Філософська історія Гегеля. філософа Ґеорга Вільгельма Фридріха Геґеля(1770-1831)

філософа Ґеорга Вільгельма Фридріха Геґеля (1770-1831). Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов’язаного і суперечливого руху, об’єднаного ідеєю Абсолютного Духу (Бога). Підставою для нього послужила логіка понятійного мислення, котру він переніс на абсолютний розум. Саме останній через діалектику розвитку проявляє себе в історії природи та історії людства, прагнучи самототожності через самопізнання. Від найабстрактніших категорій буття і небуття Геґель розпочав будувати власну філософську систему, яка у підсумку є розкриттям логіки і послідовності саморозвитку та самопізнання Абсолютного Розуму, який проходить стадії Ідеї — Духу — Абсолюту. систему мислитель поділяє на три частини, які викладає у “Енциклопедії філософських наук” — “Науці логіки”, “Філософії природи” і “Філософії духу”. Вони відбивають три стадії саморозвитку Абсолюту: від ідеї до її втілення у речах і до самопізнання у розумі. Стосовно історії Геґель пропонує “новий” її різновид — філософію історії (хоча остання вже була запроваджена просвітницькими мислителями). Його філософія, однак, є не міркуванням на тему історії, а самою історією, піднесеною до вищого щабля, історією, осягненою через зрозуміння причин, а не фактів. Сутність історії Геґель розуміє як прогрес духу в усвідомленні та розкритті свободи. Дух проявляється у реальному житті, мусить бути конкретним і предметним, а в історії він повертається до самого себе, втілюючись у мінливих формах об’єктивізації. Суть вчення про суб’єктивний Дух полягає у неперервному зростанні і посиленні духовного, ідеального начала — свідомості, самосвідомості й їх синтезу — розуму. Вищою формою тут є держава, яка долає суперечності приватних інтересів. Об’єктивний Дух виходить на арену світової історії як світовий Дух, представляючи собою активну, рушійну силу. Усі народи, нації, раси є знаряддям світового Духу, але він є носієм прихованої до часу історичної необхідності для людей, за межі якої вони не можуть вийти. Тому історія є прогресом свободи, який слід пізнати у його необхідності. Всесвітня історія виявляє свій рух і розвиток через діяльність народів, які почергово виступають на світову арену і втілюють ті чи інші ступені світового Духу. Геґель виокремлює три послідовні щаблі розвитку світового Духу: деспотичний східний світ, античний греко-римський світ, германо-християнський світ. Кожен з народів, маючи характерні національні риси, вносив у пізнання і реалізацію ідеї свободи свою частку, просуваючи вперед ціле людство. Німці, за логікою мислителя, були найвищим втіленням ідеї світового Духу. У кожного народу-нації світовий Дух знаходив своєрідний прояв, відбиваючися у формі “народного” (національного) духу. Але найвищим виявом “народного” духу є держава, оскільки вона є останньою формою субстанціональності суб’єктивного Духу. Народ без держави не має ніякої історії. Панлогістичний метод Геґеля вже у сучасників викликав критичні зауваження. Але він послужив підставою, на якій виникли наступні філософсько-історичні доктрини, включаючи позитивізм і марксизм. Натомість у інший бік спрямував погляд один з критиків Геґеля німецький філософ А.Шопенгауер (1788-1860). У невеликому есе “Про історію” він полемізував з Геґелем і приходив до висновку про неможливість будь-якої філософії історії, оскільки історія, в сутності, весь час демонструє одні й ті ж індивідуально-вольові людські прояви.

44.Німецька історична школа права. Савіньї, Ейхгорн.

Класичною історико-теоретичною моделлю, створеною на засадах романтизму, є концепція історичного пізнання діячів німецької історичної «школи права». Її засновниками вважаються історики права Ф. Савіньї та К. Ейхгорн. Основні погляди історичної школи права були викладені вперше Савіньї((1779-1861). У віці 21-го року він став професором Марбурзького університету, а пізніше посідав посади ректора Берлінського університету й міністра юстиції Пруссії.) в 1815 р. в праці «Про поклик нашого часу до законодавства». Савіньї виступив як проти історіософських поглядів філософів-просвітителів та раціоналістичних методів в науці права, так і проти перенесення на німецький ґрунт юридичних норм, вироблених Французькою революцією. Савіньї доводив, що кожне право, як і будь-яка державна форма, не створюється волею законодавця та свідомою діяльністю уряду; жодні закони не в змозі створити чогось нового. Вони можуть тільки регулювати існуючий порядок речей. Законодавство – це справа результату суспільного розвитку, який проходить непомітно, а його ґенеза сягає доісторичних часів. Право, як і мова та звичаї, повинно мати свої провінціалізмі загальне право – настільки ж неможливе, як і загальна мова. Цей висновок розповсюджується згодом і на всі історичні явища. Найбільш завершеним викладом історизму Савіньї була його шеститомна «Історія римського права в середні віки». У ній вчений доводить, що із зникненням Римської імперії римське право продовжувало існувати, піддаючись відповідно із «духом народу» та вимогами епохи поступовим Змінам. Таким чином, через призму права Савіньї стверджував ідею наступності епох.

Концептуальні положення, розроблені Савіньї, були розвинуті в поглядах Ейхгорна, (1781-1854), який провадив плідну науково-педагогічну.Він на відміну від свого попередника, поставив перед собою завдання показати не розвиток римського права, а історію суто німецького права, тобто права, що випливає із німецького «національного духу». Його праця «Історія німецького права та держави» є класичною в галузі німецького права. Ейхгорн вивчає розвиток права з перших його проявів у германців до 1815 р., розбиваючи його історію на чотири періоди. Кожний період розпочинається оглядом політичної історії, потім викладається державне право та його джерела, далі аналізуються приватне право, права різних етанів, канонічне право, суд та військовий устрій, фінанси та адміністрація. Таким чином висвітлюються всі аспекти суспільного життя, наскільки вони отримали Формулює Ейхгорн також й іншу концептуальну ідею історичної «школи права» – ідею народного духу. Під нею розуміли характер, здібності, світогляд народу, що знайшло своє відображення в галузях літератури, мистецтва, права та установ. Щоби пізнати явища історії, необхідно піднятись до «народного духу», а пізнати останній можливо, лише звертаючись до цих явищ.

45.Історичні погляди Леопольда фон Ранке.

Леопольду Ранке (1795-1886). З його ім’ям пов’язане формування напряму “німецької класичної історії”, який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. Складаючися в атмосфері романтично-ідеалістичних віянь, погляди Ранке брали до уваги не лише традиції філософської історії, але й досвід, який випливав з конкретних джерелознавчих студій, що поширилися від початку ХІХ ст. Треба згадати, що тоді у німецьких. Ранке була запроваджена нова форма занять — семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним їх обговоренням.

Національне пробудження стимулювало інтерес до джерел, які починають масово публікувати університети й наукові товариства. До середини століття у німецьких державах уже діяло 44 історичні товариства, більшість з яких займалася пошуком й публікацією документів. Така робота вимагала розробки наукових методів, а також техніки опрацювання джерел. За таких обставин 1824 р. побачила світ праця Ранке “Історія романських і германських народів” з методологічним додатком “Критика новітніх історіографів”. Загалом книга відрізнялася багатством фактичного матеріалу і докладністю його опрацювання.. За період тривалого, понад 60-річного творчого життя Ранке опублікував серію багатотомних монографій з історії Середземномор’я, Німеччини, міжнародних відносин, а у 85-річному віці розпочав роботу над “Всесвітньою історією”, написав 10 її томів. За своїми поглядами на історію Ранке був прихильником філософського провіденціалізму, який протистояв раціоналізму Просвітництва. Вважав, що провидіння у кожну нову епоху знаходить конкретний прояв у державі, котра, у свою чергу, є твором конкретного народу. Держава — це підсумок цивілізаційного прогресу і вищої ідеї людського співжиття, моральний і політичний чинник об’єднання особистостей. Інтереси окремої людини повинні підпорядковуватися державі, а політика є визначальною сферою суспільного буття. Ранке не погоджувався з правовою школою Савіньї щодо визначальної ролі права, акцентуючи увагу на міжнародному житті, на взаємодії держав. Так, явище Французької революції він пояснював реакцією суспільства на втрату Францією панівних позицій на континенті, прагненням повернути. Держава, таким чином, була вищим досягненням людської спільноти і виключною формою здійснення провіденціального призначення цивілізаційного розвитку. Визнаючи можливість емпіричного пізнання минулого, Ранке великої ваги надавав методиці опрацювання джерел, твердив, що іншої історії, ніж вона є у джерелах, немає.

Л. фон Ранке (1795–1886 рр.) є фундатором німецького історизму. На його думку, прогрес в історії не є всеосяжним. Послідовно зростаюча духовна сила є тільки у народів, що містять елементи романської та германської націй; решта народів залишаються поза прогресом. Прогрес, згідно з Ранке, можливо простежити лише в матеріальній сфері. Із процесу історії, вважає він, Бога неможливо відсторонити, а закони історії виявляються трансцендентними стосовно світу історії. В дусі німецької класичної філософії Ранке вирішує також проблему свободи та необхідності.Історик може і повинен пізнати історичне минуле, не роблячи при цьому з нього ніяких висновків на майбутнє і не керуючись особистими намірами. Історичне знання – частина божественного знання. Тому його цінність безперечна. Відкидання законів розвитку історії здійснювалось Ранке в історіографічній практиці шляхом тлумачення історії як сукупності величезної кількості фактів, що не мають нічого спільного, типового – того, що дало бможливість об'єднувати ці факти в систему. Єдиним науковим методом історії, з погляду Ранке, є техніка історичного дослідження. Основний напрямок праць Ранке – політична та дипломатична історія. Для творчості Ранке характерна також гіперболізація ролі особи в історії. Завданням історії, за Ранке, є застосування біографічного методу при вивченні явищ історичної дійсності. Історичне пізнання, на думку історика, з самого початку вільне від суб'єктивізму, його елементи привносяться самим істориком, його світоглядом, а головним чином – його політичними поглядами. В цьому аспекті Ранке наголошував на безпартійності та аполітичності як необхідних вимогах до історика. Процес пізнання для Ранке є процесом відображення. Історичний метод Ранке в принципі виключає процес пізнання як рух думки від незнання до знання, що дає історичні уявлення великої складності та глибини змісту. Процес пізнання представлений тут головним чином як сукупність кількісних змін в уявленнях про історичну дійсність. Отже, для творчості Ранке було характерним: 1) впевненість у невіддільності процесу історичного розвитку від дії в ньому трансцендентальних сил; саме вони, а не внутрішньо притаманні історичному процесу закономірності визначають його хід. 2) Історичний розвиток у Ранке в своїй основі є запереченням прогресу як зміни нижчих форм вищими; визнання єдиним методом науки історії індивідуалізуючого, ідеографічного методу; 3)опис – центральний пункт та основний зміст історичного дослідження; твердження про пізнаваність емпірично даних фактів та явищ історичної дійсності та розгляд, як головного, для історика завдання їх викладення; 4) теза про те, що зображення об'єктивної істини, що є метою науково-історичного пізнання, відкидає, а не передбачає необхідність для історика

46.Історична творчість Томаса Бабінгтона Макколея.

Томас Бабінгтон Маколей (1800- 1859) - британський державний діяч, історик, поет і прозаїк вікторіанської епохи. «Історією Англії» -, що заклала основи вігівського прочитання національної історії. Ще в студентські роки він привернув увагу літературної громадськості своїми віршами, есе та опублікованими в «Единбурзькому огляді» за 1825 р. етюдом про Мільтона.

Отримавши юридичну освіту, Маколей мріяв про кар'єру не законника, а політика. У 1830 р. його обрали до Британського парламенту і він активно включився в дебати, що передували великої парламентської реформі 1832 року. Красномовство Маколея висунуло його в перші ряди британських ораторів і зробило його одним з лідерів партії вігів. Особливо значна була його роль в ухваленні закону про скасування рабства.

Прибічник ідеї переваги англійської політичної моделі над усіма іншими, він намагався прищепити індійському суспільству смак до свободи слова і впровадити в правову систему Індії принцип рівності англійців та індусів перед законом. Йому належить проект кримінального уложення, що заклав основи кримінального законодавства не тільки в Індії, але і в інших британських колоніях. З метою згуртування багатонаціонального індійського суспільства Маколей наполіг на повсюдне введення англійської в якості обов'язкового мови навчання, стояв у витоків індійської системи освіти. Зусилля Маколея у сфері освіти, призвели до формування в Індії цілого покоління проанглійски налаштованих інтелектуалів (т. зв. «Діти Маколея»).

написати історію Англії від «славної революції» 1688 до смерті Георга III (1820), в якій прагнув показати перевагу ліберальної ідеології та політичної платформи вігів, очистивши національну історію від вигадок консерваторів (торі). Маколей задумав твір меншого обсягу, що мав охопити значний хронологічний період, але у міру написання праця наростала, так що автор був змушений обмежитися лише 14-річним періодом. Йому вдалося довести свою працю до смерті Вільгельма III (1702), якого він вважав найвеличнішим з англійських монархів. Центральне місце в національній історії Маколей відводив поваленню Стюартів і «славній революції».

П'ять томів історії Маколея розійшлися по Британської імперії рекордними тиражами. Вони були перекладені майже всіма європейськими мовами. Читачів привертав в «Історії Англії» своєрідний, не позбавлений витонченості стиль

Твори: «Мільтон», 1825; «Макіавеллі», 1827; «Війна за спадкування іспанського престолу», 1856.

Величезний успіх мала його історична праця “Історія Анґлії від часу панування Якова ІІ” у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей, в тому числі “Про історію”. У “Історії...” Маколей навів масу докладних деталей з історії політичного життя Анґлії й становлення у ній конституційної монархії, доводячи, що високий рівень станової свідомості анґлійців уможливив уникнення страхіть революції і громадянської війни.

47. «Героїчна історія» Томаса Карлайля.

Томаса Карлайля (1795-1881), який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. Він теж засудив жахи Французької революції, пояснивши їх жорстокістю старих порядків, які викликали гостру реакцію простого народу. Разом з тим, він ідеалізував середньовіччя, У збірці лекцій-есеїв «Про героїв, Культ героїв та Героїчне в історії», 1840 р. він обстоює тезу про те, що історичний процес – це не «сукупність абстракцій, діаграм і теорем», а наслідок дії «безмежного числа біографій реальних людей. Зміни у цьому процесі зумовлені вольовими імпульсами героїв-вождів, які притягують маси. У праці “Герої, поважання героїв і героїчне в історії” (1844), що історія є нічим іншим як біографією видатних осіб — героїв. Усі історичні епохи — продукт їхньої творчості. Герой, на думку вченого, був “єдиною стійкою точкою у сучасній революційній історії”. У численних працях про О.Кромвеля, пруського короля Фридріха ІІ Карлайль намагався довести справедливість свого бачення історії. Проте, його погляди не отримали поширення серед істориків.