Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!
Загальні та власні назви
|
|
Навіть в одному й тому ж лексико-граматичному розряді функція слів не тотожна. За функцією розрізняють загальні та власні іменники. Загальні (апелятивні) іменники – іменники, які об’єднують ряд предметів у єдиний узагальнений розряд і дають їм спільну назву. Лексичні особливості загальних іменників (апелятивів) полягають у тому, що ці іменники мають:
- узагальнюючий характер, тобто називають предмет за його належністю до певної групи як носія ознак цієї групи;
- понятійний характер. Наприклад, в основі лексичного значення загального іменника стіл лежить поняття про суттєві ознаки цього предмета, на якому люди їдять, прасують, шиють, пишуть, за яким сидять. Це поняття узагальнює різні функціональні типи цього предмета: стіл кухонний, стіл канцелярський, стіл журнальний, стіл хірургічний.
Граматичні особливості загальних іменників:
- більшість загальних іменників має категорію числа: ліс – ліси, вода – води;
- незначна частина загальних іменників не має категорії числа і виражає предметність або формою тільки однини (злагода), або формою тільки множини (вибори).
Власні (пропріальні) іменники – іменники, які виділяють предмет чи явище із однорідних і дають йому власну назву. Це слова вторинного творення: прізвище Вовк – апелятив вовк, річка Ромен – апелятив ромен (трава), жіночі імена Віра, Надія, Любов – апелятиви віра, надія, любов, кличка корови Калина – апелятив калина. Значна частина власних іменників утворилася на базі власних назв: прізвище Іваненко (від Іван), село Андріївка (від Андрій), село Гайчур (від назви річки Гайчур), прізвище Смотрицький (від назви поселення Смотрич). Розділ мовознавства, що вивчає власні назви, називають ономастикою (грец. мистецтво давати імена). Ономастика поділяється на дві частини: антропоніміку (грец. людина і ім’я) – вчення про власні імена людей (імена, прізвища, по батькові, псевдоніми, прізвиська, родові назви) і топоніміку (грец. місце і ім’я) – вчення про географічні та астрономічні назви (поселень, водних об’єктів, гір, лісів, долин, сузір’їв, зірок, планет тощо).
Існує думка, що апелятивної лексики більше, ніж власних назв, проте словники літературних мов нараховують кілька сотень тисяч загальних назв, а власних назв – мільйони. Лексичною особливістю власних іменників є те, що вони, позначаючи один об’єкт, виділяють його із групи однорідних: Київ, Дніпро, Карпати, Шевченко. Деякі мовознавці стверджували, що власні назви не мають лексичного значення, оскільки вони позначають об’єкти без узагальнення, не виражаючи поняття. Та це не так, бо власні назви є словами, а слів без значення не буває. Значення – це зв’язок звукового комплексу з предметом і з поняттям про нього. Звуковий комплекс [дн'іпро] пов’язаний з рікою, на березі якої стоїть місто Київ, тобто власна назва Дніпро має лексичне значення. Якщо поняття розуміти як сукупність суттєвих ознак об’єкта, то звуковий комплекс [дн'іпро] вказує на них: найбільша ріка України, поділяє її територію на дві частини, тече з півночі на південь, впадає в Чорне море, бере початок у Білорусі. Отже, всі власні назви мають лексичне значення.
Граматичні особливості власних іменників полягають у тому, що ці іменники:
- не мають категорії числа, тобто не змінюються за числами: Десна, Полтава;
- виражають значення предметності тільки формою однини (Ніжин, Глухів) або тільки формою множини (Богородчани, Суми, Черкаси).У деяких синтаксичних позиціях власні назви можуть змінюватися за числами. Іменники, які позначають прізвища, змінюючись за числами, змінюють лексичне значення і переходять в іншу групу власних назв: Коцюбинський – прізвище, Коцюбинські – назва роду; Петренко – прізвище, Петренки – назва роду. Якщо за числами змінюються імена людей, назви географічних об’єктів, то іменники вказують не на множинну кількість власних назв (назва одна), а на множину об’єктів, які мають спільну назву: сім Іванів (сім чоловіків, що носять ім’я Іван), сім Берлінів (сім населених пунктів, що мають єдину назву Берлін), двадцять Іванівок.
У процесі історичного розвитку власні назви можуть змінювати форму вираження предметності без зміни лексичного значення: Ромни, Прилуки – первісно Ромен, Прилука.
Серед власних іменників розрізняють власні імена і власні найменування (назви). До власних імен належать назви людей і тварин (імена людей, прізвища людей, ім’я по батькові, назви родів, псевдоніми, прізвиська, клички тварин). До власних найменувань (назв) належать:
- назви книг, журналів, газет, художніх творів: журнал “Дніпро”, газета “Гудок”, роман “Собор”;
- назви організацій, підприємств, установ: товариство “Ватра”, дитячий садок “Зайченя”, пансіонат “Меотіда”, завод “Металіст”;
- назви побутових предметів: морозиво “Ескімо”, духи “Бузок”;
- назви вулиць, майданів, транспортних зупинок: майдан Незалежності, частина міста Молдаванка (Одеса), Поділ (Київ), зупинка метро “Нивки”;
- назви транспортних засобів: літак “Антей”, теплохід “Білорусь”;
- географічні назви (назви населених пунктів, водних об’єктів, гір, лісів і т. д.);
- астрономічні назви (назви галактик, сузір’їв тощо).
Власні імена людей поділяють на реальні і літературні.
Реальними є власні назви, які виникли в мові спонтанно і ввійшли до лексичної та ономастичної систем мови: прізвища (Франко, Коцюбинський); імена (Наталка, Олег); назви поселень (Батурин, Львів); назви водних об’єктів (Дністер, Самара, Прут, Тиса) тощо. Літературні – це власні назви, що вживаються у художніх творах (Захар Беркут, Еней).
Реальні власні назви вживаються в прямому значенні: Херсон, Синюха, Запоріжжя, Хортиця. Літературні можуть вживатися і в прямому, і в переносному значенні, набуваючи ознак полісемії: Реве та стогне Дніпр широкий (Т. Шевченко), Дніпр – пряме значення; Або пошесть прийде, або... Польща настане (І. Франко) – переносне Польща в значенні “панщина, неволя”. При переносному вживанні іменник може зберігати форму власної назви, набувши змісту загальної: Америк багато. Гей же, Колумби! Нові каравели готуйте! (І. Франко) – Америки в значенні “невідкриті землі”, Колумби – в значенні “першовідкривачі”.
Власні іменники постійно поповнюються загальними, а загальні – власними: товариство “Перевесло” (пор. перевесло), фірма “Довіра” (пор. довіра); хам (пор. Хамм), свалява (пор. Свалява).
При переході власних іменників у загальні відбувається розширення лексичної семантики слова – воно набуває узагальнювального значення і означає не один предмет, а групу однорідних предметів (генерал Галіфе – брюки галіфе), при переході загальної назви у власну відбувається звуження семантики і групова назва стає назвою індивідуальною (козак – село Козак). Перехід іменників із однієї групи в іншу зумовлює зміни в граматичних формах: апелятив козак змінюється за числами, власна назва Козак за числами не змінюється.
|
|