Натурфілософські підстави історіографії Просвітництва

ХVІІ століття стало тим часом у культурно-духовному розвиткові Європи все більшу частку починає займати науково-інтелектуальне сприйняття оточуючого світу. Формується раціональне ставлення як до природи, так і до людини, яке грунтується на осмисленні чуттєвого досвіду. Підґрунтям нової історчної науки став досвід ренесансного гуманізму, а також успіхи дослідного. Найвищого розвитку натурфілософія досягла у Просвітництві ХVІІІ ст. Передумови до зміни світоглядної парадиґми склались у ХVІ ст. Цьому сприяли відкриття геліоцентричної системи, успіхи дослідної науки, що принесли нові набутки у матеріальному виробництві, революційні зміни у політично-державному устрої. Першим її актом було математичне обґрунтування М.Коперніком геліоцентричності всесвіту (праця 1543 р. “Про обертання небесних тіл”), котре позбавило Землю й Людину центрального місця у світобудові. Далі Галілео Галілей (1564-1642) сформулював засади нової фізики і небесної механіки, засновані на експериментах і теоретичному узагальненні їхніх результатів. Вони дозволили ще більше розширити уявлення про всесвіт як безмежний простір. Френсісом Беконом у праці “Велике відновлення наук” він обґрунтував індуктивний метод, як єдиний метод наукового пізнання, покликаний дати адекватні знання. Бекон стверджував, що є лише два шляхи досягнення істини: перший полягає у переході від відчуттів і частин до більш загальних висновків і постулатів, інший шлях — витягнення перших свідчень з відчуттів і частин, поступово підносячись до загальних постулатів (індукція). Але обидва ґрунтуються на емпіричному досвіді і дозволяють у підсумку просуватись від незнання до більш повного знання. З іншого боку до проблем пізнання підійшов видатний французький філософ і математик Рене Декарт (Картезій) (1596-1650), Він запровадив до пізнання математичну логіку і переніс центр ваги на індивідуальний розум, здатний осягнути зовнішній світ. Історію він не включав у список наук, відокремлюючи її і від філософії, і від поезії (мистецтв), скептично ставився до правдивості історичних повідомлень і їхньої значущості у практичному житті.

Якісна різноманітність світу, зводилась до механістичної натурфілософії, головними рисами якої були: (1) невідокремленість духовного світу людини від його чуттєвої діяльності (2) підпорядкованість усього природного світу певним законам, (3) універсальність індуктивно-дедуктивних методів вивчення емпіричних даних, (4) причинно-наслідковий зв’язок між будь-якими явищами природного оточення.