Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Зародження і розвиток соціального знання в Україні від княжої доби до початку 19 ст.




Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.
Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:
— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);
— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);
— протосоціологія доби відродженняУкраїни (кінець XVIII — середина XIX ст.).
Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.
Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.
Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.
Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.
Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.
Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.
У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксо-лан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.
Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл.Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.
Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Киє-во-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопо-вич (1681 — 1736).
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.
У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Мо-гилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Ко-ниський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.
Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.
Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.





 

18. Становлення та розвиток вітчизняної соціології у другій половині XIX – початку XX ст. ( М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Шаповал та ін.)

Друга половина XIX ст. стала справжнім розквітом соціологічної думки в Україні. Соціологічні погляди українських мислителів були тісно повязані з боротьбою всіх верств українського суспільства за національне звільнення від східних і західних імперських поневолювачів.

Одним з перших мислителів, публіцистів, фундаторів української соціології був Михайло Драгоманов (1841-1895), який привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін "соціологія" у своїх працях. Соціологію він розумів як універсальну науку про суспільство. У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були і проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етичності політики Драгоманов був прихильником децентралізації влади і місцевого самоврядування. Загалом можна сказати, що Драгоманов у своїй творчості використав соціальні знання як знаряддя політичної боротьби.

І. Я. Франко (1856 - 1916 рр.) геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І. Франко "прагнув проаналізувати ґенезу творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного прогресу суспільства. В такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється.

Найвидатнішим фундатором української соціологічної думки був Михайло Грушевський (1866- 1934) Теоретичну спадщину і творчий шлях. М. Грушевський шукав причини та фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. Свою діяльність вчений спрямовує у напрямі - "політична соціологія" - це комплекс ідей, концепцій, які тісно пов'язані з його громадсько-політичною діяльністю. Головна ідея цього соціологічного напряму - право українського народу на самовизначення і створення власної незалежної держави. Вчений пропагував ідеї соціальної єдності, гармонії, громадянського миру на демократичних засадах, які є актуальними і сьогодні.

Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності і ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Кожна народність має право на саморозвиток.

Одному із фундаторів вітчизняної соціології - Микиті Шаповалу (1882-1932). М. Шаповал розробив основи української соціології. Один із пріоритетів наукових розробок М. Шаповала - проблеми етнонаціонального розвитку України. Він прагнув з'ясувати наукову істину в цьому питанні - розкрити соціальний зміст поняття "нація". М. Шаповал уявляв собі націю як особливу соціальну спільність, котра займає і певне місце в соціальній стратифікації суспільства і динамічно розвивається в ньому і періодично виступає суб'єктом боротьби інтересів.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.005 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал