Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника

План

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника.

2. Поезія І.Франка:

ü Рання збірка “Баляды й росказы”. Романтичний характер книги. Мова збірки – так зване “язичіє”.

ü Збірка “З вершин і низин” як етапне явище в історії українсь­кої літератури. Історія видання. Будова книги. “Гімн” як програмний вірш збірки. Цикл “Веснянки”. Своєрідність пейзажної ліри­ки І.Франка як лірики громадянської, філософської; поєднання інтим­ної сповідальності з відвертою публіцистичністю (“Гримить”, “Земле моя...”, “Не забудь юних днів”, “Vivere memento”). Філософські погляди І.Франка на життя, на призначення людини (“Супокій”, “Semper idem”). Жанри лірико-публіцистичного монолога, вірша-звернення. Образи у цих творах (“Товаришам із тюрми”, “На суді”). Символічні образи в ліриці І.Франка. Шевченківські традиції й новаторство І.Франка (“Най­мит”, “Беркут”, “Каменярі”). Національне й загальнолюдське в свідомості людини, в політичній боротьбі. Цикл “Україна”. Поклик І.Франка до єднання народів-братів. Осуд зради, політичної індиферентності. Патріотичний пафос циклу. Новаторство І.Франка в жанрі сонета (“Тюремні сонети”, “Вольні сонети”).

ü Збірка “Зів'яле листя”. Складність духовного світу ліричного героя й автора, що відбиває складність, діалектику життєвих про­цесів. Гуманістичні мотиви боротьби за щастя людини, мотив чистої, облагороджуючої любові. Протиставлення активної, дійової любові, що веде до боротьби за утвердження високих ідеалів, та при­марної, вигаданої мрії, котра перетворює людину на фанта­зера; трагедійне забарвлення багатьох віршів, викликане невідповідністю між ідеалом і реальним життям (“Так, ти одна моя прав­дивая любов...”, “Твої очі, як те море...”, “Безмежнеє поле...”, “Червона калино, чого в лузі гнешся? ”, “Чого являєшся мені у сні? ”, “Якби знав я чари...”, “Привид”). Громадянські мотиви збірки: особа. й суспільство, людина й закон, герой-борець і його однодумці (“Самовбийство, се трусість...”). Уміння І.Франка передати все розмаїття людських настроїв і почуттів. Багатство його поетики, єдність фольклорних начал і найсучасніших надбань поезії. Літературна критика про “Зів'яле листя”.

ü Образ громадянина-патріота рідного краю у збірці “Мій Ізмарагд”. Гостра полемічність віршів, що стверджують патріотизм справжній, дійовий та заперечують псевдопатріотизм (цикл “Поклони”), Філософська, морально-етична проблематика розділів “Паренетікон”, “Притчі”, “Легенди”. Ідея любові як найкоштовнішого життєвого скарбу, врешті, як основи суспільних взаємин. Проблема слова й діла, їхньої відповідності й невідповідності. Віра І.Франка в суспільство, котре становитиме сукупність творчих, мислячих, гор­дих особистостей. Загальнолюдьске спрямування збірки. Робота І.Франка по розширенню ідейно-тематичних, жанрових обріїв україн­ської літератури.

ü Характер поета-громадянина, людини – у збірці “Із днів жур­би”. Мотив самовідданого служіння громаді (“І знов рефлексії...”) й невдоволеність собою, своєю працею, недостатньою ефективністю її, а також низьким рівнем свідомості народу (“В село ходив...”, “Мамо-природо”). Образ поета, в чиєму серці живуть болі й радощі цілого світу (“Школа поета”). Мрія про суспільство вільних трударів, гармонійно розвинених людей (“Дрімають села”). Щоденна робота – боротьба як засіб побудови такого суспільства (“У долині село лежить...”).

ü Збірка “Semper tiro” та вірші останніх літ (збірки “Давнє і нове”, “Із літ моєї молодості”) – підсумок ідейно-творчого розвитку поета. “Конкістадори” І.Франка – духовні побратими його каменярів. Вірш “Блаженний муж, що йде на суд неправих” – поетичний автопорт­рет І.Франка і водночас поезія, в якій створено узагальнений образ непохитного борця. Образ Слова і його творців – Слова людського, поетичного, народного (“Було се три дні перед моїм шлюбом...”, “Якби ти знав...”, “Лісова ідилія”, “Опівніч. Глухо. Зимно”, “Антошкові П...”). Образ народу як колективу, вільного від влади ідолів та деспотів, колективу, кожен член якого почуває себе людиною-громадянином (“Нема, нема вже владаря грізного...”). Лірика І.Фран­ка – програма, заповіт для народу і для борців за його сучасне й майбутнє (“Ходить туга...”, “Не мовчи...”).

3. Поеми І.Франка:

ü Соціально-побутові поеми. “Панські жарти”. Реалістичне викриття польського панства, реалістичне зображення соціального й національного безправ'я народу.

ü Історичні поеми. “На Святоюрській горі”. Проблема взаємин між українським і польським народами, осуд шляхти, віра в єдність слов'янських народів. Демократична трактовка теми “народ і вождь”. “Іван Вишенський”. Історія написання твору, тема, ідея, актуальність морально-етичної та філософської проблематики поеми.

ü Філософські поеми “Смерть Каїна”, “Похорон”, “Мойсей”. Ком­позиція творів. Образи та художнє розкриття їх. Проблеми взаємин між особою й народом, вождем і масами, проблеми вірності і зради, зневіри та вірності високим ідеалам.

ü Поеми-казки. “Лис-Микита”. Джерела твору. Образи. Мова по­еми. Переробка східної поеми “Абу-Касимові капці”.

4. Проза І.Франка:

ü Робітнича тема. Історичні обставини створення циклу “Бориславських оповідань”. Ідейно-творче завдання циклу. Новаторство Франка в зображенні робітників (“На роботі”). Майстерність психологічного аналізу (“На роботі”). Картини праці й побуту роб­ітників (“Ріпник”). “Воа соnstrictor”. Дві редакції твору. Новатор­ство І.Франка. Характер Германа Гольдкремера. Основні конфлікти. Особливості композиції повісті “Воа соnstrictor”. “Борислав сміється”. Тема, ідея, композиція, жанр. Характер Бенедя Синиці. Новаторство І.Франка у створенні образу. Образи власників, май­стерність індивідуальної характеристики. Побратими у творі. Актуальність твору.

ü Селянська тема. Твори про дітей та школу. Становище селян­ства в Галичині. Реалістичне відтворення конфлікту між паном та селянами, між селянами та органами влади в оповіданні “Ліси та пасовиська”. Проблема традицій і новаторства в сільській прозі І.Франка. Зв'язок між творчістю І.Франка та Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка. Посилення сатири в оповіданнях “Свинська конституція”, “Добрий заробок”, “Історія кожуха”. Форма оповіді в цих творах. Алегоричні казкові оповідання (“Як Русин товкся по тамтім світі”, “Казка про Добробит”). Дитячі оповідання. Автобіографічний елемент, розкриття дитячої психології, проблеми виховання (“Грицева шкільна на­ука”, “Олівець”, “Малий Мирон”, “Красне писання”). Проблеми пси­хологічного аналізу.

ü Прозові твори І.Франка про шляхту й інтелігенцію. Типи інтелігенції в сатиричних оповіданнях. Сатира на по­літичне блазнювання, угодовство (“Доктор Бессервіссер”, “Опозиція”), “Для домашнього огнища”. Образ Анелі Ангарович. Загаль­нолюдське звучання повісті в розробці морально-етичної пробле­матики. “Основи суспільності”. Боротьба І.Франка проти аморальності шляхти. Життєва основа твору. Прийоми психологічного аналізу. Новаторство творів І.Франка про інтелігенцію. “Лель і Полель”. Характери братів Калиновичів. Неспроможність інтелі­генції розв'язати проблеми без участі народу. Психологічний аналіз у повісті. “Перехресні стежки”. Змалювання ат­мосфери провінційного міста. Характер Євгена Рафаловича. Взаємини народу й героя. Ефективність роботи Рафаловича задля інте­ресів селянства. Психологічні портрети Регіни, Стальського, Барана.

ü Історична тема в прозі І.Франка. Повість “Захар Беркут”. Істо­рична основа твору, тема, образи, ідейне спрямування. Елементи ро­мантизму в повісті. Актуальність морально-етичної проблематики.

5. Драматургія І.Франка:

ü Багатство тематики, ідейно-творче новаторство драматичних творів.

ü Соціально-побутова, психологічна драма “Украдене щастя”. Істо­рія написання. Образи драми (Анна, Микола, Михайло). Загально­людське звучання п'єси. Художня своєрідність і сценічність драми.

ü П'єса “Учитель”. Доля і становище вчителя в Галичині за часів Австро-Угорської імперії. Жанр твору. Образи п'єси. Зображення боротьби за єдність руських земель у драмі “Сон князя Святосла­ва”. Народ – головний герой твору. Проблема взаємин між князем і народом.

ü Загальна характеристика п'єс “Будка ч.27”, “Рябина”, “Майстер Чирняк”. Морально-етична проблематика творів.

6. Літературно-критичні праці І.Франка: І.Франко про завдання літератури, її творчий метод (“Література, її завдання і найважніші ціхи”), про особливість творчої праці мит­ця, завдання літературної критики, своєрідність поезії (“Слово про критику”, “Із секретів поетичної творчості”), І.Франко як шевченкоз­навець (“Темне царство”).

7. Переклади І.Франка: переклади творів російської класики (О.Пушкін, М.Некрасов), слов'янських літератур (А.Міцкевич, К.Гавлічек-Боровський), західноєвропейських та античної літератур (У.Шекспір, Д.Мільтон, Р.Берне, В.Гюго, Г.Гейне, І.Гете, Софокл).

8. І.Франко й наша сучасність. Значення творчості І.Франка в часи розбудови Української держави, у вихованні свідомого громадянина-патріота України.

Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника

На своєму ювілеї він сказав: “Якова син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові”.

Народився Іван Якович Франко (1856 – 1916) 27 серпня (нового стилю) 1856 р. в присілку Гора, біля с. Нагуєвичі, Дрогобицького повіту, в родині рільника (хлібороба) і разом із тим коваля. І.Франко розповідав своєму товаришеві по школі К.Бандрівському зі слів матері, що народився він 25 серпня, а до “свідоцтва уродин і хрещення” його записано в день хрещення 27 серпня.

Батько Яків Іванович походив із партизняних селян, тільки належав не поміщикові, а “цісарсько-королівській камері”. Батько мав двадцять чотири морги поля, славився як чудовий ремісник і людина непересічного розуму. У Нагуєвичах височів хрест, викуваний ним на честь скасування панщини в Галичині. Від першої дружини в нього не було дітей. Іван був першим сином від другої дружини – дрібної шляхтянки Марії Миколаївни Кульчицької з с. Ясениці Сільної. Пізніше народилися донька Тетяна, сини Захарко й Онофер, донька Юліана. Обидві доньки померли малими. Захарко й Онофер були рільниками.

Про свого батька І.Франко писав в автобіографічному листі до М.Драгоманова: “Як чоловік і ремісник, він мав велику повагу не тільки в своїм селі, але й широко в окрузі, і досі ще багато людей з великою пошаною згадує “Яця (Якова) коваля з Гори”. Хоча Яків Франко був неписьменним, але за свій великий природний розум заслужено користувався авторитетом серед селян. Його кузня була своєрідним сільським клубом, куди приходили по справі й без діла, щоб послухати розумної думки й поради. У багатьох творах, поетичних і прозових, І.Франко малював батькову кузню, селян і маленького руденького хлопчика, який в одній сорочині сидить біля вогнища, пильно й уважно вслухається в кожне почуте слово.

Зростав малий Іван на лоні прекрасної підгірської природи. Понад усе він любив бігати по зелених квітчастих луках, любив упиватися солодким запахом росистої конюшини, пахучого ромену. квітчатися луговими квітами, і малого хлопчика.

В 1862 р., коли Іванові минало 6 років, батько віддав його до так званої тривіальної (звичайної. початкової) школи в сусіднє с. Ясениця Сільна. Школа була і в Нагуєвичах, але далеко від присілку Гора, в горішній частині. До того ж школа в Ясениці вважалася кращою. Жив Іван у свого дядька по матері Павла Кульчицького, з походження “загонового” (дрібного) шляхтича, “досить бідного селянина, – за характеристикою І.Франка, – і одного з найсимпатичніших людей, яких я знаю. Він сам учив мене читати, хоч я при тому ходив і до школи, котра була близько його хати...”.

В той час у школі основною мовою була німецька, хоч викладали польську й “руську” (українську) мови. Важко було побирати першу науку нерідною мовою. В Ясеницькій школі протягом двох років І.Франко навчився читати й писати польською та німецькою мовами. Українську мову він опанував протягом дуже короткого часу від свого вуйка (дядька) П.Кульчицького. Перші українські книжки І.Франко побачив і прочитав у своєму рідному селі в бібліотеці сільського священика Й.Левицького, автора граматики “рутенської” (української) мови, перекладача Гете й Шіллера. Серед першої своєї української лектури І.Франко згадав альманахи “Вінок русинам на обжинки” (1846 – 1847), видані І.Головацьким, де були твори М.Шашкевича, Якова та Івана Головацьких, І.Вагилевича, М.Устияновича, А.Могильницького та ін.

По закінченні тривіальної школи у 1864 р., батько віддав І.Франка до другого класу, після успішного іспиту за перший клас його зарахували до другого, так званої нормальної німецької школи в Дрогобичі (інша назва – Головна міська школа Дрогобича), заснованої уніатським духовним орденом отців василіян. Викладова мова там була також німецька як предмет викладали польську й українську мови. навчатися було ще важче. До того ж учителі, духовні й світські, не раз бували справжніми катами учнів.

Скромний, по-сільському одягнений хлопчик скоро звідав усі знущання і образи від паничів-однокласників та окремих вчителів. М.Кобилецький, шкільний товариш Івана, залишив свідчення, як вчитель краснопису, який раніше був економом у селі Грушів, Мелько побив І.Франка за те, що хлопчик надто повільно виводив каліграфічні букви: “...Мов яструб, прибіг до І.Франка з криком: “А чему ти... не пішеш? ” – і почав його бити по голові так сильно, що І.Франко зомлів і упав під лавку. Кров залила йому голову. Мелько, збентежений, крикнув: “Води! ” Хлопці розбіглися за водою і упритомнили І.Франка. Мелько по хвилі запитав І.Франка: " А ти сконд і чий? ” Франко відповів, що з Нагуєвичів, син селянина, на що Мелько фукнув: “Поцо ту хамув до школи пхаць? ” Проте навіть такі знущання не зламали хлопчика, не вбили в ньому жадоби до знань, бажання вийти в люди. На превелике диво дирекції в кінці навчального року Іван виявився найкращим учнем. Батько був присутній на екзамені, тішився успіхами своєї пізньої і давно бажаної дитини і навіть заплакав від радощів. І.Франко про це згадував так: “...Я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав”.

Через два місяці батько помер (1865). Залишившись півсиротою, Іван почав підробляти на життя, пишучи учням твори. Вчитель дивувався, що всі вихованці раптом так порозумнішали, перестали списувати, зуміли кожен по-своєму розкрити тему. Він і уявити не міг, що більшу частину творчих робіт класу писав Франко.

Мати, залишившись з чотирма дрібними дітьми, в підупалому, обтяженому боргами господарстві, змушена була незабаром вийти заміж за парубка Гриня Гаврилика з села Ясениці Сільної. Гаврилик, заробивши трохи грошей у Бориславі, взявся за налагодження підупалого господарства. Вітчим був доброю, гуманною людиною й хороше ставився до нерідних дітей, зокрема дав змогу Іванові вчитися далі. Письменник зберіг про нього добрі спогади: “Це натура наскрізь практична і реальна, без іскри поезії, а зате з значною дозою скептицизму і вільнодумства, чоловік сильної волі і енергії. Я й досі дуже високо поважаю його, як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас самих мало”.

В усіх класах “нормальної” школи І.Франко мав дуже добрі оцінки з усіх предметів. Гаврилик допомагав йому, зокрема дозволив після закінчення школи 1867 р. вступити до Дрогобицької гімназії. У той час викладацька мова була замінена з німецької на польську. У гімназії повторилося те саме, що у “нормальній” школі – до хлопського сина спочатку ставилися з презирством. І.Франко сидів на останній, так званій “ослячій лаві”, а в кінці року вийшов на друге місце й так ішов до закінчення гімназії на другому, третьому, а то й першому місці. У 1 класі – друге місце, у 2 – п'яте й друге (у І та II півріччі), у 3 – друге й перше, в 4 – друге й третє, у 5 – друге, у 6, 7 і 8 – перше місце.

Шкільна рада ухвалою 9.04.1868 р. звільнила І.Франка за його здібності від плати за навчання. Те, що він інколи уступав іншим учням перше або й друге місце, пояснюється тим, що схоластичної науки не любив. Деякі учні, які не могли без допомоги І.Франка розв'язати задачу або перекласти важке місце з німецької, латинської чи грецької мов, інколи випереджали його своєю.

Один із учителів гімназії так писав про І.Фран­ка-учня: “Ще нині пригадую його собі як маленького, марненького на лиці хлопчину, з ру­деньким волоссям, хлопчину тихої вдачі, май­же байдужого. Цю останню прикмету я подаю підкреслено, бо вона вже тоді характеризува­ла цього чоловіка”.

Серед учителів гімназії були окремі педагоги, які ставилися з увагою до учнів, сприяли розвиткові їхнього світогляду. І.Франко з теплотою згадував Е.Гюккелля – першого вчителя зоології, а потім його наступника Емеріка (брата Юліана) Турчинського, його лекції з ботаніки та зоології, природничі екскурсії, під час яких учителі особливо зближувалися з учнями. У посмертній згадці про Е.Турчинського він писав: “Бувають учителі з вродженим педагогічним хистом, що вміють під час лекцій жити збірним життям цілого класу, забуваючи про себе, про свої власні клопоти, радощі або сподіванки. Кожна лекція такого вчителя – це розширення наукового горизонт) учня, це заспокоєння його природної цікавості, розбудженої дотеперішніми успіхами, це розкіш, а не мука”. Добре згадував І.Франко й учителя логіки та психології Міхонського.

В завданнях І.Франка-гімназиста з української мови виявлялися його літературні здібності. В архіві письменника зберігся зошит із завданнями четвертого класу. “Опис літа”, “Опис пожару”, “Опис зими” похвально оцінені І.Верхратським. Деякі завдання у 5 або 6 класах досліджував свого часу О.Маковей. Він докладно переказав зміст кількох вправ, у кожній з яких складний сюжет, конфлікт. Наприкінці О.Маковей зауважував: “Мова народна. Оповідання, як на ученика, досить гладке, з кумедними відзивами до шановних читачів та замітками від себе... Хто ж се писав такі довгі, фантастичні ж дуже замітні завдання? Писав їх знаменитий ученик 5 або 6 класу Дрогобицької гімназії, 16- або 17-літній Іван Франко коло років 1872 або 1873. Любив він писати завдання на цілі зшитки довгі, так, що професори й не їх хотіли читати...”.

1 червня 1872 р. (у деяких джерелах вказується рік смерті матері – 1.06.1872 р., 1874 р.) І.Франко втратив матір. Інтуїтивно відчуваючи непоправне, під страшним дощем він прибіг з гімназії додому і застав неньку конаючою. Пізніше, в листі до О.Рошкевич, він так описав цю гірку подію: “Було се р. 1872, саме пополудні перед Зеленими святами. Моя мама лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу сидів я у шко­лі, і мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі) я почув, – ну, що я почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки почувши, що мати вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Я став коло постелі, не говорячи й слова, – я тільки дрожав, – ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, – не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передала ме­ні ось які слова: “Боже, Боже, – казала небіжка, – мій Іванцьо прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно...””.

Здавалось би, після смерті жінки вітчим міг би пустити сиріт по світу голими й босими, але Г.Гаврилик не посягнув на майно Франків. Дітям потрібна була жінка, яка б замінила матір, тому він одружився з наймичкою ксьондза. Хоч як у народних піснях не таврується мачух і вітчимів, Гринь та його дружина не були поганими людьми. Діти називали їх мамою і татом, завжди були нагодовані, одягнені, забезпечені.

Г.Гаврилик і далі трохи допомагав йому, хоч І.Франко вже заробляв як репетитор, а в останньому, восьмому класі мав стипендію. І.Франко й після смерті матері приїжджав улітку в Нагуєвичі, у свою родину, допомагав у сільському господарстві.

Кілька природничих екскурсій до Урича й Нагуєвичів І.Франко відбув з учителем української мови І.Верхратським. По закінченні сьомого класу він уперше не поїхав додому пасти худобу, збирати сіно й збіжжя, а виїхав у подорож до Стрия, звідти до Синєвідська, через Побук, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж до Лолина, жив його учень Ярослав Рошкевич. Звідти через Дрогобич І.Франко. поїхав у гори на Опаку, Смільну, Туря до Волосянки, де жив вуйко покійної матері. “Ця маленька мандрівка, – писав він в автобіографії, – дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі”.

Читаючи багато творів художньої літератури, перебуваючи в певному літературному оточенні учителі І.Верхратський (І.Турчинський; учні І.Пасічинський і Д.Вінцковський, які друкувалися в пресі), І.Франко й сам почав літературну діяльність. Він переклав кілька творів античної літератури: дві пісні “Одіссеї” Гомера.

У лютому 1875 р. І.Франко був обраний секретарем журналу “Друг” і видання різко змінило напрямок. Журнал став демократичнішим, цікавішим.

Злам у світогляді І.Франка позначився на його літературній творчості. Сам письменник визнавав, що в своїх перших спробах був романтиком. Про свою першу повість “Петрії й Довбущуки” І.Франко писав як про “документ молодечого романтизму”.

Деякі ранні спроби письменника не збереглися й відомі лише з назв. І.Франко пробував свої сили в усіх жанрах: поезії, прозі, драматургії. Перший вірш його – про це писав згодом І.Франко. – “Великдень”, – присвячений пам'яті батька, до нас не дійшов. Драму у трьох діях прозою “Три князі на один престол” поставлено на сцені студентським аматорським гуртком у березні 1876 р., але надруковано не було. Не закінчено віршовану драму “Славой і Хрудош” за мотивами “Каледвірського рукопису”.

Не тільки перша повість, але й перші поезії І.Франка були документами молодечого романтизму. Це вірші (друковані в журналі “Друг” під псевдонімом Джеджалик) “Божескость людського духа”, “Могила”, “Мятеж Митуси” та ін., ціла збірка поезій “Баляды й розказы” (1876). Романтичного була перша повість І.Франка “Петрії й Довбущуки”, написана на конкурс журналу “Друг” і надрукована в журналі у 1875 р. і 1876 р. Переробляючи її в 1912 р., він дав їй об'єктивну оцінку, показавши слабкі й сильні сторони.

Влітку 1875 р. І.Франко успішно закінчив гімназію, а 14 жовтня його зарахували на філософський факультет Львівського університету. Юнак тут виявив свої здібності і вже з січня 1876 р. почав одержувати 21085 злотих із заохочувальної стипендії фонду С.Гловіпського, а також, як найталановитіший студент, був звільнений від оплати за навчання.

У Львові Іван Франко стає членом “Академического кружка”, починає дружити з старшим на курс М.Павликом. Як згадував колишній товариш І.Франка А.Дольницький: “Без книжки під пахвою рідко коли можна було його стрінути на вулиці. А що прочитав, і затямив на ціле життя”.

Альманах “Дністрянка на 1877 р.”, виданий “Академическим кружком” за редакцією А.Дольницького, І.Белея, В.Левицького й І.Франка. Альманах вийшов з друку в другій половині 1876 р. В ньому надруковано два перші реалістичні оповідання І.Франка “Лесишина челядь” і “Два приятелі” під псевдонімом Джеджалик. Оскільки альманах “Дністрянка” дещо затримався в друку (він друкувався у Відні), фактично першим реалістичного напряму.

В творчості І.Франка була поезія “Наймит”, надрукована в журналі “Друг” 1876 р. (№20). У ній вперше поет розробив широку народну тему, давши й реалістичний образ наймита, й розкривши далі алегорію; наймит – український народ. Вперше І.Франко рішуче пориває з “язичієм", пишучи вірш народною мовою, і ніби підкреслюючи новий етап у своїй творчості підпису є його новим, майже автобіографічним ім'ям Мирон.

І.Франко надавав великого значення просвітницькій роботі серед народу. Ще в дрогобицькій гімназії він вступив до товариства “Просвіта".

Виступає І.Франко і як теоретик літератури, мистецтва. 1876 р. в журналі “Друг" надруковано його статтю “Поезія й її становисько в наших временах”.

На І.Франка було донесення та інших бурсаків. Під тим донесенням був підпис: “Михайло 3., слухач св. Теології”. За зв'язки з “неблагонадійними” поліція робить у І.Франка обшуки і 12 червня 1877 р. садить у в’язницю.

Перший арешт І.Франко назвав в автобіографії “страшною і тяжкою пробою”. Цісарська влада поставила політичних в'язнів в особливо тяжкі умови: “Дев'ять місяців, пробутих в тюрмі, були для мене торту рою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14 – 18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях та придирках (це, бач, за те, що я “писав”, тобто записував на случайно роздобутих карточках паперу случайно роздобутим олівцем – пісні та приповідки з уст соузників або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 під тапчаном задля браку місця. З протекції, для свіжого повітря, соузники відступили мені «найліпше» місце до спання – під вікном насупротив дверей; а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч створене і до дверей продувало, то я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна”.

19 січня 1878 р. оголошено вирок: І.Франка засуджено на шість тижнів суворого арешту, М.Павлика на три місяці, на місяць суворого арешту А.Павлик, О.Терлецького, І.Мандичевського, Сельського. І.Франко був вражений не так самим арештом, процесом і вироком, як тим, що сталося після звільнення з ув'язнення: “Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, а особливо те, що я опісля настав на світі, – сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільності, кинений на нас, страшенно болів мене”.

І.Франка виключили з товариства “Просвіта”, заборонивши приходити до читальні товариства “Руська бесіда”. Один із членом цього товариства, доктор Шараневич, поставив такий ультиматум із загрозою вийти з товариства. А коли І.Франка виключили, він усе одно вийшов із товариства.

Поряд з дуже великою громадсько-політичною, видавничою діяльністю І.Франко, як і раніше, багато часу й енергії віддавав літературі. Окремо видано “Думу про Наума Безумовича”, сатиричну “Думу про Маледикта Плосколоба”. Написано сатиричні оповідання цикл “Рутенці”, автобіографічних творів, перекладів, І.Франко написав кілька творів для віденського “Слов'янського альманаху” (1879). Він послав “кілька новел з життя народного”: “Муляр”, “Мавка”, але в альманасі вони не вміщені. До другого тому він написав оповідання “Микитичів дуб”, але цей том “Слов'янського альманаху” конфісковано. В 1879 р. написано автобіографічні оповідання “Малий Мирон” і “Красне писання”.

Деякі великі твори лишилися незавершені. Так, у грудні 1878 р. у листі до О.Рошкевич він сповіщав про план повісті “Івась Новітний” (повість із тюремного життя), а у листі від 2 січня 1879 р. І.Франко сповіщав О.Рошкевич про те, що тимчасово залишив писати повість “Івась Новітний”.

Нещасливим було особисте життя І.Франка. Ще бувши учнем старших класів Дрогобицької гімназії, він познайомився, а потім і покохав Ольгу Рошкевич – старшу сестру Ярослава, учня молодших класів, в якого був репетитором. По закінченні класу І.Франко місяць прожив у Лолині, в родині Рошкевичів. Між Ольгою і Франком зав'язалось листування. Перші листи І.Франка писані етимологічним правописом, деякі листи – німецькою мовою. Листування це, опубліковане М.Возняком, свідчить про справжнє обопільне глибоке почуття. Листи І.Франка до О.Рошкевич є цінним матеріалом для характеристики світогляду й творчості письменника.

Проте взаємини між ними з часом все ускладнювались. Причиною цієї життєвої драми був перший арешт І.Франка, внаслідок чого зроблено обшук у Рошкевичів у Лолині, а старого Рошкевича допитано на слідстві. Ускладнилось і листування з Ольгою. Інколи листи перехоплював батько, деякі листи писалися конспіративним способом. І.Франко пробував порозумітися з батьком (священиком), але марно.

Зрештою життя Ольги в родині стало нестерпним, і вона змушена була у вересні 1879 р. вийти заміж за священика В.Озаркевича. Ольга спочатку запевняла, що шлюб буде фіктивним, але І.Франко жодних ілюзій на цьому не будував. Важко читати останнього його листа до Ольги: “Я... з щирого серця бажаю тобі щастя за всі ті муки, перенесені дома; тільки, що ти говориш о моїм щастю, видається мені іронією. Наші шанси нерівні... Але мені нема вибору, я нікого не знаю, стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини... Пощо ж ти мені говориш о щастю... Я надіюсь, що ти добре обдумала свій крок і не робиш собі ніяких ілюзій щодо “формального брака”. Ти вважай, що при наших обставинах... се неможливо... Не бути нам разом, а затим ніщо і рватись, мучитись ілюзіями”.

Влітку 1879 року І.Франко жив деякий час у с. Скваряві у батька свого товариша Й.Олеськова-священика. У вересні І.Франко був на процесі трьох селян, обвинувачених в участі у таємному товаристві. Суд змушений був виправдати селян.

На військову службу його формально зарахували у 1875 р. як “однорічного охотника”. У вересні 1879 р. І.Франка призвали у військо, проте через слабкий зір комісували. Повернувшись до Львова, юнак записався в університет, але жив у таких злиднях. У цей час О.Рошкевич, яка ще восени минулого року вийшла заміж, писала І.Франкові сповнені відчаю листи і вимагала зустрічі. 4 березня Іван та Ольга приїхали в Коломию. Відчай, розпука, жаль за втраченою любов'ю і жорстока безвихідь призвели до взаємних звинувачень і ще більшого горя. Зустріч була недовгою і тяжкою для обох.

Десь наприкінці вересня 1879 р. матеріальна скрута змусила його вступити на чинну службу. 1880 р. І.Франко почав у тих самих скрутних обставинах, але далі видавав брошури з серії “Дрібна бібліотека”. Й знову змушений був друкуватися в “народовських” виданнях.

На початку березня 1880 р. І.Франко разом із своїм приятелем, учителем з Березова Кирилом Геником, якого мав підготувати до іспитів на атестат зрілості, виїхав зі Львова через Коломию. 4 березня в с. Яблонові обидва вони були арештовані. Він разом із Геником і ще кількома іншими, як зазначав І.Франко, був “пришпилений до процесу, що вівся в Коломиї против сестер Павликівен і селян Фокшеїв”.

Історія процесу така. Ще наприкінці 1878 р. селянин с. Маскалівка Дмитро Фокшей признався війтові, що одержує від М.Павлика книжки, в яких пишеться, яким повинно бути громадське життя без панів і попів. Війт доніс жандармерії, що в Д.Фокшея збираються люди й читають книжки. Ще здавна помічалось, що родина Фокшеїв не трималась віри і не раз виступала проти неї. У Фокшеїв зробили обшук і знайшли видання “Громадський друг”, “Дзвін”, “Про хліборобство”, “Про багатство та бідність” (останні дві – віденські брошури).

Фокшеї також не сплатили податку, й староство наказало стягнути його силою, Секвестратор (збирач податків) забрав у них деякі речі й склав у війта. Фокшей домагався, щоб йому повернули речі, але війт відмовив. Було це в грудні 1879 р. Вночі 25 грудня у вікно війтової хати хтось вистрелив з мисливської рушниці, вночі проти 26 грудня у війта згоріло від підпалу сіно. Проти групи селян порушено судову справу. Заарештовано 18 селян, з них 9 нідпушено до суду. Д.Фокшея засуджено на 5 років тюрми, Грицька Фокшея – на 8 місяців, дружину Дмитра – на місяць тюрми, служницю на 14 днів, Василя Фокшея й Анну Павлик – на місяць в’язниці.

І.Франка протримали три місяці в коломийській в'язниці – ІІ арешт – і 3 червня 1880 р. звільнили. Оскільки він походив з іншого повіту, його 6 червня наказали приставити щупаком (етапом) в рідне с. Нагуєвичі. “Цей транспорт, – згадував І.Франко, – по поліцейських арештах в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїм життю. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гарячкою. Тут впаковано мене в яму, описану й моїй новелі “На дні”, а відти ще того самого дня (через протекцію) послано пішки з поліціянтом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб вдатися до Геника, прожив там страшенний тиждень в готелі, написав повістку “На дні” і на останні гроші вислав її до Львова, опісля жив трьома центами, найденими над Прутом на піску, л коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в готелю і лежав в гарячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя. Один із моїх соузників, посланий Гециком, спас мене від голодної смерті. Я ще раз поїхав до Дрогобича, взяв паспорт, вернув до Коломиї, а відтак пішки пішов до Березова, де в гостиннім домі Геника прожив кілька тижнів, лічачись від пропасниці і гуляючи по свіжому повітрі”.

Проте влада не дала І.Франкові спокою: “Староста коломийський дізнався про мій побут і наказав жандармам приставити мене до Коломиї, а що у мене не було грошей на підводу, то жандарм ще хворого, в літню спеку погнав мене туди пішки. Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях. Староста дуже розізлився, побачивши у мене паспорт, але мусив пустити мене на волю, а тільки написав до намісництва до Львова просьбу, щоби заборонило мені побут у Коломийськім повіті”.

Восени 1880 р. І.Франко повернувся до Львова й записався знову до університету. Складні були в нього взаємини з А.Павлик. Після одруження О.Рошкевич родичі Анни хотіли, щоб вона вийшла заміж за І.Франка, але, очевидно, з обох боків не було справжнього почуття. М.Павлик раз у раз цікавився долею сестри. В листі, написаному в жовтні 1879 р., І.Франко відповідав: “Щодо сестри, то вона зараз в кілька день по процесі поїхала додому. Ви справедливо дивуєтесь, чому вона не ночувала в нашій хаті, а у якихось чужих людей. Я і забув уперед сказати, що ми задля “безгрішшя” ще в липцю перепровадилися з 3-го поверха на долину в таю тісненьку цюпку, що стіл і ліжко займають усе місце і що Терлецький) спав на ліжку, а я на землі, так що для сестри не було місця”. Він щиро признався М.Павликові, що не почуває до Анни любові, як до жінки, що їх в'яже тільки спільність ідейних інтересів. Саме 1880 р. написана поезія “Анні П.”, в якій дано образ мужньої, сміливої дівчини.

Так само й А.Павлик писала братові: “І.Франко також бідує – і його без причини мучили... Франко казав мені, що хотів би сі зо мною женити. Мені ж віддавання цілком не в голові. Мені в голові: якби я могла розказати за свої і людські гаразди – більше ніц! Рівно ж я відписала йому так: що як хоче, аби приїхав в нас дома, то добре, пристаю, а не хоче, то я інак не хочу. То мені направду віддавання не в голові, але от погадала собі, що він сирота, сам, як билина в полі, на ціле своє життя не має до кого і до чого навернутись, то тому так написала. Другий раз — тому, що мама просі, аби конче віддалася”.

Проте січні 1881 р. взаємини між І.Франком і Анною не були до кінця з'ясовані. Про це свідчить лист Анни до свого брата від 29 січня і особливо приписка до листа самого І.Франка, а, власне, це великий самостійний лист, який не можна читати без глибокого хвилювання: “...Я Вам давно писав, що се зв'язок не з любові, зв'язок не по теорії. Але хіба ж се важна річ? Хіба ж усе наше життя йде по теорії? Набік з тим! І тепер-коли моя рука дрижить, пишучи ті рядки, будьте певні, що не те бентежить мене, а інші практичні згляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого становища супроти родин і своєї, і Вашої... як жити, з чого жити? До польової роботи у мене, як знаєте, мало сили і зовсім нема вмілості...”.

М.Павлик не міг зрозуміти І.Франка. Нам не відома його відповідь, але про її зміст можна зрозуміти на підставі листа М.Павлика до М.Драгоманова від 4 лютого, в якому він надсилав листи Анни й І.Франка. Він пише І.Франкові (цитуємо з листа М.Павлика до М.Драгоманова): “...без любові я йому не раджу; особливо не раджу, коли він не чув себе в силі взнати чужий світогляд, не пошкодити йому “словоизвержениями...”” і т. д. Невияснене становище тривало й далі. З останнього листа Анни від 15.14.1881 р. ясно, що про одруження вже мови не могло бути. І.Франко вважав винними в цьому М.Павлика й М.Драгоманова (лист М. Павлика від 17.11.1881 р.).

Як видно з цитованого листа до М.Павлика, І.Франко жив у Львові зиму 1880 – 1881 р. у великій матеріальній скруті. В нього не було грошей, щоб записатися в університет. З цих же причин не здійснилася думка про виїзд до Віденського університету.

Хворий, зневажений, до краю втомлений, але нескорений, Франко повернувся до Львова, упорядкував свої поезії у збірку “З вершин і низин”, яку спромігся видати аж у 1887 р.

Восени 1880 р. І.Франко збирав кошти для журналу “Світ”, виходив до осені 1882 р., всю зиму мучився у злиднях і в квітні наступного року повернувся в рідне село, де орав і сіяв, а вечорами шліфував повість “Борислав сміється”. Жандарми не спускали з Франка ока, приходили до хати, випитували, що пише. “Шандарі до нас приходять часто, – сповіщав про своє життя Іван Якович Павлика. – Часом, як застають мене при писанню, раді би знати, що я пишу, але біда, що самі мазурі, по-руськи не вміють читати, то й відхо­дять, не заспокоївши своєї цікавості...”.

Восени 1882 р. безробітний Франко залишив Львів, одержавши від поміщика Владислава Федоровича запрошення упорядкувати архів батька і – громадського діяча, депутата віденського парламенту, відомого і публіциста Івана Федоровича. Крім матеріальної винагороди (500 ринських), Франко одержав доступ до важливих документів, які віддзеркалювали політичне життя в Галичині.

У цей час І.Франко уже став наставником молодих митців, тішився, що поезія “перестала бути забавкою неробів, а сталась великим ділом”. У “Зорі” письменник друкував твори молодих дуже часто. Крім “Захара Беркута”, митець друкує в “Зорі” оповідання “Вільгельм Телль”, “Мавка”, а в “Ділі” – “Грицева шкільна наука”, “Пироги з черницями”. Сатиричні твори він друкував у гумористичному журналі “Зеркало” (“Воронізація”, “Дрогобицька філантропія”), а згодом – “Нове дзеркало” (однойменна поезія, сатирична поема “Сучасний літопис” та ін.). У цьому ж журналі надруковано оповідання “Хлопська комісія” і “Красне писання”. Накладом редакції журналу “Зоря” вийшла окремим виданням повість “Воа соnstrictог” (1884). Твори письменника піддавалися «хатній» цензурі, за ним пильно стежили.

В 1884 р. І.Франко відновлює співробітництво в польській пресі. Він досить систематично друкується у варшавському часописі. Тут під псевдонімом Мирон вміщено низку дописів під загальною назвою “З Червоної Русі”та кілька оповідань: “Грицьо в школі”, “Лекція каліграфії”, “Хлопська комісія”, “Сам собі винен”.

При студентському товаристві «Академічне братство» І.Франко в жовтні 1883 року заснував етнографічно-статистичний гурток, де прочитав кілька доповідей.

Після розходження з Анною Павлик І.Франко лишився самотнім в особистому житті. Він познайомився й листувався з українськими поетесами Уляною Кравченко (Юлія Шнайдер) і Климентією Попович, але, як зазначено в листі до А.Кримського, жодна з них не мала на нього “тривкого впливу”. Інтереси їх обмежувались літературного сферою.

Другим серйозним захопленням І.Франка після О.Рошкевич була полька Юзя (Йосифа) Дзвонковська, красуня небаченої вроди, сестра його знайомого В.Дзвонковського. У тому ж листі до А.Кримського поет зазначав: “Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухіт, відправила мене і в кілька рік пізніше вмерла як народна учителька”. І.Франко освідчився їй у любові, просив руки, але Юзя, знаючи про те, що в неї туберкульоз і вік її недовгий, відмовила Франкові і померла самотньою тридцятилітньою народною вчителькою. Між Ольгою та Юзею було багато спільного – витонченість натур, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювали одну кохану в іншій. Про серйозність цього почуття свідчить недрукований свого часу вірш 1884 р. “В річницю”.

Дослідники творчості поета небезпідставно пов'язують його другу струну інтимної лірики з фатальною Целіною Журовською – міфічним сфінксом, “женщиною чи звіром”. Це була єдина з коханих І.Франка, яка не любила поета, не розуміла і не хотіла розуміти його поривань, холодно реагувала на освідчення й вірші і тільки на схилі віку втямила, хто любив її й обезсмертив своєю любов'ю. Знайомство з двадцятилітньою “маніпулянткою” відбулося восени 1885 р., коли після бурхливих, швидкоплинних романів з Юзефою Дзвонковською, Уляною Кравченко, Климентиного Попович та Ольгою Білинською.

1885 р. вийшла збірка автобіографічних оповідань “Галицькі образки” (“Малий Мирон”, “Грицева шкільна наука”, “Олівець”, “Красне писання”) в серії “Русько-українська бібліотека”, що її видавав друг письменника Є.Олесницький. У польській пресі надруковано: “Два приятелі”, “Добрий заробок”, “Сам собі винен”, “Історія моєї січкарні”. І.Франко друкував переклади з Байрона, Гейне, Марка Твена.

Ще з 1879 р. митець мріяв поїхати в Київ, але вдалося це зробити аж у лютому 1885 р. На вечорі творчої інтелігенції поет познайомився зі слухачкою Вищих університетських курсів для жінок Ольгою Хорунжинською. І.Франко почав задумуватися про “заснування власного огнища” з О.Хоружинською. 6 квітня 1886 року І.Франко писав М.Драгоманову про свій намір виїхати на Україну, відвідати Київ та Одесу. Виїхав він зі Львова на початку травня. 16 травня (4 за ст. стилем) у церкві Колегії Павла Ґалаґана І.Франко взяв шлюб з київською курсисткою Ольгою Федорівною Хоружинською. Постає питання: “Чи любив І.Франко свою дружину, якщо писав, що одружився з нею “з доктрини”, тобто їхній шлюб мав символізувати єдність Східної та Західної України? ” Але годі звинувачувати його в нетолерантності, бо це все-таки був геній, а з геніальними людьми вжитися не так просто. Вони несуть факел свого таланту, часто опалюючи вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече, а світить. Годі звинувачувати й Ольгу в тому, що занапастила його життя, як цим дорікали їй ще за її життя галицькі кумасі. О.Хорунжинська вивчила українську мову, народила І.Франкові чотирьох дітей, дала гроші на навчання в докторантурі. Хіба цього мало? Хіба це не свідчення жертовності й любові? У Києві письменник познайомився з М.Лисенком, І.Нечуєм-Левицьким, М.Старицьким.

Повернувшись з молодою дружиною до Львова, І.Франко вже 20 травня повідомляв про це М.Драгоманова й додавав, що в Одесі йому не довелось побувати.

Працювати письменникові в “Зорі” ставало все важче. М.Павлик писав М.Драгоманову: І.Франко “не може витримати з редакційним комітетом “Зорі”” (лист від 01.10.1886 р.). Зрештою його усунули з редакції за вміщення співомовки С.Руданського “Що кому годиться” і рецензії Б.Вільхівського (Б.Грінченка) на три книжки письменника Г.Бораковського, в яких редакція побачила “Неморальність”. Він друкує статтю “Шевченко є героєм польської революційної легенди” (1886), пізніше знову повертаючись до цієї теми. Слід сказати, що І.Франко був уже визначним шевченкознавцем. Він консультував М.Драгоманова, який готував женевське видання поезій, заборонених у Росії, прекрасно розбирався у спадщині поета. Характерна стаття І.Франка “Осип-Юрій Федькович” (1886), написана з нагоди 25-літнього ювілею його літературної діяльності.

Влітку 1889 р. до Галичини прибула група студентів зі Сходу (серед них був Сергій Деген – син генерала, деякий час жив у І.Франка, Дегенів переслідувала влада – це було причиною третього арешту), зав’язалася розмова про те, що в майбутньому не буде кордону між Галичиною і Великою Україною. Ця розмова стала відома поліції, на квартирі І.Франка зробили обшук і ув’язнили поета на десять тижнів – ІІІ арешт поета. Із спогадів І.Франка: “Мене самого тюрма сим ра­зом страшно придавила. Я думав, що зійду з ума, хоч часом не знав, що мене так болить. У казні я цілими днями ні до кого не говорив і слова”. Голкою на в'язничній стіні Іван Якович написав 49 сонетів і створив оповідання “До світла! ”

Останні роки ХІХ ст. виявилися для Каменяра найпліднішими: з 1890 до 1890 року вийшло 7 поетичних і 8 прозових збірок. Франко взявся за створення нового журналу, який спочатку планував назвати “Русалкою” за аналогією до альманаху “Руської трійці” “Русалка Дністровая”, але потім зупинився на більш конкретній, реалістичній назві “Життє і слово”. Кошти на цей журнал – увесь свій весільний посаг – теж дала О.Хорунжинська.

Тридцятирічний І.Франко в Галичині уже вважався найперспективнішим вченим, який опублікував численні праці з історії української літератури, дав чудові розвідки про творчість Т.Шевченка, Ю.Федьковича, С.Руданського.

Університет письменникові довелося закінчувати в Чернівцях, де під час зимового семестру 1890 – 1891 р.р. він склав усі необхідні екзамени й одержав атестат, без якого не міг бути допущений до докторського іспиту. Того ж року поет відбув до Відня і через півроку, в червні, склав обидва іспити з відзнакою, а згодом й захистив дисертацію “Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман” (захищена 1893 р.). 1 липня 1893 р. І.Франкові було надано ступінь і титул доктора філософії.

Великі мрії викладати у Львівському університеті розбилися. Цісарська влада і польська шляхта не бажала в стінах ВНЗ мати “неблагонадійного”. Хоча І.Франко й успішно прочитав габіталяційну (пробну) лекцію ““Наймичка” Т.Шевченка”, хоча студенти і викладачі щиро вітали його, посади І.Франкові не запропонували.

У січні 1893 р. закінчувався конкурс на драматичний твір. Митець надіслав “Украдене щастя", і його драма одержала третє місце. Як не дивно, перше і друге зайняли значно слабші твори, але їхні автори не були “неблагонадійними”. 16 і 19 листопада, а також 1 грудня відбулися три перші постановки. Незважаючи на те, що влада змусила І.Франка замінити шандаря поштарем, щоб не плямити честь жандармського мундиру, і п'єса багато втратила, сприймалася вона глядачами дуже добре. Окрилений успіхом, автор задумав драматичну трилогію про Б.Хмельницького “Жовті Води”, “Берестечко”, “Смерть Богдана”, а також драму “Іван Богун”, але задуми так і залишилися тільки мріями. В 1895 р. І.Франко написав драму “Кам'яна душа”, яка теж мала успіх у читачів і на сцені.

У 1890 р. у Львові було засновано журнал для дітей “Дзвінок”. У ньому Іван Якович опублікував віршовану казку “Лис Микита”. Поява цього твору, а також дещо пізніше написаних казок, які згодом ввійшли в збірку “Коли ще звірі говорили”, не були випадковими. У самого Івана Франка уже підростало четверо дітей: Андрій, Тарас, Петро, Ганна.

У 1895 р. почалася підготовка до виборів у сейм. Система виборів була далеко не справедливою: селянський депутат обирався від 75 тисяч виборців, шляхетський – від п'ятдесяти чоловік. І.Франко про ці вибори сказав: “Я кандитував у Галичині і випробував “повну законність галицьких виборів, так сказати, на власній шкірі””. В.Стефаник був уповноваженим І.Франка і теж зазнавав цькування: “Ані мене не вбили, ані не сховали, лишень той готель, що я у нім сидів, обступила товпа підкуплена”. Внаслідок підтасовок і грубих махінацій уряду І.Франко депутатом не став.

У травні 1897 р. Іванові Яковичу зробили операцію очей. Цей рік можна вважати найважчим у житті письменника. За надруковану у віденській газеті статтю “Поет зради”, де йшлося не стільки про національного польського поета А.Міцкевича, скільки про шляхту, котра його ім'ям вела окупаційну політику, поляки зробили проживання І.Франка у Львові неможливим. На будинку поета появилося гасло “Геть Франка”, на дереві вночі хтось почепив манекен, надзвичайно подібний до Івана Яковича. Дружина не змогла винести цькувань і нервово захворіла. Камінь, який був кинутий у Івана Яковича на вулиці, потрапив у голову синові Андрієві, який промучився після цього рік (травма викликала епілепсію зі страшними приступами) і помер. Під час виїзду Франкової сім'ї в Нагуєвичі мало не сталося ще одне вбивство. Із спогадів доньки І.Франка Ганни: “Ми всі вийшли з дому, повиносили пакунки і поскладали на фіакра, що на нас чекав. Але тато був якийсь неспокійний і розглядав­ся на всі боки, піднявшись із сидіння. Тоді нараз вискочив із-за рогу чоло­вік і вистрілив до тата, але, на щастя, не поцілив. Тато зблід, але почав нас успокоювати”.

У 1898 р. по округу Тернопіль – Збараж – Скалат І.Франко ще раз балотувався до державної ради, але знову безуспішно.

30 жовтня 1898 р. громадськість Галичини святкувала 25-річчя твор­чої діяльності Каменяра. Коли надали слово ювілярові, він сказав: “Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе До обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді. Перша – то було власне почуття того обов'язку, а друга — то потреба ненастанної праці...”.

Молодь зібрала для письменника тисячу злотих. Навіть у дні ювілею митець не мав спокою. Видані в попередніх роках збірки “Зів’яле листя” та “Мій Ізмарагд” були зустрінуті критикою неоднозначне. У газеті “Буковина” з'явилася стаття (очевидно, редактора О.Маковея) “Любить чи не любить? (Громи над-ра Івана Франка)”, вразила поета й розгромницька рецензія “Смутна поява”. І.Франко не мовчав, він боронив свої погляди, свої книги.

У 1905 р. Каменяр створив поему “Мойсей”. У 1906 – 1907 р.р. науковець написав надзвичайно цінний “Нарис історії української літератури”. Щоб видати цю працю, письменник готовий був зробити позику, віддавши в заставу свій будинок.

Ім'я І.Франка лунало й у Східній Україні. У вересні 1906 р. вчена рада Харківського університету надала Іванові Яковичу почесний ступінь доктора російської словесності й видала диплом. А також був професором Софійського університету.

Настав 1908 рік. Письменник тяжко захворів: турбували нирки, почався параліч рук. Ще при перших проявах артриту І.Франкові приснився сон, що хвороба відступить, якщо він з батьківської криниці досягне ключі від хати, які втопив у дитинстві. Іван просив вітчима почистити криницю, яка в той час уже була закидана камінням і зрівняна з землею, оскільки в неї вдарив грім і місце стало “нечистим”. Дозволити синові, який носив титул “соціаліста”, що зіставлялося в ті часи з назвою “атеїст” і було його синонімом, розкопувати криницю, в якій, за народним уявленням, сховався чорт, що його святий Ілля хотів вбити блискавкою, Гринь не наважився, а опісля дуже жалів, що єдиний раз у житті відмовив Іванові.

У 1910 і 1911 р.р. І.Франко лікувався у Криворівні, вів довгі приятельські розмови з М.Коцюбинським.

Під тиском громадськості Наукове товариство ім. Т.Шевченка встановило письменнику довічну пенсію в сумі 200 корон щомісяця.

2 липня 1913 р. почалося святкування сорокарічної творчої діяльності І.Франка. Телеграми й листи на адресу ювілянта приходили ще цілий рік. Від делегації з Ходорова С.Хабаровська вручила письменникові терновий вінок з вплетеними в нього білими трояндами. Збереглася зафіксована розмова І.Франка і цієї жінки: “Затримався довше перед великим терновим вінком з китицею білих рож і червоними стрічками:

– Від кого сей вінок? – спитав.

– Від жіноцтва ходорівської землі.

– Чому ж терновий? – усміхнувся неначе.

– Бо тернова ваша слава...

– А ця китиця білих рож?

– Це китиця ясних хвилин у вашому житті, високодостойний ювіляре!

Поглянув на мене швидко й допитливо і тихо, і якось болісне сказав:

– І скільки їх не було... але... — додав у мент якийсь, – ся хвилина, яку дали-сьте мені нині, є одною з тих білих рож...”. У найбільшому залі Львівської філармонії митцю приготували пишну ложу із декоративною золотою лірою, але І.Франко сів у другому ряду партера, сказавши: “Я лише був пастух свого народу, і така ложа не для мене, дозвольте мені бути тут”.

У липні 1914 р. почалася Перша світова війна. Обидва Франкові сини пішли на фронт. Іван Якович усіма силами піклувався про галицьке стрілецтво, стояв коло його колиски. Першою стрілецькою піснею стала співанка на слова Франкового вірша “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить”, яка мала виразне патріотичне звучання.

Війна ускладнила становище Франкової сім'ї. Дружина Ольга, переживаючи за синів, захворіла ще тяжче. Злидні обсіли хату. “Мені грозить просто голодна смерть”, – писав Іван Якович у ті дні.

Влітку 1915 р. з Нагуєвичів для догляду за зовсім кволим поетом прибув небіж. Діагноз хвороби І.Франка був хибним, поет вважав себе інфекційне хворим, не хотів нікого обтяжувати і погодився на наполягання лікаря переїхати до притулку при Народній лікарні у Львові. 9 березня 1916 р. поет написав заповіт, за яким бібліотеку, рукописи та документи передавав Науковому товариству ім. Т.Шевченка, а майно залишив дітям. Письменник відчував наближення смерті й не хотів помирати в чужих стінах. Хворого привезли додому, йому ставало все гірше й гірше, 2 квітня 1916 р. газета “Діло” помістила бюлетень про стан здоров'я письменника.

Помер митець 28 травня 1916 р. о 18 годині. Некрологи надрукували десятки газет Європи. Організацією похорону взяло на себе Наукове Товариство ім. Т.Шевченка. 31 травня 1916 р. відбувся похорон був багатотисячним, але поховали І.Франка в чужому склепі й перенесли прах нате місце, де він знаходиться сьогодні, у 1926 р. Лише Ольга Роздольська упізнала домовину (із шести однакових) по хустці, яка була покладена під подушку. На могилі встановили символічну скульптуру каменяра, хоч І.Франко був скоріше українським Мойсеєм, ніж скалоломом.

Велич І.Франка надзвичайна. Свідченням цього є факт, що Всесвітня Рада Миру 9 квітня 1956 р. в Стокгольмі ухвалила відзначати цей рік (а тоді виповнювалося сто років від дня народження Франка) у всіх країнах світу.