Байкарська спадщина

У колі талановитих байкарів-сучасників Павло Ключина займає своє тверде місце. Його байки високо оцінив Остап Вишня: «От і маємо ми з вами ще одного талановитого байкаря! Велика це, товариші, радість».

Секрет впливу байки П. Ключини на читача в її органічності і природ­ності. Його байка — не просто сюжет алегорій. Це твір, ідейний стрижень якого завжди спрямований до людини. Будь-яка байка ствердить цю думку. Ось наприклад, «Труба»:

В одній з кімнат великого будинку

Гудіти почала труба.

Гуде й гуде — не знає відпочинку,

Немов засіла в ній чортів юрба.

Сусіди слухали, — від горя проклинали

Ігемонську Трубу, і білий світ.

Хоч вуха затикай, — казали.

І справді вуха затикали.

А шкода вух... Трубу заткнути слід.

Кращі байки П. Ключини, як-от: «Соняшник», «Пень та дерево», «Вовк та Лев», «Крапля» ще за життя автора ввійшли до скарбниці нашої літера­тури.

Байка «Соняшник» перекладена багатьма мовами. Пихатий соняшник хизується тим, що він керує сонцем, що воно, мовляв, сліпо повертається за його головою:

Захочу — накажу: «Давай на задній хід!»

І піде сонце з заходу на схід,

А при потребі —

Візьму і зупиню його у небі.

Зроблю, що хочу, воля тут моя.

Керую сонцем я!

Автор у цій байці виходить далеко за межі критики звичайного чванства.

Значні узагальнення й ще глибший підтекст криється в байці «Жаба на п’єдесталі», створеній на матеріалі внутрішнього літературного життя. Цей мотив згодом розширюється в окрему збірку «Солов’ї та Жаби», при­свячену критиці псевдоноваторства в мистецтві.

Використовуючи езопівську мову, байкар направляв вістря сатири проти керівників різних рангів: «Ведмідь», «Індик-адміністратор», «Ведмідь гне дуги», «Орел» тощо.

Висміював П. Ключина й недоліки системи влади:

Ми наведем порядок у печі. Перестановку зробим за хвилину! — Старалися новенькі Рогачі. За що не візьмуться — і перекинуть. Та знов — таки беруться за своє. І знов боками торохтять Горнята...

(«Завзяті Рогачі»)

Не потрібно, як кажуть, читати між рядками, і так зрозуміло, що то за Рогачі і що то за Горнята. І характерна для автора коротка мораль: Про розум не скажу, а впертість є!

Особливість сатири П. Ключини — її ліричне начало, яке стало окремим елементом настрою байки.

Маленька Крапелька летіла з хмари в Море,

А Вітер підхопив її — о горе!

Хотілося скоріше потрапити туди,

Щоб Морю синьому добавити води, —

Сказала Крапелька, — а я все тут літаю...

— А там без тебе Море висихає, —

сміється Вітер: — Ну чого сумна?

Навколо, глянь, простори неозорі.

А що ти можеш дати Морю?

Там і без тебе не побачиш дна...

Та Крапля все-таки до Моря лине,

Д ушею рветься крихітка моя.

— Без мене, — каже, Море не загине,

А як без Моря буду жити я?

Одна-однісінька — це ж невимовне горе

Я — крапелька, зате народ мій — море!

(«Крапелька»)

Кінцівка звучить афористично. І таких висловів у байках багато:

«Та ти на все дивився … шлунком»

(«Мандрівний Шпак»)

«Та краще ворог, ніж Лисиця — друг»

(«Лисяча дружба»)

«Без Перевесла Сніп — солома, без єдності і гурт не колектив»

(«Без Перевесла»)

Сатира Павла Ключини не втрачає актуальності і в наш час: «дуги гнуть Ведмеді», так само керують Рогачі, гудуть Труби. А скільки тих Ослів, Ін­диків, мандрівних Шпаків!

Лірика

Лірика П. Ключини представлена в посмертній збірці «Краплини барв земних» (1974). Книжка довго не видавалася. Рецензенти висловлювались так: «У збірці немає ніяковісінької поетичної деталі:...Ви не маєте права в новому жанрі!» Звинувачували у переказі історичних фактів (вірш «Аве Це­зар»). Цей вірш не увійшов до збірки, а був надрукований тільки в 2004 році в альманасі «Слобожанщина».

У збірці переважно невеличкі твори: філософські мініатюри, акварелі, пейзажі.

Ліричний герой — щирий, добрий, безмежно любить рідну землю:

Я люблю її, з болем люблю!

У пекельну годину напасті

Я хотів би на землю мою —

На обпалену землю мою

Дощовою краплиною впасти.

(«Я люблю її, з болем люблю»)

Його серце переповнене любові до людей.

Ліричний герой щиро зізнається:

Хай гуде надворі осінь чи зима,

А в моєму серці холоду нема.

Я людському щастю, як своєму, рад …

Я люблю вас, люди! Я ваш друг і брат.

(«Хай скриплять морози»)

І дає щиру пораду:

На серці в тебе злість —

Вгамуйся на хвилину:

Не поспішай образити людину.

Ображена, вона зігнеться зразу:

Нести їй легше гору, ніж образу.

(«На серці в тебе злість»)

Кожна людина в житті часто помиляється. Але не треба опускати руки, зневірятися в собі. Робити помилки — природно.

Помилятись — це не всім дається.

Можна б і не схибити ніде.

Хто стоїть — ніколи не спіткнеться,

Хто лежить — ніколи не впаде.

Слід відзначити громадянську мужність П. Ключини, який на гостру кри­тику відповів не замовчуванням чи зміною текстів, а новими віршами.

Більш відвертим і категоричним постає у ліриці, яка раніше не друкува­лася. Вона звучить так актуально! А зміст зрозумілий кожному. Ось виправ­дання за те, що писав раніше не зовсім відверто:

Мене у спину підганяв

Наш час словесної облуди:

Не був ніколи вільним я

Навіть думки лишити людям.

Але ні в чому не згрішив, каятися ні в чому:

Душу не здав я на крам,

Хоч і грішне життя моє.

По-іншому сприймає навколишній світ, який бачив молодим у рожевих фарбах:

Яке це зло, коли богів

Собі на втіху ліплять люди,

І вірять їм!

Віру у волю убив

Парадокс нової доби —

Рабам тлумачать раби:

Ви — не раби, не ви — раби.

Вірші ніби написані про наше сьогодні, проблеми, порушені в них, близькі і зрозумілі кожному:

Ознаки нашої доби —

Це космодроми і ракети,

І чорні атомні гриби

(а там гроби, гроби, гроби)...

Куди летиш, сліпа плането?

Розповідь сина поета Павла Ключини — Едуарда Павловича Ключника

Для всіх, хто добре знав П. Ключину, не було якоюсь таємницею, що ця людина дотепна і гостра на язик. Але більшість із них не знали й не відали, що з досвіду прожитого він зробив висновок, від якого майже не відступав — не всякий дотеп, тим більше гострий, можна оприлюднювати зразу ж; перед оголошенням його треба моментально оцінити й передбачити можливі на­слідки. Хоча інколи П. Ключина й не дотримувався цього правила.

Із середини 60-х років йому довелося працювати кореспондентом обласної газети, а у зв’язку з цим доводилося час від часу брати участь у районних нарадах ідеологічних працівників. На одній із таких нарад стояло питання аморальної поведінки колгоспників у відсталих господарствах — крадіжки, прогули, п’янки, небажання працювати. Коли всі наговорилися, відвели душу, то надали слово й П. Ключині.

Вийшовши до трибуни, якусь мить подумавши, він сказав:

«Хто має лиш матню у жмені,

Свою мораль в життя несе:

Нехай не все нам по кишені,

Зате до задниці нам все!»

Виразно ляпнув себе по відповідному місцю й пішов на вихід. Зал завмер. Нарада закінчилася.

Пізніше на парткомі газети, пояснював, що він мав на увазі задню час­тину жіночої запаски. Цю назву він, мовляв, і використовував у експромті. А свій короткий виступ пояснив не одержаною відповіддю на непоставлене питання на тригодинній нараді. У чому суть даного становища? (Цю суть він добре знав. І питання неодноразово порушував у статтях, які так і не були надруковані.)

Члени парткому винесли усне попередження і вже після цього П. Клю­чину на такі наради не запрошували.

Слід відзначити, що до віршованої імпровізації, до експромту П. Ключина мав неабиякий хист.

У віршуванні є така форма, як експромт. Від латинського expromtus — го­товий, раптовий. Це невеличкий вірш, часто жартівливий, створений поетом усно чи письмово без підготовки, під впливом почуття або думки про якусь подію, про якийсь факт за раптовим рішенням, дуже наближений до імпро­візації, яка притаманна не кожному поету.

Але достовірно сказати, що певний твір — експромт, неможливо. Про це можуть засвідчити лиш спогади, перекази сучасників поета.

У рідному селі Ключини (Великий Самбір) ще й по війні можна було по­чути такий віршик:

Не прийняли в комсомол

До бісової мами...

Наламав ти, батьку, дров

Своїми цвітами.

За свідченнями Федота, старшого брата П. Ключини, це була своєрідна реакція юного віршувальника (саме віршувальника — так прозивали Павла в селі) на неприйняття його до комсомолу. Ці слова він сказав другові, коли вийшли після зборів на вулицю.

А все було так. Павло разом із однолітками подав заяву до комсомолу. На зборах його друг, із яким він посперечався за якусь дрібницю, заявив, що Павло — син поліцая, маючи на увазі те, що батько Павла на військовій службі був унтер-офіцером. Але через те, що друг не вимовляв літеру «Р», то замінив «унтер-офіцера» на «поліцая».

З унтер-офіцером справа була такою. До одного з штабістів полку, в якому служив Юхим Ключник, мала приїхати наречена, якій той наобіцяв море квітів — синіх пролісків. Та весна видалася рання й жарка. Тож на час при­їзду квіти відійшли і скільки не шукали їх солдати — усе безрезультатно. От тоді й взявся за це Юхим, який добре знав і ліс, і все живе в ньому. І здиву­вавши всіх, він таки приніс стільки пролісків, що вистачило б на весь полк. Вдячний штабіст виклопотав йому унтер-офіцера.

Це, мабуть, і був один із перших експромтів П. Ключини. І так від по­дії до події.

У 1940 р. після приєднання Бессарабії до Радянської України сім’я Клю­чини (він, дружина й син) мала виїхати на нове місце проживання, де його чекала посада директора школи. Після довгих умовлянь дружини (самого П. Ключину влада вимусила дати згоду на переїзд, нагадавши й унтер-офіцера, і дядька Йосипа, висланого в 34-му невідомо куди, і «в Сибири не тепле чем в Бессарабии»), П. Ключина коротко сказав:

Вже вбитий волі звір,

Вже подано вагони.

«Бессарабия или Сибирь» —

І тут, і там конвої.

І вони поїхали. Треба зазначити таку характерну рису експромтів П. Клю­чини, як русизми.

Після перегляду фільму «Герої Шипки»:

Что не ликуешь, отец?

Оружию славу возносят.

Посміхнувся сивий мудрець:

На багнетах добро не приносять.

З перших днів війни П. Ключина на фронті. Відступав десь аж до Дону. У військовій газеті «Боец» від 17.03.42 року був надрукований вірш «Ты только ворона, отнюдь не орёл», підписаний «красноармеец П. Ключина». За свідченнями колишнього учня П. Ключини й шанувальника його творчості Леоніда Прокоповича Хрокаля (кадровий працівник партійних органів) і Гаврилова Пилипа Трохимовича (зав. Кафедри Сумського педінституту) передісто­рія цього твору така. У полку, в якому на той час був П. Ключина, особливий відділ очолював чи то капітан, чи то майор Воронов — безсердечна, жорстока і мстива людина. Він вишукував найменші провини, а інколи й без провин набирав роту штрафників і при першій нагоді кидав їх в атаку. У полку хо­див і передавався із вуст в уста такий вірш (повністю не зберігся):

Ты только ворона, отнюдь не орёл.

Не очень ты важна персона.

На словах ты только герой,

Но нет тебя там, где трещит оборона.

Тебе и Родина нужна,

Как свинье кормушка

Баб побольше б да вина,

Да пожрать получше.

Ты никогда не умрёшь, как герой,

Но скольких отправишь смерти ты в зубы.

Из этого ада ты выйдешь живой,

Но скольких из нас ты погубишь…

По своїх каналах Воронов установив автора й викликав його до себе. Щоб довести, що вірш не про Воронова, а про Гітлера, П. Ключина мусив за якісь півгодини (доки особіст відлучився) написати експромтом твір, який сам Во­ронов відправив до газети, де він і був надрукований. Та Воронов не забув автора, десь через півроку сержанта П. Ключину було поставлено політруком в роту штрафників, і морозного січневого дня 1943 р. тому довелося одному з перших підніматися в атаку, пам’ятаючи слова особіста «мертвого награжу, живого расстреляю». Атакуючих накрили мінометним вогнем і положили в сніг. Хто повертав назад, того зустрічала куля свого ж снайпера. Осколком міни П. Ключина був поранений в око й аж уночі з обмороженими ногами його витягли санітари й відправили в госпіталь (з-під Сталінграда до Сара­това), де він пробув до липня 1943 року. За деякими відомостями таки був нагороджений, але посмертно.

По війні серйозно зайнявся літературною діяльністю, не відкидаючи і екс­промти, само собою зрозуміло, що їх ніколи не друкував.

Ми будуєм комунізм,

На те ваша воля.

Та коли ж повірить низ,

Що король — не голий.

По Європі бродить привид,

По кістках, по крові.

Для добра, а скільки кривди

На землі накоїв.

Брати, а мову відбирають.

Взамін сують «родную речь».

З нас душу нашу видирають,

Щоб нам серця «глаголом жечь».

Чекав, як віл обуха

Інфаркту кожен день.

Та як воша за кожуха,

Держався за портфель.

Пишу про світле, про майбутнє,

Про радість в праці трударя.

А біль із серця як не хлюпне,

А сумнів душу роздира.

Зітреться в пам’яті лице,

Пусте забудеться слівце.

Та будуть поглядів взірцем

Рядочків кілька олівцем.

...................................................................................................................................................

Павло Юхимович Ключина (справжнє прізвище Ключник) народився 8 вересня 1914 р. В с. Великому Самборі на Сумщині. З дитинства любив красиву поезію та пісню.

1931 р. Закінчив учительські курси, 1951 р. — Глухівський учительський інститут. Працював у сільській школі. Учасник Великої Вітчизняної війни. У роки війни був поранений, після чого знову повернувся до викладацької діяльності. Член КПРС. Друкувався з 1944 р. У 1953 р. Приїхав в с. Карабутове (Конотопщина), де працював у місцевій школі завучем і викладав українську мову та літературу. З його ініціативи організовано листування учнів із моряками китобійної флотилії «Слава» та створено в школі літературний гурток, де юні таланти вчилися проявляти свої творчі здібності.

Перша книжка «Байки» вийшла 1955 р. Хрещеним батьком Павла Юхимовича як байкаря вважається Остап Вишня, чим може похвалитися далеко не кожен майстер слова.

У поетичній спадщині П. Ключини чільне місце займають різні форми гумору й сатири — байки, гуморески, сатиричні мініатюри, епітафії, літературні пародії. Крім оригінальних творів, він випустив книжку поетичних переспівів вірменських байок XII—XX ст. «Сила земна» (1971). Писав П. Ключина і лірику, що була видана лише після його смерті збіркою «Краплини барв земних». За спостереженнями В. Мисика, автора передмови до лірики П. Ключини, «серцевина її — в сільських мотивах, у картинах рідної природи, у малюнках народного життя».

Помер відомий поет, письменник, байкар Паво Ключина 2 червня 1972 р. До ювілею П.Ключини в м.Ромни Сумської області в будинку де проживав письменник відкрито меморіальну дошку.

Всі відгукувалися про Павла Юхимовича як особистість неординарну, щиру і чуттєву.

Наступні рядки знайомі багатьом ще зі шкільних рядків, адже цей твір Павла Юхимовича був обов’язковим для вивчення.

Комусь давай чужі світи,

Екзотику чужого гаю

Мені ж і снишся тільки ти –

Моя любов, мій рідний краю!

Однак Павло Ключина був цінний не лише як лірик, а і як байкар. Він випустив декілька збірок байок, у яких дуже влучно висміював вічні вади суспільства: пияцтво, лінощі, підступність тощо. «Я не застав свого діда, але знаю, що для багатьох тодішніх журналістів він став наставником, які потім були моїми наставниками. Це змушує мене теж відповідати його рівню. Зараз байкарів стало менше, певно через те, що змінилися часи і не треба ховатися за Езоповою мовою, аби розповісти про якусь проблему суспільства», - говорив про свого діда його онук, журналіст місцевої газети Павло Ключник.

Павло Юхимович працював у складні часи тиску на інакодумців, але це не заважало йому активно друкуватися у популярному журналі гумору і сатири «Перець». Павло Ключина відрізнявся від інших байкарів тим, що у його творах не було звичної моралі в кінці, а був влучний жарт, іронія, які у невимушеній формі змушували замислюватися над піднятою проблемою. Але, на жаль, його ім’я рідко зустрічається в Інтернеті, що допомогло б популяризувати байкаря серед молоді.

Коли якось Максиму Тадейовичу Рильському в 1945 році подарували газету “Зірка” з віршем учителя з Конотопщини Павла Ключника (потім він підписував свої твори як Ключина), то поет-академік попросив адресу початківця і написав йому листа: “Я прочитав Ваш вірш “Брат”. Вірш не дуже оригінальний – є така пісня, але мені хочеться познайомитись з Вашими віршами взагалі. Пришліть їх на адресу: Київ, Леніна, 68, вул. 70. М.Рильський”.

Опісля того, отримавши вірші Ключника, він рекомендував до альманаху молодих його вірша і в передньому слові згадав добрим словом автора. Йому ж пізніше писав: “З Ваших віршів, які Ви прислали мені, я твердо переконався, що Ви – при всіх технічних хибах і недоладностях – справді поет. Постараюся дещо помістити в журналах і в літгазеті”.

В районній газеті «Комуністичним шляхом» найактивніше працювало тріо – Павло Ключина, Йосип Дудка і Анатолій Воропай (тодішній редактор). Незважаючи на небезпечний час, ці друзі тримали високий рівень видання. Вони не просто писали про життя, а й поширювали небезпечні на той час ідеї націоналістичного характеру.

Останнім часом молоді й більш маститі українські лірики при написанні віршів надмірно захоплюються синім кольором. Які тільки «заяложені» метафори вони не вживають. Зрозуміло, що волошка синя і природа її ще не перефарбувала, що небо в погану днину теж синє, і тому непотрібно в десятий чи сотий раз і майже в кожному вірші нагадувати читачеві про їх колір.

Пародист Павло Ключина помітив цю надмірну захопленість і дав їй своєрідну оцінку. Він написав пародію «Сині очі»:

Я читав Палажченка охоче

Що за мова! Що за барви, ах!

В кожнім вірші – синь і сині очі…

Прочитав – посиніло в очах.

Засобом гіперболізації П.Ключина показує, що у віршах надто багато «сині». І вираз «посиніло в очах» створює комічний ефект. Ми знаємо, що від того, що декілька разів скажеш слово синій, в очах не посиніє.

У окремих випадках, пародист, виявивши недолік у творі поета, підсилює ту чи іншу ситуацію в такий спосіб: на основі одного чи кількох рядків створює цілу жанрову сцену, учасником якої робить самого автора.

Павло Ключина у пародії «Пригоди В.Лагоди» створює комічну ситуацію. Ми знаємо, що вираз «Фіглі-міглі крутить» означає займатися залицяннями, любовними інтригами, зальотами. Отже, взявши цей вираз із вірша, пародист приписав це поетові і видає за його пригоду:

Розкажу я вам пригоду,

Розкажу не побоюсь.

Запросили В.Лагоду

На районний зліт бабусь

А в бабусь не в’яне врода.

З них одна – мов диво з див!

Саме з нею В.Лагода

Фіглі-міглі закрутив.

А тепер з поетом лихо:

Вже не пише про дівчат,

Лиш котка співає тихо –

Няньчить бабиних внучат.

/П.Ключина «Муха на пасіці», К., «Дніпро», 1965/

Як бачимо, поет ніби закохався у бабусю замість дівчини і заради великого кохання «няньчить бабиних внучат».

Сумщину без перебільшення можна зарахувати до найпоетичніших регіонів України, і не лишень в переносному значенні (природа тут справді унікальна), але й у прямому – ця родюча чорноземна область подарувала й продовжує дарувати Україні і світові сотні уславлених літературних імен.

Поетичні збірки сатири та гумору

«Байки» (1955);

«Кропива» (1957);

«Лев, Осел та Заєць» (1959);

«Нові байки» (1960);

«Пшениця і Кукіль» (1961);

«Солов'ї та Жаби» (1964);

«Муха на пасіці» (1965);

«Ведмідь гне дуги» (1967);

«Свиня в саду», «Завзяті рогачі» (обидві — 1968);

«Краплини барв земних» (1974).