Додаток до теми СВ №1

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, драматург, прозаїк, перекладач, а в історію культури - як театральний діяч, організатор українського професійного театру і голова першого на Україні театрального товариства, актор, режисер, видавець.

Часи, на які припадає становлення митця, були епохою гострих соціальних суперечностей, коли кожна хвиля піднесення в суспільному житті супроводжувалась розгулом реакції. В особливо несприятливих, важких умовах принизливих заборон і утисків розвивалася українська культура. Суспільне пожвавлення, викликане реформою 1861 р., швидко змінювалося на жорстоке придушення всіх і всяких прогресивних починань, репресіями й утисками. «Ся доба, - писав І. Франко, - зазначила себе в українському письменстві пам'ятним антрактом 1862- 1872, десятиліттям страшного і фатального затишку і застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів».

Окреслюючи характер літературної продукції «того покоління молодих шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на літературну ниву», С. Єфремов зазначав: «В поезії це заступники громадянських мотивів, у белетристиці реалісти, в драматичному письменстві і в сценічній діяльності - прихильники етнографізму. Народ, його минулі нещастя і сучасні злидні - головний зміст їхніх творів; любов до рідного краю, але любов широка, що не заплющує очей на найгірші сторони життя й проривається то тяжким докором, то сатиричною ноткою - найзвичайніший мотив їхньої творчості. Хронологічно першим у лаві цих письменників стоїть Старицький».

Багатогранна творчість Старицького має для нас неминуще значення. " З перших кроків самопізнання, - писав він на схилі років до І.Франка, - на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловлювати культурну освідчену річ, виспівати найтонші краси високих поезій... " І в цьому він досяг великого успіху, який сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства в цілому. Твори Старицького відзначаються широким діапазоном мовностилістичних пластів - від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого гнівно таврується " свинцева мерзота" капіталістичного світу. Багато письменник " викував" слів-неологізмів. Відомі його слово-твори - " мрія", " нестяма", " байдужість", " страдниця", " приємність", " чарівливий", " пестливий" та ін. - увійшли в мовний актив народу, вживаються і нині " втративши" свого автора.

Творчість Старицького ще чекає ґрунтовного об'єктивного дослідження. " Немає сумніву, що таке дослідження, - писав академік О. Біленький, - необхідне не тільки для пізнання письменницької індивідуальності Старицького, але й для історії, цілого періоду української літератури, українського театру, української громадськості".

Мистецтво і література минулих епох - це і джерело нашого духовного розвитку, і неповторні пам'ятки минулих часів, і могутній стимул творення нової культури. Живий зв'язок класичної літератури з культурою, духовним життям радянського суспільства, - як відзначає академік М, Б. Храпченко, - триває у сприйнятті творів класики в театрі й кіномистецтві, і найголовніше - у безпосередньому впливі їх на сучасного читача.

Старицький був сином своєї епохи, і йому, як і багатьом діячам літератури й мистецтва тієї доби, були характерні світоглядні ознаки ліберального характеру, які, звичайно, відбилися і в його окремих творах. Але діячів минулого ми цінуємо за той їхній внесок, що збагачує наш культуру.

Велика розмаїта мистецька спадщина Старицького живе й понині, вона активно впливає на наших сучасників, зберігаючи не тільки історико-пізнавальну цінність, а й виховну та естетичну. Співець трудової людини - письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги. Багатогранна творчість Старицького має для нас неминуще значення. " З перших кроків самопізнання, - писав він на схилі років до І.Франка, - на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловлювати культурну освідчену річ, виспівати найтонші краси високих поезій... " І в цьому він досяг великого успіху, який сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства в цілому. Твори Старицького відзначаються широким діапазоном мовностилістичних пластів - від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого гнівно таврується " свинцева мерзота" капіталістичного світу. Багато письменник " викував" слів-неологізмів. Відомі його слово-твори - " мрія", " нестяма", " байдужість", " страдниця", " приємність", " чарівливий", " пестливий" та ін. - увійшли в мовний актив народу, вживаються і нині " втративши" свого автора.

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.

Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії

Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»).

-----------------------------------------------------

В українській поезії XIX в. Михайло Старицький — заслужене ім’я, постать, якої жоден історик письменства не в праві обминути мовчанням. І важить він не тільки сам собою, з огляду на свої поетичні сили та власний доробок, — але й з огляду на свою історично-літературну ролю, ролю учителя молодого покоління поетів 80-90-тих рр. Творчість його має значення етапу, переходу від поетичного набутку 60-тих рр., перейнятого відгомонами народньопоетичного стилю, до Самійленка, Лесі Українки та інших, що поставили поетичне слово на нові рейки, стали шукати нових тем та форм, осторонь від «конвенціональних», умовних засобів «селянської» поезії. Він був один із перших поетів, що, кажучи образовим висловом Франка, перестали «натягати на себе мужицьку свиту» і саме цим вплинули на своїх літературних наступників.

Франко був перший, хто схарактеризував історично-літературну роль Старицького. В його влучній та майстерній статті 1902 р., писаній стисло, без зайвого слова, подібно до всіх його кращих статтей, знаходимо означення української поезії пошевченківської пори, як поезії епігонної, і характеристику Старицького, як поета-новатора.

Новий імпульс розвиткові української літератури дала пора громадського оживлення 1872-1876 рр. Ціла плеяда діячів, що «при інших щасливіших обставинах могли зробити дуже багато, та й так серед дуже тяжких злигоднів зробили немало», «поклали нові ширші підвалини для розвою українського народа, нав’язали нитку його розвою там, де її порвано було при розбиттю Кирило-Методієвського братства і де не могла її нав’язати петербурзька «Основа» — нав’язали зовсім іншими способами науки, ідейности та суспільного підготування, ніж про це можна було думати 1846, навіть 1860-61 рр.».

Немов би відгомоном цієї пори, гарячої та плідної, стала поезія Старицького. В його поезіях, друкованих р. 1865-1868, «бачимо перші признаки виходу української поезії з доби епігонства, з наслідування Шевченкової манери».

“Бо коли в добі епігонів майже обов’язково було дивитись на світ і на людей очима співучого селянина, то Старицький відразу відкидає той конвенціональний стиль, кермуючись тим вірним почуттям, що той стиль був природний і поетичний в устах Шевченка, але не може бути тим самим в устах Куліша або пізнішого українського поета. В тих перших поезіях Старицького і у всіх пізніших бачимо виразно, що це говорить український інтелігент не до фікційного українського народа, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтеліґентів, про свої інтелігентські погляди та почування”. Коли Старицького і можна протиставити трьом (Кулішеві, Щоголеву, Руданському), то не тому, що Старицький від традицій народньо-пісенних одійшов, а вони при тих традиційних мотивах та формах залишились, а тому, що Старицький, бувши людиною громадською, пливучи в головному річищі українського літературного життя, більше заважив у формуванні молодої ґенерації поетів, а його творчість визначила її програму.

Що ж сприймалося, як головний пункт літературної діяльності Старицького?

-Перша царина – переклади із світової поезії.

-Другий великий (поряд з перекладами) відділ віршованих творів Старицького — його монологи на громадянські теми, заклики, віршовані тости і таке інше. Сюди належать: «На проводи» (М. П. Драгоманову), «Нива», «Учта», «Хай тепер рида моя кобза сумна», «Редакторові», «До молоді», нарешті «На страстях» із звичайним тодішнім трактуванням Христа, як соціального реформатора. Той же характер мають поезії, писані на випадок — віршовані некрологи, ювілейні згадки: «На смерть Ковалевського», «На смерть Кониського», «На спомин Котляревського» (століття українського письменства). Треба думати, саме цей відділ поезій і зважився на характеристику Старицького, як поета молодої української інтелігенції 70-80-тих років, що знайшла в нім «найкращий вираз своїх задушевних ідеалів» у добу найбільшого лихоліття українського слова.

-Нарешті, третя царина поетичної діяльності Старицького — його інтимна лірика. Франко у своїй статті висловив був думку, що в ліриці Старицького переважає «злоба дня» і дуже мало матеріалу можна знайти для характеристики «власної душі поета та його безпосереднього оточення». Інші критики про особисту лірику навіть не згадують. На думку Ів. Стешенка, в усіх поезіях Старицького особистого змісту знати громадсько-елегійну ноту; породжені вони «чутливою душею поета, що не могла бути байдужа до громадських страждань». Але тим часом цих непомічуваних звичайно поезій особистого змісту у Старицького не так мало: «Чому не весел, мій соболю», «У пишному салоні», «Сльоза», популярний «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна»), «Ждання», «Зорі, зорі, ясні очі», «Мій рай», «Мов бачу тихую оселю» (дуже подібну до Фетової «Деревни» — «Я помню приют ваш печальный»), «Як часом у тебе заграє», «На озері» і т. ін., не переглядаючи поезій, друкованих по галицьких виданнях 60-тих рр. і не запроваджених до збірки поезій 1908 р.

З погляду стилю особиста лірика Старицького показує ту саму картину, що і його переклади. Спочатку в ній видно стремління використати ритми та мотиви народньої пісні («Ох, і де ти, зіронько та вечірняя», «Вечір», «Бажання», «Де мені подітись з лютою

нудьгою»). Проте коломийка «виходить у нього незграбна» (спостереження Франкове); природність словника та складні то там, то тут розбита інтелігентською фразеологією; емоції не мають зв’язку з світовідчуванням селянським. Потім на зміну цим пісням — імітаціям народньої лірики — приходять два ліричні жанри: романси, подібні до тих, які траплялися і в попередній українській творчості: «Ніч яка, Господи», «Не сумуй, моя зоре кохана», «Стою я похмурий і думку гадаю» (з використанням перших рядків давнього Петренкового вірша) та ліричні мініятюри, на зразок Гайнівських з їх парадоксальними закінченнями — несподіваним жартом, дотепною грою слів, взагалі якоюсь pointе. Взагалі Старицький виразно «держав курс» на Гайне: у виданні 1908 р. знаходимо сім зазначених, «явних» перекладів із нього. Але, крім того, є там і переклади замасковані, варіяції Гайнівських тем. Така, напр., поезія «У пишному салоні — Круг чайного стола». Ліричний момент той самий, що і в Гайне: серед пустої розмови одна тільки молода дівчина — обраниця, вона компетентна в тій справі, яку обговорюють; тільки у Гайне ця справа — кохання, у Старицького — громадські настрої молоді.

Горіли йно шалено

їй очі-зіроньки...

Я знаю, що про мене

Не ті в тебе думки.

В дусі Гайне написано і декілька, здається, ориґінальних поезій Старицького: «Чому не весел, мій соболю», «Як з тобою ми спізнались». Надто друга з цих поезій, що намічає ту акліматизацію Гайне, що на українському ґрунті так тонко проробив Олесь.

Отже — а) переклади чужомовних авторів, задумані, як засіб вишколення українського слова, б) риторично-піднесені монологи на громадські теми, тости, заклики, підказані здебільшого російськими поетами — такими, як Лєрмонтов, Оґарьов, Некрасов та другорядні автори 70-80-тих рр. і в) особиста лірика, що, відірвавшися від народньо-поетичних форм, прямує до романсу («слова для музики» — називав такі речі один російський поет тих часів) і до Гайнівської ліричної мініатюри — так виясняється перед нами поетичний доробок Старицького. Він, цей доробок, став поетичною програмою молодого покоління 90-тих рр., покоління нащадків, про яких так дбав і якими так захоплювався старий поет. Так відчувало вже само те покоління. Чутливий і експансивний, громадськи активний та несамолюбно щирий у своєму захопленні літературними нащадками, він відіграв в організації літературного життя 90-тих рр. таку ролю, на яку не мали сили ні Куліш, ні Щоголів, може, й обдарованіші від нього, як поети та стилісти.

-------------------------------------------

70-90-і роки XIX століття в розвитку української поезії позначені ідейними та естетичними шуканнями, прагненням збагатити її тематику, розширити коло проблем, які щодня ставить перед людиною життя.

Михайла Старицького, відомого драматурга і театрального діяча, по праву називають також видатним талановитим поетом, який збагатив нашу літературу шедеврами громадянської й інтимної лірики.

Сильна, пристрасна особистість митця з особливою силою виявилась у поезіях, присвячених вічній темі: митець і його роль у суспільстві. У віршах «Коли засну навіки», «До М. Лисенка», «Поету» М. Старицький виступає зі своєю програмою: художнє слово

має служити народові, захищати його інтереси, будити дух протесту проти кривди й несправедливості, виховувати патріотичні почуття, плекати усвідомлення кожною людиною своєї національної приналежності. Митця поет порівнює з човнярем, що на хисткому човні в горобину ніч бореться з навісною бурею. Так, життя митця нелегке, бо він мусить не тільки сам гідно триматися в цьому шаленому світі, а й підтримувати інших: навчати їх вірити в завтрашній день, сподіватися кращої долі й боротися за неї:

Не бійся вражої наруги;

З святим вогнем іди туди,

Де панування скрути, туги

Та віковічної біди...

Співай, ридай і будь готовий

Замість лаврового — терновий

Вінець узяти на чоло...

В умовах соціального зла доля поета, захисника народу, була важкою, і поет говорить про це в багатьох віршах, визначаючи свій шлях, як «шлях тернистий і трудний», але почесний і славний!

Серце поета повне вболівання і глибокого співчуття до знедолених. Образи трудівників села і міста змальовані виразно, правдиво, з любов'ю. Це і виснажені голодом селянки з вірша «Весна», і швачка з однойменної поезії, і бідарі, що в латаних свитках бредуть у березневу непогідь по багнистому шляху — в місто найматися на роботу...

Спина, зігнута в роботі,

На спині брудний платок...

Не смачний, мабуть, голоті

Загорьовний шматок!

Про гірку долю дівчини-сирітки оповідає нам вірш «Сумно і тьмяно. У вікна заплакані...». Сльози підступають до горла, коли читаєш вірш «Край коминка», де змальовується крайня бідність і голодне життя вдови та її дрібних діточок, які в напіврозваленій хаті мерзнуть, не маючи ні тепла, ні шматка хліба.

Тематика віршів Старицького розмаїта. Багато поезій присвячено оспівуванню України, її незрівнянної природи, її талановитих і працьовитих людей, звеличенню українського козацтва та його героїчних ватажків. Любов до рідного краю змушує поета не тільки вболівати за його долю, а й вірити в сили народу, будити його національну гідність:

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий,

Що вже забув і поважать себе.

Особливу сторінку в поетичній спадщині М. Старицького являє інтимна лірика. Ці вірші відзначаються високою художньою майстерністю, глибоким змістом, навчають цінувати прекрасне почуття любові, берегти його від опошлення, розбещеності, аморальності.

Вірші циклу «Монологи по кохання» — це справжні народні перлини. Так, дійсно народні, бо своєю мелодикою, щирістю, задушевністю стоять дуже близько до фольклорних шедеврів. Недарма багато з них стали популярними в народі піснями:

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,

Видно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

Чистота почуттів молодих людей, їхня ніжність, вірність, оспівані поетом, відгукуються в серцях людей теплою хвилею радості за прекрасне кохання, не отьмарене ні важкими умовами життя, ні непосильною працею. Поет розкриває перед нами ідеал кохання, до якого людство завжди буде прагнути.

У золотому фонді української літератури дорогоцінним скарбам сяє поетична спадщина Михайла Старицького.

Завдяки яким художнім особливостям поезія «Виклик» М. Старицького стала популярною народною піснею?

Народ приймає до своєї пісенної скарбниці лише те, що відповідає його уподобанням, його уявленням про прекрасне. Облюбувавши літературний текст, він відповідно редагує, шліфує його, дещо уточнює чи видозмінює. Популярними народними піснями стають, як правило, ті авторські високохудожні поезії, в яких ідеться про вічне людське почуття — кохання. Тому не дивно, що вірш М. Старицького «Виклик» став однією з таких пісень, знаною під назвою «Ніч яка, господи, місячна, зоряна...»

М. Старицький пізнав народну пісню ще в дитинстві, бо зростав у полтавському краї з неповторною красою його ліричних пісень. Рано осиротівши, виховувався в родині дядька, Віталія Лисенка, батька славетного композитора. Саме тут M. Старицький прилучився до народної пісенної і музичної культури, бо в родині Лисенків не просто шанували, а культивували народну пісню й думу.

Пісенна культура народу значною мірою сформувала і художнє мислення М. Старицького, що найяскравіше виявилося в його драматургічній творчості. Пісня, музика стають обов'язковим ідейно-художнім компонентом і його оригінальних п'єс, і інсценізацій творів інших авторів, зокрема М. Гоголя. Хоч існував і певний шаблон етнографічно-побутової вистави, неодмінно озвученої для точнішого відтворення місцевого колориту, драматург подав свій взірець музично-драматичного жанру, в якому пісня була органічним, художньо виправданим елементом. Для потреб трупи М. Старицький організував постійний хор, вокалістів для якого відбирав М. Лисенко. Таке ставлення до народної пісні свідчило про усвідомлення письменником її художньої краси й сили.

Працюючи разом з М. Лисенком над оперою «Утоплена» за повістю М. Гоголя «Майська ніч, або утоплена», М. Старицький пише вірш «Виклик» як поетичну основу арії Левка. На перший погляд, вірш є літературним переспівом народної пісні «Сонце низенько,

вечір близенько», про яку йдеться і в повісті М. Гоголя. Сюжетно-подієва основа її зводиться до таких рядків:

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько!

Ой вийди, вийди, серденько Галю,.

Серденько, рибонько, дорогий кришталю!

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу, —

Я твої ніженьки в шапочку вложу!

Однак, глибше вникнувши в текст М. Старицького, бачимо, що поет подав абсолютно інший, самобутній варіант зустрічі закоханих, хоча інтимний світ молодих людей і ґрунтувався на народнопоетичній зображальній основі.

За жанром поезія «Виклик» — це романс, тобто сольна лірична пісня про кохання, організуючим стрижнем якої, її жанротворчим фактором є ліричний монолог закоханого юнака. В його уяві постає сцена зустрічі з коханою, яку він, як видно із поетичних звернень, любить до самозабуття. «Коханая», «моя рибонько», «вірная», «лебедонько»—ці піднесено-ліричні порівняння вияскравлюють не тільки красу його обраниці, її чарівний образ, а й внутрішню красу, благородство закоханого юнака. Краса, вірність, любов коханої — це найвища цінність у його житті. І хоч обоє вони бідні, «працею зморені», «окрадені долею», проте ліричний герой має те, чого не здобудеш ні за які гроші — кохання, вірність і щирість дорогої йому людини. А тому й почувається він «паном над панами». Це почерпнуте з народнорозмовного джерела порівняння досить точно відтворює глибину любовних переживань, переповненість щастям. Стан особливої схвильованості передається емоційним вигуком «господи», що і за характером, і за прийомом відображення емоцій співвідноситься з народнопісенним «О боже мій милий!»

Для вираження надзвичайної експресії, стану максимального збудження ліричного героя автор послуговується зменшувально-пестливою лексикою. Він вводить ці слова у текст дуже майстерно, вони звучать у ньому органічно:

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки

Вмочиш у срібну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:

Тепло — ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе щиро до серденька,

А воно гріє, як жар.

За художньою переконливістю й доречністю пестливі слова в поезії М. Старицького співмірні вживаним у народній ліричній пісні, без яких вона не мислиться. Навіть, здавалось би, у таких скупих на вияв ніжності сценах, як проводи на війну, зменшувально-пестливі слова звучать так само переконливо:

їхав козак на війноньку:

«Прощай, — сказав, — дівчинонько,

Прощай, миленька, чорнобривенька.

Я йду в чужу сторононьку!»

Використання М. Старицьким мовно-виражальних засобів народної пісні не тільки полегшувало засвоєння тексту його поезії, а й засвідчувало, що у змалюванні інтимного почуття поет орієнтується на високодуховні народнопісенні зразки.

Внутрішню чистоту і красу інтимного світу простої людини поглиблює й відповідний пейзаж. Перейнявши народнопоетичну описову манеру розповіді, М. Старицький запозичує з народної пісні і пейзаж-заставку, або заспівннй пейзаж, який конкретизує час і місце дії, обставини зустрічі закоханих. У народній пісні маємо переважно вечірній чи нічний пейзаж. Це пояснюється не тільки тим, що молоді люди могли зустрічатися лише в пізню годину, бо ж удень вони працювали, а й душевною чистотою, цнотливістю, небажанням виносити свої почуття на люди. Найчастіше українські ліричні народні пісні починалися пейзажем на зразок: «Місяць на небі, зіроньки сяють...» А тому й М. Старицький на початку вірша «Виклик» подає традиційний опис ночі: «Ніч яка, господи, місячна, зоряна...», — який конкретизує колоритним народним порівнянням: «Видно, хоч голки збирай». З народної пісні запозичує автор і прийом психологічного паралелізму: настроєвий пейзаж не тільки суголосний тому, що відбувається в душі ліричного героя, а й поглиблює, доповнює його, уточнюючи найтонші нюанси почуттів. Жагою кохання сповнений ліричний герой — і «на стрункій та високій осичині листя жагою тремтить»; тепло в природі — у юнака «серденько гріє, як жар»: «тиха розмова» — і «ані шелесне в гаю!» Внутрішню і зовнішню красу закоханих підкреслено «божою красою» природи («небо незміряне, всипане зорями», «гай чарівний, ніби променем всипаний»).

Отже, сила і популярність поезії М. Старицького були зумовлені не лише глибиною висловленого в ній почуття, а й творчим використанням народнопісенних мовно-виражальних засобів і стильових прийомів. На музикальність, наспівність поетичного рядка, як і всієї інтонаційно-ритмічної організації тексту, звернув увагу М. Лисенко, який і поклав вірш «Виклик» на музику. З того часу він побутує в народі як одна з його найпопулярніших ліричних пісень під назвою «Ніч яка, господи, місячна, зоряна...»

----------------------------------------------------------------------------------------------------

Як поет М. Старицький насамперед лірик, причому лірик більше соціальних, громадських мотивів, ніж особистих, інтимних. У його віршах відчутний сильний струмінь «шевченківського слова», а якщо точніше — шевченківські традиції є наскрізними в поезії М. Старицького. Від Шевченка йде у Старицького розуміння ролі і значення поета в громадському житті.

Не про кохання, не про рай,

Співаче, голосно співай!..

Не бійся вражої наруги;

З святим вогнем іди туди,

Де панування скрути, туги

Та віковічної біди...

Співай, ридай і будь готовий

Замість лаврового — терновий

Вінець узяти на чоло.

(«Я поету»)

Майже всі мотиви оригінальних поезій М. Старицького теж йдуть від Т. Шевченка: уславлення любові до рідного краю («До України»), зображення тяжких умов життя та праці трудящої людини («Швачка»; «Місто спить», «Край коминка»), заклик до боротьби за справедливість («Занадто вже», «Остання ніч», «Борцю»), оспівування єдності слов'янських народів («Поклик до братів слов'ян», «Слов'янська доля»), відтворення краси природи («На морі», «Вечір», «Весна»), інтимних почуттів людини («Виклик», «Монологи про кохання», «На озері», «Сльоза») та ін. Говорячи про образну систему, слід зауважити, що значне місце в поезії М. Старицького займає жіночий образ.

Щодо жанрової специфіки поезій М. Старицького, то тут цікаві спостереження можна зробити про особливості жанру думки в М. Старицького і Т. Шевченка, жанру медитації. Цікаві, скажімо, і вірші-оповідання М. Старицького, які йдуть від Т. Шевченка, Але в порівнянні з поезією Т. Шевченка, суб'єктивна позиція автора всеохоплююча, а ліризація оповіді наскрізна, твори М. Старицького набагато стриманіші.

Поетичний доробок М. Старицького — вагомий внесок у скарбницю нашої духовної культури. Він писав вірші впродовж майже сорока років: перший вірш " Ждання" написаний 1865 року, останній " Двері, двері замкніть..." — 2 квітня 1904 року, незадовго до смерті. У поезії Старицький відкинув ту стилізовану образність " співучого селянина", яка була притаманна його попередникам. Відгукуючись на заклик І. Франка наблизити процес мистецького освоєння світу до суспільних потреб, опустити поезію " від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка" до потреб народу, М. Старицький - поет значно збагатив жанрові, ідейні та стильові можливості української поезії. Поет звертається до актуальних, злободенних проблем суспільно-політичного життя епохи, осмислює внутрішній стан нового для української поезії героя — інтелігента-українця, для якого щастя народу є сенсом життя і боротьби. До основних мотивів лірики М. Старицького можна віднести традиційні — роль митця і мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів людини і політично злободенні — співчуття до важкої долі простого народу, боротьба за соціальне і національне визволення, посилення національно-визвольного руху (" До України ").

На поезію М. Старицький дивиться як на трибуну, а на поета — як на захисника скривджених, знедолених, виразника дум пригнічених, борця за права людини. У віршах " До Шевченка (Сповідь перед поетом)", " На спомин Т. Г. Шевченка", " Хай тепер ридає в мене кобза сумна...", " Ой знущались з мого слова..." йдеться про високе покликання поета-громадянина, його роль поборника справедливості і правди. М. Старицький апелює до образу Т. Г. Шевченка, геній якого був для нього символом нерозривної єдності поета з народом.

Шевченкове невмируще віще слово, впевнений поет, живе, поки живий народ:

І заповіт братерства і любові,

Що він нам дав, як стяг на боротьбу,

Перелетить луною наші мови

І правдою подужає злобу!

На думку Старицького, поет має усвідомлювати своє громадянське покликання, бути готовим отримати на чоло терновий вінець замість лаврового: " І за таку любов, співець, ти жити будеш знов! "

Вболіваючи за долю трудового народу, поет пише цілу низку поезій — нарисів з життя трудівників міста й села, зокрема з життя дітей бідноти (" Швачка", " Край комина", " Сльоза", " І ґвалт, і кров..." " Місто спить..." та ін.). Улюблений художній прийом Старицького — розгорнуті контрасти, наприклад, розкішне буяння природи — нужденне існування жінок-заробітчанок (вірш " Весна іде. Сніги чорніють"); або контрастні: веселі чепурні панські діти, що гуляють у садочку, — дівчина-жебрачка, гірко ображена паненятами (" Світить сонце"). Деталі нужденного життя трудового люду, людської недолі, приниження настільки виразні, що викликають щемливий біль за людину. Яскравим прикладом є поезія, в якій автор змальовує будні дівчини-швачки:

Спина, зігнута в роботі,

Зверху латаний платок...

Не смачний, мабуть, голоті

Загорьований шматок!

Ще одним виразним мотивом лірики Старицького є вболівання за долю Батьківщини. У багатьох поезіях постає образ України (" До України", " Нива", " До молоді", " Серце моє нудне..." " Нема правди" та ін.), конкретизований поетом у різних площинах. Тут і минуле рідної країни (" Гетьман", " На спомин Котляревського"), її гірке сучасне життя (" Місто спить", " За лихими владарями"), тут і пейзажні малюнки (" Весна", " Сумно і тьмяно..."), і медитації про місце українського народу серед європейських. Ці вірші також побудовані на контрастних картинах та образах: багата прекрасна природа рідного краю, синівська любов до батьківщини — злиденне життя, страждання трудящих на фоні цієї краси. У поезіях, присвячених Україні, Старицький закликає свідомих громадян, зокрема молодь, не покладати рук, не гаяти часу марно, боротися за волю, добробут, за право на культурний розвиток держави, за право орати рідну ниву, що розляглась " од Карпат аж до Дону", щоб вона, " лихом забита, потом, кров'ю полита", ожила, забуяла:

..Додамо до праці руки:

Хоч не ми, а діти, внуки —

А таки діждуться жнива!

На межі століть у ліриці Старицького усе виразніше звучить тема пробудження. Передчуття змін та заклик до нового життя — тема вірша " Занадто вже! Чим дихати нема" (1902). У вірші " На ріднім попелищі" поет закликає своїх сучасників скріпляти, зміцнювати свій дух " в братерськім поєднанні", ніби передає естафету прийдешнім поколінням:

Вітаю я коханих спадщиків!

Ростіть, цвітіть, і добувайтесь долі,

Аби не знать ні ґвалту, ні неволі,

Які й тепер іще гнітять батьків...

Отже, своїми творами М. Старицький утверджував нетлінність духовних цінностей українського народу, вічної потреби у вільному розвиткові людського духу, закликав до активних дій, направлених на здобуття щастя вільної праці, культурного розвитку.