Поезія І.Франка

На величезному материку Франкової літературної спадщини, серед його “апостолових праць” (М.Грушевський) вирізняється поезія, бо з неї розпочався злет письменника на вершини слави і нею скінчилося його земне і творче життя. Між втраченим первістком “Великдень” (1871) і останнім відомим нам віршем “Ще не близько весна” (1916) пролягла натруджена сорокап'ятилітня дорога, на якій той, хто скромно називав себе “пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку”, проходив, за власним зізнанням, “різні ступні розвою, займався дуже різнородною роботою, служив різним напрямкам і навіть націям...”. Саме лірична поезія як найсуб'єктивніший вид літератури є чи не найкращим “покажчиком важніших моментів та духових течій”, які, закодовуючись в естетичній свідомості митця, відпивалися то у “дзвінкі рифмові сплети”, то у тихий шелест зів'ялого листя, то у розважливу мудрість “Книги Кааф”.

У поезії І.Франка спостерігається п'ять своєрідних зрізів естетичної свідомості, що об'єктивуються у відповідні художні картини світу з притаманною їм проблематикою і поетикою. Умовно їх можна обмежити певними часовими вимірами:

ü 1873 – 1876 р.р. (лірика “молодечого романтизму”);

ü 1876 – 1889 р.р. (поезія пророцтва і бунту);

ü 1890 – 1900 р.р. (філософія “болю існування”);

ü 1901 – 1906 р.р. (трансцендентність художнього слова);

ü 1907 – 1916 р.р. (поезія духовної катастрофи).

У творах кожного з цих періодів домінують не тільки характерні мотиви, почуття, настрої, а й незвичайна інтерпретація світу, особливе вираження естетичного ідеалу.

Жанрова специфіка лірики І.Франка (за Ю.Клим’юком):

ü романтизм (літературна пісня, літературна веснянка, романс, думка, вірш-дума, вірш-алегорія, вірш-медитація, станси);

ü неоромантизм (вірш-символ, елегія);

ü реалізм (послання, присвята, віршова епістола, епітафія, прощальне слово, поминальник, вірш-заклик, повчання, гімн, реалістичний сонет);

ü натуралізм (натуралістичний сонет).

У цих жанрах відповідно наявні два типи сюжету і хронотопу – романтичний і реалістичний.

Поезія пророцтва і бунту 1876 – 1889 р.р. У дрогобицьких віршах, що згодом були покладені в основу збірки “Баляды й росказы” (1876). У червні 1876 р. вийшла перша збірка “Письма Йвана Франка” під назвою “Баляды й росказы” з посвятою “блаженній дівиці Надежді” – О.Рошкевич, “єдиній музі, котра надихала” поета на збірку з 14 віршів. Однак палкий і настирливий у листах до лолинської панночки, двадцятилітній І.Франко боїться висловлювати свої почуття мовою поезії, і ті нечисленні еротичні мотиви, що інколи траплялися у його творах, були для нього штучними і чужими, бо йшли здебільшого від розуму, а не від серця. Найкращою формою для освідчень здавалась юнакові “Книга пісень” Г.Гейне, яку під час вакацій, читав разом з Ольгою. Так ліричний герой “Книги пісень” ставав психологічним двійником автора “Баляд і росказів”. Ніхто з франкознавців не звертав уваги на композицію цієї збірки і майже не згадував про романтичного лицаря, якому поет чомусь визначив чільне місце у своїй першій книжечці.

Це іронічний автопортрет самого І.Франка, “антипатичного ментора” (О.Рошкевич), якого дівчина “просила двічі, щоб мовчав і не плів сухого дуба”, а він уперто продовжував переконувати її у своїх почуттях. Книжне оточення і багата уява наповнювали життя юного анахорета неймовірними пригодами і романтичними пристрастями. У своїх містичних візіях надівав він маску лицаря сумного образу.

Моделювання І.Франко продовжив у баладах “Арф'ярка” та “Керманич”. У першій з них, що нагадує “циганські романси” (П.Филипович), він розробляє тему вірності і зради, малюючи досить тривіальну сцену, коли перед колишнім коханим та його новою милою несподівано з'являється зневажена любка і руйнує ілюзорний світ їхнього щастя. У цьому творі поет відмовляється від традиційних романтичних декорацій (за винятком романтичного образу арф’ярки) і зосереджу є свою увагу на психологічній драмі героїв і любовного трикутника, передаючи у стрімких діалогах страждання покинутої дівчини і безтурботну радість її суперниці, тривожне збентеження звабника і неминучість фатальної розв'язки.

Ще трагічніше розвиваються події у баладі “Керманич”, де вже в іншій формі звучить той самий мотив утраченого кохання. Тут, навпаки, сюжет оздоблений яскравими романтичними образами: шумливий Черемош, гуцульська дараба,, підводна скляна палата, а в ній кличе до себе керманича його колишня мила.

Нездоланні чари підводної феї поглинають свідомість ліричного героя, і він, вражений підсвідомими еротичними імпульсами, поринає у безодню швидкоплинної ріки. Очевидно, цей вірш створено не без впливу Г.Гейне, який створив образ прекрасної Лореляй, що зачарувала своїм співом таємничого плавця. Проте проблема контакту з водяною стихією, медіатором якого є жінка-утоплениця, загалом характерна як для української міфології, так і для романтичної поезії. Подібні мотиви зустрічаються також у творах Л.Боровиковського (“Заманка”), П.Гулака-Артемовського (“Рибалка”), М.Костомарова (“Мана”), І.Вагилевича та ін.

«З вершин і низин»

Ця збірка (перше видання – 1887 р.), зокрема її друге видання 1893 р., – етапна для творчості І.Франка й усієї української літератури. Щоправда, і в дрогобицьких поетичних спробах 70-х рр., й у пізніших віршах (“Товаришам із тюрми”, “Сучасна пісня”) можна відзна­чити чимало характеристичного й нового. Наприклад, ідеали миру й волі, справедливості, праці та поступу. Проте друге видання “З вершин і низин” – унікальна книжка в загальноєвропейському кон­тексті. Вона стала першим і потужним виразом поглядів молодої української інтелігенції Східної Галичини. Самобутнім був і принцип об'єднувати вірші в окремі розділи і цикли за мо­тивами й настроями, не за часом створення.

Збірку І.Франка “З вершин і низин” іноді називають книжкою політичної лірики. Це не зовсім так, адже вона відзначається тематичним багатством і жанровою різноманітністю. Окрім політичних, тут віднаходимо поезії меди­тативні (“Sеmрег idem! ”, “Нехай і так, що згину я...”), пейзажні (“Розвивайся, лозо, борзо...”, “Вже сонечко знов по лугах...”), інтимні (“Олі”, “Я не лукави­ла з тобою...”), сатиричні (“Ужас на Русі”, “Ботокуди”) та ін. Це – за тематикою. У збірці “З вершин і низин” можемо знайти твори різних жанрів: гімн (“Вічний революцьйонер”), веснянка (“Дивувалась зима”, “Гріє сонечко”), послання (“Олі”, “Анні П.”), ідилія (“Ідилія”), поема (“Смерть Каїна”, “Панські жарти”), віршоване оповідання (“Максим Цюник”, “Баба Митриха”) та ін. Спосте­рігаємо тут і такі канонічні віршовані форми, як сонет (цикли “Вольні сонети”, “Тюремні сонети”), тріолет (“Тріолет”). Втім, виробити якусь стій­ку класифікацію ліричних творів важко. Адже пейзажна поезія може нерідко вислов­лювати й інтимні (любовні й не тільки) пере­живання; роздумувати (медитувати) ліричний герой може на різні теми.

У залежності від змісту, жанрових та формальних ознак поезії збірки об'єднуються в ідейно-тематичні цикли: “Веснянки”, “Осінні думи”, “Скорбні пісні”, “Нічні думи”, “Думи пролетарія”, “Ехсеlsіог! ” (тобто “вгору, на вершини”), “Картка любові”, “Профілі і маски”, “Україна”, “Знайомим і незнайомим”, “Оси”, “Сонети”, “Галицькі образки”, “Жидівські мелодії”, “Легенди”. Слід відзначити, що такі поезії циклу “Україна”, як “Не пора...”, “Розвивайся ти, високий дубе...”, “Ляхам” наснажені ідеєю національного відродження України, тому довгий час були заборонені радянською цензурою.

Збірка відкривається передмовою, в якій автор відзначає: “Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім непригожий в книжці так різномастного змісту, котрій, проте, хоті­лось мені придати яку-таку артистичну суцільність”. Отже, розміщення поезій у ній не довільне, а підпорядковане вимогам цілісності: можна говори­ти про сюжет та композицію збірки.

Не випадково вона розпочинається циклом “З глиби­ни”. Не випадково перша поезія тут – “Гімн”. Не випадково вона має під­заголовок “Замість прологи”.

Композиційну ідейно-естетичну цілісність за­початкував славнозвісний пролог “Гімн” (“Вічний революцьйонер”) (1880). Ця алегорія означила відвічний порив до волі людського духу, перед яким виявляються безсилими, як вірив мо­лодий та енергійний автор, усі тортури, “війська муштровані” і “гармати лаштовані”, “шпигунське ремесло” й узагалі тисячолітній гніт деспотичних режимів. У центрі Європи тоді, звісно, годі було передбачити вирішальні успіхи більшовицького тоталітаризму в приборканні справжнього “вічного революцьйонера”.

Віра І.Франка в те, що українці зуміють вибороти в “пітьми поля” кращу долю хоча б для наступних поколінь, відповідала його впевненості в прогресі людства, у звитязі свободи над деспотизмом. Із “Гімну” бере початок система значу­щих поетичних узагальнень і контрастів (“воля” – “зла руїна”) суспільно-політичної лірики митця. Енергійний ритм хорея, поривно відтворений композиторами М.Лисенком і С.Людкевичем у музичних композиціях, підсилюючі (“ні – ані”, “не”) й локалізуючі (“по”) анафори, виразні порівняння й конкретизуючі епітети ви­творили в межах алегорично-антитезного письма яскраву зображувально-виражальну палітру вірша духу оновлення. “Гімн” – один із віршів, що побутували як національний визвольний гімн українців.

Силу думки і виразу “Гімну” підхопив цикл “Веснянки”. Він оновив образністю громадського типу фольклорний жанр вітання весни. Ідейно центральні твори циклу, наприклад шестивірші “Гримить! ”, оповиті сподіванням живлю­щої суспільної зміни, яка цілу “людськість, мов красна весна, обновить”. Як і в “Гімні”, тут лунає алітерація на “р” – гулка, як звуки грому. Нарощуючи прикмети сподіваної весни, лірик кличе в поле орача – сіяти “в щасливий час золоте зерно” (“Гріє сонечко! ”). Традицію Біблії, Т.Шевченка (ідея братолюбія) молодий І.Франко пов'язав із радикальним способом удосконалення світу через бій “за добро, щастя й волю всіх! ”.

“Веснянки”, за словами Д.Павличка, розкри­вають “небо і пекло людства”. Ліричний герой не сприймає пітьму, нужду і неволю рідного народу. Як носій і речник “вольних дум”, людинолю­бець, він обрав своїм лицарським гаслом “Лиш боротись – значить жить” (заключний вірш в перекладі з латині “Пам'ятай, що живеш”). Для боротьби з лихими суспільними і національними обставинами йому бракує тільки однієї краплі сили. І він чер­пає її з рідної землі у вірші “Земле, моя всеплодющая мати...”, що є рідкісним зраз­ком так званої малої сапфічної строфи. Ліричний герой циклу, своєрідний наскрізний поводир колами пекла і неба, вбачає долю цієї землі й свого народу у вірності волі, братерській згоді.

Наступні цикли поєднали особисті, сповідальні мотиви, філософські роздуми й етичні гасла за­хисника обшарпаного народу-наймита, оборонця волі та правди. Франко звернувся до політичне гострої поезії, висловив антицаристську програму дій у вірші-алегорії “Беркут”. Іще перед “Каменярами” тут оформився образ гурту однодумців. На цей раз – “стрільців стосот”, які полюють на хижих коронованих “орлів”. Таке ж колективне “ми” повносило залунало в “літературному прапорі нової формації” (М.Зеров) вірші “Каменярі” (1878), навіяному тяжкою працею робітників цього фаху.

У формі сонного видіння автор досяг спочатку свідомо пригноблюючого враження від могуття гранітної скали, до якої прикуто людей із молота­ми. Майстерні олександрини (рядки шестистоп­ного ямба) надалі змінили тональність. Адже каменярі самозречено просувалися вперед, рівняю­чи “правди путі”. Так само завзято працював для майбутнього й сам І.Франко, який міг би творити довершені сонети.

У колі європейських митців письменник уні­кальний справжнім культом праці. У циклі “Поет” він розкрив самопосвяту великим двом силам – праці й пісні (творчості), звернувся до побратимів пера з таким нагадуванням: “Будь ти, співаче, як Божа пшениця, Пісня твоя – золотеє зерно! ”. Рідній землі присвячено патріотичний цикл “Ук­раїна”, більшість творів якого за радянського тоталітаризму не друкувалася. Зокрема, ті, в яких осмислено тяжкий історичний досвід співжиття українців з народами-сусідами в їх державах.

Не втратила актуальності адресація “Ляхам”, у якій піднесено рівність та взаємну толерантність як єдиноприйнятну основу для взаємин україн­ського і польського народів. Не зістарівся й гімн “Не пора”. У ньому поет-державник проголошує: “Не пора, не пора, москалеві й ляхові служить! ”. І.Франко ствердив настання ери визвольних змагань українців, їх єднання під рідним стягом барв неба і стиглої пшениці. Автор сам дібрав мело­дію.

Останній із віршів, прихованих радянською цензурою, – “Розвивайся ти, високий дубе...”. Розпочатий у стилі “Веснянок”, до циклу яких він міг би ввійти, цей вірш є мрією, закликом воскресити Неньку спільною працею. Автор провістив: неодмінно спадуть колоніальні “тяжкії кайдани”, встане Україна, від Кубані аж до Сяну-річки одна нероздільна.

Морально повчальною є алегорична картина збирання материнською рукою України її блудних діток звідусюд у рідну хату. У напутньому слові автор наголосив: настав час найвищий усім “блудним сиротятам” попрацювати вже не на благо Москви та “ляхів”, а піднятися на “щирую дружбу” і “святеє діло”. Бо тільки в цей спосіб можна гідним господарем, “не слугою, Перед світом стати! ”. Така Франкова державотворча наука, висловлена з “високою пристрастю, глибокими патріотичними пориваннями і поетичною щирістю” (Ф.Погребенник), повинна стати законом для всіх громадян української держави.

Цикли “Вольні сонети” й “Тюремні сонети” стали новаторським внеском в історію цієї вишуканої канонічної віршоформи. Удар думки в пер­шому з “вольних” сонетів (“Сонети – се раби” й “Сонети – се пани”) відбив у терцетах напру­ження стосунків між протилежними суспільними станами. Кінцево вірш набув гармонії думки у висновку-концепції сонетної форми як живої й грізної. Багато інших сонетів присвячено мисте­цтву й митцям, як-от третій (“Котляревський”), четвертий (“Народна пісня”), одинадцятий (“Сикстинська мадонна”). Останній, датований 1881 р., оформився як плин думок ліричного героя, самого поета, викликаних картиною-шедевром Рафаеля. У сприйнятті поета земна мадонна з дитятком на руках – “богиня”, “райська рожа”. Автор сонетної “Сикстинської мадонни” стає на прю з тим уявним я безбожником, який “без серця дрожі В твоє лице а небесне глянуть може, Неткнутий блиском твої красоти”.

Ліричний герой, друге “Я” самого поета, при­пускає можливість сумніву в якихось інших релігійних категоріях, але назавжди відкидає й тінь зневіри в божественній природі Мадонни та її краси. Фінал одинадцятого з “Вольних сонетів” припускає-таки можливість настання часу масової атеїстичної зневіри в божественному, проте; підкреслює вічність поклоніння Сикстинській богині. Під пером поета невмирущі творіння доби Відродження переросли в довічний символ вічної жіночності матері з дитям, її нетлінної с краси.

“Тюремні сонети” – поезії, незвичні в історії жанру вже тим, що вони є віршованими нотатками про щоденне буття в'язниці й співкамерників. Відбулося нечуване оновлення сонетного жанру через наснаження політичне гострим змістом. Від життя конкретного ув’язненого дому до нищівних означень будь-якої імперської тюрми народів – такий шлях поетової думки. Дух в'язня кріпила в умовах тюрми “мужицька пісня”, неприйняття всілякого зла і любов до людини. У “Кривавих снах” (така назва циклу в циклі) поетові являлися мученики та герої людства – Христос, Джордано Бруно, Т.Шевченко й ін.

Гострокритичними є сонети про Росію й Австрію. На рівні кращих зразків зарубіжної політичної сатири перебувають художні звинувачення на адресу імперії Романових. “Край крайнощів жорстоких” (відзначимо багатство співзвуч), Росія зображена краєм туги і терпіння, де дзвенять кайдани, де непробудно спить воля. Вогонь критики спрямовано й проти монархії Габсбургів. Австрія подана як “розсадник недумства і застою”, держава із самою видимістю свободи. Тож Франко-сонетяр виступив проти вад держав­них порядків, по-новаторськи надав сонетного життя і розвитку несонетним раніше темам.

Збірка “З вершин і низин” показова реалістичним опрацюванням життя знедолених селян і робітників (розділ “Галицькі образки”). І.Франко роз­ширив тематичні обрії рідного письменства співчуттям до єврейського народу в його боротьбі за волю, збереження традицій (“Жидівські мелодії”). Крім того, треба згадати оновлення дав­нього фольклорного і літературного жанру (“Легенди”). У другій редакції збірки І.Франко дав зразки не тільки програмної поезії, а й висловив осо­бисті мотиви, зважився розкрити власні пережи­вання. За А.Кримським, “З вершин і низин” – книжка, що переросла місцеві рамки.

“Зів'яле листя”

Лірична драма під цією назвою побачила світ 1896 р. у Львові. Друге, київське, видання (з цен­зурними вилученнями) припало аж на 1911 р. Сумовите звучання цієї збірки має пояснення в ударах долі, які І.Франко пережив у середині 90-х р.р. Довгий час мучила по­ета «любов до однієї польки», що відбилася в “Зів'ялому листі” та повісті “Маніпулянтка”.

Протягом десяти років І.Франко пише цілий ряд інтимних поезій, яких об'єднує у поетичну книжку “Зів'яле листя”, поет дає їй підзаголовок “Лірична драма”. Це словосполучення засвідчує поєднання у творі елементів лірики і драми. Об'єктом зображення тут є внутрішнє буття особистості – ліричного героя. Дія відбувається не в зов­нішньому, об'єктивному середовищі, а у внутрішньому, суб'єктивному світі. Тому ускладнюється композиція твору: лірична драма складається з ме­дитацій, епізодів-видінь, марень, сновидінь, які виникають перед внут­рішнім зором ліричного героя. Сюжет ліричної драми асоціативний, вирі­шальну роль тут відіграє система лейтмотивів, які є, зазвичай, історією думок і почуттів одного персонажа. Провідний лейтмотив “Зів'ялого листя” – нерозділене кохання, з ним пов'язані туги смутку, песимізму. Решта дійових осіб відіграють або другорядну роль, або редукуються, скорочу­ються зовсім. Лірична драма – це внутрішня драма, яка розігрується в душі ліричного героя. “Се мого серця драма”, – так визначає герой і стан вла­сної душевної напруги, і жанрову природу “Зів'ялого листя”.

Досить цікавою є історія створення і друкування ліричної драми. Перші 9 віршів майбутньої ліричної драми, що під спільним заголовком “Зів'яле листя” друкувалися в “Зорі” без підпису, анонімно, викликаючи у читачів часопису і подив, і захоплення, і суперечки. Мало хто сподівався, що автором “легких, етеричних строф” був І.Франко, який несподівано для всіх змінив “важкий свій молот каменярський” на “тонкий різець Петрарки”. Готуючи до друку друге видання збірки “З вершин і низин” (1893), він зібрав у окремий цикл “зів'ялі листочки”, розгублені протягом 1882 – 1893 р.р., і, намагаючись відтворити нещасливу історію “безнадійної любові”, завершив її “Епілогом” – сумовито-елегійним прощанням автора з ліричним героєм. Отже, у нього на той час ще не було й гадки про нову-поетичну книгу, а тим більше – мистецької концепції триактової драми.

У передмові до пер­шого видання книжки автор зізнається, що йому до рук потрапив щоденник самогубця, який звів рахунки з життям через нерозділене кохання. Що­денник цей, як стверджує сам І.Франко, був написаний досить сумбурно й недоладно, але окремі місця, в яких особливо яскраво виявлялися пережи­вання автора, вразили його. Власне, цей щоденник і ліг в основу сюжетних колізій “Зів'ялого листя”. Адже герой ліричної драми І.Франка також покінчує життя самогубством, хоч у “Передньому слові” до другого видання збірки (1910) й стверджується, що щоденник – всього-на-всього “літера­турна фікція”. Незважаючи на це, сучасні літературознавці дослідили, що автором щоденника самогубця був такий собі пан Супрун, а суб'єктом його любовних захоплень не хто інша, як Юлія Шнайдер, відома в літературі під псевдонімом Уляна Кравченко. Вона свого часу була закохана у митця і давала йому читати щоденник самогубця, який після смерті Супруна залишився в неї.

Але “Зів'яле листя” народилося й від автобіографічних імпульсів самого поета, на які він не раз надто прозоро натякає. У листі до А.Кримського від 26 серпня 1898 р. він зізнається: “А тепер подам Вам де­що такого, що, може, придасться до зрозуміння моїх творів [...]. Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу, мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич. Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар'єру, але по моїм процесі 1878 – 1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого, попа Озаркевича. Се був для мене важкий удар [...]. Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Клементією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Иосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухіт. Відправила мене і в кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька. З тепе­рішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оже­нитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою [...]. Фатальне для ме­не було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пі­знав одну панночку польку (Целіну Зигмунтовську) і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ [...]. Після сього Вам буде зрозуміла п'єска “Тричі мені являлася любов” у “Зів'ялім листю””.

Більшість літературознавців вважала, що головною причиною появи нової версії (київське видання) була “важка депресія” автора, ті “найжорстокіші удари”, яких зазнав він у “своєму громадському житті”. Інші дослідники шукали пояснення в заміжжі Целіни Журовської, яке збіглося в часі з виходом поетичної книжки. Звичайно, ніхто не повірив у існування реального самогубця, тим більше що у передньому слові до київського видання збірки (1911) І.Франко фактично анулював першу передмову, назвавши її літературною фікцією.

Сама назва твору – “Зів'яле листя” – символізує втрачені надії, задавлене в душі велике почуття, зрештою, трагедію, викликану неподіленим ко­ханням. Ще один із провідних мотивів книжки – мотив страждання. Ліри­чний герой драми – то людина з ніжною, вразливою душею, людина, яка важко переживає (і не може пережити) безнадійного почуття.

Лірична драма І.Франка складається із трьох “жмутків”, кожен із яких містить 20 поезій (перший має ще й епілог). Збірка відзначається стру­нкістю композиції. До речі, тут можемо говорити про загальну, чи зовніш­ню, і внутрішню композиції. Адже кожен “жмуток”, по суті, є завершеним твором, із перепадом почуттів ліричного героя. У кожному з них можемо ви­окремити якийсь “початковий” внутрішній стан героя, колізії, тобто розвиток почуттів та емоцій, найдраматичніше їх загострення (кульмінацію) та спад (якого, втім, немає у третьому “жмутку” – зрозуміло, чому).

Майже увесь другий “жмуток” стилізовано під народну пісню. Зрештою, багато з цих поезій стали піснями. Прочитавши “Зелений явір, зелений явір...”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня...”, “Ой ти, дубочку кучерявий...”, “Ой жалю мій, жалю...”, “Отеє тая стежечка...”, “Якби я знав чари, що спиняють хмари...”, “Як почуєш колись край свойого вікна...”, і можна побачити, що І.Франко використовує в них чимало народно-пісенних образів, зворотів, наближає ритміку своїх поезій до строю пісні.

Як бачимо, глибину страждань ліричного героя передано за допомогою запитань, епітетів та порівнянь, які мають здебільшого подвійне психологічне навантаження, адже передають і чарівність образу коханої, і її стримані у ставленні до ліричного героя (“Чудові очі ті ясні, / Сумні...”). Сам монолог ліричного героя має характер антитези (протистав­лення). Якщо перші два строфоїди сповнені риторичних запитань, а також і гіркоти розчарування, то третій – повне їм заперечення. Тут уже виразно лунає заклик-прохання (“Являйся, зіронько, мені”), ніжності у зверненні до образу коханої. Хай лиш у сні, але закоханим таки доведеться зазнати “дива золотого”, “щастя молодого” і навіть “бажаного, страшного того гріха! ”.

Збірка “Зів'яле листя” викликала неоднозначну реакцію критики. Так В.Щурат потрактував її як вияв декадансу в українській літературі. Термін декаданс слід розуміти при­наймні двояко. По-перше, як течію в модернізмі, для якої характерні настрої приреченості, безнадії, песимізму, обстоювання “мистецтва для мистецтва” (термін походить від французького занепад). По-друге, як нові­тні пошуки в галузі форми. Поява декадансу в літературі припадає на 70 – 80 р.р. XIX ст. Його виникнення літературознавці пов'язують насамперед із іменем французького поета Шарля Бодлера та його поетичною книжкою “Квіти зла”. Але В.Щурат хвалить драму митця більшою мірою за художню майстерність. Поет сприймає його оцінку як образу, розуміючи під декадансом якраз занепадницьку течію. Відповідає поезією “Декадент”, що ввійшла до збірки “Мій Ізмарагд”.

Ці настрої, й переживання зазнали естетичного перетоплення в “жмутках” (так названо розділи) “Зів'ялого листя”. У кожному з них симетрично розташовано по 20 віршів, а в першому є ще “Епі­лог”. Вірші постали з мотивів особистої драми – неподіленої любові, втрати коханої. Перший “жму­ток” розкрив незнищенну весняну силу справжнього почуття ліричного героя. Любов надала йому внутрішньої свободи і таких сил, що не страшні ні людські пересуди, ані “царі-держилюди”. Із сонета “За що, красавице, я так тебе люблю...” за­початковується тема неприязні коханої до ліричного героя. У результаті він безжально констатує: ця любов – “безнадій­на, горем п'яна”.

Він опирається цьому усвідомленню, ще пле­кає надії, залишається під владою почуття (вірші шостий – сьомий, дев'ятий). Вражаюча сила почуття виливається в порив душі й тіла: шедевр “Безмежнеє поле в сніжному завою...” експресивно передав бажання героя по­летіти на коні геть від лютого внутршінього болю. Кохання озивається то в пам'яті зболеного серця (дванадцятий вірш), турботі про неї, зіроньку своєї душі (сімнадцятий), а то в бурі емоцій при не­сподіваній зустрічі з нею (“Привид”). Як завмирає природа в кінці річного циклу, так і в фіналі першого “жмутку” вітер жене зів'яле ли­стя почуття, завмерлого в серці. Концепція ліри­ки І.Франка позначена високими етичними вартостями: кохання – це той найкращий скарб моло­дої душі, котрий не слід витрачати марно.

“Зів'яле листя” піднесло ідеал високого, взаєм­ного й надихаючого почуття. Автор переслідував при цьому, зокрема, мету порятунку душ, які за­недужали на фатальну любов. У другому “жмут­ку” любовне переживання передано імпровізаціями в народнопоетичному ключі. Фольк­лорними стилізаціями, зокрема, є вірші з третьо­го (“Зелений явір...”) по тринадцятий (“Отеє тая стежечка...”). Тут новими рисами розкрився образ коханої – єдиної милої. Вона – спів, хліб душі героя, котрий на неї перелив усю красу, перетоплену з життя, весь жар свого почуття.

Справжніми шедеврами є монолог “Чого яв­ляєшся мені...” (XII) і вірш-прохання “Як почуєш вночі...” (XVII). У першому щиро відтворено бо­ротьбу думок героя – від проганяння дивної по­яви уві сні тієї, що “надірвала” йому серце, до вистражданого прохання: “Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! ”. Зовсім інакше, ніж експериментальний XII вірш, звучить XVII (у ритмі й римі, що передали збурений потік свідомості й мови лірич­ного героя). Таке формальне розмаїття, властиве всім “жмуткам”, створює поліритмічність і різно­тонність збірки.

“Як почуєш вночі...” – мініатюра, в якій емоції й себе самого пожертвувано задля спокою і щастя своєї “пташки”. Цей твір по-чоловічому благо­родний: навіть гіркий плач посиротілої любові не повинен розбудити кохану й причинити їй при­крощі хоча б на хвилину. Сердечну емоцію – турботу про спокій сонної героїні – висловлено в стилістиці мало не колискових пісень. Із середини цей стиль (у чому й полягає вражаюча дія твору) “розсаджує” трагізм образних уподібнень / розподібнень.

Зразком майстерності словесно-образного гап­тування по канві народної поезії цілком може служити вірш пісенного типу “Ой ти, дівчино, з го­ріха зерня...” (IV), що продовжив мотив попереднього. Метафоричний образ покликаний відтворити портрет коханої поета. При цьому він приховує своє сутнісне наповнення. Довершені дистихи (дворядкові строфи) “Ой ти, дівчино...” мають пісенне паралельне римування, питально-окличні конструкції, ефективні метафори і порівняння (наприклад, “зчеплені” контрастно: “Чом твої устонька – тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва? ”). Із цих та інших рядків досконало проступив образ дівчини у сприй­нятті мовця-героя. Адже для нього лірична героїня, “ясная зоря” (пісенний символ) уособлює радощі. Не залишається сумніву щодо її фольклорності, зокрема, відкривається нам через особливості структури поезії: побудована вона із семи дворядів, що нагадуютьколомийки.

З піснями українського народу про кохання, носієм і знавцем-дослідником яких був І.Франко, вірш пов'язує ритмотворчий зачин з “Ой”, символіка (терен натякає в піснях на нещастя), внутрішня рима (“очі темніші ночі”), по­рівняння, анафори, пестливі суфікси (-еньк-, -оньк-). “Відфольклорного” походження – по­статі героїв, тип ліризму з драматичним відтінком, композиційне вирішення (від серця, очей, уст, усміху – до всієї героїні та її значення для героя). Виразним у творі поета є інший, гармонійно поєднаний із народним, формотворчий компонент. Це літературно-поетична авторська стихія, романсовий характер вірша.

Ліричний герой у дзеркалі символічної авто­біографії “жмутку” постав чулим молодиком (паралелізм “стежечка ізвивається, А у мене серденько розривається”). Поет-провидець, він водночас не має сміливості приступити до дівчини. Рух по­чуттів веде його до втрати ілюзій щодо героїні, яка обрала для себе “океан щоденщини”. Звідси починається стан внутрішнього омертвіння героя, підкреслений мінором “Сипле, сипле, сипле сніг”. У третьому “жмутку” біль вибухає у октавах (II): “Вона умерла! – Ні, се я умер! ”.

В останніх 20 віршах показана зневіра героя в житті й важких обов'язках. Пережите неухильно веде його до кінця, проти якого бунтує тільки серце. Фаустівські етичні сумніви й страждання, роздум про власне існування (XIII) привів цього наскрізного лірич­ного ведучого до усвідомлення малості мрій ок­ремої людини в планетарному масштабі. Останнім “незабудь” самогубці перед свинцевою крапкою в скроню стали слова євангельського тону: “Коли знаєш, що чиниш, блаженний єси...”. Поет показав, як на найвищих артистичних регіс­трах можна піднести вічно молоду красу ідеалу справжнього кохання і виповісти біль власного серця.

Дослідники творчості поета небезпідставно пов'язують його другу струну інтимної лірики з фатальною Целіною Журовською – міфічним сфінксом, “женщиною чи звіром”. Знайомство з двадцятилітньою “маніпулянткою” відбулося восени 1885 р., коли після бурхливих, швидкоплинних романів з Юзефою Дзвонковською, Уляною Кравченко, Климентиного Попович та Ольгою Білинською. Уже тоді під впливом “третьої любові” він написав цілу низку творів (“Безмежнеє поле, в сніжному завої...”, “Не надійся нічого”, “Неперехідним муром поміж нами та доля стала...”, “По довгім важкім отупінню...”, “Я нелюд! Часто, щоб зглушить...”, “Похорон пані А. Г.”, “Як на вулиці зустрінеш...” та ін.), більшість із яких залягли на дні поетової шухляди. У його життя, наче увірвалася героїня давньоарабських легенд Лейлі, щоб воскресити в ньому спопеляючу силу меджнунівської пристрасті, що переходила в платонічне обожнювання вимріяного ідеалу “прекрасної дами”. Скромна поштова служниця постала перед І.Франком як чудовий взірець літературних студій, художній еталон “нової жінки” у його творчості. Недаремне ж він приводив до неї свою дружину, щоб показати Ользі “живу” Целю-Регіну з “Маніпулянтки” та “Леля й Полеля”. А в середині літа 1891 р. стосунки між подружжям різко загострилися, їхні “листи, повні колкостей”, фіксують перші тріщини в сімейному житті поета, який починав усвідомлювати, що одруження з київською “курсисткою”. Серед хвилі відчаю і песимізму відроджувалася ілюзія великого кохання – своєрідна втеча від життєвих проблем, особистих розчарувань, та й, зрештою, від себе самого.

“Зів'яле листя” – незрівнянне в українській ліриці за глиби­ною й силою почуттів. Збірка стала прелюдією українського модернізму, класикою пісенного мис­тецтва (завдяки музиці композиторів М.Лисенка, С.Воробкевича, Я.Степового, А.Кос-Анатольського й ін.). Окрім того, книжка була тим найвищим поетичним зразком, який викликав багато насліду­вань і трансформацій у збірках і циклах П.Карманського, В.Пачовського, М.Вороного, Б.Лепкого, О.Маковея, В.Лебедової, Уляни Кравченко (у цю письменницю-вчительку з кола Франка і закохався юнак, залишивши по собі після загад­кового зникнення тільки щоденник).