Регіональної економічної політики 4 страница

Частка будівельного комплексу в господарстві досить значна. В Україні ВВП тільки будівництва становить 8 %. Комплекс охоплює майже 10 % усіх зайнятих у господарстві, з них 6% − у будівництві. Будівельний комплекс тісно пов’язаний з усіма галузями господарства. За його участю створюється більшість основних виробничих і невиробничих фондів. Водночас комплекс є споживачем продукції багатьох галузей. У будівництві використовується продукція машинобудування, прокату чорних металів, лісоматеріалів. Воно споживає вироби хімічної промисловості (лаки, фарби, пластмаси). Для виробництва будівельних матеріалів потрібна велика кількість палива й води. Будівельні матеріали, конструкції є важливою складовою частиною вантажообігу транспорту.

Промисловість будівельних матеріалів відзначається складністю галузевої структури. Найважливішими підгалузями є виробництво стінових, рулонних покрівельних і гідроізоляційних матеріалів, азбестоцементних труб і шиферу, видобуток і переробка нерудних будівельних матеріалів, цементна промисловість, виробництво будівельної кераміки. Найбільші цементні заводи знаходяться в Кривому Розі, Дніпродзержинську й Дніпропетровську. Вони виробляють портландцемент і шлакопортландцемент, використовуючи для виробництва останнього шлаки металургійних заводів. Цементні заводи в західних областях виробляють третину цементу України. Найбільші з них у Львівській (Миколаїв), Рівненській (Здолбунів), Івано-Франківській (Ямниця) та Хмельницькій (Кам’янець-Подільський) областях. Значно менше цементу виробляється на півдні країни, хоча тут є високоякісна сировина. На території південних областей працюють Бахчисарайський (АР Крим), Ольшанський (Миколаївська область), Одеський та інші заводи. На території України утворилися чотири великі зони виробництва цементу: південно-східна (Донецька область), північно-східна (Харківська область), центральна (Дніпропетровська) та західна (Рівненська, Івано-Франківська, Львівська та Хмельницька області). Для цементної промисловості України характерна значна концентрація виробництва. Значна частина цементу витрачається на виробництво покрівельного шиферу. Шиферні заводи розміщені у місцях споживання готової продукції. Вони працюють на привізній сировині (азбест надходить з Уралу, а цемент − з найближчих цементних заводів).

В Україні виробляють глиняну цеглу звичайну, порожнисту й пористу. З кварцового піску з домішками вапна виготовляють силікатну цеглу, її виробництво менш трудомістке і дешевше, ніж глиняної. Найбільшими виробниками будівельної цегли є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Бахмут, Слов’янськ, Чернігів, Львів, Івано-Франківськ. Багато цегельних заводів споруджено в сільській місцевості.

В Україні розвинута також промисловість нерудних матеріалів. Безпосередньо у будівництві використовують природний стіновий (туф, вапняки) і будівельний камінь (міцні осадові, магматичні та метаморфічні породи). Інші породи є сировиною для виробництва цементу, цегли, черепиці, скла, легких наповнювачів бетонів, в’яжучих та інших будівельних матеріалів. Існують значні запаси граніту, лабрадориту, мармуру й мармуроподібних вапняків, які використовуються для будівництва доріг, набережних, облицювання станцій метро, підземних переходів, фундаментів і стін будинків, як важкий наповнювач для бетону, виготовлення пам’ятників, розподільних щитів (мармур) і сувенірів. Найбільше видобувають бутового каменю, лабродориту, габро, червоного й сірого граніту в Коростішевському, Овруцькому, Черняхівському, Малинському, Волоцарсько-Волинському, Коростенському районах, мармуру − в дослідно-промислових розробках Радомишльського району Житомирської області. Граніти, габро, лабрадорити вивозяться у країни близького та далекого зарубіжжя.

Виробництво будівельної кераміки об’єднує низку підприємств, що випускають плитку фасадну керамічну, для підлоги, облицювальну глазуровану, санітарно-будівельну кислототривку кераміку, каналізаційні й дренажні труби. Будівельну кераміку виробляють з тугоплавкої або вогнетривкої глини з домішками каоліну, кварцового піску, оксидів окремих кольорових металів та інших мінеральних або органічних сполук. Керамічні заводи працюють в Києві, Львові, Артемівську, облицювальної плитки і керамічних труб − у Харкові. Виробництво керамічної глазурованої плитки зосереджене в Слов’янську (Донецька область), Харкові та Львові, а метлахської − в Харкові та Артемівську (Донецька область).

Основними виробниками будівельного вапна в Україні є Донецька, Запорізька, Сумська, Харківська, Вінницька, Львівська, Хмельницька, Херсонська і Чернівецька області. Найбільше виробляють вапна в Хмельницькій області, звідки його вивозять до Черкаської та Київської областей. З Вінницької області вапно вивозять до Кіровоградської, Дніпропетровської і Черкаської областей, а з Львівської − до Рівненської, Волинської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Київської. На півдні найбільше вапна виробляє Херсонська область, звідти його вивозять до Одеської, Миколаївської та інших областей.

7.7. Транспортна система України

Транспорт - одна з найважливіших галузей інфраструктури. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби народного господарства і населення в усіх видах перевезень, а також зв’язок між галузями народного господарства, містом і селом, окремими районами країни, сприяє суспільному територіальному поділу праці, є активним чинником економічної спеціалізації господарства окремих районів, неможливої без обміну продукцією. Транспортно-дорожній комплекс (ТДК) є сукупністю шляхів сполучення, перевізних засобів, технічних пристроїв і механізмів, засобів управління та зв’язку, обладнань усіх видів транспорту, які об’єднані системою технологічних, технічних, інформаційних, правових та економічних відносин, що забезпечують задоволення потреб національного господарства та населення у перевезеннях вантажів і пасажирів.

За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення. Розрізняють також транспорт наземний, водний, повітряний та трубопровідний.

Роботу всіх видів транспорту забезпечує транспортна інфраструктура - економічно збалансована сукупність шляхів сполучення, рухомого складу, засобів управління та зв’язку, різноманітного технічного обладнання. Просторова залежність транспортних мереж від розміщення продуктивних сил впливає на територіальну організацію транспорту в цілому та його складових частин. Це яскраво виявляється в існуванні первинних форм просторового розосередження транспорту - транспортних вузлів, пунктів.

Транспортний вузол - це комплекс транспортних споруд у пункті, де сходяться, перетинаються або розгалужуються не менш як три лінії одного чи двох видів магістрального транспорту, котрі, взаємодіючи, обслуговують транзитні та місцеві перевезення вантажів і пасажирів. В Україні є кілька великих транспортних вузлів. Економічні їх ознаки - характер розміщення продуктивних сил і чисельність населення обслуговування районів. З цими характеристиками пов’язані обсяги роботи галузі, залежно від чого транспортні вузли поділяють на малі, середні та великі з активним та пасивним транспортним балансом. Найважливішими транспортними вузлами України є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Донецьк.

На залізничний транспорт припадає більша частина вантажообігу і перевезень пасажирів. Він має вирішальне значення у забезпеченні економічних зв’язків як у межах України, так і з іншими державами. Найбільші залізничні вузли України − Київ, Харків, Лозова, Фастів, Ясинувата, Волноваха, Жмеринка, Шепетівка, Синельникове, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Коростень, Козятин, Львів. До основних проектів розвитку залізничного транспорту належать: впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів та придбання швидкісних поїздів з примусовим нахилом кузова; будівництво та ремонт вокзальних комплексів; завершення будівництва автомобільно-залізничного мостового переходу через р. Дніпро в м. Києві. Всього передбачено заходів на загальну суму 14, 3 млрд. грн. Планується будівництво залізничної інфраструктури: пасажирського вокзального комплексу на станції Дарниця – 900 млн. грн.; нового приміського пасажирського вокзалу та реконструкції існуючого вокзалу станції в м. Донецьк – 670 млн. грн.; приміського залізничного вокзалу станції в м. Дніпропетровську – 175 млн. грн.; будівлі приміського залізничного вокзалу станції в м. Львові — 80 млн. грн.

Умови України сприятливі для розвитку морського транспорту: на півдні її територію омивають Чорне і Азовське моря, які практично не замерзають і з’єднуються із Середземним морем протокою Босфор, Мармуровим морем і протокою Дарданелли. Загальна довжина морської берегової лінії України понад 2000 км. Найважливішими морськими портами є Одеса, Ізмаїл, Іллічівськ, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч та ін. Великі портові міста на берегах Азовського моря: Маріуполь, Бердянськ. Основними експортними вантажами є залізна руда, кокс, чорні метали, ліс, хімічні продукти, імпортні машини, устаткування, мінерально-сировинні ресурси та ін.

Річковий транспорт, як і морський, має певні переваги над сухопутним, зокрема, готові природні шляхи, використання течії води, можливість одночасно транспортувати великі вантажі і пасажирів. Загальна довжина судноплавних річок в Україні 4, 4 тис. км, у тому числі з навігаційною обстановкою − 3, 9 тис. км. Найдовша внутрішня водна артерія - Дніпро (1200 км).

Автомобільний транспорт особливо зручний для перевезення вантажів на короткі відстані, доставки їх до залізничних станцій, пристаней і портів, обслуговування місцевого й сільськогосподарського вантажообороту. Автотранспорт не поступається залізничному і морському транспорту. Автотранспортом перевозять здебільшого продукцію сільського господарства, харчової та легкої промисловості, будівельні матеріали, в районах Донбасу і Придніпров’я - продукцію вугільної промисловості.

Трубопровідний транспорт відносно новий, найекономічніший вид транспортування рідкого палива, пального й технологічного газу, різних хімічних продуктів. Нафтопроводами нині поставляється 93, 6 % усієї нафти, яку споживає Україна. Транспортування нафти в Україні здійснює ВАТ «Укртранснафта», яке входить до складу НАК «Нафтогаз України». У системі ВАТ «Укртранснафта» функціонують два підприємства – філія «Придніпровські магістральні нафтопроводи» (Південно-Східний регіон України) та філія «Магістральні нафтопроводи «Дружба» (Північно-західний регіон України). Нафтопроводами «Дружба» здійснюється переважно постачання російської нафти до країн Центральної Європи та на західноукраїнські НПЗ. Придніпровські нафтопроводи забезпечують постачання нафти з Росії та Казахстану до східних нафтопереробних заводів України та прокачують її на експорт. Обсяги перекачки нафти підприємствами магістральних нафтопроводів становлять 50, 0-60, млн. т за рік.

Найбільші газопроводи Шебелинка Харків; Шебелинка-Брянськ; Шебелинка-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Одеса-Кишинів; Шебелинка-Диканька-західні райони України. Газотранспортна система України – найпотужніша у світі за обсягом транзиту природного газу через свою мережу. Система забезпечує подачу природного газу як внутрішнім споживачам, так і транзит російського природного газу до європейських країн. Річна пропускна спроможність газотранспортної системи складає 290 млрд. куб. м на вході та майже 170 млрд. куб. м на виході – в країни Західної, Центральної та Східної Європи. Через територію України на світові ринки надходить близько 90 % загальних обсягів російського експорту газу. Майже 29 % газопроводів відпрацювали амортизаційний термін, 60 % експлуатуються від 10 до 33 років. У 2008 році через територію України протранспортовано майже 30, 0 млрд. куб. м природного газу.

Стратегічне значення української газотранспортної системи зумовлене вигідним географічним розташуванням нашої держави між основними газовидобувними регіонами і основними споживачами газу в Європі, сполученням газопроводів з магістральними газопроводами всіх сусідніх країн, наявністю найбільшого в Європі (після Росії) комплексу підземних газосховищ, а також високим рівнем обслуговування та експлуатації газотранспортної системи.

Крім газопровідної, Україна володіє розвиненою нафтопровідною системою. У системі нафтопроводів, загальна довжина яких становить 4, 6 тис. км, працює 51 магістральна нафтоперекачувальна станція. Пропускна спроможність системи на вході становить 108 млн. т нафти на рік, на виході – близько 58 млн. т на рік.

Повітряний транспорт наймолодший і найбільш швидкісний, однак поки що дорогий. Поряд з автоперевезеннями вантажів, пошти й пасажирів він здійснює санітарні перевезення, а також аерофотозйомки, хімічну обробку посівів та боротьбу з лісовими пожежами. Потреба в інвестиційних коштах для модернізації основних аеропортів складає 6, 1 млрд. грн. У тому числі на розвиток об’єктів Державного підприємства міжнародний аеропорт «Бориспіль» передбачено спрямувати 3, 05 млрд. грн., розвиток Державного підприємства міжнародний аеропорт «Львів» передбачене залучення 144, 1 млн. грн. коштів Світового банку. Розвиток Одеського комунального аеропорту буде здійснюватися за рахунок інвестора (754, 5 млн. грн). Орієнтовні обсяги інвестицій у Міжнародний аеропорт «Київ» (м. Жуляни) – 355, 2 млн. грн., Дніпропетровський аеропорт – 464, 1 млн. грн., Донецький аеропорт – 380, 9 млн. грн., аеропорти в резервних містах Запоріжжя, Луганськ, Маріуполь, Івано-Франківськ, Миколаїв, Гостомель – 537 млн. грн.

Міський пасажирський транспорт - це метрополітени, трамваї, тролейбуси, автобуси, таксі. Для зменшення напруженості пасажиропотоків та задоволення потреб населення широкого вжитку набуло залучення до роботи на автобусних маршрутах у міському та приміському сполученнях транспортних засобів малої та середньої місткості, що належать підприємцям недержавних форм власності. До основних проектів розвитку мережі метрополітенів належать: «Будівництво та розвиток метрополітену у м. Києві, придбання рухомого складу» – 8, 5 млрд. грн.; «Капітальне будівництво метрополітену в м. Харків» – 1, 6 млрд. грн.; «Капітальне будівництво першої черги метрополітену в м. Донецьку» – 1, 5 млрд. грн.; «Капітальне будівництво метрополітену в м. Дніпропетровську» – 1, 6 млрд. грн.

В Україні розвинені всі види транспорту. Загальними принципами стратегії розвитку транспорту, зв’язку та інформатизації є: повне забезпечення зростаючих потреб населення і економіки в безпечних і високоякісних послугах транспорту та зв’язку; розмежування державного і господарського управління підприємствами транспорту та зв’язку; посилення державного контролю за дотриманням положень законодавства з питань безпеки; збереження об’єктів інфраструктури природних монополій на транспорті у державній власності; наближення рівня пасажирських тарифів до фактичних витрат на перевезення; розвиток конкурентного середовища на ринку транспортних послуг.

Основними напрямами державної транспортної політики в Україні є:

- забезпечення національного суверенітету;

- виконання вимог національної безпеки;

- відповідність інтеграційних процесів у сфері транспорту національним економічним інтересам, у тому числі з питань створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки; збереження та підвищення науково-технічного потенціалу транспортного комплексу України; попередження виникнення структурних диспропорцій, транснаціональних монополій, підтримки контролю з національним ринком транспортних послуг; підтримки ресурсної, фінансової, технологічної незалежності національного транспорту від інших країн;

- формування економічної взаємодії України зі світовою економічною системою;

- запобігання відпливу за межі України інтелектуальних, матеріальних та фінансових ресурсів.

Спостерігається зростання обсягів державної підтримки програм розвитку транспорту і зв’язку на 2008 рік. Так, якщо в 2007 році виділено лише 890 млн. грн. бюджетної підтримки, то в 2008 році її обсяг досяг 2, 9 млрд. грн., що в 3, 3 разу більше. Провідну роль у транспортно-економічних зв’язках відіграє залізничний транспорт. Проте частка його в загальному вантажообігу значно знизилася. Погіршення життєвого рівня населення України, зменшення його реальних доходів, різке підвищення тарифів зумовили зниження пасажирообігу на 10, 5 %, на морському - на 50 %, на повітряному - на 32, 8 %, автобусному - на 22, 8, таксі - на 72, 5, річковому - на 67, 3 %. Економічне становище галузі погіршується також через недостатню матеріально-технічну базу, неможливість її оновлення за браком коштів, а інколи — внаслідок збитковості транспортних підприємств. У результаті роботи щодо залучення зовнішніх фінансових ресурсів на розвиток транспортного комплексу, спільно з ЄБРР, ЄІБ, Світовим банком реалізуються 4 проекти: «Впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів на залізницях України», «Другий проект ремонту автомобільної дороги Київ–Чоп», «Третій проект ремонту автомобільної дороги Київ–Чоп» та «Розвиток інфраструктури Іллічівського морського торговельного порту». Продовжується реалізація проекту розвитку аеропорту Бориспіль за рахунок кредитних ресурсів Японського Банку міжнародного розвитку.

Порушення господарських зв’язків України з країнами СНД потребує зміцнення власної виробничо-ремонтної бази галузі, що відповідає вимогам транспортної системи України, або налагодження нових зв'язків, які б забезпечили своєчасну поставку техніки й запчастин.

7.8. Рекреаційний комплекс України

Нині рекреаційно-туристична галузь – одна з найбільш динамічних і високодохідних у сфері послуг, є невід’ємною складовою світового ринку і займає друге місце в світовій економіці після комп’ютерної і електронної промисловості, випередивши такі галузі, як нафтопереробна і автомобілебудування. За прибутковістю ця галузь займає одне з перших місць у світі. «Полювання до зміни місць» охопило всі континенти: у 1950 р. на планеті було зареєстровано 25 млн. туристів, у 1990 р. – 330, у 1995 р. – понад 500 млн. осіб. Експерти прогнозують, що в 2010 р. кількість туристів досягне 1 млрд. осіб, і саме туризм ув XXI столітті стане двигуном світової економіки.

Як свідчить практика багатьох зарубіжних держав, максимальне використовування наявного ресурсно-оздоровчого потенціалу країни і розвиток на його базі рекреаційно-туристичної індустрії є одним з найважливіших засобів підвищення економічного добробуту, інтеграції в світову економіку. Нині рекреація і туризм розглядаються як специфічний сектор національної економіки, як невід’ємна складова соціально-економічної політики держави і регіонів. Саме з таких позицій визначається розвиток цього сектора національної економіки в Законі України «Про туризм», Указ Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», Державній програмі розвитку туризму на 2002− 2010 роки. Необхідність пошуку раціональних шляхів активізації використовування потенціалу рекреаційно-туристичного комплексу диктується перспективами відчутних економічних результатів і соціальних наслідків розвитку цього сектора національної економіки, який може і повинен стати реальним способом її оздоровлення, найважливішим засобом культурного і духовного відродження народу України, відтворення її трудового потенціалу.

Стаття 1 Хартії туризму, схвалена в 1985 р. на VI сесії Генеральної асамблеї Всесвітньої туристської організації, проголошує право кожної людини на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку, а також право вільно пересуватися без обмежень, окрім тих, які передбачені законом. Науково-технічний прогрес і соціальна боротьба трудящих, добробут суспільства, що росте, введення неоплачуваних, що гарантуються, а надалі і оплачуваних відпусток, зумовили поступове зменшення робочого часу на користь вільного. У 50-90-х рр. у західноєвропейських країнах відбулися істотні зрушення в структурі духовних цінностей суспільства. Цю трансформацію суспільної свідомості називають переходом від «суспільства робочого часу до суспільства вільного часу». Трансформація в суспільній свідомості має на увазі: зміни в системі духовних цінностей людини; зміни в теоретичній концепції вільного часу. Зупинимося на другому аспекті. У післявоєнний період розрізняють три фази розвитку концепції вільного часу. У 50-ті рр. домінувала орієнтація на вільний час як засіб відновлення фізичних і розумових сил для продовження продуктивної праці. У 60-70-х рр. вільний час використовується на споживання матеріальних благ, які забезпечують добробут суспільства, що розвивається (придбання нерухомості, товарів тривалого користування, предметів розкоші); у 80-ті рр. явно постає тенденція до гедонізації (прагнення до насолоди) вільного часу: споживання матеріальних благ не як самоціль, але заради насолоди життя.

У контексті даного розвитку психології вільного часу змінилися місце і роль рекреації і туризму в структурі потреб суспільства. З привілею вибраних рекреація і туризм стають насущною і досяжною потребою більшості.

Змінюється характер туристських потреб: від примітивних – до більш піднесених; від засобу відновлення робочої сили – до способу реалізації людиною своїх індивідуальних здібностей і задоволення інтелектуальних запитів. Розширення значення рекреації і туризму та роль, яку вони відіграють у втіленні проголошеного Декларацією Прав людини права на відпочинок, вимагає від суспільних і державних органів забезпечення стійкого їх розвитку.

Нині рекреація і туризм розглядаються як національне явище сфери реалізації прав і потреб людини в системі його життєзабезпечення. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, поняття «здоров’я» трактують як не тільки відсутність захворювань або відсутність обмеження працездатності, а ще і як стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя.

Перспективи розвитку рекреації і туризму в Україні визначаються дією широкого спектра природних, історико-культурних, соціальних, економічних і політичних чинників, які мають чітко позначену регіональну специфіку.

Відомо, що для розвитку туризму і відпочинку необхідні території з живописними природними ландшафтами, лікувальними природними і іншими територіальними ресурсами, які могли б прийняти одночасно значну кількість рекреантів і туристів.

У більшості країн світу пріоритетними критеріями у виборі місця розташування рекреаційних, курортних і туристичних підприємств і установ є:

- природні умови (рекреаційні ресурси), що володіють оздоровчо-лікувальними якостями, їх різноманіття і споживацькі можливості, розміщення населення щодо рекреаційних ресурсів;

- стійкість екосистем і ступінь інтенсивності техногенних впливів на природне середовище;

- транспортна доступність рекреаційно-курортної туристичної зони;

- екскурсійна привабливість;

- рівень професійної підготовки кадрів і соціально-побутового облаштування населених пунктів і т.п.

Загальносвітовою тенденцією давно вже став пошук туристами місць відпочинку із сприятливим екологічним станом, курортів з біоресурсами, які здатні активно впливати на рекреаційні можливості людини.

Україна має реальні передумови розвитку туристсько-рекреаційного сектора економіки, до числа яких можна віднести:

- високу концентрацію запасів туристсько-рекреаційних ресурсів (мінеральних вод, грязей, піщаних пляжів і ін.);

- сприятливі для відпочинку і туризму кліматичні і фізико-географічні умови;

- багатий потенціал історичної і культурної спадщини;

- наявність матеріально-технічної бази, необхідної для рекреаційної діяльності;

- наявність фахівців, які володіють необхідними професійними знаннями і навиками для організації рекреаційно-економічної діяльності.

Україна за наявністю лікувальних природних запасів вважається однією з найбагатших країн світу. Значні запаси лікувальних грязей зосереджені в озерах і лиманах Автономної Республіки Крим, Запорізької, Донецької і Херсонської областей. Країна володіє численними родовищами мінеральних вод. Усього в Україні нараховується 79 мінеральних джерел, на базі яких може успішно розвиватися курортне господарство. Експлуатаційні запаси мінеральних вод складають 64238, 9 м³/добу.

Великі перспективи для розвитку рекреації, туризму і спорту є на Буковині і в Поліссі. Ландшафти цього краю характеризуються поєднанням лісових масивів, природних і штучних водоймищ, різнотравних луків і пасовищ, різноманітним рослинним і тваринним світом. Унікальні рекреаційні комплекси можуть ефективно функціонувати на базі Шацьких озер, озер Білого, Нобель, Надслучанської Швейцарії та інших. На базі лісових озерно-болотяних комплексів з багатою природною кормовою базою можуть бути створені крупні мисливські господарства.

Істотні можливості для розвитку рекреації мають деякі райони Лісостепової зони. Так, розвідані значні запаси радонових вод різного хімічного складу у Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській і Кіровоградській областях, запаси хлоридно-натрієвих вод – у Полтавській області (р. Миргород), великі запаси гідро карбонатних, кальцієво-натрієвих вод – у Харківській області. Дані ресурси мінеральних вод мають важливе лікувальне значення, є значним потенціалом для успішного функціонування санаторно-курортних комплексів.

Наявність лікувальних природних ресурсів і сприятливих кліматичних умов є однією з найважливіших передумов для розвитку туризму і рекреації. Так, на базі використовування мінеральних і термальних вод, тільки на території Карпат функціонують 62 санаторії, 16 пансіонатів, 52 санаторії-профілакторії, 130 будинків відпочинку, в яких протягом року можуть поліпшити своє здоров’я близько 800000 осіб. Світову популярність мають такі курорти, як Трускавецький, Моршинський, Слов’янський, Бердянський та інші.

Україна посідає в Європі одне з перших місць за наявністю унікальних приморських рекреаційно-туристичних ресурсів. Чорноморський басейн має загальну протяжність берегової лінії 4090 км, з яких 1640 км належать Україні (близько 40 %). Україна − на першому місці за цим показником серед шести держав Причорномор’я. Протяжність чорноморського узбережжя з пляжами різної ширини і складу ґрунтів складає 1255 км, з них 43 % – пляжі, цілком придатні для рекреації (544 км) і 21 % (267 км) – частково придатні. Разом з природним туристичним і курортно-рекреаційним потенціалом побережжя Азовського моря (завдовжки близько 780 км) Приморський регіон України в цілому може забезпечити одночасне оздоровлення більше 3, 5 млн. осіб. Ефект від оздоровлення рекреантів оцінюється до 200 грн. з розрахунку на 1 людину на рік, від освоєння пляжів – до 60 грн. з розрахунку на 1 м² побережжя, а від використовування ропи лиманів – до 20 грн. на 1 м³.

Розвиток туризму, рекреації і курортів в Азово-чорноморському регіоні здійснюється на базі природних ресурсів, які є дефіцитними для населення континентальної частини Східної Європи, Північної і Центральної Азії. Одним з визначальних ресурсів, безумовно, є клімат, особливості якого сприятливі для організації і розвитку санаторно-курортного, інших видів лікування, туристичної індустрії.

Азово-Чорноморський регіон має значні запаси мінеральних вод, йодо-бромистих розсолів різноманітного хімічного складу. Запаси сульфідних грязей мулу складають майже 28, 8 млн. м³. Найбільші запаси сульфідних грязей мулу зосереджені в озерах Узунларське і Чокракське (Крим), Куяльницькому, Шаболотському, Тілігульському лиманах (Одеська область). Доповнюють ресурсний потенціал рекреації і туризму Азово-Чорноморського узбережжя України унікальні природні ландшафти природно-заповідних територій.

Велика кількість сонячного тепла і світла, мінерально-сольовий склад і температурний режим морської води створюють сприятливі умови для розвитку рекреації і туризму на цій території. На сьогодні у Причорномор’ї налічується понад 800 санаторіїв, будинків відпочинку і туристичних баз, майже 50 % з яких знаходиться в Криму. Загальновизнаними санаторно-курортними центрами Причорномор’я є Одеса, Ялта, Алушта, Алупка, Судак, Феодосія, Саки, Євпаторія та інші. Абсолютно природно, що в таких районах, як Крим, Азово-Чорноморське узбережжя, туризм і рекреація повинні стати пріоритетною сферою перспективного розвитку, оскільки можуть забезпечити притік валютних надходжень, зміцнення національної грошової системи, залучення в цю сферу додаткової робочої сили.

Динаміка розвитку санаторно-курортної мережі в Україні свідчить про відносно стійкий її стан. Розподіл окремих видів рекреаційних і курортних підприємств по регіонах України нерівномірний. Провідне місце в розвитку санаторно-курортної сфери України займає Автономна Республіка Крим. На її частку припадає 26, 5 % санаторно-курортних установ (санаторії і пансіонати з лікуванням) і 41, 3% установ стаціонарного відпочинку (будинки і пансіонати відпочинку) України.

З рекреаційних підприємств найбільша частка припадає на бази відпочинку (62, 4 %), велика частина яких розташована в Донецькому регіоні (17 %) і АР Крим (12, 6 %). За кількістю розташованих на території регіону підприємств провідне місце посідають Причорноморський і Донецький райони (по 16 % відповідно).

Скорочення місць відпочинку і, особливо туристичних комплексів, знижується за рахунок закриття установ сезонного типу, з низьким рівнем сервісу, а також у зв’язку з реконструкцією капітальних споруд за новими стандартами.

Останнім часом простежується тенденція зниження питомої ваги послуг санаторно-курортного комплексу в загальному обсязі платних послуг у цілому по Україні. З метою розвитку туризму в Україні розроблена Державна програма розвитку туризму до 2010 року, прийнятий «Закон про туризм», створена Державна Туристична Адміністрація України, видані Укази Президента: «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», «Про деякі заходи щодо розвитку туристичної і курортно-рекреаційної сфер України».