Додаток до теми СВ №4

Богдан-Ігор Антонич

(1909—1937)

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка.

(Богдан-Ігор Антонин)

У плеяді найвизначніших поетів сві­ту Богдану-Ігорю Антоничу належить почесне місце. Його мистецтво слова, увібравши первісне коріння індоєвро­пейської та української міфології, сягає духовних світових і українських пластів культури. Переосмислені й збагачені талантом поета, вони тво­рять оригінальний, самобутній і органічний художній світ, який бентежить уяву читача, приносить естетичне задоволення. Твор­чий діапазон зацікавлень і захоплень Антонича дуже широкий: тема мистецтва; проблеми життя і смерті; взаємозв’язки людини і Бога, космосу й національного світу, які поет інтерпретував по-філософськи й художньо багатовимірно.

Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (після Другої сві­тової війни ці землі відійшли до Польщі) в родині сільського священика. Мальовнича природа Карпат, працьовиті й талано­виті лемки мали величезний вплив на формування світогляду майбутнього митця, його ніжної й поетичної натури. «Проти розуму вірю, — писав Антонич, — що місяць, який світить над моїм рідним селом... є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви... Вірю в землю батьківську і в її поезію». Як святиню, з батьківської хати він виніс народну мову своєї «задуманої країни» черемх, ялівцю, звичаїв та обрядів. По­тік незабутніх дитячих вражень згодом словесною предметною в’яззю образів виллється в автобіографічній «Елегії про співу­чі двері». Хворобливий хлопчик не міг ходити до школи, тож початкову освіту здобув удома. 1928 року закінчив гімназію в містечку Сяноку. Хлопець захоплювався світовою й україн­ською класикою, перечитав у польських перекладах твори всіх Нобелівських лауреатів. У 1928—1934 роках Антонич нав­чався у Львівському університеті на філологічному факульте­ті, спеціалізуючись зі славістики. Поза межами університету майбутній поет відвідував гурток украї­ністів, на засіданнях якого виступав з рефератами з питань розвитку мистецтва, читав свої вірші. За спогадами гуртківців, Антонич був дуже сором’язливим, малоговірким, заглибленим у себе.

У 1934 році Антонич одержав диплом магістра філософії. Та навіть для високо­освіченого українця в панській Польщі державної роботи не було. Тож поет зароб­ляв на хліб насущний пером. Друкував у журналах і газетах вірші, статті про літе­ратуру і мистецтво, редагував молодіжний журнал «Дажбог», що його видавала одно­йменна група молодих митців. Перша по­етична збірка «Привітання життя» (1931) принесла автору визнання у літературних й читацьких колах, друга — «Три перстені» (1934) — літературну премію імені Івана Франка. У 1936 році побачила світ «Книга Лева», а наступні збірки — побачила світ «Книга Лева», а наступні збірки — «Зелена Єван­гелія», «Ротації» — прийшли до читача 1938 року, вже після смерті митця, що настала 6 липня 1937 року. Немов перед­бачаючи своє коротке життя-спалах, поет у ранніх творах писав: «Життя звабливе і прекрасне І в одній хвилині пережить».

Антонич розмірковував над самовизначенням митця й мистецтва, відкидаючи тради­ційні народницькі й марксистські уявлен­ня про покликання поета й призначення поезії. Він закликав колег зосередитись на проблемах власне мистецьких, не підпорядковуючи «індивіду­альність творця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі». Митець має бути самим собою і не повинен розчинятись у позахудожніх сферах. Тогочасні читачі не завжди розуміли такі погляди поета, бо виховувались на засадах соціологічної критики, на уявленнях про твір як дзеркальне відображення дійсності, як прямий аналог життя. Натомість у своїй художній практиці Антонич виходить із положення, що мистецький твір як естетична даність існує поряд із реальним світом. Він не є копією, хоча й живиться його джерелами. Поет стверджував, що у художніх текстах «існує багато змістів». Ці його ідеї перегукуються з деякими поглядами Івана Франката Олександра Потебні.

До кожної людини приходить пора, коли потрібно залишати рідну домівку і вирушати у світ. Такий час настав і для лірично­го героя поезії «Дороги», перед яким «розгорнулась земля, наче книжка (дороги, дороги, дороги). / Зашуміла трава і при­нишкла, І простелилась вам юність під ноги». Метафори і роз­горнуте порівняння моделюють незвичайне сприйняття світу героєм, перед невідомістю якого навіть принишкла трава. Вірш має лінійно-поступальну композицію: оповідь ведеться як ди­намічна серія рефлексій та образів, у кожній строфі другий ря­док — це вставлена композиційно одиниця, за допомогою якої акцентуються ключові фрази чи слова: («над нами, за нами, під нами»), («дороги, дороги, дороги»). Перед зором героя відкрива­ються «тільки небо і тільки пшениця» — символи національ­них кольорів України, просторова далечінь, яка іскриться, а також невідомість, яка вітає його вітрами. Бентежить кольорова палітра, що символізує життєрадісне світосприймання героя. У його уяві постає неповторна картина світу, пройнята вітаїстичною ідеєю: «Голубінь, золотавість і зелень / (яруги, галявини, кручі)». І Розспівались таємно: дзень-дзелень, / цвіркуни в конюшині пахучій». Сповнений надії і нових вражень, пізнань, змагань, утверджень, ліричний герой, в якому вгадуються риси автора, зображується як модерна людина XX століття з вірою у світле прийдешнє. Він уподібнюється античному Антею, який духовну силу черпає з рідної землі, криниці та з космосу, зверта­ючись до дивного мідянорогого місяця (неологізм Антонича), аби він відкрив юнакові таємниці буття і смисл життя. Підсумовує рефлексії ліричного «Я» остання строфа, яка є своєрідною куль­мінацією у висвітленні головної ідеї вірша: «Бо в дорогах зваблива врода І (о, зелень! О, юність, о, мріє!). / Наша молодість, наче природа І колосистим ще літом доспіє». Увиразнюють естетичну картину світу художні тропи (яскраві епітети, метафори, повто­ри, порівняння, риторичні оклики, алітерації та асонанси), а також тристопний анапест з перехресним римуванням.

У творчій індивідуальності Антонича вражають сполучення ліризму з філософським осмисленням проблем буття, новизна поглядів на український світ та його історію, що сягає прако-ренів слов’янства. Уже перша збірка «Привітання життя» засвідчила, що митець подолав консерватизм поетичної традиції, експериментуючи в системі віршування, строфіки й поетики.

Поетичне слово Антонича пружне, колоритне й звучне, як у Тичини. Однак спостерігається спорідненість із тогочасними польськими (Юліан Тувім ) та французькими (Поль Елюар, Жак Превер, Луї Арагон)поетами, зокрема захоплення сюрреалізмом з його настановами ускладненості, несподіваного сполучення уяви

й реальності. Художній світ Антонич творить на діалектичному взаємозв’язку протилежних явищ, процесів, часів і просторів — вічного й скороминучого, свідомого й підсвідомого, матеріального й духовного. У побудові збірки митець використав принцип циклі­зації— «Зриви й крила», «Бронзові м’язи», «Вітражі й пейзажі», що стане основою компонування наступних збірок.

Антонич витворив оригінальну концепцію світу, характерною ознакою якої є пошук втраченої гармонії, єдності людини й кос­мосу, особи й природи. Він відкрив незвідані сфери поезії, нові образи й мотиви. Передусім, митець органічно поєднав казку, міф і реальність, теперішній і давноминулий часи. З цією метою він використав українські міфічні, фольклорні багатства, які синтезував у нові образні сплави.

З великою любов’ю і поетич­ним натхненням Антонич оспівав свою рідну Лемківщину. «Моя країно верховинна, — / ні, не забуть твоїх черемх, / коли над ними місяць лине — / вівсяним калачем!» («Черемхи»). Образи незайманої, дикої краси гірської природи чергуються із диво­вижним язичницьким світом мешканців цього краю, їхніми піс­нями, повір’ями, чарами, ворожіннями, обрядами освячення.

Особливо це помітно в його пейзажній ліриці, яка виходить за вузькі тематичні межі й набуває філософського звучання. Антонич вміло поєднав лемківський колорит із загальнонаці­ональними образами й символами, скажімо, тополі та явора: «Корови моляться до сонця, / що полум’яним сходить маком. / Струнка тополя тонша й тонша, / мов дерево ставало б птахом. / З гір яворове листя лине, / купіль, і півень, і колис­ка. І Вливається день до долини, / мов свіже молоко до миски» («Село»). Природа Лемківщини виступає в поезіях Антонича природною складовою національного життя, яку ліричний герой немовби бачить зсередини.

У справжньому шедеврі лірики — поезії «Різдво»— Антонич християнську містерію проектує на Лемківщину, з її язичниць­кими повір’ями й поклоніннями. В українському середовищі ро­зігрується біблійне дійство, бо лемки уподібнюються до волхвів: «Прийшли лемки у крисанях / і принесли місяць круглий», тобто подарували хліб. Справді, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою обходять обійстя й освячують його. Поганський місячний знак — «золотий горіх» — опиняється у долоні Марії, яка тільки здогадується, які випробування доведеться витримати її Синові.

Уже в першій збірці, сповненій життєлюбства, повнокровним героєм зажила природа — то ласкава, то сувора, то барвиста — довкілля, добре знане Антоничем з дитинства. У його поезіях поле пахне «мужицьким потом», «осінь переїхала по полі возом золотим». Пейзажний живопис поєднується із суто ліричним пе-

реживанням природи. У наступних збірках зближення об’єктивного й суб’єктивного начал зростає й зли­вається, бо в «Зеленій Євангелії»ліричне «Я» входить у речі та яви­ща, завдяки прийому метаморфози уподібнюється з кущем, травою, хрущем тощо. Тому пейзаж вибу­довується не лише як конкрет­ний опис, а й неповторне бачення, оцінка того, що характеризує світ ліричного героя і що не можна охо­пити одномоментним сприйняттям: «Весна, неначе карусель, / на кару­селі білі коні. І Гірське село в садах морель, І і місяць, мов тюльпан, червоний». Поет змоделював свою світобудову, свій Космос, свій міф, тяжіючи до філософської інтерпре­тації світу та буття. У поетичній мініатюрі «Зелена Євангелія» він зображує таку неповторну поетичну
картину: «Стіл ясеновий, на столі / слов’янський дзбан, у дзбані сонце.І Ти поклоняйся лиш землі, І землі стобарвній, наче сон цей!»

Міфопоетичне відчуття світу, що так бентежить дослідників творчості Антонича, сягає української міфології, в якій пере­творення людини на рослину — річ звичайна: «Лисиці, леви, ластівки і люди, / зеленої зорі черва і листя / матерії законам піддані незмінним, / як небо понад нами синє і сріблисте! / Я розумію вас, звірята і рослини, / я чую, як шумлять комети і зростають трави. / Антонич теж звіря сумне і кучеряве».

У цій поезії за допомогою епітета зелена Антоничеві «черва і листя» набувають пантеїстичних рис, що веде до синкретич­ного сприйняття. Олександр Потебняназивав синкретичними епітетами ті, які відповідають злиттю почуттєвих сприймань, що їх первісна людина виражала нерідко одними і тими ж понят­тями. У старофранцузькому епосі зустрічаємо «зелені щити», а в українських піснях — «зелені шляхи широкії». Мірилом таких художніх означень ставали етнографічні перекази, які дійшли до нашого часу, втілившись у поезіях Антонича: «Зелений бог буяння й зросту / зітре на попіл мої кості, / щоб виростало, щоб кипіло І п’янких рослин зелене тіло» («Зелена віра»).

«Автопортрет»за жанром — медитація. Митець міркує над своїми пракоренями. Захоплюючись древніми звичаями й обрядами лемків, поет помічав у їхньому світосприйманні син­тез двох світів — язичництва й християнства. В автобіографічній «Елегії про співучі двері» лемкам-юнакам ворожить «давня Лада», вони ж «моління шлють Христу і Духу». Цей дуаліс­тичний, неповторно-яскравий світ увібрав у себе й поет. Його «християнство» охоплює і поганство, і притаманне йому радісне сприйняття світу, конкретно-чуттєве ставлення до природи. Таке життєствердне світосприймання відобразила Антоничева лірика.

У медитації «Автопортрет» центральним образом є сонце, яко­му поклонялися наші давні предки як Даждьбогу. Прекрасний образ сонця, вперше побачений над рідним селом, пробудив у душі Антонича митця. Від рідної землі поет взяв наснагу й спра­гу творчості, прокладаючи своєю поезією «місток» між часами й поколіннями: «Мої пісні — над рікою часу калиновий міст, /я — закоханий в життя поганин» («Автобіографія»). Така самоха­рактеристика мала для нього принципове значення. Вдивляю­чись У свою душу, ліричний герой «Автопортрета» намагається збагнути сенс свого захоплення красою й «сонцепоклонництвом»: «Я, сонцеві життя продавши / за сто червінців божевілля, / захоплений поганин завжди, / поет весняного похмілля».

Язичництво поета не тільки зумовлене суб’єктивними упо­добаннями митця, а й прагненням висвітлити свій ідеал, свій духовний вимір, намалювати ситуацію, схожу на первісну, освітивши її своїми думками й почуттями. Таким було його естетичне бачення й розуміння світу й людини. В основі Антоничевого світовідчуття лежить та картина світобудови, в якій є місце й еллінському відчуттю буття як гармонії, і первісне, язичницьке бачення світу, і духовно-активне його освоєння, невіддільне від розумного проникнення в його таємниці. Вод­ночас цей світ добудовує і «космізм» Павла Тичини, космічне світосприймання, притаманне вже нашим сучасникам.

Свої образи Антонич будує на полісемантичних (багато­значних) принципах, коли зовнішня ознака переходить у вну­трішню, що сягає психологічного паралелізму народної поезії: «Росте Антонич, і росте трава, / і зеленіють кучеряві вільхи. І Ой, нахилися, нахилися тільки, / почуєш найтайніші з всіх слова. 1З усіх найдивніша мова гайова: / в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, / на вільхах місяць розклюють зозулі, / росте Антонич, і росте трава» («Весна»).

Природа поглинається по-молодечому зачарованою й життєрадісною душею ліричного героя, що роз­кривається через весну, «квітневий дощ», персоніфіковані «зорі-кулі». Автор звертається до весни, ніби до ровесниці. Герой відчуває душевне сум’яття від розбитого блакитного неба, яке порівнює зі скляним дзбаном. Взагалі, душа поета відкрита всьому прекрасному, що є в природі. Місяць у нього уподібнюється чаба­нові («Над лугом хмари кучеряві, як вівці, що пасе їх місяць») («Захід»). Але так чи інакше Антоничеве розуміння природи сягає давнини, першооснов світу, міфу, перед якими він схиляє голову.

Поетичне мислення Антонича — міфологічне, занурене в універсальні істини. У прадавні часи, вважав поет, людство було зрілим у розумінні краси, різноманітності життя. Зану­рення модерного митця в міф, у його мотиви зумовлене тугою за красою, за гармонією. Тому в його поезії постійними є упо­дібнення, перетворення ліричного «Я», метаморфози, пошук первісних джерел і символів.

Свідомість автора поезії «Вишні» сягає глибин часових шарів, доходить до коренів вірувань і появи міфів, знаходячи їхнє поетичне вираження. Естетично митець орієнтується на психологічне перевтілення, уособлення, уподібнення лірич­ного героя явищам природи. Тоді світ людини і світ природи зливаються, міф пояснює сьогодення. Не випадково Антонич проголошував, що для нього давнє, первісне існує тепер, що, за його світосприйманням, «горять, як ватра, забобони віків минулих». Він бачив, як язичницька богиня Лада варила в гли­няному дзбані черлене зілля поезії, коли поет писав вірш про сонце як «прабога всіх релігій». Головна ідея твору — без­смертя людської душі, що може мандрувати в часі й просторі. Ця ідея близька давньоіндійській філософії, за якою людина після смерті може перевтілюватись у душу народженої дити­ни, тварини чи птаха: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях». Поезія «Вишні» Антонича дивувала його сучасників незвичним поглядом на світ. Автор вірша створив естетичну реальність за своїми законами світобачення, уподібнивши себе хрущеві. За допомогою прийому метаморфози поет підкреслив спадкоємність традицій Тараса Шевченка, який слово поставив на сторожі народу. Скромний Антонич високо цінує цей моно­літний художній світ, відчуваючи себе малим поряд із генієм, «хрущем», якого оспівав Кобзар у знаменитих рядках: «Садок вишневий коло хати, / Хрущі над вишнями гудуть». Україну автор «Вишень» називає «пишною й біблійною», тобто країною з давньою історією й культурою, «квітчастою батьківщиною вишні і соловейка». В тогочасній ліриці, зокрема авангардист­ській, ці традиційні символи національного буття вважалися архаїчними, такими, що не відповідають вимогам індустріалі­зованої епохи. Натомість Антонич вважав, що архетипні образи не втрачають своєї свіжості й надихають на поетичну творчість: «Де вечори з Євангелії, де світанки, / де небо сонцем привалило білі села, І цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’яно, / як за Шевченка, знову поять пісню хмелем». Міф, архетипні образи потрібні Антоничу для того, щоб глибше пізнати буття і людину, вагомість поетичного слова.

Предметно-міфічний світ Антонича творять невмирущі обра­зи, які бентежать уяву й збуджують думку. Його глибинне про­никнення у смислове багатство слова відбиває площини свідомо­го й підсвідомого людини. Митець відштовхувався від модерної поезії доби, спирався на досвід Павла Тичини, Максима Рим­ського, Миколи Бажана, Євгена Плужника, Михайля Семенка, але по-мистецьки талановито творив власний художній світ, у якому гармонії відводиться важливе місце. Багатство образів, звуків, фарб символізують красу світу й духовне багатство лірич­ного героя. За Антоничем, в Україні відбулися грізні катаклізми, викликані Першою світовою війною, революцією й братовбивчи­ми змаганнями, внаслідок чого гармонія відступила від людини. І поет став на захист гармонії. Митець великого гармонійного та­ланту, він тяжів до досконалості й перемоги д гуманістичного ідеалу. В естетиці Антонича гармонія пов’язана з філософією життєствердження: «Щоб жити краще, ширше, вище! І О, більше світла! Більше сонця! / бо суть тобі дана й відкрита: / цвісти й горіти, в пустку світу / з красою йти, щоб краще жити» («Дві глави з літургії кохання»).

Додаток до теми СВ №5

Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня 1881 р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця, що зумовляло часті переїзди. Лише 1891 p. Їхня родина оселяється на постійне проживання в Чернігові, де 1899 р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. По закінченні університетських студій в 1903 р. повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. З 1904 виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет. 1910 р. пише першу п’єсу (російською мовою) «Пісня в келиху» (вперше поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926 р. в перекладі П. Тичини під назвою «Легенда про пісню», п’єса успіху не мала). Нова п’єса — «Дівчина з мишкою» (рос. мовою, 1913) мала помітний, хоч і скандальний успіх.

1914 р. І. Кочерга переїхав у Житомир. П’єси російською мовою «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп (Весільна поїздка Марусі)» (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку, в цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою. 1925p. Він завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю». 1927 р. — пише нову п’єсу «Алмазне жорно». 1928 р. — кілька п’єс, безпосередньо пов’язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю. В цей період І. Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь».

Він пише комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928) і низку так званих «кооперативних» п’єс, типових для 20-х років агіток. Вистава «Марко в пеклі» в харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самої п’єси рецензенти поставилися стримано. В 1929p. В Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень-серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень-листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929 p. Він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі 1922 — 1928 pp. Він пише чимало п’єс: драматична поема «Свіччине весілля» (1930; інша назва «Пісня про Свічку»), водевіль «Ліза чекає погоди…» (виданий 1931 р.), п’єса «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка», 1933). Драматичну поему «Свіччине весілля» поставлено лише 1935 р. в Запоріжжі й тільки після цього вона почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів. П’єса «Майстри часу», попри те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 p. Дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію.

1934 р. І. Кочерга переїздить до Києва, отримує квартиру в будинку письменників Роліт і поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами. З початку 2 світової війни живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п’єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, досягненнями автора. Дещо пізніше написані твори «Чаша», 1942; «Досить простягти руку», 1946. В одноактівці «Зубний біль сатани» реалізований задум п’єси, який автор нотував ще в 10-х роках.

Повернувшись 1944 р. до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція — 1946). Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі. У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т. Г. Шевченка «Пророк» (1948).

Помер 29 грудня 1952 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.