Неканонічні звукові знаки

Неканонічні фонетичні знаки — це " акустичні жести": цмокання, покашлювання, по­свистування тощо. Неканонічними вони називаються тому, що відрізняються від " нормальних" звуків мови, простіше, не на­лежать до звуків мови.

Неканонічні звукові знаки використовуються у спілкуванні між людьми, а деякі — у спілкуванні людей із тваринами та птахами. Застановившись над якоюсь проблемою, українці, не розтуляючи рота, вимовляють звук, який на письмі приблиз­но передається буквосполученням гм або хм. Зупиняючи ко­ней, українські селяни застосовують звуковий знак тпру! Тут також літери вельми умовно відбивають звукову структуру цього знака, тому що в ньому нема виразно артикульованих [т], [п], [у], а звук [р]неканонічний.

І характер неканонічних звукових знаків, і їх використан­ня має національну специфіку. Американський лінгвіст Чарлз Фриз на лекції в Мадриді був зустрінутий звуком шшш і роз­губився: у США так виражають несхвалення. В Іспанії ж, про що професор не знав, це заклик до тиші, як в українців тсс.

Свист. Це засіб установлення контакту, знак " я є тут", сигнал попередження, початку дій тощо, коли адресант й адресат (-и) перебувають віддалено. На мітингах, концертах, спортивних змаганнях свист служить засобом вираження протесту, невдо­волення, обурення, зневаги. Останніми десятиліттями у нас по­ширився імпортований з Америки звичай свистом (і криками) виражати схвалення й захоплення виступом співака, спортс­мена тощо. Етичність, етикетна цінність такого використання свисту сумнівна. Як засіб спілкування свист доцільно застосо­вувати десь у туристичному поході, на збиранні грибів, полю­ванні, коли виникає загроза заблукати, відбігти від своїх, коли час збиратися додому тощо. А от свистіти на вулицях міста, під вікнами багатоповерхівок — це ознака невихованості.

До сфери просторічного спілкування належить свист неве­ликої інтенсивності, яким виражають подив, спричинений яко­юсь несподіванкою, здебільшого неприємною.

Антиетикетним є насвистування якоїсь мелодії з метою ігно­рування співрозмовника, навмисної неуваги до його слів. Не порушує етикету свист у контактах із собаками і птахами, якщо це не заважає іншим людям.

Індіанці мазатеко імітують тональний і ритмічний малюнок своєї звичайної мови за допомогою свистів чотирьох різних тональностей.

Деякі труднощі, природно, виникають у тих випадках, коли декілька слів звичайної розмовної мови мають однакову кількість складів і подібний тональний малюнок. Такими, зокрема, є власні імена, запозичені індіанцями від іспанців (наприклад, Модесто, Густаво, Рикардо і т.п.). Тут правильне розуміння свистового висловлювання багато в чому залежить від того безпосереднього контексту, у якому ведеться розмова.

Ця мова, на відміну від звичайної мови, достатньо ефективна лише в таких контекстах, суть яких цілком очевидна для обох співрозмовників, і де загальні культурні навички і традиції народу значною мірою визначають зміст висловлювань. Тому і сфера застосування свистової мови, як правило, обмежується порівняно небагатьма, достатньо специфічними ситуаціями.

Насамперед, використання мови свисту є в мексиканських індіанців привілеєм чоловіків. Жінки, хоча прекрасно розуміють її (і навіть нерідко відповідають словами на свистову фразу), самі ніколи не пересвистуються з іншими жителями селища. Чоловіки користуються свистовою мовою або для передачі повідомлень на велику відстань, коли звичайна мова не може бути почута, або ж при сторонньому, якщо той не знає мови свистів і не повинний зрозуміти, про що говорять господарі. Хлопчики, що починають свистіти раніше, ніж навчаться говорити, можуть пересвистуватися один з одним при гостях, зайнятих своїми розмовами. При цьому дитячий свистовий діалог не порушує бесіди дорослих.

Якщо ми покинемо Мексику і перенесемося на 8 тис. км до сходу, то опинимося на острові Ля Гомера. Люди, що населяють цей невеличкий острівець Канарского архіпелагу, також користуються свистовою мовою «сільбо», що за своїм характером принципово відрізняється від мови свистів у мексиканських індіанців. Щоб зрозуміти сутність цієї різниці, необхідно пригадати, що людське вухо відрізняє один від одного значимі звуки мови, або фонеми, орієнтуючись на спектральний склад декількох резонансних частот (формант), характер яких унікальний для кожної фонеми.

Для надійного розпізнавання голосних слуховому аналізатору, очевидно, бажана інформація про частоти трьох перших (найбільш низькочастотних) формант, але в деяких випадках розпізнавання може йти і по двох формантах. Що ж стосується мови свисту «сільбо», то тут кожний стиль звичайної розмовної мови кодується свистом, що відповідає по частоті єдиній, першій форманті тієї голосної, що міститься в цьому складі. Зрозуміло, надійність розпізнавання при цьому сильно знижується. Але від цього засобу комунікації і не потрібно занадто багато. У результаті такий засіб кодування мови виявляється цілком порівнюваним із тим, що виробили індіанці.

Звук плювання. На письмі його відтворюють буквеним ком­плексом " тьфу" або " тьху", він є знаком сильного здивування, гострого невдоволення, повної зневаги. У всіх цих значеннях він належить до арсеналу антиетикетних засобів. У народному побуті цей знак має також " оберігальне" вживання: це відгомін дохристиянських вірувань, коли плюванням відга­няли " нечисту силу", оберігали від " недоброго ока". У масаїв, що проживають у Кенії й Танзанії, плювання в бік людини — це знак побажання їй добра.

Звук відригування. За європейськими нормами поведінки це неприпустимий знак. А в деяких азійських етнокультур­них спільнотах відригування — знак задоволення від часту­вання, і його чекають від гостей. Серед німців у сільській місцевості ще в минулому столітті таким знаком слугували звуки з нижньої половини тіла.

Звук позіхання. Позіхання не спрямоване на комунікатив­ного партнера, тому не є комунікативним знаком. Але цей при­родний, симптоматичний знак оцінюється співрозмовником як вияв негативного ставлення до його мовлення, отже, має для нього антиетикетний сенс. Фахівці з мовленнєвого етикету не лише забороняють позіхати під час спілкування, а й рекомен­дують засіб проти цього: міцно закрити рота й випустити по­вітря носом. Для красномовців додамо, що людей тягне на позі­хи, коли вони не виспались, коли їм холодно, коли в примі­щенні мало кисню тощо, а також через утому, спричинену, зокрема, кількістю та якістю мовлення оратора чи співрозмов­ника. Отож, не варто допускати до того, щоб співрозмовник (аудиторія) позіхав або ж імітував позіхання.

Зітхання. Це природний, симптоматичний знак. До нього етикет ставиться поблажливіше. Його заборона диспозитив­на — зітхати під час розмови можна, але не надто часто і не надто тяжко, хіба що на те є якась причина, відома і співроз­мовникові.

Оплески. Цей звуковий знак використовують для вітання і схвалення, а також для нагадування про те, що пора почина­ти збори, концерт тощо, коли з цим запізнюються. У час пере­ходу від тоталітаризму до демократії в Україні оплески почали інтенсивно використовуватися не лише для того, щоб промо­вець припинив виступ, а й для того, аби не дати йому говорити взагалі. Практику заплескування (зааплодовування) не можна вважати етикетною.

Сміх. Це, за словниковим визначенням, " переривчасті, ха­рактерні звуки, які утворюються короткими видихальними ру­хами як вияв радості, задоволення, нервового збудження тощо". У спілкуванні сміх — нормальна, здорова реакція на дотеп, жарт, каламбур, анекдот, незвичну ситуацію, нестандартний учинок тощо. Людей, котрі не сміються зі смішного, вважають позбавленими почуття гумору, характеризують їх серйозними, як трактор, а коли вони настирливо з'ясовують, з чого інші сміються, коли після почутого анекдоту допитуються ну і що?, то іменують їх занудами.

Сміятися треба. Але не з власних жартів, дотепів, витівок, і не в будь-якому місці розповіді співрозмовника, і не з хиб його мовлення, і не з фізичних чи психічних вад інших людей, і не в обличчя, і не в спину, і не поза спину (очі), і не в бік лю­дини, яка не бере участі в розмові та не знає, про що йдеться, що є причиною сміху. Неетично й неестетично сміятися з ши­роко відкритим ротом, надто гучно (сміятися на весь рот; бра­тися від реготу за живіт; захлинатися реготом). Є чимало обставин, у яких бажання посміятися має поєднуватися з вимо­гами такту, доброго тону.

У сфері сміху, " сміхової культури" є певні етнічні відмінно­сті. Серед англійців можна натрапити на тих, котрі вважають, що сміх спотворює гримасою обличчя, і принципово не сміють­ся. Це попри те, що вони цінують гумор, дотепність. Японцям, якщо вірити декому з євро­пейців, не властиве почуття гумору. А отже, їм не завше будуть зрозумілі причини нашого сміху. І це треба брати до уваги у спілкуванні з ними, як і з представниками інших етномовних спільнот. Сміхова культура у різних суспільствах не од­накова.