Завдання № 1. Тестовий контроль знань: У хворого підвищений настрій, він легковажно ставиться до недуги та лікування

Тестовий контроль знань:

1. У хворого підвищений настрій, він легковажно ставиться до недуги та лікування. Надіється, що “само все обійдеться”, тому порушує режим, що призводить до загострення перебігу хвороби. Який тип реагування на недугу?

А. утилітарний

Б. анозогнозичний

В. неврастенічний

Г. ейфоричний

Д. дисфоричний

1. Хворий прагне співчуття, уваги, кращого ставлення до себе, говорить: “Я може, отримаю пенсію за інвалідністю і не буду працювати, а займатимусь вдома улюбленою справою”. Який тип реагування на недугу?

А. ейфоричний

Б. зневажливий

В. егоцентричний

Г. нозофільний

Д. утилітарний

1. Хворий активно відкидає думки про недугу та її можливі наслідки, прояви хвороби оцінює як “несерйозні відчуття”, тому відмовляється від обстеження і лікування або обмежується “самолікуванням”. Який тип реагування на хворобу?

А. егоцентричний

Б. гармонійний

В. апатичний

Г. ейфоричний

Д. анозогнозичний

1. Хворий цілком байдужий до своєї недуги та її наслідків, втратив інтерес до життя, до всього, що раніше його цікавило. Пасивно приймає ліки та процедури. Який тип реагування на хворобу?

А. іпохондричний

Б. анозогнозичний

В. егоцентричний

Г. апатичний

Д. депресивний

1. Хворий неспокійний, побоюється можливих ускладнень, сумнівається в ефективності лікування, настрій пригнічений. Який тип реагування на хворобу?

А. іпохондричний

Б. неврастенічний

В. тривожно-депресивний

Г. дисфоричний

Д. анозогнозичний

1. Хворий пригнічений, не вірить у сприятливе закінчення недуги, не виявляє особливого інтересу до обстеження і лікування. Який тип реагування на хворобу?

А. ейфоричний

Б. дисфоричний

В. тривожно-депресивний

Г. іпохондричний

Д. неврастенічний

1. Хворий переконаний у наявності в нього серйозної недуги, постійно зосереджений на хворобливих відчуттях, переживання та безперервні розмови про хворобу призводять до перебільшеного суб’єктивного сприймання наявних і пошуку уявних недуг. Бажання лікуватись поєднуються з невірою в успіх. Який тип реагування на хворобу?

А. тривожно-депресивний

Б. іпохондричний

В. апатичний

Г. егоцентричний

Д. дисфоричний

1. Хворий дратівливий при болю, стражданнях, нетерплячий, нездатний чекати результатів обстеження і лікування. Який тип реагування на хворобу?

А. депресивний

Б. іпохондричний

В. егоцентричний

Г. неврастенічний

Д. ейфоричний

1. Тривога хворого більше стосується не реальних, а можливих ускладнень недуги, а також мало реальних життєвих труднощів, пов’язаних з нею. Розуміє абсурдність своїх хвилювань, але не може подолати їх. Який тип реагування на хворобу?

А. неврастенічний

Б. дисфоричний

В. апатичний

Г. нав’язливо-тривожний

Д. тривожно-депресивний

1. У хворого пригнічено-злобний настрій, схвильований, схильний до спалахів крайньої невдоволеності людьми, які його оточують, і собою теж. Скрупульозно виконує призначення, але з підозрілою недовірою ставиться до нових призначень. Який тип реагування на хворобу?

А. зневажливий

Б. дисфоричний

В. утилітарний

Г. депресивний

Д. іпохондричний

1. Хворий байдуже ставиться до свого здоров’я, недооцінює серйозність недуги, не лікується, не береже себе і виявляє необґрунтований оптимізм щодо прогнозу. Який тип реагування на хворобу?

А. нозофільний

Б. утилітарний

В. ейфоричний

Г. зневажливий

Д. анозогнозичний

1. Хворий демонструє свою хворобу близьким і рідним з метою привернути до себе їх увагу, вимагає виняткового піклування про себе. Який тип реагування на хворобу?

А. утилітарний

Б. егоцентричний

В. гармонійний

Г. анозогнозичний

Д. зневажливий

1. Хворий правильно оцінює свою недугу, прагне активно сприяти лікуванню, а при несприятливому прогнозі переключає увагу на інші фактори. Який тип реагування на хворобу?

А. неврастенічний

Б. гармонійний

В. ейфоричний

Г. егоцентричний

Д. апатичний

1. Хвора задоволена, що захворіла, стверджуючи: “Зможу приділити більше уваги дітям, не буду відводити їх у дитячий садок, зроблю ремонт у квартирі, трохи почитаю, займусь улюбленою справою”. Який тип реагування на хворобу?

А. утилітарний

Б. ейфоричний

В. гармонійний

Г. нозофільний

Д. егоцентричний

1. Хвора надто боїться своєї недуги, повторно обстежується у різних спеціалістів, часто міняє лікарів. Більшою чи меншою мірою розуміє свою проблему, але не може боротися з нею. Який тип реагування на хворобу?

А. нозофобний

Б. утилітарний

В. дисфоричний

Г. іпохондричний

Д. депресивний

1. Хворий не докладає зусиль волі до видужування, вважає недугу несерйозною, а тому ліки приймає від випадку до випадку, не дотримується режиму, дієти, не відмовляється від куріння, вживання алкоголю та ін. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. заглиблений у хворобу

Б. боягузливий

В. підозрілий

Г. уявний (істеричний)

Д. лінивий

1. Хворий звикся з недугою, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі призначення, акуратний, педантичний щодо лікування, дуже цікавиться результатами аналізів, уважно стежить за новинками в галузі медицини. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. уявний (істеричний)

Б. заглиблений у хворобу

В. активний

Г. лінивий

Д. боягузливий

1. Хворий охоче звертається до лікарів, піддається різним, часто неприємним маніпуляціям. Може демонструвати різні ознаки хвороб, про які прочитав у книжках чи дізнався від знайомих. У нього переважає бажання лікуватись і показувати свою хворобу. Вимагає співчуття й уваги з боку рідних і медперсоналу. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. підозрілий

Б. уявний (істеричний)

В. лінивий

Г. активний

Д. боягузливий

1. Хворий побоюється йти до лікаря (“Може, вигаданий діагноз та й підтвердиться”), боїться рентгенообстеження (“А може виявлять щось”), аналізів крові (“А що, коли лейкоз? ”), сечі (“А якщо раптом діабет? ”). До якого типу можна віднести цього хворого?

А. активний

Б. лінивий

В. уявний (істеричний)

Г. боягузливий

Д. підозрілий

1. Хворий постійно сумнівається, прагне вивідати все про свою недугу. Легко піддається навіюванню. Цікавиться не так лікуванням, як діагнозом. Відвідує різних спеціалістів, домагається консультацій професорів, охоче піддається різним методам дослідження, але не довіряє їм. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. боягузливий

Б. уявний (істеричний)

В. підозрілий

Г. заглиблений у хворобу

Д. активний

1. Хворий вимагає від медицини швидкого “ремонту”, як у техніці. Часто виявляє претензії до медиків і конфліктує з ними, порушує режим, вважає, що медсестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. активний

Б. заглиблений у хворобу

В. боягузливий

Г. метушливий (вередливий)

Д. підозрілий

1. Хворий тверезо ставиться до своєї недуги, спокійно і сумлінно виконує всі призначення, допомагає лікареві в боротьбі із хворобою. Настрій рівний, пацієнт впевнений у видужанні. Знаходить собі заняття: читає, пише, щось майструє, допомагає іншим хворим. До якого типу можна віднести цього хворого?

А. метушливий

Б. активний

В. заглиблений у хворобу

Г. уявний (істеричний)

Д. підозрілий

1. Свідоме перебільшення симптомів хвороби. Схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, дригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Який тип реагування на хворобу?

А. неврастенічний

Б. егоцентричний

В. аграманти

Г. демонстративний

1. Хворі пред’являють вигадану, удавану хворобу. Завжди набридливі й нерідко нахабно настирливі. Вони не упиняються перед будь-якими перешкодами для досягнення своєї мети. Який тип хворих?

А. неврастенічний

Б. егоцентричний

В. аграванти

Г. симулянти

1. Пацієнти приховують свою хворобу або фізичну ваду. Найчастіше це особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів. Який тип хворого?

А. вередливий

Б. дисимулянти

В. неврастенічний

Г. дисфоричний

1. Поведінка хворих відповідає гармонійному типу реагування на хворобу. Як тип пацієнта?

А. активний

Б. гармонійний

В. демонстративний

Г. адекватний

1. Такий пацієнт пригнічений, ізольований від оточуючих, відмовляється від розмови з іншими пацієнтами і персоналом, погано вступає в контакт. Він настроєний вкрай песимістично, тому що втратив віру в успіх лікування та одужання. Дуже корисними є стимуляція активності хворого, залучення його до догляду за іншими хворими, виконання нескладних доручень. Який тип реагування на хворобу?

А. депресивний

Б. неврастенічний

В. егоцентричний

Г. вередливий

1. Цей пацієнт намагається справити враження на навколишніх, відчуває постійну потребу у співчутті та увазі. Він насолоджується своїми стражданнями, відчуває «нестерпні муки» і вимагає до себе підвищеної уваги. Характер поведінки такого пацієнта, перебільшений опис своїх скарг, самовихваляння можуть викликати негативне ставлення до нього навколишніх, бажання довести, що він «далеко не вмираючий». Який тип реагування на хворобу?

А. метушливий

Б. активний

В. демонстративний

Г. неврастенічний

Контроль знань: на практичному заняття № 6-7, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 21

ТЕМА: Етикетна поведінка учасників акту спілкування

Актуальність

Говорити можна про будь-що, але не з будь-ким, бо інколи неважко знайти аргумент, однак неможливо знайти спосіб зробити його зрозумілим чи бодай цікавим для співрозмовника. До того ж ми не завжди обираємо собі комунікативного партнера (партнерів, аудиторію). Часто обирають нас, і доводиться говорити на не нами обрані теми. Проте в будь-якому разі маємо залишатися добропристойними, ввічливими, не принижуючи ні своєї, ні чиєїсь гідності. Тому необхідно знати та враховувати етикетну поведінку учасників акту спілкування.

Мета:

Знати правила спілкування, якщо Ви перша особа (адресант), якщо Ви друга особа (адресат), якщо Ви третя особа (присутня при розмові).

Література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – С. 136-153.

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною підручника, на практичному занятті вміти розкрити у чому полягає суть етичної поведінки людини під час спілкування. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

План

1. Рекомендації для адресата (якщо ви – перша особа)

2. Рекомендації для адресата (якщо ви – друга особа)

3. Рекомендації для адресата (якщо ви – третя особа)

1. Рекомендації для адресата (якщо ви – перша особа)

Якщо Ви перша особа (рекомендації для адресанта)

1. Бути у спілкуванні ввічливим і доброзичливим.

Уміти відчувати співрозмовника, його становище, душевний стан. Ставитися до нього позитивно, інформувати й переконувати, а не ображати, принижувати, " щипати", " кусати" тощо. Спиратися на добро, а не зло в співрозмовнику, шукати те, що об'єднує з ним, а не роз'єднує.

1. Не припускатися типових помилок у сприйнятті адресата.

На ефективність мовлення суттєво впливають помилки, що мають типовий характер, оскільки їх допускає ледь не кожний мовець. Але вчитися треба не лишень на власних помилках. Знання типових помилок у спілкуванні може допомогти мовцеві краще зрозуміти своїх співрозмовників і, відповідно, вносити корективи у власну мовленнєву поведінку. До найпоширеніших помилок належать:

Помилка нерівності – надмірна оцінка якостей співрозмовника, якщо в чомусь одному він досяг помітних успіхів, перевершив адресанта. " Ефект переваги" тисне на адресанта, сковує його, позбавляє впевненості, це негативно відбивається на його мовленні.

Помилка " естетичної виразності" – завищена позитивна оцінка всіх сторін особи, яка зовнішньо приваблива для адресанта. " Ефект привабливості" виявляє виплив на комунікативну поведінку адресанта, що схильний оцінювати розумові та морально-вольові якості співрозмовника за його фізичними даними.

Помилка " ставлення до мене" – необ'єктивне оцінювання співрозмовника залежно від того, як він ставиться (позитивно, негативно, індиферентно) до адресанта. Ця помилка спричиняє неадекватне ставлення до комунікативного партнера, відбивається на мовленнєвій стратегії і тактиці адресанта. За негативного ставлення до партнера адресант розмовляє з ним неохоче, вибирає мовний матеріал з " мінусовою" конотацією, інтонації його мовлення холодні, вираз обличчя суворий, на кожний доказ співрозмовника він намагається знайти контраргумент тощо.

Помилка впливу стереотипу – це необ'єктивне ставлення до співрозмовника як представника певного соціального, етнічного, регіонального середовища.

Помилка попередніх відомостей – це неправильне сприйняття людини, спричинене відомостями, які отримані про неї першими, а коли йдеться про знайому людину – останніми, попри те, що вони суперечать іншим відомостям про цю особу.

1. Не акцентувати на своєму Я.

Ознакою доброго тону є, зокрема, останнє місце, залишене для себе, у фразах із переліченням осіб: У концерті взяли участь Вікторія Лук'янець, Ольга Басистюк, Володимир Гришко і я, а не У концерті взяли участь я, Вікторія Лук'янець, Ольга Басистюк, Володимир Гришко.

Не акцентувати на своєму Я зовсім не означає взагалі відмовитися від себе, знеособитися. Йдеться тільки про те, щоб не надто часто вживати займенник я, його відмінкові форми мене, мені, мною... та присвійні займенники мій, моє, мого..., а не приписувати свої заслуги, досягнення, думки комусь іншому чи взагалі про них не згадувати. Проте є комунікативно важливий випадок, коли доводиться наголошувати на своєму Я. Йдеться про вираження почуттів, захист власних інтересів адресанта без тиску (осуду, образ) на адресата. Адресант наголошує на тому, що він хоче, що йому потрібно, а не що має чинити адресат. Така спілкувальна тактика дає можливість не спонукати адресата до захисної реакції, не викликати в нього почуття вини, потреби виправдовуватися.

1. Бути уважним до адресата, налаштованим на нього.

Стежити за реакцією адресата на мовлення, апелювати до нього (Ви пересвідчилися, що...; Зверніть увагу на...; Ви готові погодитися з тим., що...), давати йому можливість вставляти свої репліки; коригувати або й міняти тему розмови, якщо вона не до душі адресатові. Етикет спілкування вимагає уникати негативних оцінок адресата, всіляких епітетів і порівнянь, які можуть викликати небажані асоціації, образу, зіпсувати настрій. Наприклад, у розмові з людиною, кривою на ногу, недоречно говорити, що її аргументація кульгає, а з людиною зі слабким зором – що вона не бачить сенсу в такій важливій пропозиції. Так само неделікатно і нетактовно, щось пояснюючи або доводячи, обирати співрозмовника за приклад уявних прикрощів, нещасть тощо: Припустімо, твоя дружина потрапила в аварію; От якби ти, приміром, зламав ногу; Уявімо собі, що Вас укусив скажений собака.

1. Брати до уваги статусні та рольові ознаки адресата.

Прикрою помилкою або й виявом недостатньої культури спілкування є не звертати уваги на вік, стать, професію, рівень освіченості, посаду, національність, віросповідання та інші прикмети співрозмовника, які визначають його соціально-мовленнєвий статус, а також його соціально-мовленнєву роль, у якій він " виступає" в конкретному комунікативному акті (супутник, покупець, клієнт). Не можна на ту саму тему говорити однаково з пенсіонером і підлітком, із фахівцем і необізнаною людиною, християнином і кришнаїтом тощо. Важливо це брати до уваги і перед аудиторією, в якій можуть бути різні за статусом люди. Про адресацію мовлення не варто забувати і в писемних жанрах спілкування.

1. Зберігати комунікативну дистанцію за несиметричності статусів і ролей співрозмовників.

Якщо соціально-мовленнєві статуси і ролі адресанта й адресата (-ів), а також 3-ї особи (осіб) не однакові, не симетричні, то це дуже важливий чинник, який треба брати до уваги в комунікативній поведінці. Недотримання статусної і рольової дистанції між співрозмовниками здебільшого призводить до порушення норм спілкувального етикету, культури мовлення. Не може розмовляти онук із бабою (учень з учителем, парафіянин зі священиком, пацієнт з лікарем) так само, як із співрозмовником свого віку, статі, соціального становища.

1. Брати до уваги можливості сприйняття мовлення адресатом.

Недоречно, наприклад, у розмові з тими, хто недостатньо володіє мовою (малі діти, малоосвічені люди, іноземці), вживати невідому їм лексику і фраземіку, слова в переносних значеннях, складні синтаксичні конструкції, говорити у пришвидшеному темпі, надто тихо.

Адресант має вміти поставити себе на місце адресата, ввійти в його становище, не заговорювати його: можливо, йому важко сприймати мовлення або ніколи слухати.

1. Не перетворювати діалог на монолог.

Доросла людина може втримувати без перерви увагу щонайбільше 20 хвилин. А багато людей неспроможні навіть на таку кількість часу. Перша " криза уваги" настає на 15-20-й хвилині, друга – на 30-35-й. Це треба пам'ятати лекторам, ораторам, " штатним промовцям", просто балакунам. А головне – не забувати, що співрозмовник – це теж учасник спілкування, який має що сказати і переважно хоче це зробити.

1. Не провадити діалог як дуолог.

Терміном дуолог (лат. duo – " два") називають розмову, в якій немає обміну думками, тому що спілкувальники слухають кожен сам себе, а не комунікативного партнера. Їх цікавить те, що вони скажуть, а не те, що казатиме співрозмовник. Замість сприймати мовлення партнера, кожен обмірковує власні думки. Дуолог – це діалог, але тільки зовнішньо, позаяк у дуолозі не відбувається обміну інформацією.

1. Вдало обирати тему, логічно розгортати мовлення, доречно використовувати засоби вираження.

У домі повішеного не говорять про мотузок. Цей вислів, хоч екстремально, але влучно відбиває важливість вибору теми. Потрібно чітко усвідомлювати, про що Ви хочете говорити і з якою метою.

До розмови не потрібно робити надто довгого вступу. Розгортання мовлення має відбуватися за принципом логічної послідовності, коли наступне випливає з попереднього, підтеми між собою пов'язані, коли немає немотивованого вклинювання матеріалу однієї підтеми чи мікротеми в іншу, коли тези підкріплюються аргументами і фактами, а висновки закономірні й обґрунтовані. Основна думка має текти широким річищем, не розгалужуючись на багато рукавів, не застрягаючи у відгалуженнях-заплавах, бо адресат (аудиторія) може її загубити, втратити нитку теми і не знатиме, про що, власне, йшлося. Думка (твердження, оцінка), висловлена на початку розгортання теми, має бути такою ж і наприкінці діалогу чи монологу. Якщо вона виявилася хибною, бездоказовою, то краще це визнати, ніж відпиратись і виправдовуватися, намагаючись перекласти вину на співрозмовника (аудиторію): Ви мене неправильно зрозуміли!

Мовний матеріал для висвітлення теми потрібно добирати в такий спосіб, щоби він був максимально " прозорий", не заслоняв тему, привертаючи увагу до себе, а не до того, що має бути висловлене. Уникати багатослівності, " плетіння словес", нагромадження синонімів, метафор та інших словесних прикрас, надуживання термінами, професіоналізмами, цитуваннями, " бурсацькою латиною", " китайською вченістю" тощо. Треба керуватися максимою словам тісно – думкам просторо, однак не ущільнювати текст настільки, щоб слова втратили свою однозначність й окресленість (хіба що мовець із певних міркувань ставить собі це за мету).

Нерідко партнери говорять " різними мовами". Трапляється це не лише тоді і тому, що комуніканти належать до різних стратумів чи субетносів, керуються різними інтересами, мають неоднакові життєві орієнтації. Завжди можна знайти " спільну мову", якщо для початку домовитися про семантику ключових для обговорюваної теми слів.

1. Належно аргументувати свої думки, твердження, оцінки.

Не тільки непереконливо, а й неетично звучать " аргументи" на кшталт Це я тобі (Вам) кажу! Не кращими є докази, відомі за використанням їх персонажами світової класики.

Відповідь запитанням на запитання є коректною тоді, коли виникає потреба щось уточнити чи з'ясувати в запитанні. Якщо ж запитання замість відповіді є намаганням її уникнути, перекласти тягар доведення на співрозмовника, то така мовленнєва поведінка не відповідає стандартам етикетного мовлення.

1. Дотримуватися стильової тональності мовлення.

Добирати мовний матеріал і будувати текст потрібно, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації й характерові його складових. Змішування мовного матеріалу з різних стилів доречне хіба що як засіб створення сатиричного чи комічного ефекту в художніх творах, фейлетонах, пародіях, анекдотах.

У текстах наукового, офіційно-ділового, виробничо-технічного стилів уживати слова чи вирази розмовного, просторічного звучання, жаргонізми, арготизми, діалектизми не прийнято.

Наприклад, у заяві, довідці, дорученні тощо замінити загальновживані, стилістично нейтральні слова батько на татко чи татусь, зарплата на получка, картопля на бараболя, міліціонер на мент було би грубим порушенням стилістичних норм, а відтак і культури мовлення.

Стильова тональність виступу з доповіддю, лекцією зобов'язує мовця виважено застосовувати підвищення тону голосу, прискорення чи сповільнення темпу мовлення, зміну тембру, щоб не виник дисонанс між тим, що і для кого говориться, та тим, як говориться. Те ж стосується і невербальних засобів: надмірна жестикуляція, надто рухлива міміка, " круглі очі", " довге обличчя", інтенсивне хитання головою, часте знизування плечима, різка зміна поз – усе це не відповідатиме стильовій тональності цих жанрів мовлення і може спровокувати комунікативний конфлікт, не кажучи вже про те, що спричинить низьку ефективність виступу. Тільки функціонально доцільні засоби вираження можуть бути корисними мовцеві.

1. Дотримуватися фізичних параметрів мовлення.

В усному мовленні потрібно пам'ятати про " пороги сприйняття": надто швидке або надміру тихе вимовляння звуків не дозволяє адресатові (аудиторії) розпізнавати і " розшифровувати" слова, а з ними – висловлення (речення) і цілий текст. Модуляція сили, висоти, тембру, темпу, тривалості пауз має бути спрямована на максимально ефективне сприйняття мовлення адресатом (аудиторією), але вона не має відвертати увагу від того, що говориться, вимушуючи адресата (аудиторію) аналізувати зовнішній – звуковий – бік мовлення.

У писемних жанрах мовлення некоректно одну людину називати повним ім'ям і прізвищем, другу – ініціалом імені і прізвищем, третю – тільки прізвищем. Належить писати всіх із повними іменами або всіх з ініціалами імен. Коли людина в тексті згадується вперше, доречно вказати повне ім'я (Докія Гуменна, Улас Самчук, Макс Вебер). Називаючи її повторно, можна обмежитись ініціалом імені (Д. Гуменна, У. Самчук, М. Вебер). Скорочувати імена в псевдонімах не можна (Марко Вовчок, Леся Українка, Уляна Кравченко, а не М. Вовчок). Якщо текст пишуть від руки, головна вимога до його фізичної сторони – розбірливість почерку. Колись вважали, що це перша умова ввічливості. Справді, якщо адресат не може прочитати написане, то краще не писати йому взагалі: він не витрачатиме часу і не псуватиме собі нерви. Писати красиво можуть не всі, але кожен має писати розбірливо.

1. Брати до уваги присутність третьої особи (осіб).

Якщо в комунікативному акті, крім адресанта й адресата, присутня 3-тя особа (особи), то не зважати на неї (них), провадити розмову так, ніби її (їх) немає, – означає порушувати правила добропристойності. До того ж треба брати до уваги соціально-мовленнєвий статус і соціально-мовленнєву роль 3-ї особи (осіб) у цій комунікативній ситуації.

3-й особі (особам) має бути адресована певна кількість словесних звернень адресанта. Для цього використовуються такі формули: Цікаво було б знати думку нашого колеги (добродія Петренка; пана Олекси) з цього питання; Гадаю, що й наш колега (добродій Петренко; пан Олекса) на це пристане; А Ви, колего (добродію Петренко; пане Олексо), не хотіли б щось додати до наших міркувань?; А Ви (ви) що з цього приводу скажете?

З огляду на присутність 3-ї особи, потрібно суттєво коригувати вибір мовного матеріалу. Наприклад, якщо 3-тя особа старша за віком, вища за соціальним становищем, іншої статі, то це має стримувати мовця від уживання інтимно-емоційних, грубуватих (а грубих – і поготів!), жаргонних слів і висловів.

Увага до 3-ї особи (осіб) має виражатися – іноді навіть більшою мірою – також невербальними засобами: рухами голови, мімікою, поглядами.

Коли 3-тя особа (особи) не бажана як свідок розмови, то недоречно переходити на шепіт, іноземну мову, вузький діалект. Найкраще знайти переконливий, добропристойний привід і позбутися присутності цієї особи (осіб), а якщо це неможливо, то не порушувати тем, які становлять інтерес тільки для адресанта й адресата.

2. Рекомендації для адресата (якщо ви – друга особа)

Якщо Ви друга особа (рекомендації для адресата)

1. Виявляти максимальну увагу до мовлення адресанта.

Увагу до адресанта – насамперед до того, що він хоче сказати, чого не хоче сказати і чого не скаже, якщо йому не допомогти, а також до нього самого, зокрема до його почуттів, треба виявляти на всіх стадіях його мовлення – початковій, основній і завершальній. Для цього в розпорядженні адресата є цілий арсенал вербальних і невербальних засобів.

Увага до адресанта засвідчується:

- фразами, які заохочують до говоріння: Я Вас (уважно) слухаю; Говоріть, будь ласка!; То що Ви хочете сказати?

- словами і короткими фразами, які потверджують комунікативний контакт. Уживаються вони на стадіях мовлення, коли адресант ще не висловив своїх думок і почуттів до кінця: Так!; Так-так!; Авжеж!; Певно, що так!; Можливо; Може, так, а може, й ні;

- фразами, що заохочують до продовження мовлення: Це дуже цікаво – розповідайте далі!; Продовжуйте, будь ласка!; Ви мене заінтригували!; Розкажіть про це докладніше!; Мені приємно (про) це слухати;

- перепитуванням, з'ясуванням незрозумілих для адресата місць, " білих плям": Перепрошую, я не зрозумів останнього слова (попередньої фрази), повторіть, будь ласка; Ви сказали...?; Я правильно Вас зрозумів: Ви маєте на увазі...?; Роз'ясніть, будь ласка, мені цей термін!; Я не зумів з'ясувати собі зв'язок між наведеними фактами та їх тлумаченням – розкажіть про це докладніше! Однак не можна ставити запитання, як малі діти, – до безмежності, треба з'ясовувати найсуттєвіше;

- перефразуванням висловлень адресата, щоб він відчував, що його правильно розуміють, за потреби вносив корективи у своє мовлення або й сам краще усвідомлював свої думки і почуття

- ставленням запитань, які з'ясовують, уточнюють позицію адресанта. Проте, запитань не має бути надто багато, щоб не збити адресанта з головного напрямку його думки вимушеними відхиленнями від неї;

- сприйманням не тільки раціональної, змістової, а й емоційної сторони мовлення адресанта: Ви цим занепокоєні?; Вас, я бачу, це хвилює (підбадьорює; стимулює; обурює). Тут потрібно бути максимально делікатним, не поспішати з оцінками, не ставити запитань, які б виявилися недоречними. Позитивну налаштованість на адресанта краще виражати невербальними засобами;

- інтерпретуванням мовлення адресанта з метою з'ясувати головне чи якісь деталі, нюанси у тому, що він висловив (часом недостатньо виразно). Вступними фразами до інтерпретування можуть бути формули Отже, Ви говорите, що...; Якщо я Вас правильно зрозумів, то...;

- резюмуванням сказаного адресантом. Як початкові доречно використати фрази: Із дотепер сказаного Вами випливає, що...; Головний зміст Ваших слів полягає в...; Якщо стисло викласти Ваші думки, то...

- коректною формою зауважень, незгоди з позицією адресанта: Ви маєте рацію в тому, що..., але...; Ви мали б (цілковиту) рацію, коли б...; Із Вами можна було б погодитись (у всьому), якби... Зрозуміло, що зауваження адресата мають бути належно аргументовані.

Попри всі перелічені вияви уваги до адресанта, в поведінці адресата високо цінують також " нерефлексивне слухання", тобто уважне мовчання, бо, як кажуть, гарно мовчати важче, ніж гарно говорити.

Велика роль у вираженні уваги належить поглядові, виразові обличчя, рухам голови, позі, меншою мірою – жестам і неканонічним звуковим знакам.

Адресат має мало говорити, а багато слухати. " Уміння слухати – це мистецтво рідкісніше і вартісніше, ніж уміння точити розмову", – пише польська авторка Ірена Гумовська. " Невміння правильно слухати, – стверджує американська авторка Джералдин Скотт, – є одним із основних джерел конфлікту, крім очевидних причин. Коли людина бачить, що її не слухають, у неї можуть виникнути почуття ворожості, упередженості або осуду. Похмурий вигляд, поквапливість, нетерплячі жести можуть свідчити про відсутність зацікавлення, поваги і співчуття до мовця".

1. Брати до уваги статусні і рольові ознаки адресанта.

Це має особливо велике значення, коли ці ознаки в адресанта й адресата не збігаються, тобто комуніканти асиметричні: начальник – підлеглий, учитель – учень, бабуся – підліток, клієнт – офіціант, громадянин України – іноземець.

1. Своєчасно реагувати на мовлення адресанта.

На запитання потрібно давати відповідь одразу або ж попросити відтермінувати її фразами типу Дозвольте подумати (зосередитися; поміркувати); Я не готовий зараз дати відповідь; На жаль, не володію достатньою інформацією, щоб уже Вам відповісти. Так само без зволікання потрібно погодитись, не погодитись чи висловити сумнів щодо тверджень співрозмовника, якщо він попросить виповісти ставлення до них. У разі потреби доцільно перепитати його, попросити уточнити деталі тощо.

1. Виявляти витриманість і вихованість.

Не перебивати адресанта " на півслові". Найкраще місце для того, щоб " уклинитися" – це пауза після мікротеми (абзацу) або хоча б після висловлення.

Трапляється, що адресант не в змозі зупинитися, не дає співрозмовникові вставити бодай одне слово. Зробити спробу перетворити його монолог на діалог можна за допомогою формул Дозвольте мені сказати декілька слів (перебити Вас; увернути слово); Я б хотів лишень додати, що...; Перепрошую, зупиніться на хвилинку і не забудьте, що кажете, бо я мушу зауважити, що...

Як чинити, коли адресант, особливо в стані роздратування, гніву, ні на що не зважає і не дає можливості сказати й слова? Якщо є потреба зберегти взаємини, " то найкращий вихід у такій ситуації – просто слухати", – радять фахівці з конфліктології. Слухати терпляче і чемно, доки адресант не виговориться, не " викладеться", а тоді почати нормальну розмову. Коли ж його роздратування і ворожість через самозбудження наростають і цьому не видно краю, то краще відмовитися від такого спілкування і піти, без образливих жестів і реплік.

Що ж до людей, які " не знають, коли замовкнути" і своєю нескінченною балаканиною " заговорюють" співрозмовника, то з ними найкраще мовчати і не стимулювати продовження розмови запитаннями, зауваженнями, запереченнями. Якщо це не зупинить говоруна, то доведеться знайти якийсь привід, аби перервати розмову: " згадати", що кудись спішно треба йти, щось терміново зробити, з кимось зустрітися, до когось зателефонувати. " Привід" має бути у належний спосіб оформлений: Перепрошую, що перебиваю. За Вашою цікавою розповіддю я ледь не забув, що буквально за 10 хвилин у мене ділова зустріч, а я ще тут; Вибачайте, ми продовжимо нашу розмову іншим разом, а тепер я вимушений поспішати, бо на мене чекають; Пробачте, на жаль, ми мусимо припинити розмову, бо я згадав, що... Говорити це бажано з привітною усмішкою і трохи заклопотаним виразом обличчя. У жодному разі не можна припиняти контакт різким відходом, з міною нетерплячки, з жестом, що виражає безнадію.

1. Брати до уваги присутність третьої особи (осіб).

Присутність 3-ї особи (осіб) вимагає від адресата дотримання певних норм етикетного спілкування. її не можна ігнорувати або ж у різний спосіб натякати, що вона тут небажана. Нетактовно рухами голови і очей, мімікою, жестами сигналізувати адресантові, аби він при ній (них) " цього" не говорив. Краще, знайшовши переконливий привід, перервати адресанта і змінити тему розмови.

Неетично реагувати на мовлення адресанта так, щоби перед 3-ю особою (особами) він виглядав у непривабливому світлі: кидати іронічні репліки, брати на кпини, ставити запитання, які б змушували його " обходити" їх, викручуватися, відповідати мовчанкою. Не варто підморгувати чи кивати головою в бік адресанта, натякаючи 3-й особі (особам): ви тільки послухайте, що він верзе!; чуєте, куди гне!; ото бачите, який він!

3. Рекомендації для адресата (якщо ви – третя особа)

Якщо Ви третя особа (рекомендації для присутнього при розмові)

1. З'ясувати, чи Ваша присутність бажана.

На запитання Можна до вас (приєднатися)?; Я не заважатиму вам?; У вас не конфіденційна розмова? тощо адресант і адресат з різних причин не завжди відповідають так або ні. Тому потрібно вслухатися в інтонацію їхньої відповіді та аналізувати невербальну поведінку. Так, якщо співрозмовники стоять чи сидять симетрично навпроти або на ближчій, ніж нейтральна, відстані, то підходити до них (і перебувати біля них) без особливої потреби не варто. Якщо ж вони стоять чи сидять, утворюючи плечима кут, і перебувають на нейтральній або більшій відстані, – це означає, що в їхній розмові, напевно, немає чогось такого, що робило б присутність 3-ї особи (осіб) зайвою.

Коли розмова між адресантом і адресатом не виходить за межі партнерських інтересів, коли вона має інтимний характер, підвищено емоційна тощо, 3-й особі (особам) треба знайти зручний привід і, вибачившись, відійти. За словами Жана-Жака Руссо, " мудра людина відходить за хвилину до того, коли вона стала б зайвою".

1. Не перебивати розмови, не втручатись у неї.

3-й особі найкраще дотримуватися тактики нерефлексивного слухання (уважного мовчання) і вступати в розмову лише тоді, коли про це попросить адресант або адресат. Коли ж виникне власна причина щось сказати або несила стриматися, то доцільно використати формули на зразок Пробачте (Вибачте, що втручаюсь; Я не хотів би втручатись у вашу розмову, але...; Дозвольте втрутитися!; Можна і мені сказати дещо (кілька слів; одну фразу))?

Упродовж " чужого діалогу" треба зберігати нейтральний або приязний вираз обличчя, не знизувати плечима, не морщити носа, не примружувати ока тощо, аби в такий спосіб не виявляти свого негативного ставлення до того, що говорить один чи обидва учасники розмови. Тим паче, потрібно утримуватися від оцінних реплік. Нехтуючи ці вимоги, 3-тя особа (особи) ризикує почути на свою адресу: Не до тебе п'ють – не кажи: " Дай, Боже, Здоров'я! "; Як не твоє мелеться, то не відсувай!; Не пхай свого носа до чужого проса! або щось іще гостріше.

Виконайте завдання до теми: