Завдання № 3. Контроль знань: на практичному заняття № 5, на заліку

Заповніть таблицю

Контроль знань: на практичному заняття № 5, на заліку

САМОСТІЙНА РОБОТА № 15

ТЕМА: Вибір мовних одиниць у мовленні

Актуальність

Культура мовлення вимагає від мовця правильного, доречного вибору мовних одиниць, які б " пасували" до характеру комунікативної ситуації, відповідали всім її параметрам. Проте якщо у мовця обмежений запас лексики – фраземіки і він постійно повторює ті самі слова, вживає їх у невластивих контекстах і ситуаціях, якщо його мовлення одноманітне, то його не вважатимуть цікавим співрозмовником, висококультурною чи й просто освіченою людиною.

Мета:

Знати особливості вибору мовних одиниць у мовлені, особливості використання займенників під час спілкування, роль іменників називання осіб під час діалогів, значення кличного відмінку та вставних слів та словосполучень

Література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – К., 2006. – С. 60-95

Завдання:

Ознайомившись з теоретичною частиною підручника, на практичному занятті вміти розкрити особливості вибору мовних одиниць у мовленні. Давати відповіді на контрольні запитання.

Теоретичні відомості

План

1. Вибір граматичних форм і конструкцій

2. Займенник у сфері етикетного спілкування

3. Іменники називання осіб і звернення до них

4. Кличний відмінок

5. Вставні слова, словосполучення і речення як засіб

1. Вибір граматичних форм і конструкцій

Лексикою і фраземікою у мовленні " керує" мовець: він може свідомо вживати одні слова і не вживати інших, може не користуватися стійкими зворотами тощо. Граматика ж " керує" мовцем. Стародавні римляни говорили, що граматиці підкоряються навіть імператори. У граматиці вибір значно вужчий, ніж у лексиці, і мовець, уживши слово в тій чи іншій формі, мусить припасовувати до неї всі інші слова.

Людська пам'ять здатна утримувати низку або сукупність у середньому із 7 одиниць. Люди з доброю пам'яттю запам'ятовують на дві одиниці більше, зі слабкою – на дві менше. Ця закономірність виявляється і в мові: максимальна довжина слів у мовах світу становить 9 складів, а максимальна " глибина" – 9 морфем (коренів, префіксів, суфіксів тощо). Ця закономірність мала б означати, що в тексті у висловленні має бути не більше 7 слів, якщо адресант хоче, щоб співрозмовник (а тим паче – аудиторія) його добре розумів, легко " зчитував" фрази за участю оперативної пам'яті і надійно " відкладав" їх зміст у довготривалу пам'ять. Однак таке уявлення про оптимальну довжину висловлень було б надто спрощеним. По-перше, в основі висловлення лежить значуща позиційна схема (речення), в якій одні слова " підтримуються" іншими. Тому легше запам'ятати висловлення з певних слів, ніж ці слова як низку одиниць. По-друге, у висловленнях поряд із словами вживаються різного типу сталі словосполучення (фраземи), які складаються з двох або більше слів, але виконують функцію одного члена речення. Нарешті, є відмінність між усним і писемним мовленням. Маючи писемний текст, адресат може повернутися до початку чи іншого фрагмента висловлення або ж перечитати все висловлення довільну кількість разів. Однак усе це не означає, що у писемному мовленні немає жодних обмежень щодо кількості слів у висловленні. Вчені рекомендують як оптимальну довжину висловлення 16 слів.

В усному мовленні висловлення мають бути коротшими – не більше 10 слів. Така довжина дозволяє вимовити два висловлення за один вдих. І, що важливіше, не ускладнює адресатові (аудиторії) сприйняття тексту.

З огляду на сказане, у мовленні, особливо усному, потрібно уникати надмірного ускладнення фраз різними зворотами, вставними конструкціями, цитатами, не обтяжувати висловлення причепленими ледь не до кожного слова підрядними реченнями. Це збиває з основної думки, ускладнює сприйняття, тримає адресата (аудиторію) в постійній напрузі і швидко втомлює його. Краще будувати текст із висловлень простішої структури, пам'ятаючи, однак, що у всьому є межа, що " крайнощі збігаються". Якщо мовець обмежуватиметься простими висловленнями з трьох-п'ятьох слів, до того ж починатиме кожне висловлення з підмета, то може справити враження людини з примітивним мовленням, а отже, і мисленням, або, ще гірше, спровокувати у адресата думку, що це його мають за примітива, позаяк розмовляють із ним у такий спосіб.

Важливо уникати одноманітності в побудові висловлень. Українській мові, з її багатою морфологією та вільним порядком слів, властива гнучкість синтаксису. У виборі граматичних форм є чимало інших аспектів. Наприклад, тим, хто виступає перед аудиторією і хоче володіти її увагою, рекомендують будувати висловлення у теперішньому часі й уникати пасивних форм дієслів.

1. Займенник у сфері етикетного спілкування

Особові займенники. Я і ми скромності

До етикетної сфери належать насамперед особові займенники. Це слова, які вказують на учасників спілкувального акту: я – 1-ша особа, адресант, ти – 2-га особа, адресат, він (вона, воно) – 3-я особа, яка не є учасником діалогу, але присутня при розмові або/і є її предметом.

У посібниках з етикетного мовлення рекомендують обмежувати вживання займенника я. " Що більше ви наголошуєте на своєму " я", то більше зневажаєте його " я", – пише Іржі Томан і радить уживати його нечасто, до того ж " вимовляти пошепки". Обмежується використання цього займенника в певних жанрах офіційно-ділового мовлення. Так, у записі ділової розмови не вживає я людина, яка проводила цю розмову, або учасник переговорів, уповноважений укласти запис.

Серед порад щодо створення та збереження міцної, дружньої сім'ї є рекомендація і чоловікові, і дружині вживати ми, а не я, тобто провадити командну, а не індивідуальну " гру".

У науковому, публіцистичному та деяких інших видах мовлення прийнято (традиція бере початок від часів князівської доби) замість я вживати займенник ми у різних відмінкових формах: Ми встановили; Нами встановлено; Нам було важливо встановити та співвідносний із ми присвійний займенник На нашу думку; За нашими даними; У нашому звіті. Це " множина скромності", або " авторське ми", яке вносить відтінок співрозмови з адресатом. Сьогодні однак спостерігається тенденція до витіснення авторського ми авторським я. Причини різні: вплив Заходу, відхід від канонів радянської моралі з її декларативними цінностями, серед яких були: скромність, обуржуазнювання суспільства, піднесення гідності індивіда. У минулому " множина скромності" вживалася ширше. Наприклад, Михайло Драгоманов писав: Ми хоч і родилися від " підданих російського імператора", але не є росіянином. Ми – українець.

Вибір: ти чи Ви

Оскільки до однієї людини можна сказати і ти, і Ви, то мовець опиняється перед вибором, який не завжди легко зробити. Це попри те, що є доволі прості правила: ти вживається до дітей і підлітків (до 16 років), до близьких знайомих, до рівних і молодших за віком – для вираження дружнього ставлення. В інших ситуаціях уживається Ви. Але у застосуванні цих правил є різні нюанси. Так, підлітки і юнаки звертаються один до одного на ти, навіть якщо не знайомі між собою, а незнайомі люди середнього й особливо старшого віку за повної вікової й статусної рівності звертаються на Ви. Не кожному молодшому, навіть 20-річному, подобається, коли старший звертається до нього на ти. Тому старші за віком і вищі за соціальним становищем не повинні звертатися до молодших і соціально нижчих на ти, якщо ці про те не просили або не давали згоди на таку пропозицію. Особи із загостреним почуттям власної гідності можуть запитати: А чого це Ви мені тикаєте? – або ж і собі почати підкреслено " тикати". Аби уникнути такої ситуації, краще не провокувати її виникнення.

Пропозиція про взаємне звертання на " ти" повинна надходити від старшого за віком, вищого за статусом. Для цього можна застосувати формулу Ви не заперечуватимете (не проти), щоб ми перейшли на " ти"? За вікової і статусної рівності ініціатива переходу на ти може належати будь-кому із спілкувальників.

" Стриманість у зверненні на " ти" особливо рекомендується жінкам". Жінці немає потреби звертатися на ти до людей, з якими так спілкується її чоловік. Жінка не зобов'язана пояснювати причину відмови від переходу на ти з особою чоловічої статі.

Пошанне Ви вживається до незнайомих і малознайомих, в офіційних ситуаціях, до рівних і старших за віком та вищих за соціальним становищем для підкреслення ввічливого ставлення, поваги, стриманих взаємин. Керівник і підлеглий можуть бути друзями і спілкуватися на ти, але в офіційних ситуаціях, на зборах, конференціях, у присутності інших підлеглих, незнайомих людей тощо їм доцільно звертатися один до одного на Ви.

Уживання замість пошанного Ви займенника ти належить до антиетикетних засобів і використовується для пониження статусу співрозмовника, образливо-емоційного впливу на нього. " Тикання" не набагато відрізняється від уживання інвективних одиниць. Проте і несподіваний перехід з ти на Ви маніфестує напруження стосунків, охолодження взаємин, звуження їх до офіційних. Іноді такий перехід є тимчасовим – для вираження іронічного чи зневажливого ставлення до співрозмовника.

У родинних взаєминах українців тривалий час зберігалося пошанне звертання на Ви до старших – не тільки до батьків, а й до старших братів і сестер. На Ви переходили й куми, навіть якщо й були близькими родичами. Сьогодні до батька, матері, діда, баби на Ви звертаються здебільшого у сільській місцевості, та й то не всюди й не у всіх родинах. Пояснюється це зміною форм власності, послабленням родинних зв'язків, іноетнічними впливами, зниженням ролі національних звичаїв і традицій. Щоправда, окремі дослідники вважають, що вживання у взаєминах між близькими родичами пошанного Ви містить у собі елемент відчуженості.

Висловлення без займенників звучать динамічніше, категоричніше. Особливо це помітно у таких жанрах ділового мовлення, як розпорядження, оголошення тощо: Громадяни пасажири, не забувайте своїх речей у вагонах!

Є обмеження щодо вживання займенника він і в ділових паперах. Наприклад, у записі ділової розмови про партнера говорять як про 3-тю особу, але для її найменування використовуються власні і загальні (партнер, контрагент, співрозмовник) іменники.

Про неприсутню людину, незалежно від глибини пошани до неї, говорять, уживаючи займенник 3-ї особи однини він, вона, наприклад: Я від ректора (президента, міністра, начальника). Він (вона) пропонує... Так само в однині, коли йдеться про неприсутню людину, вживають співвідносні присвійні займенники (мій (моя), твій (твоя), Ваш (а)), наприклад: Моя (твоя, Ваша) мати розповідала.

1. Іменники називання осіб і звернення до них

Для називання людей і звернення (звертання) до них використовують власні імена. Проте мовцеві власне ім'я людини не завжди відоме, а крім того, бувають ситуації, в яких власного імені недостатньо, його не можна або недоцільно називати тощо. Тому в мовах існують загальні іменники, які вживають для називання і/або звертання. Є два розряди цих іменників – слова-індекси і слова регулятиви.

Слова-індекси і слова-регулятиви

Слова-індекси (лат. index, від indico – " вказую") показують соціально-мовленнєвий статус мовця: його вік і стать (бабуся, дідусь, дівчина, хлопець, юнак), рід занять (стюардеса, лікар, водій), учений ступінь, звання (магістр, доктор, професор), ранг (капітан, полковник, адмірал), сан (архідиякон, митрополит, патріарх), титул (барон, граф, князь) тощо. Називаючи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре поінформованим і дуже уважним щодо цього, аби щось не переплутати, не применшити гідності або, навпаки, не перестаратися в титулуванні. Люди не люблять, коли їх називають не так, як би вони самі себе назвали.

До найвищих урядових осіб українською мовою рекомендують звертатися так: Ваша Високодостойносте Пане Президенте!; Високодостойний Пане Прем'єр-Міністре!; Високодостойний Пане После! В Україні ж здебільшого використовують формули: Вельмишановний пане Президенте (Прем'єр-Міністре)!; Шановний пане міністре! тощо. Смішно виглядає, коли в державних документах до президента України звертаються на ім'я і по батькові: Шановний Леоніде Макаровичу (Леоніде Даниловичу; Вікторе Андрійовичу)! Так можна звертатися до людини як до приватної особи – з нагоди Нового року, дня народження тощо.

Слова-регулятиви (лат. regula – " правило, норма") – це іменники (іменникові словосполуки), які регулюють взаємини між спілкувальниками відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві, його територіальній чи соціальній складовій. Ці слова " спеціалізуються" у вираженні етикетних взаємин, функція звертання у комунікативному їх використанні може переважати функцію називання (у ролі підмета, додатка). У сучасній українській мові це слова пан, добродій та їх жіночі відповідники, а також слова друг, товариш, брат, сестра (в неродинному значенні) тощо. Ці слова потрібні, зокрема, для звернення до незнайомих людей. Із набуттям самостійності України деякі слова-регулятиви, заборонені в радянський час, повернулися до вжитку, інші змінилися семантично й функціонально. Проте вживання цих слів ще остаточно не стабілізувалося.

1. Кличний відмінок

В українській мові іменники у функції називання й у функції звертання морфологічно розрізняються. Для другої існує спеціальна відмінкова форма — кличний відмінок. Але вона властива тільки іменникам чоловічого і жіночого роду в однині: чоловіче, Святославе, дівчино, Ірино. У середньому роді та множині кличний відмінок збігається за формою з називним.

У радянську добу кличну форму (її не вважали окремим відмінком) витісняли називним відмінком – для уподібнення до російської мови, в якій такого відмінка немає. Вживання кличного відмінка регулюється простими правилами:

1. ___________________________________________________________________________________________________________________________________________________

2. ___________________________________________________________________________________________________________________________________________________

3. ________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

1. Вставні слова, словосполучення і речення як засіб етикетної модуляції мовлення

В етикетному мовленні важлива роль належить вставним словам (словосполученням, реченням). Вони формально не пов'язані з членами речення і не розкривають його змісту, а слугують для підкреслення важливості того, про що йде мова, для оцінки вираженої в ньому думки, висловлення побіжних зауважень.

З етикетного погляду доцільно, щоб вставні слова і словосполучення стосувалися не тільки 1-ї особи (адресанта). Коли мовець постійно говорить: по-моєму; на мій погляд; на мою думку; як мені бачиться; як мені видається; я так думаю тощо, то це створює враження про нього як про егоцентричну (від лат. ego – " я" + центр) особу, що бачить лише себе. Так само небажано користуватися тільки словами і словосполученнями, які не вказують на особу: безперечно; звісно; розуміється; само собою зрозуміло; цілком певно, тому що ставлення до змісту мовлення, до предмета розмови в адресанта й адресата не завжди і не у всьому збігається. Коли адресант стверджує про щось: само собою зрозуміло, – то це аж ніяк не означає, що воно настільки ж зрозуміле для адресата або що ці вставні слова якось допоможуть йому це зрозуміти. Навпаки, вони можуть викликати негативну реакцію.

Високий рівень етикетності властивий вставним словам контактно-інтимізувального типу, за допомогою яких адресант звертається до адресата, " кооперується" з ним: знаєш (-єте); віриш (те); погодься (тесь); погодьмось; будьмо відверті; між нами (кажучи) тощо.

Виконайте завдання до теми: