходу. Закон підвищив рівень оподатковування для найзаможніших платників податків, вста­новивши дві нові податкові ставки в розмірі 36% і 39, 6%, а також додатково ввів 10%-ий податок для осіб з річним доходом понад 250 тис. дол. Був обговорений 35-відсотковий максимальний рівень оподаткування прибутку корпорацій, а найвища податко­ва ставка прибутків бізнесу зросла на 2 пункти —до 36%о.

У лютому 1994 р. адміністрація Клінтона представила Конг­ресу бюджетну стратегію і свою систему бюджетних пріоритетів, перелічених аж до 1999 фін. р. Вступ у силу закону «Про загальні бюджетні узгодження» призвів до сукупного скорочення дефіци­ту федерального бюджету за період з 1994 р. по 1998 р. більш ніж на 924 млрд. дол. |

Збільшення податків поєднувалося з певним скороченням ча­стки видаткової частини федерального бюджету у ВВП США, яка знизилася з 22, 5% у 1992 фін. р. до 20, 8% у 1996 фін. р., що, бе­зумовно, сприяло стимулюванню економічного зростання і за­безпечило підвищення життєвого рівня більшої частини амери­канського населення.

У результаті, за два роки перебування при владі адміністрації вдалося зменшити дефіцит федерального бюджету на 1/3 — у 1994 фін. р. він становив 202, 3 млрд. дол. Правда, зниження дефіциту було досягнуто не в останню чергу за рахунок того, що реальні темпи приросту ВВП (у незмінних цінах 1987 р.) у 1993 р. становили 3, 1%, а в 1994 р. — 4%, що є одним із кращих показ­ників у розвитку економіки США за останні 7 років. У період 1994-1996 фін. р. бюджетний дефіцит скоротився вдвічі і до кінця 1996 р. становив 107, 3 млрд. дол. Це дало можливість Б. Клінто­нові бути переобраним на другий термін і використовувати дефіцит у такому розмірі для стимулювання розвитку амери­канської економіки та фінансування нових соціальних програм, серед яких адміністрація особливу увагу приділяла програмам медичного обслуговування населення США. У 1997 фін. р. була досягнута бюджетна збалансованість — дефіцит становив 21, 9 млрд. дол., або 0, 3% ВВП.

Таблиця 53 Показники дефіциту і профиціту федерального бюдоісету СІЛА

Слід визнати, що серед фіскальних факторів скорочення бюд­жетного дефіциту в період 1993-1997 рр. головну роль зіграло зменшення військових витрат; У період з 1988-го по 1997 фін. р. військовий бюджет США скоротився з 5, 9 до 3, 4% ВВП. Важливою частиною скорочення військових витрат за період 1991-1997 рр. стало зменшення чисельності збройних сил з 2 млн. до 1, 4 мли", чоловік і цивільних службовців міністерства оборони — з 1 млн. до 800 тис. чоловік.

У 1999 р., вже після того, як профіцит федерального бюджету став цілком відчутною реальністю, АБУ опублікувало прогноз бюджетного профіциту в 1999 фін. р. і на період до 2004 фін. р. (табл. 5.3).

У щорічному посланні «Про становище країни» Б. Клінтон у січні 1999 р. визначив напрямки використання коштів профіци­ту федерального бюджету в наступні 15 років. Впливові ділові ко­ла США останнім часом усе активніше виступали з ідеєю викори­стовувати профіцит для пріоритетного списування боргу феде­рального уряду, загальний розмір якого на межі століть становив 5, 5 трлн. дол., або близько 85% ВВП.

Сьогодні Конгрес особливо не наполягає на збалансованості бюджету в ім'я забезпечення національної безпеки. В галузі військових програм адміністрація Буша-молодшого рішуче вису-

ває як основне завдання проведення стратегії і витрат на озбро­єння у відповідність з «викликом майбутнього і півсторіччя». Основний пріоритет віддається створенню «у найкоротший термін» системи протиракетної оборони. У бюджеті передбачені кошти па підвищення оплати і поліпшення житлових умов військовослужбовців. У результаті в 2003 р. державні витрати США істотно зросли і стануть одним із джерел зростання ВВП.

Дж. Бути не міг дозволити собі відмовитися від операції в Іра­ку тому, що на ній багато в чому тримається його президентство. Практично ніяк не виявивши себе за два роки правління, він ро­зуміє, іцо успішна операція в Іраку з запасом перекриє численні невдачі і провали: очевидне ослаблення економіки, нерозв'я-заність проблем охорони здоров'я, освіти, нездатність забезпечи­ти безпеку нації, а також серйозні дипломатичні прорахунки, наприклад, нинішнє загострення відносин з Північною Кореєю, які свідчать про відсутність цілісної зовнішньої політики. Але ж не так далеко нові президентські вибори. На боротьбу з терорис­тичною організацією «Аль-Каїдою» у бюджеті передбачений до­датковий 1 млрд. дол.

Як наслідок, дефіцит збережеться щонайменше у першому півріччі. Відмітимо, що ця тенденція спостерігається вже сьогод­ні, тому що в першому кварталі 2002 р. уряд оголосив про дефіцит у 64 млрд. дол.

5.5. Фінанси місцевих органів влади і міжбюджетні відносини

За своїми розмірами місцеві бюджети менші за федеральний і становлять близько 1 трли. дол. Основу дохідної частини бюд­жетів штатів становлять прибутковий податок на приватних осіб, податок на прибуток корпорацій, податок із продажів. Якщо пер­ші два податки вносяться у федеральний бюджет, як уже відзна­чалося, за єдиними ставками по всій території країни, то надход­ження в бюджети штатів відбувається за нормативами, що встановлюються місцевими органами законодавчої влади. На­приклад, у штатах Аляска, Невада і деяких інших взагалі немає прибуткового податку на приватних осіб, тоді як у Каліфорнії він досягає 11° о від оподатковуваного доходу. Така ж диференціація в ставках податку на прибуток корпорацій — від відсутності цьо­го податку в Тсхасі, Південній Дакоті —до максимальної ставки в розмірі 12, 25% у штаті Пенсільванія.

певною мірою капітальні витрати компаній. У 70-і рр. почалася лібералізація процентних ставок на фінансових ринках, що вклю­чала не тільки звільнення позичкового відсотка, а й відсотка по депозитах та інших інструментах мобішзації коштів банками і під­приємствами, що довгий час встановлювався на заниженому рівні.

Представницька група приватних фінансових організацій — звичайні банки, серед яких виділяються 11 найбільших, так зва­них міських банків, які мають широку мережу по всій Японії і ак­тивних у міжнародному бізнесі. Діяльність регіональних банків (близько 130) обмежена певною територією.

Інша група приватних фінансових організацій — різні спеціалі­зовані фінансові установи: один спеціальний банк для здійснення валютних операцій, три банки довгострокового фінансування, сім траст-банків, що також спеціалізуються на довгостроковому фінан­суванні. У складі спеціалізованих фінансових організацій для дрібного і середнього бізнесу в Японії існують приблизно 450 кредит­них асоціацій кооперативних організацій і близько 400 кредитних союзів. Є також 47 трудових банків, які працюють з невеликими ко­штами працівників. Серед інших фінансових організацій є ЗО ком­паній страхування життя, 24 компанії майнового страхування і 270 компаній по операціях з цінними паперами.

Японську фінансову систему поєднує міоюбаиківська інфор­маційна система телекомунікацій, яка є найбільш розвинутою у світі, тому що, пов'язуючи за допомогою комп'ютерної мережі приблизно 5300 фінансових організацій і 42000 філій, дозволяє одержувати переведені з будь-якого місця кошти в той же день.

6.3. Бюджетний устрій і бюджетна система Японії

Японія — конституційна монархія. Відповідно до діючої з 1947 р. конституції імператор є «символом держави і єдності на­роду», його статус визначається волею всього народу, якому на­лежить суверенна влада.

Вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган — парламент, що складається з двох палат: Палати представників (512 депутатів) і Палати радників (252 депутати). Термін повнова­жень депутатів Палати представників — 4 роки, Палати рад­ників — 6 років (з переобранням половини складу кожні три роки). Виконавча влада здійснюється кабінетом міністрів на чолі з прем'єр-міністром.

Крім традиційного фінансування країни через поточний оюд-жет, дохідна частина якого формується за рахунок податків, у Японії існує і паралельна, теж державна, система фінансування економічних проектів, але із залученням позабюджетних, у тра­диційному розумінні, коштів. Ця система називається державною інвестиційною програмою і використовується для розвитку пріоритетних, з погляду держави, виробництв та об'єктів. Таким чином, фактично уряд Японії має реальний важіль проведення структурної і промислової політики.

Подібне розмежування в державному фінансуванні має в Японії давню історію. Воно виникло ще в період Мейдзі (1868-1912 р.) і бере свій початок з рішення уряду в 1878 р. вико­ристовувати поштові заощадження громадян з метою промисло­вого розвитку. Сьогодні ця система існує у вигляді так званої Програми державних позик та інвестицій.

Крім джерел надходження коштів, Програма державних по­зик та інвестицій відрізняється від загальнодержавного бюджет­ного фінансування і тим, що її кошти виділяються на умовах зво-ротності, терміновості і платності. Капіталовкладення і позики, отримані компаніями в рамках цієї програми, підлягають повно­му поверненню з нарахуванням відсотків, які сьогодні встанов­люються в основному на рівні приватних кредитних установ.

Програма розробляється урядом одночасно з підготовкою проекту «звичайного» поточного бюджету, але окремо від нього. Японський інвестиційний бюджет також проходить щорічне за­твердження в парламенті. Фінансовими джерелами Програми державних позик та інвестицій є:

1) система поштових заощаджень громадян; 2) система по­штового страхування життя; 3) пенсійні фонди; 4) спеціальний рахунок промислового інвестування; 5) гарантовані урядом зо­бов'язання і позики.

Програма державних позик та інвестицій оперує в даний час капіталами, що досягають 10% вартості ВВП. Це приблизно відповідає сумі, що становить 2/3 загальних витрат бюджету.

6.4. Державний бюджет, склад ■ і структура його доходів та витрат

Доходи і витрати бюджету мають певне групування, яке містить розділи, статті і параграфи. Доходи підрозділяються на 7 розділів, II статей і 43 параграфи, витрати - на 13 розділів, 41 статтю і 242 параграфи. Характерною рисою бюджету Японії є те, що неви­користані кошти переходять на наступний бюджетний рік.

Дохідна частина бюджету Японії складається з податкових і неподаткових надходжень. Серед податкових надходжень близь­ко 40" о становить прибутковий податок з фізичних осіб, близько 30% - - податок на прибуток юридичних осіб (на прибуток ком­паній) і також близько 30% — непрямі податки (стягнуті з прода­жу алкогольних напоїв, сигарет, предметів розкоші). У порівнянні з іншими країнами частка неподаткових надходжень у Японії до­сить висока. Сюди входять доходи від орендної плати, продажу зе­мельних ділянок та іншої нерухомості, пені, штрафи, доходи від лотерей, позики і т.п. Особливість Японії полягає в тому, що по­казник питомої ваги державних витрат у ВВП країни є одним з найменших серед показників розвинутих країн (9, 3% у 1991 р.).

Реалізація державного бюджету здійснюється в трьох основ­них формах: прямі виплати (в основному на утримання адмініст­ративного апарату), витрата коштів по спецрахунках (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, громадські роботи, оборо­на) і фінансова допомога місцевим адміністраціям.

Величезну частину витрат державного бюджету становлять соціальні витрати. А серед них — пенсії по старості й інваліднос­ті. Це пов'язано з тим, що чисельність даної категорії постійно зростає і до 2025 р. досягне 5, 2 млн. чоловік проти 2 млн. у 1993 р. Крім того, через зростання тривалості життя і збільшення періо­ду трудової активності цієї категорії населення, а також недо­стачі молодої робочої сили люди похилого віку стануть важли­вим компонентом ринку праці.

Пенсійна система * Японії досить складна і багатошарова. Коштами державного бюджету забезпечується 1/3 виплат базової пенсії. Інше виплачується за рахунок різних пенсійних фондів.

За рахунок бюджету фінансується в Японії так звана суспільна допомога. Вона охоплює тих, хто сам не може забезпечити міні­мальний рівень життя. Така допомога надається на основі Зако­ну «Про гарантії прожиткового мінімуму» і виплачується за сімо­ма номінаціями: на повсякденні потреби, освіту, житло, медичне обслуговування, материнство, по безробіттю, на похорони. У се­редині 90-х рр. її одержували 0, 7%) населення проти 2, 4% у 1951 р., коли закон був прийнятий. До 2025 р. планується підняти витра­ти на соціальне забезпечення і, зокрема, підвищити рівень

соціальної захищеності всіх нужденних. 75% виплат по суспільній допомозі надаються з центрального бюджету, 25% — з бюджетів місцевих органів влади.

Реалізуючи програму науково-технічного прогресу, уряд Японії збільшує державні асигнування на НДДКР. Особлива ува­га, що приділяється науці й освіті, пояснюється тим, що вони пе­ретворилися в головний структурний фактор економічного зрос­тання: якщо в 1960-1970 рр. приріст ВВП забезпечувався за їх ра­хунок на 57%, то в 19851-1995 рр. цей показник піднявся до 75-80%. Серед витрат на науку 13% становлять асигнування на соціальні науки, а 87% — на природні і технічні. В найближчі ро­ки намічено ліквідувати існуючий перекіс у фінансуванні.

За рахунок державного бюджету фінансуються дорожнє будів­ництво, роботи з розвитку авіаційного і залізничного транспорту, системи зв'язку, витрати з ліквідації наслідків стихійних лих і т.п.

[Д о стосується військових витрат, то їх рівень у Японії, у порів­нянні з іншими розвинутими капіталістичними країнами, досить низький. Військові витрати в Японії не виходять за межі 1% ВВП.

Щорічно росте така стаття бюджету, як витрати по державно­му боргу. У 1997-1998 рр. їхня частка становила 21, 7%. На­прикінці 1997 р. парламент Японії прийняв закон «Про реформу фінансової системи», де запропоновано до 2000 р. домогтися, щоб витрати поточного року не перевищували витрати попереднього.

Встановлено такі показники витрат на 2000 фін. р. у порів­нянні з 1997 р.: збільшені витрати на соціальне забезпечення при­близно на 6%, витрати на заохочення науки і техніки — на 5%; збережені в колишніх розмірах витрати на культуру й освіту, оборону, на заходи у сфері енергетики, на підтримку малого і се­реднього підприємництва; зменшені витрати на підприємства суспільного сектору більш ніж на 7%, на урядову допомогу краї­нам, що розвиваються, — на 10%, на дотації органам місцевого самоврядування — на 27%.

6.5. Бюджетний процес і державний фінансовий контроль у Японії

Фінансовий рік у Японії починається 1 квітня і закінчується 31 березня наступного року. Підготовка проекту бюджету здійснюється Міністерством фінансів і його департаментами. Інші міністерства і відомства готують пропозиції щодо обсягу і II статей і 43 параграфи, витрати - на 13 розділів, 41 статтю і 242 параграфи. Характерною рисою бюджету Японії є те, що неви­користані кошти переходять на наступний бюджетний рік.

Дохідна частина бюджету Японії складається з податкових і неподаткових надходжень. Серед податкових надходжень близь­ко 40" о становить прибутковий податок з фізичних осіб, близько 30% - - податок на прибуток юридичних осіб (на прибуток ком­паній) і також близько 30% — непрямі податки (стягнуті з прода­жу алкогольних напоїв, сигарет, предметів розкоші). У порівнянні з іншими країнами частка неподаткових надходжень у Японії до­сить висока. Сюди входять доходи від орендної плати, продажу зе­мельних ділянок та іншої нерухомості, пені, штрафи, доходи від лотерей, позики і т.п. Особливість Японії полягає в тому, що по­казник питомої ваги державних витрат у ВВП країни є одним з найменших серед показників розвинутих країн (9, 3% у 1991 р.).

Реалізація державного бюджету здійснюється в трьох основ­них формах: прямі виплати (в основному на утримання адмініст­ративного апарату), витрата коштів по спецрахунках (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, громадські роботи, оборо­на) і фінансова допомога місцевим адміністраціям.

Величезну частину витрат державного бюджету становлять соціальні витрати. А серед них — пенсії по старості й інваліднос­ті. Це пов'язано з тим, що чисельність даної категорії постійно зростає і до 2025 р. досягне 5, 2 млн. чоловік проти 2 млн. у 1993 р. Крім того, через зростання тривалості життя і збільшення періо­ду трудової активності цієї категорії населення, а також недо­стачі молодої робочої сили люди похилого віку стануть важли­вим компонентом ринку праці.

Пенсійна система * Японії досить складна і багатошарова. Коштами державного бюджету забезпечується 1/3 виплат базової пенсії. Інше виплачується за рахунок різних пенсійних фондів.

За рахунок бюджету фінансується в Японії так звана суспільна допомога. Вона охоплює тих, хто сам не може забезпечити міні­мальний рівень життя. Така допомога надається на основі Зако­ну «Про гарантії прожиткового мінімуму» і виплачується за сімо­ма номінаціями: на повсякденні потреби, освіту, житло, медичне обслуговування, материнство, по безробіттю, на похорони. У се­редині 90-х рр. її одержували 0, 7%) населення проти 2, 4% у 1951 р., коли закон був прийнятий. До 2025 р. планується підняти витра­ти на соціальне забезпечення і, зокрема, підвищити рівень

соціальної захищеності всіх нужденних. 75% виплат по суспільній допомозі надаються з центрального бюджету, 25% — з бюджетів місцевих органів влади.

Реалізуючи програму науково-технічного прогресу, уряд Японії збільшує державні асигнування на НДДКР. Особлива ува­га, що приділяється науці й освіті, пояснюється тим, що вони пе­ретворилися в головний структурний фактор економічного зрос­тання: якщо в 1960-1970 рр. приріст ВВП забезпечувався за їх ра­хунок на 57%, то в 19851-1995 рр. цей показник піднявся до 75-80%. Серед витрат на науку 13% становлять асигнування на соціальні науки, а 87% — на природні і технічні. В найближчі ро­ки намічено ліквідувати існуючий перекіс у фінансуванні.

За рахунок державного бюджету фінансуються дорожнє будів­ництво, роботи з розвитку авіаційного і залізничного транспорту, системи зв'язку, витрати з ліквідації наслідків стихійних лих і т.п.

[Д о стосується військових витрат, то їх рівень у Японії, у порів­нянні з іншими розвинутими капіталістичними країнами, досить низький. Військові витрати в Японії не виходять за межі 1% ВВП.

Щорічно росте така стаття бюджету, як витрати по державно­му боргу. У 1997-1998 рр. їхня частка становила 21, 7%. На­прикінці 1997 р. парламент Японії прийняв закон «Про реформу фінансової системи», де запропоновано до 2000 р. домогтися, щоб витрати поточного року не перевищували витрати попереднього.

Встановлено такі показники витрат на 2000 фін. р. у порів­нянні з 1997 р.: збільшені витрати на соціальне забезпечення при­близно на 6%, витрати на заохочення науки і техніки — на 5%; збережені в колишніх розмірах витрати на культуру й освіту, оборону, на заходи у сфері енергетики, на підтримку малого і се­реднього підприємництва; зменшені витрати на підприємства суспільного сектору більш ніж на 7%, на урядову допомогу краї­нам, що розвиваються, — на 10%, на дотації органам місцевого самоврядування — на 27%.

6.5. Бюджетний процес і державний фінансовий контроль у Японії

Фінансовий рік у Японії починається 1 квітня і закінчується 31 березня наступного року. Підготовка проекту бюджету здійснюється Міністерством фінансів і його департаментами. Інші міністерства і відомства готують пропозиції щодо обсягу і

и місцеві податки

□ відрахування від загальнодержавних податків

!

■ дотації держави на здійснення і загальнонаціональних заходів

Ш1 неподаткові надходження

Рис. 6.1. Структура доходів місцевих органів влади Японії в 90-х рр.

14, 33 трлн. єн, або 17, 8%, дали відрахування від загальнодержав­них податків] 10, 65 трлн. єн, або 13, 2%), становили дотації держа­ви на здійснення загальнонаціональних заходів] інші 21, 98 трлн. єн, або 27, 3% доходів місцевих бюджетів, — це неподаткові надход-оісення, включаючи позики.

Дана діаграма свідчить про те, що в Японії місцеві податки не домінують у місцевих бюджетах, становлячи менше половини їх і дохідної частини. Це відрізняє японську податкову систему від північноамериканської, де місцеві податки перевищують 2/3 бю­джету муніципалітетів. Місцеві органи влади Японії мають пра­во регулювання своїх податків, але не встановлення їх.

За рахунок коштів місцевих органів влади в Японії фінансу­ються розвиток виробничої інфраструктури, заходи, пов'язані з ліквідацією наслідків стихійних лих. Крім того, через місідеві бю­джети здійснюються витрати на підготовку робочої сили, випла­ту різних допомог, пєрісій. Значна частина бюджетних коштів ви­трачається на утримання місцевих органів влади, у тому числі поліції, органів суду і прокуратури.

Вивчаючи витрати місцевих органів влади, необхідно відзна­чити, що їхня питома вага у ВВП значно більше питомої ваги у ВВП витрат центрального уряду (табл. 6.2).

Таблиця 6.2 Питома вага дероюавних витрат Японії у ВВП у 1966-1991 рр., %о

економіки: був здійснений новий поворот в економічній політиці. Однак якщо в СІНА і Великобританії в цей час затвердилася неоконсервативна (ліберальна) модель економіки, то у ФРН її «пом'якшений» варіант.

Однією з важливих складових нового економічного курсу стала кампанія приватизації державного сектору. Завдяки новій політиці вдалося домогтися зниження частки держави у ВВП, скоротити бюджетний дефіцит, знизити рівень інфляції, домогти­ся помірних темпів економічного зростання. Приватизація дер­жавної власності у ФРН проходила у формі зниження частки держави в акціонерному капіталі компаній при збереженні в ряді випадків переважного впливу держави, тобто можливості здійснювати регулюючі функції. Процес приватизації торкнувся не тільки промислових компаній, а й державної власності у сфері інфраструктури, зокрема, в галузі транспорту, зв'язку, комуналь­ного господарства.

Важливою частиною неоконсервативної політики держави в 80-і рр. стала податкова реформа. У ході її реалізації були зни­жені прямі податки на прибуток компаній і на доходи громадян, зате непрямі податки зросли. Додаткове навантаження на феде­ральний бюджет у зв'язку з об'єднанням Німеччини вимагало підвищення певних податків і в 90-і рр.

- з кризою 1992-1993 рр., однією з найглибших за післявоєнну історію країни, що стало своєрідним завершенням чергового етапу циклічного розвитку економіки, об'єднана Німеччина впоралася, спираючись на ті ж інструменти моделі соціального ринкового господарства, які використовувалися в 80-і рр. У той же час ця криза виявила проблемні сфери, де певні елементи концепції соціального ринкового господарства вимагають сво­го реформування. У першу чергу це стосується структурного безробіття, що продовжує залишатися на високому рівні. У І 990 р. відбулося об'єднання Німеччини: згідно з Договором між ФРН і НДР про створення валютного, економічного і соціаль­ного союзу та Договору про державне об'єднання, які набули сили 1 липня і З жовтня 1990 р. відповідно. Конституція і принципи соціального ринкового господарства ФРН поширилися на тери­торію колишньої НДР. У результаті швидкого об'єднання (злит­тя) і включення НДР в економічний простір Західної Німеччини на Східну Німеччину була перенесена майже вся інституціопаль­на структура, правові основи і законодавчі норми ефективно

функціонуючої політичної й економічної системи ФРН. У ко­лишній НДР була відразу введена одна з найбільш сильних ва­лют у світі — німецька марка, розвинута банківська система, уп­равління фінансами і т.п. Слідом за лібералізацією економіки і досягненням макроекоиомічної фінансової стабілізації пішло здійснення приватизації, яка закінчилася в основному до 1994 р., і поступова зміна структури господарства.

Західна Німеччина зустріла об'єднання добре підготовленою в економічному і фінансовому відношенні. Наприкінці 80-х рр. її господарство характеризувалося стійким станом державних фінан­сів, значним позитивним сальдо платіжного балансу за поточними операціями, високим обсягом чистих зарубіжних активів і ста­більною валютою. Спираючись на таку основу, вдалося здійснити об'єднання без якої-небудь загрози внутрішньої стабільності.

У той же час різкість перетворень обумовила і безліч проблем, особливо соціальних: закриття багатьох підприємств, які не вит­римують конкуренцію з західними виробниками, зростання без­робіття. Негативні соціальні й інші наслідки були пом'якшені значними трансфертами державних фінансових коштів із Західної в Східну Німеччину, які за період 1991-1998 рр. становлять у сумі приблизно 1, 4 трлн. нім. марок. Широкомасштабна фінансова та інша підтримка з боку старих федеральних земель є важливою пе­ревагою колишньої НДР у порівнянні з Росією, країнами Цент­ральної і Східної Європи колишнього соціалістичного табору.

8.2. Бюджетний устрій і бюджетна система Німеччини

У Німеччині діє конституція (основний закон), прийнята в 1949 р. Глава держави — президент, який обирається на 5 років Федеральними зборами, що складаються з членів Бундестагу і та­кого ж числа членів Ландтагів (парламентів земель). Федеральний президент не входить ні до складу уряду, ні законодавчих органів.

Законодавча влада представлена Бундестагом (у складі 496 де­путатів, до яких входять представники народу, що обираються шляхом прямих і загальних виборів на 4 роки) і Бундесратом (що складається з членів уряду земель, які їх призначають і мають право відкликати). Крім того, існує Об'єднаний комітет, що скла­дається на 2/3 з депутатів Бундестагу і 1/3 членів Бундесрату.

Виконавча влада належить уряду на чолі з федеральним канцле­ром — головною фігурою конституційного механізму Німеччини.

Уряд координує і контролює роботу всіх міністерств. Усі землі мають власні конституції, виборні законодавчі органи й уряди на чолі з прем'єр-міністром.

Учасники державних органів влади і їхніх структурних підроз­ділів, що беруть участь у бюджетному процесі: уряд — Міністер­ство фінансів] представницькі органи — Бундестаг — Бюджетний комітет (традиційно склалося, що глава цього комітету оби­рається від представникір опозиційних партій), підкомітет з пе­ревірки звітності (бере участь у перевірці виконання бюджету), не­значна кількість працівників з бюджетних питань; Федеральна роз­рахункова палата] Бундесрат (затверджує закон про бюджет як верхня палата Парламенту); Федеральний казначейський двір. Крім того, забезпечується широка участь науковців і громадськості.

Бюджетна система Німеччини в даний час містить у собі бюд­жет федерації, бюджети 16 земель і понад 11 тис. громад, які утво­рюють ще й округи. У фінансовій статистиці Німеччини всі пе­релічені ланки об'єднані в поняття «зведений (консолідований) дер­жавний бюджет», показники якого звільнені від повторного об­рахунку, пов'язаного із взаєминами між бюджетами різних рівнів. Бюджетний устрій базується на сильній децентралізованій фе­деральній системі, яка дає велику владу 16 землям, і формах політики, побудованих на згоді, при яких рішення приймаються, наскільки це можливо, з мовчазної згоди головних партій — хри­стиянських демократів і соціал-демократів.

8.3. Міжбюджетні відносини і фінансове вирівнювання у ФРН

На рівні земель діє уряд і парламент (Ландтаг). У складі уря­ду землі діє Міністерство фінансів, яке по відомчій лінії підко­ряється федеральному Міністерству фінансів.

Головні фінансові управління і податкові інспекції є структур­ними підрозділами Міністерства фінансів і одночасно вони діють як представники федерації. Головне фінансове управління (ГФУ) або Верховна фінансова дирекція існує тільки на рівні земель і ке­рує підвідомчими податковими інспекціями. Керуючий ГФУ — президент, який призначається по черзі то федерацією, то землею.

У ФРН нараховується 40 видів податків, розподіл повнова­жень зі збирання яких здійснюється відповідно до ст. 108 Консти­туції. Загальними податками є: прибутковий податок, податок на корпорації, податок з обороту. До федеральних податків нале-

жать, доходи від фінансових монополій, митні збори, податок з вантажного автотранспорту; разовий податок на майно, податок па користь Європейського Союзу. Податкова система земель на­раховує близько 25 податків. Землі одержують податки на майно, спадщину, при придбанні земельної ділянки, на автомобілі, па пиво, на проведення лотерей, кінних перегонів та утримання гральних будинків, податок на пожежну охорону. Ці податки да­ють понад 85% усіх податкових надходжень земель. Велику пито­му вагу займають платежі із соціального страхування, що вклю­чаючі, внески па медичне і пенсійне страхування та страхування по безробітно. Громади одержують промисловий, поземельний податок і місцеві податки (на собак, на охорону і риболовлю, на друге житло).

Місцеві бюджети, як уже відзначалося, хронічно дефіцитні. Вони обтяжеиі боргами. Особливо висока частка боргів у гро­мад. Постійне використання позик на покриття бюджетних дефіцитів і фінансування капіталовкладень підсилює зростання місцевої заборгованості і є однією з причин погіршення фінансо­вого стану місцевих бюджетів.

Переплетення між федерацією, землями й округами в Німеч­чині настільки тісне, що з'явилося поняття «федералізму з про­жилками».

Відмінна риса бюджетної системи ФРН — складний, багатос­тупінчастий розподіл податкових надходжень між її ланками, спрямований на вирівнювання економічного розвитку окремих регіонів. У цілому механізм вертикального і горизонтального фі­нансового вирівнювання у ФРН досить складний. Для акумуляції ресурсів па потреби фінансового вирівнювання створений Феде­ральний фонд фінансового вирівнювання. Він формується за раху­нок відрахувань частини податку на додану вартість (основна ставка з 1993 р. — 15%, пільгова ставка 7%: на продукти харчу­вання, книги і газети, послуги пасажирського транспорту). Ме­ханізм розподілу ПДВ у ФРН включає кілька етапів.

Спочатку здійснюється вертикальне фінансове вирівнювання: податкові надходження розподіляються між федераціями, земля­ми і частково громадами на основі договору федерального уряду з землями і закріплюється федеральним законом. Критерієм цьо­го розподілу є показник так званої квоти покриття -— співвідно­шення між поточними доходами бюджету федерації і бюджетів земель та їхніми необхідними витратами. Встановлено, що для федерації і земель квота покриття може бути приблизно рівною, її визначення підлягає таким принципам:

- у межах поточних надходжень федерація і землі мають рівні права па покриття своїх необхідних'витрат;

- розподіл податку повинен здійснюватися таким чином, щоб уникнути надмірного навантаження на платників податків і забезпечити однаковий рівень життя на всій території країни;

- співвідношення частки федерації і земель може бути змінене при істотній зміні співвідношення їхніх доходів і витрат. Якщо зростання фінансових потреб земель носить стійкий ха­рактер і не може бути покрите за рахунок короткострокових за­ходів, воно слугує підставою для збільшення їхньої частки в цьо­му податку. У 1986-1992 рр. частка федерації становила 65%, зе­мель -35%, у Д993-1994 рр. - 67% і 33% відповідно. Починаючи з 1995 р., частка земель збільшилася до 44%>, що пов'язано з не­обхідністю фінансування нових земель (колишньої НДР).

Свої особливості має й система горизонтального або міжзе-мельного фінансового вирівнювання: між окремими землями, а також усередині земель, між громадами, які входять до їх скла­ду. Згідно зі ст. 107 Конституції ФРН фінансово сильніші землі надають допомогу ф інансово слабшим землям. В основі системи лежить базовий принцип вирівнювання податкових доходів на душу населення. Метою вирівнювання є збільшення доходів фінансово слабких земель до рівня 95% від середнього рівня по­даткових надходжень на душу населення по всіх землях у цілому. 9 Землі, що мають надлишок фінансових ресурсів 100-102% від се­реднього рівня доходів на душу населення по ФРН, не відрахову­ють кошти на потреби фінансового вирівнювання. Вони перебу­вають у так званій мертвій зоні. Землі з доходами 102-110% на душу населення від середнього рівня відраховують 70% ресурсів, що перевищують середній рівень. Землі з доходами, що переви­щують 110% від середнього рівня, весь надлишок понад цей рівень перераховують на потреби вирівнювання.

У 1992 р. загальна сума коштів, перерозподілена в рамках го­ризонтального вирівнювання на території старих земель ФРН, становила 3, 5 млрд. німецьких марок. За договором про об'єд­нання зі східними землями колишньої НДР від 31 серпня 1990 р., ці землі внаслідок слабких фінансових можливостей не брали участі у фінансовому вирівнюванні. Вирівнювання в масштабах усієї ФРН почалося в 1995 р.

Наступний етап розподілу ПДВ пов'язаний з горизонтальним вирівнюванням фінансового потенціалу різних земель. 75% над­ходжень цього по/датку розподіляють між бюджетами земель пропорційно чисельності населення, а також відповідно еконо­мічній і демографічній ситуації (ці фактори враховуються за до­помогою спеціальних коефіцієнтів).

Інші 25% податку направляються у Фонд фінансового вирівню­вання земель. За рахунок коштів цього фонду економічно слабкі землі одержують додаткові субсидії. Критерієм для надання коштів з Фонду вирівнювання слугує обсяг доходів земель і гро­мад, розміщених на їх територіях, на душу населення.

Для надання коштів з Фонду вирівнювання земель розрахову­ється два показники. 1) Первинний фінансовий потенціал — фінансо­ві можливості землі. Він є сумою податкових надходжень у бюджет землі + 50% надходжень у бюджети громад, які входять до складу цієї землі, від найбільших податків. Цей показник слугує вихідною позицією для встановлення земель, які мають право на одержання субсидій, що вирівнюють, і земель, зобов'язаних їх виплачувати.

2) Середній фінансовий потенціал — так звані нормативні до­ходи землі. Він розраховується як сума найбільших податків, які надходять у бюджети всіх земель і всіх громад (у цілому по ФРН), Що розділена на чисельність населення ФРН і помножена на чи­сельність населення кожної окремо узятої землі. Землі, у яких фактичні податкові доходи (первинний фінансовий потенціал) вище норми (середнього фінансового потенціалу), зобов'язані виплачувати певні суми тим землям, доходи яких нижче цієї нор­ми. Допомогу одержують ті землі, у яких фінансові можливості становлять менше 95% від так званих нормативних доходів землі (середнього фінансового потенціалу).

На потреби додаткового фінансового вирівнювання «бідних» земель використовується також 2% ПДВ, що надходять у феде­ральний бюджет.

Крім зазначеного Фонду фінансового вирівнювання, у ФРН створений Фонд німецької єдності — спеціальна фінансова уста­нова для вирівнювання фінансового потенціалу східних земель, які входили до складу колишньої НДР. Фонд утворений у травні 1990 року. Кошти Фонду формуються за рахунок внесків з феде­рального бюджету і бюджетів земель та інших джерел. У зв'язку з цим з метою збільшення доходів федерального і земельного бю­джетів уряд збільшив окремі податки, ввів спеціальну надбавку солідарності до податку на прибуток і корпораційного податку. За рахунок коштів Фонду східні землі одержують систематичну фінансову допомогу на потреби соціально-економічного розвитку. За 1990-1994 рр. з Фонду виплачено 160, 7 мярд. німецьких ма­рок. З них 49, 6 млрд. — за рахунок бюджету федерації; 16, 1 млрд. — за рахунок бюджетів земель; 95 млрд. марок мобілі­зовано за рахунок позик на ринку капіталів, що обслуговуються і платяться федерацією та старими землями на паритетних засадах.

8.4. Тенденції і проблеми розвитку фінансової системи

Німеччини

За величиною витрат на робочу силу ФРН займає 1-е місце се­ред провідних 15 держав світу. Створивши надто громіздку соціальну систему, країна заплатила за це високу ціну: еко­номічна привабливість її території для виробничих факторів ста­ла швидко падати. Настав відплив фінансового капіталу. Німеч­чину стали залишати фахівці¹ в галузі передових технологій, мене­джери, які керують банківськими системами. Як наслідок уповільнилось економічне зростання, загострилася проблема безробіття. В останнє десятиріччя XX ст. економіка не стільки набирала очки, скільки їх втрачала. Країна поступово підійшла до позиції, коли проведення економічної політики в колишньо­му, незмінному варіанті стало означати безвихідь. З'явилася гос­тра " потреба в сучаснішому фінансовому і насамперед — у подат­ковому механізмі.

У 2000 р. новий уряд Німеччини на чолі з федеральним міністром фінансів Хансом Айхелем розробило свій варіант ре­форми. Бундестаг більшістю голосів правлячої соціал-демокра-тичної-партії Німеччини і партії Зелених схвалив її 18 травня. Міністерство фінансів випустило у зв'язку з цим спеціальну бро­шуру, у якій чітко, доступно і наочно була викладена суть нової концепції податкової системи для XXI ст. Якщо підходити до си­туації з погляду історичної перспективи, то намічувані кроки по­казують дійсно різку зміна курсу. Реформа, яка пройде в -гри ета­пи, передбачає поступове зниження прибуткового податку до 2005 р. (табл. 8.1). З 2001 р. вага податкового тягаря зменшена для громадян і підприємств на 45 млрд. марок, для акціонерних товариств на 17, 5 млрд. марок, а для товариств та індивідуаль­них підприємств — на 15 млрд. марок.

Таблиця 8.1 Зміст та етапи, «урядової податкової реформи 2000»

Найбільш рішучі заперечення реформа уряду зустріла у пред­ставників опозиційної партії, насамперед ХДС/ХСС. Опозиція не тільки висловила критичні зауваження, а й внесла альтернатив­ний варіант податкової реформи. Насамперед наголос робився на те, щоб провести податкову реформу в коротший термін (по суті — не за 5 років, а за 3 роки). Другий важливий аспект поля­гав у прагненні затвердити рішучіше зниження максимальної ставки прибуткового податку (до рівня не 45, а 35%). В галузі ж корпораційного податку дії опозиції були, однак, менш рішучи­ми: було запропоновано обмежити зниження ставки рівнем у 30% (в урядовому варіанті; — 25%). Ще один пункт розбіжності був пов'язаний з тим, що, на думку опозиції, уряд приділив недостат­ньо уваги представникам середнього підприємництва.

Одним з об'єктів критики з боку ХДС/ХСС і СвДП стала політика уряду в галузі «еко-податку». Цей податок почав вико­ристовуватися з весни 1999 р. у формі надбавки до ціни паливних матеріалів (зокрема, бензину). Мета податку — скоротити спо­живання паливних речовин заради збереження навколишнього середовища. У теоретичному плані це означало перенесення власній землі. Провідною силою виробництва виступають великі господарства. 52% сільськогосподарських угідь припадають на господарства розміром понад 50 га, ідо становить 16, 8°о від за­гальної кількості. і

Франція відстає від своїх конкурентів за часткою НДДКР у ВВП (3, 3% у 1991 р., тоді як у ФРН — 3, 6%). Характерною ри­сою науково-дослідної діяльності виступає її військова спрямо­ваність. Частка коштів, що направляється на військові досліджен­ня, досягає 19% усіх витрат на НДДКР, а у ФРН — близько 5%.

Багато французьких компаній відносяться до. ринку ЄС як до свого внутрішнього. Понад 60% експорту направляється в країни ЄС. Це найбільша частка серед чотирьох провідних країн Західної Європи. ^!

У країнах, які розвиваються, зосереджено приблизно 30%) за­гального обсягу прямих інвестицій, що вище частки інших країн. Африканський континент займав раніше і продовжує займати особливе місце. На його частку припадає понад 50% французьких інвестицій у «третьому світі». В основному вони зосереджені в кра­їнах зони франка. Франція також є великим імпортером капіталу. Провідне місце серед іноземних фірм займають американські (48%).

9.2. Державний устрій, бюджетна система і бюджетний процес Франції

..Державний устрій Франції^— республіка, головною посадо­вою особою якої є президент. Його позиції одні з найбільш силь­них у світі серед країн, що мають інститут президентства.

Країна розділена на 22 регіони, 96 департаментів і близько 36 тис. комун. До складу Франції входять 5 заморських департа­ментів, 4 заморські території і територія з особливим статусом — Майот.

Законодавча влада представлена двома палатами парламен­ту — Національними зборами (нижня палата) і Сенатом. Депута­ти Національних зборів обираються прямим голосуванням, а Се­нат — непрямим голосуванням. У Сенаті представлені тери­торіальні колективи республіки, а також французів, що прожива­ють за межами основної територіальної частини Франції.

Конституція V Республіки була затверджена 4 жовтня 1958 р. зі змінами і доповненнями до 1995 р. включно. Характерною ри­сою органів державної влади є наявність Економічної і соціальної

раби, яка дає висновки до проектів законів, декретів, консультує уряд з питань економічного чи соціального характеру, доповідає в парламенті по відповідних проектах чи пропозиціях.

Бюджетна система Франції багатоланкова, але відрізняється високим ступенем централізації. Складна бюджетна система аку­мулює приблизно 80% усіх доходів і витрат фінансової системи Франції і включає центральний бюджет, приєднані бюджети і спеціальні рахунки Казначейства. Специфічною рисою держав­них фінансів Франції є приєднані бюджети. Вони містять доходи і витрати, пов'язані з поточною діяльністю, а також інвестиційні витрати і спеціальні ресурси, виділені на їх покриття. Провідне місію в приєднаних бюджетах належить бюджету пошти, телегра­фу, телефону. Система приєднаних бюджетів не дала очікуваних результатів. Багато передбачених фондів не були створені, а де­які організації не змогли забезпечити необхідні інвестиції. Тому організації, що виконують торгово-промислові операції, віддали перевагу автономному, а не приєднаному бюджету. Спеціальні рахунки Казначейства — це різні фонди соціально-культурного характеру і торгові рахунки Казначейства. Через бюджетну сис­тему Франції перерозподіляється приблизно 20% ВВП і 50% Національного доходу.

Структура податкових доходів бюджету формується у такий спосіб: прямі податки — 36%), непрямі податки— 5, 9, 2%, неподат­кові надходження — 4, 8%. \

Непрямі податки відіграють провідну роль. Основний непря­мий податок у Франції — податок на додаткову вартість, винай­дений у Франції і введений у 1954 р. Другим непрямим податком є внутрішній податок на нафтопродукти (табл. 9. 7). Цей податок слід відносити не до акцизів, а до мит. Практично уся сировина для виробництв