Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема інтелігенції






У 70-ті р.р. у прозі І.Франка виявилися два головні типи – ругенських псевдоінтелігентів і дійсних інтелігентів, як Мирон Сторож (“Моя стріча з Олексою”). Він побував у тюрмі, проте не зламався. Представником справжньої “Молодої Русі” ви­ступив і значний образ іще молодого автора – Андрій Темера з “суспільно-психологічної студії” “На дні” (1880). Ця психологічна повість навантажена автобіографічним елементом (ув'язнення героя, його мрії та перше невдале кохання).

Прозаїк уводить читача у внутрішній світ сту­дента філософії, відданого ідеалам визволення “народу від чужовладства” та свободи в широкому розумінні. Раптом змінив широкий і вільний світ на тісну й обпльовану камеру, Темера затамував перед морем лиха в'язнів тяжкі спогади свого минулого. Психологічне ускладнення образу зумов­лене тим, що його голову мучить комплекс провини за прагнення осо­бистого щастя з однодумицею Ганною. Ніхто не має права на щастя, переконаний Андрій, коли мільйони людей довкола “в сльозах родяться і гинуть”.

В очах семи співкамерників Темера вищий за майновим і освітнім статусом, людина з іншого світу. Через це Андрій гине від руки здичавілого Бовдура. До того ж ніби марно: гро­шей убивця не знайшов. Але І.Франко як високогуманний письменник писав твори “в інтересі суспільності й людяності”, творив. У повісті Андрій ціною життя вселив нову душу у свого вбивцю.

Характерними є решта персонажів. Наприклад, дід Панас утілення українського оптимізму й на­смішкуватості. Чи взяти б господаря із села Дорожкова, де, згідно оцінки автора, “все сваряться за моє і твоє, і так уже на тім помішалися, що наостанку ніхто не знає, що моє, а що твоє”. Майстерні портрети, цікаві вставні історії в'язнів Панька, Митра, Стебельського й Бовдура, локальні мовні риси (Митрова вимова – “акання” на бойківський лад) додали колориту й автентичності стилю повістяра.

І.Франко, який називав себе мініатюристом і “мікроскопістом”, примножив літературний психологізм тонким відтворенням нової альтруїстич­ної свідомості Андрія, боротьбою двох голосів у душі Бовдура. Так уведено намір Бов­дура вбити невинного з помсти за власне потоп­тане життя). Новаторство автора повісті в тому, що він вийшов на новий ідейний та твор­чий рівень.

Випередило художню практику свого часу й оповідання “Із записок недужого” (орієнтовно датується початком 80-х р.р., видрукуване через де­сятиліття після смерті автора). Зі щоденникових записів хворого письменника, в новаторській пси­хологічній формі “потоку свідомості”, постала трагедія взаємної любові героя і його вихованки Олі. Її брати, холодні й пихаті пани, розлучили закоханих, загнали цим героїню в домовину. Вража­ючої сили фінал оповідання у стилі “Зів'ялого листя” (тільки прозою) зафіксував страшний роз­пач недужого, межовий з божевіллям, при фа­тальній звістці про смерть Олі.

Суспільно-психологічний роман нового типу “Лель і Полель” (1887) писався спершу польською мовою на конкурс. І.Франко прагнув здобути винагороду і ліквідувати борги. У листі до М.Драгоманова він повідомляв: “Штука вийшла доволі обширна і, смію думати, інтересна (сцени львівського життя газетярського, розправа судо­ва, сцени з тюрми, сцени з життя вуличних дітей, з бомбардовання Львова в р. 1848 і т.д.)”. Однак роман за життя автора так і не побачив світ у цілісності.

Роман дав “у мініатюрі життя різних елементів” суспільства. Десять його розділів зосереджені навколо долі братів Начка (Гната) і Владка (Владислава) Калиновичів. Перші чотири частини мають жанровий профіль “роману виховання”. У них брати, пов'язані могутнім психофізіологічним зв'язком, підпали під розтлінний вплив вулиці, скуштували сирітської кривди і тюремної “ласки”. Суспільство ж виявилося бай­дужим до їх долі.

Майбутнє Леля і Полеля (так називалися не­розлучні герої в творі польського класика Юліуша Словацького) визначене недотриманням двох передсмертних наказів. Перший дала матір, польська патріотка й дружина службовця, який не знав ніякого іншого патріотизму, крім “бюрового” (офісного, по-теперішньому). Вона запові­ла близнюкам вчитися, бути зажди разом: “роз­двоєння – це ваша загибель”. Інший наказ за­повів дітям вулиці в камері старий лірник Семко Туман: неправедно нажитий закопаний скарб брати поклялися витратити на користь уярмленого на­роду. Так І.Франко переосмислив романтичний мотив у дусі високої ідеї гро­мадського служіння.

Розвиток дії знехтував ефектний сюжетний хід “скарбу”. Натомість реаліст змалював ширше сус­пільне тло, розкрив діяльність Калиновичів. Начко зріс на редактора опозиційної газети, Владко – на оборонця прав селян у суді. Цей життєвий вибір вони здійснили, керовані вдячністю до простого українського селянина. На народні кошти вивчившись в університеті, брати хотіли віддати людям затрачене на себе.

І.Франко підкреслив успіх братів-однодумців, розкрив їх демократизм через цілеспрямовану діяльність, що вигідно вирізняє Калиновичів се­ред інтелігенції. Начко гострим словом критикував суспільну апатію відда­лених від народу галичан, прагнув поєднати українську і польську інтелігенцію. Владко тріум­фально виправдав у суді селян-“бунтарів”, які домагалися землі, розкрив для міського люду зна­чення існування сільської громади. Така ідейна праця завела Калиновичів у суспільно-політичне протистояння з польсько-шляхетськими «вищи­ми верствами», що, як граф Адольф, не гребували підступами задля роз'єднання Леля й Полеля.

Цю колізію епік опрацював більш психологічно. Обидва брати підпали під владу сердечної пристрасті до панни Репни (мимовільного знаряддя в руках Адольфа). При цьому її коханий Владко до останньо­го не знав про приховане братове почуття, фатальне для Начка найгострішою внутрішньою боротьбою.

Опинившись у пастці, Начко поступився ви­сокими ідеалами й редакторською принциповістю. Автор потрактував це відступни­цтво тяжким злочином проти самої справедли­вості й духу прогресу. Франко-психолог мистецьки самобутньо передав трагічне зрадництво, муки ка­яття й пошуки виходу.

Пригодницькі, навіть детективні прийоми, містичний компонент, усе те, що додає читабельності художнім творам, письменник зазвичай ви­користовував для обговорення серйозних сус­пільних проблем. Він підкреслив незбагненну близькість братів-суперників через віщий сон Владка, який перебував далеко від Львова в горах під час медового місяця з Регіною. На відстані він доторком фізичного страждання прочув самогуб­ство брата – й сам пішов із життя.

Розв'язка роману залишила Регіну у вічній жалобі серед глухих гір. Вона присвятила себе культурницькій праці на благо народу. Майбутнє належить її з Владком синові-“посмертнику”. Доля цього представника нового покоління народолюб­ної інтелігенції, вірив автор, має бути щасливі­шою. Як бачимо, роман поєднав минуле і май­бутнє, психологічне й соціальне, піднісши при цьому як головну ідею вітчизни всіма громадянами. Оригінальний за ви­конанням, твір цікавий також міським крайобразом Львова, “технологічними” сторінками про те, як робиться газета. Навіть риболовецька пристрасть І.Франка відбилась у романі. Важливе, хоча й незакінчене полотно з галицького життя – роман середини 80-х р.р. “Не спи­тавши броду”. У центрі твору – мужицький син інтелігент Борис Граб та шляхетська родина Трацьких. Прозаїк художньо окреслив умови, що сфор­мували різні людські характери. Наприклад, братів Трацьких – молодшого Тоня, що зростав на при­бічника ідей добра і правди під впливом колишнього повстанця-батька та Бориса, вихованця емігранта з Росії вчителя Міхонського. Старший брат Густав – діяльний господар і кат підлеглих “хлопів”, користолюбець. Середульший, Едмунд, від матері успадкував шляхетську зверхність і зарозумілість.

Епізод четвертої частини по­казав. незнання коханою Бориса Густею Трацькою факту існування 18-мільйонного українсько­го народу чи небажання її батьками визнати його окремішність. З іншого боку, в дискусії розкри­лася тверда позиція студента-медика Граба – співпрацювати з усіма людьми доброї волі без огляду на національність, якщо вони хоча б не шкодять розвиткові його народу. Рукопис обри­вається, коли Борис оперся-таки владі гарячої крові вдови Міхонської, повернув віру в Густю, став заради неї на шлях осягнення наро­долюбної мети.

Новела “Вільгельм Телль” (1884) нетрадиційна завдяки визначальній ролі музики, накопиченню іронічних прийомів зображення псевдоінтелігента – гімназійного вчителя й доктора філософії Володі. Якщо твір розпочався признанням моло­дої вродливої Олі в любові до нього, то фіналь­ною фразою дівчина порвала з ним усі стосунки. Оля глибоко відчула контраст між героїчністю музики, дії, героя опери “Вільгельм Телль” композитора Россіні – й обивательською ницістю та егоїзмом обранця, які раптом відкрилися перед нею. Новела виявила суть людини завдяки не­байдужому сприйняттю явища мистецтва (опера “веде” переживання героїні, відкриває їй очі).

Новаторською є соціально-психологічна повість “Для домашнього вогнища”. Перша її редакція 1892 р. – польська; через два роки з присвятою Панасові Мирному вже друкувався український варіант. За формою і внутрішньою суттю твір є трагедією пізнання капітаном Антосем Ангаровичем правди про джерело добробуту ко­ханої дружини Апелі впродовж його п'ятирічної службової відсутності.

Як виявилося, вона набула, щоби вижити, про­фесію місіс Воррен з однойменної п'єси англійського драматурга Б.Шоу (тобто стала постачати молодих галичанок грошовитим клієнтам аж із Туреччини та Єгипту). При цьому І.Франко відзначив тягар нужди, голоду й неволі українок, занедбаних удома настільки, що вони ладні бла­гословляти “визволительку”.

Письменницьке фахове вміння виявилося в хисті побудови інтриги, виявів назовні психічних процесів (Анелі, її спільниці Юлії). Майстер зумів передати динаміку і настрій, водночас відтворюючи несподіване повернення чоловіка додому. Вправно зображено поетапне згасання радості чо­ловіка й батька – за допомогою алегоричного сну, поведінки офіцерського товариства, спочатку див­ної для капітана.

Крах подружжя, втрата офіцерської честі й життєвого оптимізму, поліційне слідство й самогубство Анелі – через ці катастрофічні випробу­вання провів автор Антося. Проте повість не є його монодрамою, бо написана не тільки з чоло­вічого погляду. Проникненням у жіночу душу ста­ло розкриття причин такого життєвого вибору Анелі.

Критику основ галицької дійсності продовжив І.Франко в повісті “з сучасного життя” “Основи суспільності” (створена орієнтовно між 1893 – 1895 р.р.). В її основу лягли матеріали сенсаційного судового процесу, де автор працював як газетний кореспон­дент. Усупереч доказам тоді було виправдано матір і сина, поміщиків із давньошляхетського роду Стшелецьких, які вбивством ксьондза хотіли вря­тувати свій маєток. “Основи суспільності” проти­ставлені повісті поляка Ю.Рогоша, який з метою реабілітації шляхти зобразив злочинцем просто­людина.

Стенограми судових засідань відіграли для І.Франка роль відправної точки для дослідження польсько-шляхетського середовища. Так, він аналітичне, як у французів це робив Еміль Золя, змалював виродження графського роду Торських (Стшелецьких). Екскурсами в минуле у формі снів графині Олімпії прозаїк розкрив коріння майбутньої тра­гедії: захоплення дівчиною серед “запахущого світу салонів, балів та компліментів” красномовним учителем Нестором Деревацьким; насильне розлучення з «плебеєм» й теж насильне одру­ження з “гулящим джентльменом” Горським; деспотизм чоловіка, який, ставши напівтрупом, немилосердно глумився з неї. Олімпія, як і Нестор у змалюванні Франка, – і жертва, й вину­ватиця.

Графиня з жертви родинного насилля сама пе­ретворилася на жорстоку поміщицю, її ненавиділи двірські люди, серед них графські байстрюки. Вона “жила між ними, мов у лісі між дикими звірми”. Виродження замкнутої шляхетської кас­ти відбите навіть у портреті передчасно старіючо­го сина, марнотратника Адася: бездумне чоло, цинізм в очах. Деморалізуючим є вплив панського життя на простолюд в особах Гадини, Параски й Цвяха, теж морально розкладених.

Атмосфера інтриг і ненависті в маєтку оповиває кримінальні злочини. Спершу байстрюк Цвях довів паралізованого графа – свого батька – до смерті. Потім Торські, зазіхаючи на статки Нестора, вчинили замах і врешті Адась убив його, також свого батька. Зберігся план ненаписаної другої частини повісті. У ній мало йтися про слідство, знайдені докази, нове слідство і врешті “арешт Ст-ких” (Стшелецьких).

Ідейний смисл назви допомагає збагнути цент­ральний епізод зборів шляхетської “золотої молоді” в Горських. Тут показано характер панського демократизму і спільне для Чапських, Васонга й ін. ставлення навіть до польського простолюду як до гною, “доброго тільки на те, щоби його соками кормилися” арис­тократи. Коли ж пани вже не граються в демок­ратів, то ґвалтують молоду селянку Маланку.

В повісті тема життя, яке збулося (коваль Гердер) і не збулося (о.Нестор). Утративши Олімпію, Деревацький шукав рівноваги в го­рах. Господарював і складав гроші, виконував обов'язки священика, доки не став “руїною”. Слова осуду Гердера про тих, які носять під рясою захланність і гординю, а самі проповідують любов до “темних, труждающихся і обремененних”, стали поштов­хом до змін у душі панотця. Нестор вирішує за­повісти зібрані значні кошти бідним.

Фальшивим “основам суспіль­ності” І.Франко протиставив справжні. Це оптиміс­тична й працьовита компанія, центром якої є Гердерова кузня, – “зброївня села”. Її опис увібрав спогади про батькову кузню. Душа цієї впливової сили – Іван, наділений прізвищем німецького просвітника Гердера, письменний, бувалий і товариський селянин, непримиренний до громадської кривди і моральних вад. Ширша його діяльність залишилася нерозкритою, але він уособ­лює кращі риси українського народу.

Роман “Перехресні стежки”. Цей твір, що друкувався в “Літературно-нау­ковому віснику” 1900 р., присвячений діяльності нової інтелігенції на підтримку розвитку народу. Роман багатопроблемний. На тлі містечкового по­буту і родинного життя він психологічно висвітлив причини чотирьох убивств (детективна фактура), увібрав конструкції “роману виховання”, відбив суспільно-філософські погляди автора. Він зафіксував економічний занепад шляхетської вер­хівки (маршалок Брикальський, який упроваджує “реформу” для пограбування “хлопської” каси); зобразив пробудження українського селянства та його залучення до вічового руху; показав діяльність демократичної інтелігенції.

Зав'язкою роману є прибуття головного героя Євгена Рафаловича, доктора права, в провінційне містечко. Доленосною стала його зустріч зі своїм минулим в особі колишнього гімназійного інструктора Стальського, патологічного й водно­час буденного деспота й садиста. Про це Євгенові нагадала слухова деталь – нявкіт кота, колись катованого Стальським. Отже, Валеріан Стальський – аморальний тип судійського службовця з нахилами до знущань з людини.

Герой І.Франка прагне створити “центр національного життя” з українських демократичних сил, поширювати просвіту в селі. Але романтична зустріч Євгена з таємничою пані в чорному нагадала про право живої людини на особисте життя. Романіст розкрив драматичну тотожність цієї пані, дру­жини Стальського, яку він принижує десять років через те, що вона не стерпіла чоловікової кухарки-коханки, з Регіною – втраченим кохан­ням Рафаловича.

Становище Регіни, Євгена, на очах якого зневажують його нехай і колишній ідеал, робиться ще більш нестерпним: Стальський довідується про їхню давню любов і з новою силою знущається з жінки. Внутрішня трагедія закономірно веде ге­роїню після втрати надій до вбивства чоловіка. З особливою силою психоаналізу І.Франко передав у 68-му розділі стан спогадів Регіни. Після цього вона машинально приєднується до ходу божевільного сторожа Барана і стає його жертвою в річці Клекоті.

Загалом роман окреслив поворот національне свідомої галицької інтелігенції (в особі Рафаловича) до цілеспрямованої діяльності задля відродження рідного народу. Свою програму дій Євген розпочав із “малих” справ: практики говорити клієнтам саму правду, користуватися винятково українською мовою, що в селян теж будить національну гідність.

План економічних заходів Рафаловича містив позиції, вже випробувані в житті (утворення гро­мадських запасів збіжжя по селах, позичкових кас), а також ті, що були успішними в Галичині в перші десятиріччя XX ст. (закладання власних крамниць, систематична боротьба з лихварями й шинкаря­ми). Завдяки цьому селяни стали на шлях здобуття не тільки кращого економічного становища, а й “національних прав і поваги до своєї народности”. “Меценаса” (адвоката) Рафаловича, уважного до суспільного балансу сил, почали ос­терігатися можновладці.

Прозаїк наділив його високою принциповістю. Євген відмовився від мож­ливості зробити собі маєток тільки задля того, щоби не порізнитися цим з убогою клієнтурою (найцікавіше, що такого типу адвокати тоді таки були в Україні). Його характеризує розуміння потреби живої, а не тільки книжної освіти, взаєморозуміння з народом, віра в нього.

Варта уваги в романі тема міжетнічних взає­мин. У руслі історичної й літературної традиції польсько-українські стосунки символізовано в особі графа Кшивотульського з його політикою канчука щодо українського селянина. Цілком не­типовим зате виглядає лихвар-єврей Вагман, який із помсти розорював повітове панство, допомагав українським хлопам вирватися “з пазурів інших жидів-лихварів” і вможливив проведення віча.

Шнадельський – психічно неурівноважена людина. Під впливом Шварца бере участь в убивстві Вагмана, а потім багато розповідає про вбитого, чим викликає підозру. Зрештою Шнадельський майже в божевільному стані накладає на себе руки.

Шварц – міцніший від свого друга. У нього немає сумнівів стосовно збагачення. Вбивши і пограбувавши Вагмана, він завітав і до квартири Стальського, теж пограбував вже мертвого Стальського. У нього одна мета – виїзд до Америки.

Образ міста в романі показовий тим, що га­лицьке містечко тоді ще малою мірою українське. Село в неідеалізованому змалюванні романіста бідне, темне й безпорадне, з важкими контрастами.

Новаторство Франка полягає в тому, що він поглибив психоаналіз у літературі, створив цілком свіжі образи. Роман про складні дороги впровадження в життя гуманістичного ідеалу поєднав реалістичний стиль і натуралістичну манеру викладу (у ма­люванні межових психофізіологічних станів, опи­сах убивств) із модерними психологічними формами.

“Мала” проза І.Франка в перші десятиліття XX ст. також сумістила реальний та ірреальний план у відтворенні філософської проблематики буття людини в світі, протистояння добра і зла, в дослі­дженні поривів душі в її пристрастях, злетах і занепадах. Зовнішню канву дія втілення цієї проблематики в оповіданні “Терен у нозі” (1902, написане й надруковане спершу німецькою мовою) дали враження від літнього відпочинку у “гуцульсь­ких Афінах”, як називали с. Криворівню.

У центрі твору – надзвичайна подія, що ста­лася з керманичем Миколою Кучеранюком під час сплаву лісу річкою Черемош. Дивна побачена ним картина, як якийсь хлопець зсунувся з плоту в бурхливу воду на явну загибель, дов­го мучила Миколу, не давала йому спокійно по­мерти в старості. Ключ до розгадки подала встав­на історія-притча сусіда Юри про те, як він уря­тував своє життя завдяки терну, що вп'явся в ногу. У світлі цієї релігійної притчі, введеної І.Франком, бачене Миколою прочитується як Божа осторога для його сумління, вияв вищого піклу­вання про людей.

На схилі творчості прозаїк аналізував ірраціо­нальну силу кохання, що перемогло в душі гімна­зиста Моримухи любов до вітчизни (оповідання “Батьківщина”). Один із кращих творів української літератури про кохання – новела І.Фран­ка “Сойчине крило” (1905). Написана в модерній манері, вона підкреслила марність намагань замк­нутися у відлюдькуватості. Герой після пережитої драми кохання знайшов сенс і красу буття в житті “для самого себе, з самим собою, самому в собі”.

Підсумовуючи, слід ствердити: Франкова про­за – це феноменальний творчий материк, тематично, жанрово, композиційне, стильово й об­разно розмаїтий, густо заселений характерами. Епік оновив і примножив новаціями національну ху­дожню традицію, втіливши також “ідеал чоловіка діяльного і повноправного”, ввівши в письмен­ство мовні шари, ще тоді не “олітературені”, освоївши найдальші глибини психологізму. Життєвість і громадсько-виховний пафос його творчості, високий ідеалізм і незнищенна віра про­заїка в людину збагатили національну естетичну модель, визначили подальший напрям художніх пошуків.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.