Мій Ізмарагд”. Наступні збірки

Тяжким часом виявилася для І.Франка, на той час уже чільного західноукраїнського мислителя, одного з лідерів нації, друга половина 90-х р.р. Через принциповість і послідовне правило мовити правду, якою б гіркою вона не була, він за­йшов у конфлікт із польськими колами, зазнав­ши тиску і втративши роботу. Обмін дискусійними стаття­ми з Лесею Українкою, названий потім І.Франком “усунутим непорозумінням”, показав спільне для дискутантів прагнення зробити Україну ще в не­державних умовах політичною силою, вберегти українців від розчинення у визвольних змаган­нях інших народів, формувати їх в окрему полі­тичну й державну націю.

Як і попередні збірки, “Мій Ізмарагд” також складається з циклів: “По­клони”, “Паренетікон” (тобто збірка морально-етичних повчань), “Притчі”, “Легенди”, “По селах” та “До Бразилії”.

Ізмарагд (смарагд) – це дорогоцінний камінь. У Київській Русі “Ізмарагдами” називали збірки повчальних статей, легенд, у яких викладалася християнська мораль. І.Франко, отже, пропонує читачеві свій “Ізмарагд”, тобто книжку поезій здебільшого полемічного характеру. “В поетичній формі я бажав подати сучасному читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій і інших про­явів чуття та фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чу­жих, західних і східних”.

Назву також підказали І.Франкові дав­ньоукраїнські “Ізмарагди” – літературні збірники статей і притч, що розкривали християнську мораль. Тож назвою “Мій Ізмарагд” автор висловив заповітну мрію, щоб творчість завжди була ясною й відбивала, як дорогоцінне дзеркало-сма­рагд, щиру людську моральність.

Передмова до збірки “Мій Ізмарагд” (1898) по­казала відхід автора від впливів марксизму, який він уже гостро критикував, прийняття християнсь­кої етики. Книжка творилася впродовж 15 років, але писалася в несприятливий час (хвороба очей змушувала перебувати в темній кімнаті). Тому ці вірші названо в передмові “дітьми страждання”. Проте самі вони засвідчують, як висловився М.Зеров, одужання поетового духу після всіх випро­бувань і негараздів.

Цикл “Поклони” розпочато в ключі невесело­го автобіографізму. З перших творів, поєднаних композиційне і тематично, постали взаємини по­ета, змученого важким ярмом узятих і чесно, понад людську силу, виконуваних обов'язків (“Поет мовить”), із його вбогою батьківщиною (“Україна мовить”).

У полемічному посланні “Сідоглавому”, що по­казує, яким небезпечним супротивником був у полеміці І.Франко, та в медитації “Якби...” визна­чальною є ідея праці, вкрай актуальна для сучас­ної України. Саме як “труд важкий”, а не патріо­тичне лежання на печі, трактує автор любов до батьківщини (“Сідоглавому”). Саме в праці вба­чає він синонім до поняття боротьби, мірою якої тільки й вимірюються “воля, слава, сила”. Саме праці сконсолідованого народу бракує на широкополому лані України, що лежить облогом (“Якби...”). Нарешті, саме праця – предківських поколінь і власна – виплекала мовця (“Декадент”), чим він і пишається.

Програмний вірш “Декадент” став відповіддю галицькому поету й критикові В.Щуратові. У відгуку про “Зів'яле листя” він ужив термін “декадентські” щодо ряду віршів (поняття “модерністські” тоді не вживалося). Це І.Франкові зовсім не зімпонувало. У вірші-відповіді, роз'ясненні він наголосив інші, ніж “біль, і жаль, і туга”, акорди своєї музи – “Надію, волю, радісне чуття”. Митець показово не солідаризувався з бо­гемно-декадентською поезією, назвавши її безпредметним тужінням. Життя все ж постачало декадентам немало предметів для туги, бо ідеального для митця суспільства людство ще не створило.

Не приймаючи щодо себе означення “декадент”, автор акцентував йому на противагу: “Я син народу. Що вгору йде”, “Я є мужик, пролог, не епілог”. Можна шкодувати, що І.Франко – наполовину нащадок шляхетського роду – підкреслив саме “хлопську” частину походження. Але тоді українські письменники – нащадки князів (М.Старицький). герцогських і графських родів (Леся Українка, Наталена Королева) і навіть правлячих у XX ст. династій (Василь Вишиваний-Габсбург) – цим не хизуючись, навіть “розчинялися” в українськім народі, працюючи й змагаючись за його кращу прийдешність.

“Декадент” є зразком толерантної полеміки між своїми (показове звертання до В.Щурата: “брате мій”). Це вірш-маніфестація власної демократич­ності, публічне представлення її доказів, свідоме наголошування зв'язків із рідним простолюдом, власної невіддільності від його життєвих обставин і боротьби, навіть визнання свого народного способу буття.

Найбільш “ізмарагдівські” за своєю природою цикли – “Паренетікон” (цим грецьким словом називали давні збірники моральних повчань) та “Строфи”. “Паренетікон” об'єднав дидактичні вірші, що ввібрали “багатий скарб поезії” попе­редніх епох, життєву мудрість народу. Центральні серед цих 40 художніх мініатюр із двох-чотирьох рядків підносять працю, патріотичну безкорис­ливість. Трапляються перли мудрості давньоукраїнського письменства, як-от “строфа” 19.

У циклі “Притчі” опрацьовано здебільшого мотиви “з чужих квітників” (східного походження). Ці розмірковування про світ і людей, їх розум і глупоту пере­дають мудрість століть, загальнолюдські цінності. Візьмімо, наприклад, філософську “Притчу про життя”. Джерелом її є стара перекладна повість, у якій пустельник Варлаам, розповідаючи притчі, навергав царевича Йоасафа до християнства. Прит­ча вчить усіх людей: раєм для них має бути “бра­терство, надія”, “змагання до вищих, чистих цілей”. У “Притчі про красу” з доби Олександра Македонського і його вчителя Аристотеля стверджено нездоланну силу жіночої вроди, не страшної лише для “мерця і сліпця”.

Низка легенд перейшла в “Мій Ізмарагд” зі збірки “З вершин і низин” як окрема структурна одиниця. Декотрі з них основані, як “Легенда про вічне життя”, на історично-легендарному ґрунті. Названий сюжетний твір – заключний у циклі з шести легенд. Поему збудовано на основі історії про перехід чарівного горіха від одного власника до іншого.

Горіх, дарунок богині побожному аскету, при­несе вічну молодість тому, хто його з'їсть. Однак аскету він не був потрібен, і той віддав його ве­ликому царю. Олександр Македонський вручив горіх перській красуні Роксані, без котрої жити не міг. Вона ж передала його генералу Птолемею, любому її серцю. Коли горіх повернувся до царя з рук вавилонської куртизанки і коло замкнулося, Олександр зрозумів: “Хоч над світом я цар, та над серцем не цар”, бо не можна, нагадує автор, змусити вірно полюбити. Фінал легенди симво­лічний: цар, прозрівши, обирає смерть замість вічного життя без щастя й любові.

Цикли “По селах” і “До Бразилії! ” продовжили (в інших художніх формах) той тип поезії про народне життя, який у попередній збірці був представлений “віршовими оповіданнями” (М.Зеров) розділу “Галицькі образки”. Ці цикли – з життя рідного Підгір'я. Народ, як описано в “бразилійському” циклі, змучений малоземеллям, еміг­рував за океан.

“Мій Ізмарагд” – полемічна, філософська й життєписна збірка, що внесла в поезію нові мотиви (зокрема змін у житті галичан), відновила літературне життя таких жанрів, як притчі, легенди, віршові мініатюри, спопуляризувала багатий скарб мудрості віків і народів та висловила внутрішній світ і болі автора.

Збірка “Із днів журби” (1900), що складалася з циклів віршів і двох поем, деідеалізувала образ села (“Спомини”), збагатила українську поезію введенням наукових мотивів і образів (“В пленері”), опоетизувала людину, окрилену мрією й не закуту в кайдани. Поет при цьому поєднав художній традиціоналізм і риси нової – вже модерної – письменницької техніки.

Передчуваючи крах російського самодержав­ства, митець створив вірш “Конкістадори” (1904) із центральною ідеєю “нової, кращої вітчини”. А маршем “Гей, Січ іде...” (1905), в СРСР недрукованим, І.Франко привітав молодий рух січового стрілецтва, до лав якого влилися й сини поета. У ньому він в енергійних ритмах продовжив шев­ченківську думку: “В нашій хаті наша воля, А всім зайдам зась! ”.

Кохання, розлука, страждання, провина, таємниця (за Л.Бондар) – ось ті п’ять мотивів, що з них виникає мелодія Франкової пристрасті до прекрасної незнайомки (О.Рошкевич) у цій збірці.

В 1906 р. вийшла збірка “Sеmрег tіго” (латин. “завжди учень”). Цим заголовком сказано: поет і мудрець перед життям – завжди учні. Зрілою мудрістю пронизано роздуми поета про без­межність мистецтва і незглибимість творчого фаху, про здатність Цариці-пісні давати розраду, впе­ред “народ вести”. У “Посвяті Миколі Вороному” з поеми “Лісова ідилія” І.Франко наголосив, що справжня творчість є пристрастю, вогнем, боротьбою за високу мету: “Слова – полова. Але огонь в одежі слова – Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея”.

Незвичний хист збагачувати джерело твору чи образу власною інтерпретацією виявив і цикл “На старі теми”. На матеріалі Біблії, “Слова о полку Ігоревім” і поезії Т.Шевченка скритиковано всіляке рабство, осмислено недолю України, піднесено мужню поставу тих її синів, котрі йдуть “на суд неправих” і там за правду голос свій підносять.

Самовираз творчої індивідуальності митця ча­сами був украй драматичним. Сам “страшний фа­талізм епохи” (М.Євшан), особливо ворожої до українських письменників, які мали саму власну державу слова, позначився на віршах “Опівніч. Глухо...”, “Як голова болить!..”. У цих особистісних творах немає рими. Ритм цих білих віршів утворило розпачливе биття серця митця, який му­сив “скручувати голови” несвоєчасним творчим замислам, просто фізично відчуваючи їх страждання. Підсумкове художнє слово про силу слова, здатного як завдавати, так і гоїти рани, ще раз підтвердило справедливість оцінки М.Рильським “Sеmрег tіго” як збірки, найсильнішої з погляду зрілої мудрості думки і майстерності поетичної форми.

Останні поетичні книжки Франка – це варі­ант “Мого Ізмарагду” збірка “Давнє й нове” (1911), де вперше опубліковано нові притчі, легенди, “строфи” й гімни, “Вірші на громадські теми” (1913), куди ввійшли друковані твори бойового звучання, а також “Із літ моєї молодості” (1914) – нова редакція творів 70-х р.р.

У 10-х р.р. ХХ ст. поет писав небагато: заважала без­владність паралізованих рук, хворобливі галюцинації. Проте під час першої світової війни Франко повернувся до віршової творчості рядками осуду війни. До шістдесятиліття він планував випустити ще одну книжку, але призначені для неї твори в переважній більшості й досі залишилися рукописними. Шкода, бо в них чимало мудрих думок і справедливих спостере­жень. Наприклад, щодо загарбницької політики царату, який уже не крився із замірами “все сло­в'янське плем'я” істинно “руським” хоч силою зробить (монолог “Царські слова”). І.Франко зоб­разив єдину неділиму Російську імперію раєм для “чиновних і шпіонів”, розвінчав у вищеназвано­му творі лицемірство російських гасел “визволен­ня” галицьких “братушек”. Непрохані гості-оку­панти, які хизуються просторами імперії від Тиси по Амур, тьмою генералів, зневажають нащадків короля Данила Галицького, про котрого й не чули, й обіцяють розправитися з “мазепинцями”, знайдуть, як писав І.Франко, на українській землі “хіба могилу”.

Важливим серед останніх поетичних творів по­ета є його заповіт “А ми з чим? ” (1915). Тут він радив українцям, зведеним владою до рангу “жебраків”, ставати за прикладом інших народів до “високих брам державного життя”. 8 лютого 1916 р. з-під пера письменника вийшли останні рядки з надією на мир, а 28 травня його вже не стало.