Додаток до теми №3

«Я ПРОТИ ПРАВДИ НЕ ГРІШИВ, БО В ПРАВДІ ВСЯ КРАСА»

(ОГЛЯД ЖИТТЄВОГО І ТВОРЧОГО ШЛЯХУ ПАВЛА КЛЮЧИНИ)

Павло Ключина — видатний байкар і високоталановитий український лірик. Його ім’я добре знане в Україні й поза нею. По смерті поета залиши­лася значна спадщина, але, на превеликий жаль, опублікована лише незна­чна її частина.

Про життєве й поетичне кредо П. Ключини можна сказати словами його віршів:

Хай гуде надворі осінь чи зима,

А в моєму серці холоду нема.

Я людському серцю, як своєму рад...

Я люблю вас, люди! Я ваш друг і брат.

(«Хай скриплять морози»)

Я не шукаю красних слів, Бо знаю: в правді вся краса.

(«Пиши, — казав мій друг, — пиши»)

Павло Юхимович Ключина народився 8 вересня 1914 року в селі Вели­кий Самбір Чернігівської губернії Конотопського повіту. Він був дев’ятою дитиною в сім’ї.

У центрі нашого дослідження життєвий шлях Павла Ключини, адже без цього неможливо проаналізувати його творчість.

Село початку XX століття, як і вся держава, переживало трагічні події: світова війна, революція, громадянська війна. Про цей період сам П. Клю­чина писав: «Через три роки після мого народження сталося те, що говорила над моєю колискою мати: цар випав із свого трону. Не стало царя — мені байдуже. І за вухом не засвербіло. Як там люди живуть без нього — то діло не мого розуму. Того ж року серед зими помер батько... Підростав, спинався на ноги, здивованими очима дивився на незрозумілий мені світ.

З навчанням я запізнився трохи. Дві зайві зими просидів на печі. Бо не було ні чобіт, ні теплого піджака. У третій клас прийшов переростком … Таких, як я, було півкласу».

У школі зародився потяг до книги, який став основою всього життя. Чи­тав усе, що потрапляло під руку.

Пізніше захоплювався творами Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, своїх сучасників — П. Тичини, В. Сосюри, М. Семенка, О. Олеся. Зачитувався «Чорною радою» П. Куліша, творами Д. Антоненка-Давидовича, М. Куліша, «Історією України» М. Аркаса.

Пізніше, за свідченням рідних, коли бували «тайні вечори спогадів», як їх називали в сім’ї, міг годинами читати улюблені твори.

У 20-х роках особливо захоплювався тим, що стосувалося України, її ми­нулого й сучасного. Хотілося іти в ногу з часом.

П. Ключина разом з кількома друзями спробував провести в селі «украї­нізацію»: хотіли викопати пофарбований дубовий стовп, що зберігся, мабуть, ще з часів Катерини II, на якому було написано: «Великий Самбург. Крес­тьянских дворов… Пахотной земли …десятин». Спроба зазнала невдачі, але мала продовження.

Десь у 35-му, коли вже вчителював у рідному селі (по закінченні школи 1931 рік) був направлений на короткотермінові вчительські курси й кілька років працював у сусідній Соснові), викликали до сільської ради, де вже зна­ходився П. Нечипоренко (старший друг) з декількома юнаками і якісь вій­ськові. Час був тривожний: згортання українізації, початок репресій, голод, зникали люди, похитнулася віра у світле, добре, у душі поселявся страх і не­нависть. І ось, можливо, їхня черга.

З бібліотек вилучали деякі газети, книги, з деяких виривали аркуші, як активних читачів розпитували незрозуміло про щось кілька днів. Усім заборонили виїзд із села, згадавши «українізацію».

Через деякий час улаштувався на роботу в селі Юрівка в сусідньому ра­йоні. У школі викладав географію, історію, українську мову й літературу.

Коли почалася війна, добровільно пішов на фронт. Чого надивився, що пережив, не розповідав. Був поранений у 1943 році. Після госпіталю повер­нувся додому. Відразу ж пішов до школи. Почав друкувати свої твори в періо­дичній пресі. Але час був такий, що ім’я Сталіна не сходило зі шпальт. Тому також славив партію, Сталіна, народ. А душу тягло до лірики. Усе частіше в центральних часописах з’являються ліричні вірші з підписом П. Ключник або П. Чарський.

Закінчення війни й перемога нічого не змінили в моральному обличчі cуспільства. Усе ті ж ідейні догми, свавілля керівної сили, провокації. Та ще Соловки, Сибір. Доводилося виживати.

Майже тридцять років П. Ключина трудився на педагогічній та літера­турній ниві одночасно, був активним у громадському житті.

З 1965 по 1969 рік працював власним кореспондентом газети «Ленінська правда». А з 1969 року — старший науковий співробітник Роменського крає­знавчого музею. Він дослідив багато маловідомих сторінок з історії нашого міста.

Помер Павло Ключина після тяжкої тривалої хвороби 2 червня 1972 року в місті Ромни, де й похований.

Довідка для бібліографів

Ключина (справжнє прізвище — Ключник) Павло Юхимович, видатний український байкар і талановитий лірик, автор збірок «Байки» — 1955, «Кро­пива» — 1957, «Лев, Осел та Заєць» — 1959, «Нові байки» — 1960, «Пше­ниця і кукіль» —1961, «Солов’ї та жаби» — 1964, «Муха на пасіці» — 1965, «Ведмідь гне дуги» — 1967, «Свиня в саду» — 1968, «Завзяті рогачі» — 1968, переспівів вірменських байок за дев’ять останніх століть «Сила землі» — 1971.

Його твори постійно друкуються в альманасі літераторів Сумщини «Сло­божанщина».

Добірки статей містяться в міськрайонній газеті «Вісті Роменщини», ко­лишній — «Комуністичним шляхом», обласних газетах; міськрайонній газеті «Сільські горизонти» (місто Конотоп), колишній — «Радянський прапор». До 50-річчя з дня народження поета вийшла друком бібліографічна пам’ятка «Павло Юхимович Ключина».