💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Професійно-етична культура соціальногь педагога.

Складовою професійної культури є етична культура, в якій проявляються моральні вимоги до особистості спеціаліста.

Професійно-етична культура соціального педагога і соціального працівника відображає єдність процесу створення професійно-етичних цінностей і процесу засвоєння цих цінностей (виконує аксіологічну функцію). Професійно-етична культура педагога (працівника) представляє систему професійно-етичних якостей, які є регулятором соціально-педагогічних відносин (виконує регуля­тивну функцію). Водночас професійно-етична культура виконує і нормативну функцію.

Як і в загальній культурі в професійно-етичній існують найпростіші уявлення про те, як слід чинити, — норми. Професійні норми зафіксовані в професійно-етичних кодексах, функціоналі спеціалістів, і мають виконуватися незаперечне.

Професійно-етична культура соціального педагога реалізує також і виховну функцію шляхом формування якостей особистості, способу життя всіх учасників професійної взаємодії.

Існує два пласти прояву моральних регуляторів у професійних відносинах — на рівні зовнішньої етичної культури поведінки, що проявляється, наприклад, у людській ввічливості, тактовності, і на рівні глибокого внутрішнього розуміння моральних категорій і уявлень, які переходять у переконання: уявлення про добро і зло, професійний обов'язок. Засвоєні етичні категорії і створюють внутрішню професійно-етичну культуру.

Показниками наявності професійно-етичної культури можуть бути певні якості, особливості і поведінка, узгоджені з вимогами професійно-етичного кодексу чи правил.

З позиції загальної культури можна розглядати три аспекти професійно-педагогічної культури: ціннісний (аксіологічний), технологічний і особистісно-творчий. Проте аналіз діяльності соціаль­ного педагога і наукової літератури (1) дозволив вичленити такі компоненти професійно-етичної культури соціального педагога і соціального працівника:

1. Аксіологічний компонент, який розкриває професійно-етичну культуру фахівця, як сукупність педагогічних цінностей. Причому педагогічні цінності можуть розглядатися як своєрідні життєві професійні цінності.

2. Технологічний компонент професійно-етичної культури виступає способом соціально-педагогічної діяльності. Даний компонентрозкриває шляхи здійснення соціально-педагогічної діяльності,

способи задоволення потреб у спілкуванні, в одержанні нової інформації, в передачі набутого досвіду. Рівень професійно-етичної культури характеризує якісність здійснюваної діяльності. А якість і результативність соціально-педагогічної діяльності, в свою чергу, характеризують рівень професійно-етичної культури. Виходячи з цьо­го, можна сказати, що рівень професійно-етичної культури і якість соціально-педагогічної діяльності — два взаємопов'язані фактори.

3. Творчий компонент професійно-етичної культури є як прояв професійної творчості. Адже цінності професійні й особисті, технологія їх втілення проявляються як фактор формування особистості лише в умовах творчої діяльності.

4. Особистісний компонент розкриває професійно-етичну культуру соціального працівника як специфічний спосіб реалізації сутнісних сил людини. Під сутнісними силами маються на увазі погреби, здібності, інтереси, соціальний досвід особистості, міра соціальної активності людини.

24. Державна молодіжна політика в Україні. Необхідність термінових заходів щодо вдосконалення механізмів соціалізації молоді сьогодні усвідомлюється на найвищих управлінських щаблях нашої держави — в уряді, Верховній Раді, Адміністрації Президента. Так, у Декларації про загальні засади державної молодіжної політики в Україні від 15 грудня 1992 р. зазначається, що державна молодіжна політика в Україні є пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави і здійснюється в інтересах молоді, суспільства, держави.

Головними завданнями державної молодіжної політики є:

· вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді;

· допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив, широке залучення юнаків і дівчат до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій та національно-етнічних особливостей;

· залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України;

· надання державою кожній молодій людині соціальних послуг по навчанню, вихованню, духовному і фізичному розвитку, професійній підготовці;

· координація зусиль усіх організацій та соціальних інститутів, що працюють з молоддю

Головними принципами державної молодіжної політики є:

· повага до поглядів молоді та її переконань;

· надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема;

· правовий та соціальний захист молодих громадян, перш за все осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних стартових можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку;

· сприяння ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 14 до 35 років незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об'єднання молодих громадян.

Головними напрямами державної молодіжної політики Україні є:

· розвиток і захист інтелектуального потенціалу молоді, поліпшення умов і створення гарантій для здобуття молоддю освіти, спеціальної професійної підготовки та перепідготовки;

· забезпечення зайнятості молоді, її правового захисту урахуванням економічних інтересів, професійних і соціальних можливостей суспільства;

· створення умов для оволодіння духовними і культурними цінностями українського народу та для безпосередньої участі молодих людей у їх відродженні і розвитку, в охороні відтворенні навколишнього природного середовища; — формування у молоді почуття національної гордості, патріотизму, готовності захищати суверенітет України;

· охорона здоров'я молоді, формування у неї глибокої потреби духовному і фізичному розвитку, вжиття інших заходів, які забезпечували здоровий генофонд народу України.

Державна молодіжна політика в Україні щодо освіти, соціально-політичної, економічної галузей, розвитку духовного, культурного, фізичного потенціалу молоді та функціонування молодіжних організацій визначається законодавством України.

Нормативно-правові акти, що регулюють державну молодіжну політику:

· Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 року № 2859-XII (зі змінами)

· Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 року № 2998-XII (зі змінами)

· Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 року № 281-XIV (зі змінами)

· Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 року № 2558-III (зі змінами)

· Закон України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004—2008 роки» від 18 листопада 2003 року № 1281-IV (зі змінами)

· Закон України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» від 4 листопада 2004 року, № 2150-IV (дію Закону зупинено на 2007 рік, на 2006 рік)

· Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики та підтримки молодіжних громадських організацій» від 6 жовтня 1999 року № 1284/99

· Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення працевлаштування молоді» від 6 жовтня 1999 року № 1285/99

· Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо державної підтримки обдарованої молоді» від 24 квітня 2000 року № 612/2000

· Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики» від 29 березня 2001 року № 221/2001

· Розпорядження Президента України «Про сприяння розвитку молодіжного житлового будівництва» від 6 жовтня 1999 року № 244/99-рп

· Розпорядження Президента України «Про заходи щодо дальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді» від 29 червня 2001 року № 173/2001-рп

· Постанова Кабінету Міністрів України «Про стан реалізації державної молодіжної політики» від 18 червня 1999 року № 1059

· Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла» (зі змінами) від 29 травня 2001 року № 584

· Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми забезпечення молоді житлом на 2002—2012 роки» від 29 липня 2002 року № 1089

· Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми підготовки та залучення молоді до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, створення умов для її професійного зростання» (зі змінами) від 10 вересня 2003 року № 1444

· Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового положення про молодіжний трудовий загін» від 3 липня 2006 року № 899

· Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо підтримки становлення та розвитку студентської сім'ї» (зі змінами) від 14 березня 2001 року № 92-р

· Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження заходів щодо державної підтримки розвитку молодіжного та дитячого туризму» від 12 травня 2004 року № 298-р

· Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Державної програми роботи з обдарованою молоддю на 2006—2010 роки» від 12 квітня 2006 року № 202-р

· Постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні " Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та перспективи"» від 3 лютого 2004 року № 1425-IV

· Постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань " Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства"» від 22 вересня 2005 року № 2894-IV

· Постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні " Сільська молодь: стан, проблеми та шляхи їх вирішення"» від 20 грудня 2005 року № 3238-IV

· Постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні (щодо підтримки молодої сім'ї, посилення соціального захисту дітей та молоді у 2001-2006 роках)» від 22 березня 2007 року № 816-V

· тощо

Державна молодіжна політика в Україні щодо освіти, соціально-політичної та економічної галузей, розвитку духовного, культурного, фізичного потенціалу молоді та функціонування молодіжних організацій визначається законодавством України.

Враховуючи, що молодь є однією з найменш забезпечених і соціально захищених груп населення, державна молодіжна політика передбачає:

1) створення відповідної системи освіти, професійної орієнтації і підготовки молоді до праці;

2) запобігання безробіттю, забезпечення зайнятості молоді;

3) встановлення для випускників шкіл, профтехучилищ, технікумів, ВНЗ, а також військовослужбовців, звільнених у запас, певних гарантій та можливостей для працевлаштування (це може бути щось на зразок права на перше робоче місце чи бронювання певної кількості робочих місць на виробництві);

4) стимулювання підприємств і організацій, що спрямовують матеріальні та грошові ресурси на спеціальні молодіжні програми і проекти, на забезпечення зайнятості молоді, випуск товарів і надання послуг для молоді; створення та організацію діяльності госпрозрахункових та інших молодіжних підприємств і формувань, які дбають про надання допомоги молодим людям;

5) розвиток нових форм трудової участі молоді у виробництві (створення економічних центрів, кооперативних, орендних підприємств тощо, визначення певних пільг при їх оподаткуванні, кредитуванні тощо);

6) стимулювання молоді, її організацій на самостійне вирішення власних соціальних проблем (розвиток молодіжних житлових кооперативів, центрів науки, творчості, дозвілля і відпочинку тощо);

7) вирішення житлових проблем молоді (зокрема створення системи пільгового кредитування для молодих сімей);

8) вивчення та формування розумних потреб молоді, розширення асортименту послуг і збільшення випуску товарів для молоді;

9) державне стимулювання і фінансування молодіжного обміну з представниками інших держав з метою підвищення професійної кваліфікації молоді, набуття нових спеціальностей, розширення світогляду.