Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Та територіальна організація господарства






 

4.1. Поняття та форми територіальної організації продуктивних сил.

4.2. Територіальний поділ праці та його вплив на структуру господарства.

4.3. Концепція енерговиробничих циклів і формування промислових територіальних систем.

4.4. Поняття і форми територіально-виробничих комплексів.

4.5. Форми територіальної організації продуктивних сил.

4.1. Поняття та форми територіальної організації продуктивних сил

Проблема територіальної організації продуктивних сил для будь-якої країни є визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією. Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.

Територіальна структура – одне з головних понять регіональної економіки, її дослідження не втрачають своєї актуальності, незважаючи на розвиток теоретико-світоглядних позицій дослідників, зміни в засадах господарювання, розширення меж наукового пізнання в системі взаємодії природи й суспільства. Виявлення закономірностей територіальної організації виробництва, особливостей формування територіальної структури господарської діяльності є не менш важливими, ніж пізнання законів економічного розвитку. Територіальна структура господарства країни (регіону) характеризує розміщення, просторове поєднання і взаємодію усіх видів господарської діяльності, що розвинулися на основі природних та мінерально-сировинних ресурсів, системи поселень, виробничої та соціальної інфраструктури. Територіальна структура – це економічний каркас країни, територіальні обриси розподілу продуктивних сил. Вона є результатом і водночас важливим чинником соціально-економічного розвитку країни та її регіонів.

Територіальна організація ПС – це просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.

Територіальна організація ПС передбачає зв’язки виробництва з природним середовищем та економічні зв’язки. Економічні зв’язки - це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв’язки дедалі ускладнюються.

Класифікація економічних зв’язків характеризується багатоплановістю. Для територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних зв’язків: виробничі та невиробничі. У межах промислового комплексу є такі групи зв’язків:

- зв’язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);

- матеріально-технічні (постачально-збутові) зв’язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;

- зв’язки за кооперуванням, тобто за спільним виготовленням продукції;

- зв’язки за комбінуванням, тобто за послідовною обробкою сировини.

З регіонального погляду зв’язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.

Залежно від рівня загосподареності території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.

Поняття «територіальна структура господарства» ширше й ближче до поняття «територіальна організація продуктивних сил», а «територіальна організація господарства», що розглядає тільки «територіальну пов’язаність її елементів з певною територією», включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв’язок.

З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) проявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.

Територіальна структура виробництва відображає розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.

Територіальна структура – це сукупність стійких зв’язків між елементами об’єкта, причому обов’язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, кожний з яких виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об’єкта). Цими об’єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.

 

4.2. Територіальний поділ праці та його вплив на структуру господарства

Територіальний поділ праці (ТПП) – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відображати ступінь розвитку її продуктивних сил.

Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, які там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який менші, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Виділяють шість різновидів ТПП:

1. Генеральний – між країнами й великими економічними районами.

2. Внутрішньорайонний – між промисловими вузлами й містами.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату).

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз’єднані.

5. Фазовий – одна й та сама продукція надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний - райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

Територіальний поділ праці може бути абсолютним (виробництво певного продукту на території неможливе) чи відносним (виробництво певного продукту економічно недоцільне).

4.3. Концепція енерговиробничих циклів і формування промислових територіальних систем

Перше наукове визначення енерговиробничого циклу (ЕВЦ) належить М. Колосовському. Аналізуючи зв’язки виробництва усередині ТВК «за вертикаллю» й «за горизонталлю», він наголошував, що для господарювання «стійкий не лише вихідний (провідний) виробничий процес (наприклад вугільно-металургійний), але й широка сфера виробничих групувань довкола основного процесу». Таку «типову, існуючу сукупність виробничих процесів, що виникають взаємозумовлено (співпідпорядковано) довкола основного процесу для даного різновиду енергії й сировини», він запропонував назвати енерговиробничим циклом.

Це визначення відображає найважливіші властивості циклів:

- співпідпорядкованість підприємств, їх базування на одному, певному провідному різновиді сировини або енергії;

- територіальну стійкість сукупності;

- типовість для різних районів, що мають схожі природні та економічні передумови розвитку.

Сучасна система ЕВЦ включає такі цикли:

1. Пірометалургійний цикл чорних металів.

2. Пірометалургійний цикл кольорових металів.

3. Хіміко-металургійний цикл рідких металів.

4. Нафтоенергохімічний цикл.

5. Газоенергохімічний цикл.

6. Вуглеенергохімічний цикл.

7. Сланцеенергохімічний цикл.

8. Гірничохімічний цикл.

9. Лісоенергохімічний цикл.

10. Теплоенергопромисловий цикл.

11. Атоменергопромисловий цикл.

12. Гідроенергопромисловий цикл.

13. Машинобудівний цикл.

14. Текстильно-промисловий цикл.

15. Рибопромисловий цикл.

16. Індустріально-аграрний цикл.

17. Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл.

18. Індустріально-будівельний цикл.

Підприємства, що функціонують у межах одного енерговиробничого циклу і територіально розміщені поруч одне з одним, спричинюють формування територіальних промислових систем.

На сучасному етапі індустріального розвитку відбулись значні зміни у організації промислового виробництва. У зв’язках між підприємствами відбуваються якісні зміни – поглиблюються виробничі, організаційні та фінансові зв’язки, що призводить до утворення конгломератів. Конгломерат – це надвелике об’єднання інститутів і підприємств, яке бере участь у контролі виробництва і обігу одночасно в багатьох галузях господарства у всесвітньому масштабі.

До утворення конгломератів призводить формування промислових територіальних систем, що являють собою стійке угруповання підприємств та інститутів на певній території, які характеризуються галузевою спрямованістю виробництва та пов’язані між собою виробничими зв’язками.

Першими формуються елементарні промислово-територіальні системи, які виникають на базі нових виробництв і підприємств. Такі ПТС (промислові територіальні системи) виникають на базі Харківського авіазаводу, Київського авіазаводу, Південного машинобудівного заводу (ПТС авіакосмічної спеціалізації). ПТС нафтогазової спеціалізації виникають на базі Долинського, Шебелинського, Дашавського родовищ. Однак в елементарних ПТС існує низка проблем, пов’язаних з розвитком зв’язків щодо постачання сировини чи/та збуту продукції.

Становлення багатостадійних ПТС було обумовлено саме виникненням і розвитком таких зв’язків.

З розвитком промислового виробництва в системі зв’язків багатостадійних ПТС відбулися значні перетворення. Раніше підприємства одного виробничого ланцюга конкурували між собою, були незацікавлені у зниженні собівартості продукції одне в одного, іноді поставляли неякісні комплектуючі, недостатньо обмінювалися технологічними нововведеннями. 3 50-х років – для подолання цих недоліків – фірма Тойота (Японія) об’єднала підприємства у так звану «ярусну» функціональну систему, де кожне з них (як дочірня фірма) спеціалізувалося на випуску певної номенклатури виробів і не конкурувало з іншими. Вони ставали фінансово незалежними, але водночас залишалися жорстко «прив’язаними» до материнської фірми (за допомогою механізму перехресного володіння акціями). Вузька спеціалізація підприємств давала можливість розміщувати їх у місцях найефективнішого поєднання факторів.

Особливістю цього періоду стало формування багатостадійних ПТС з кількох раніше універсальних підприємств, які в системах спеціалізувалися на окремих виробництвах (заготівельних, обробних або складальних). Так, наприклад, створювалися системи у деревообробній промисловості. У машинобудуванні, легкій промисловості та деяких інших галузях вони формувалися шляхом «обростання» великих підприємств філіями, розміщеними переважно в малих і середніх містах, які мають значні резерви робочої сили і «потужностей» виробничої та соціальної інфраструктур.

Процеси горизонтальної інтеграції виробництва істотно вплинули на формування спеціалізованих ПТС, найважливішими з яких були галузеві (міжгалузеві) райони. Наприклад, на рубежі 50-60-х років, у зв’язку з нафтовим «бумом», вибухнула і криза вугільно-металургійних районів – зокрема, у США (Аппалачського, Приозерного та ін.) і Західній Європі (Рурського, Шеффілдського та ін.). Аналогічні українські райони увійшли у кризу дещо пізніше – у 80-ті роки (за цей період видобуток вугілля у Донецькому та Львівсько-Волинському вугільних районах скоротився на 21%), що можна пояснити загальним зміщенням циклічного розвитку промисловості України та повільним розвитком у СРСР металургійних і нафтогазових районів Сходу.

У результаті прискореного розвитку багатьох галузей машинобудування в Україні інтенсивно формувалися машинобудівні райони – Харківський, Донецький, Придніпровський, Причорноморський, Київський та Львівський. Більшість з них були представлені однією машинобудівною агломерацією і характеризувалися низьким рівнем комплексності. Основною ж формою розміщення галузі залишалися машинобудівні вузли.

Широке застосування у народногосподарському плануванні програмно-цільового методу сприяло формуванню потужних міжгалузевих ПТС (наприклад, у Росії – Західносибірського, Кансько-Ачинського, Південноякутського та інших ПЕК).

Характерно, що спеціалізовані ПТС мали найрозвиненіші організаційні структури (міністерські главки, внутрішньогалузеві концерни тощо). Причому за способом організації вони наближалися до горизонтальних корпоративних структур західних країн, що значно полегшило їх перехід до ринкових відносин.

У формуванні інтегральних ПТС (багатогалузевих промислових центрів, промислових вузлів, агломерацій, районів та ін.) важливу роль відіграли такі галузі, як точне і середнє машинобудування (з орієнтацією на трудонасичені міські агломерації), нафтопереробка і основна хімія (з тяжінням до нафто- і газопроводів, а також морських портів), атомна енергетика (з локалізацією АЕС переважно в енергодефіцитних районах).

До найпрогресивніших інтегральних ПТС належали промислові вузли і територіально-промислові комплекси (ТПК), які забезпечували додатковий економічний ефект за рахунок не тільки спільного використання підприємствами різних галузей ресурсної бази та об'єктів інфраструктури, але й розвитку територіальних форм комбінування і кооперування виробництва.

Особлива увага приділялася формуванню промислових вузлів (в Україні їх сформувалося близько 70), для кожного з яких обов’язковою була схема єдиного генерального плану (з визначенням головного забудовника). Швидке зростання виробництва у промислових вузлах спричиняло його надмірну концентрацію, що, у свою чергу, зумовлювало погіршення екологічної ситуації та взагалі не типові для планової економіки прояви конкуренції між підприємствами за обмежені виробничо-територіальні ресурси (трудові, сировинні, водні та ін.).

Наступним етапом стало формування регіональних промислових комплексів (РПК). У колишньому СРСР їх формуванню, насамперед, сприяла реформа управління промисловістю 1957 р., яка означала перехід до територіального принципу управління – в розрізі економічних адміністративних районів. РПК фактично мали спеціальні органи управління – раднаргоспи. Завдяки регіоналізації управління промисловістю розширилися можливості щодо спеціалізації та кооперування виробництва в РПК, відбулося укрупнення підприємств, було створено районні бази міжгалузевих виробництв. Як результат, РПК поступово перетворювалися на своєрідні регіональні конгломерати.

Отже, РПК, подібно до спеціалізованих ПТС, стали розглядатися як важливі об’єкти теорії та практики територіального управління промисловістю, а також як складові національного промислового комплексу (НПК). Однак СРСР своїми НПК не брав активної участі у формуванні світової промислової системи, оскільки фактично випав із світових інтеграційних процесів.

 

4.4. Поняття і форми територіально-виробничих комплексів

З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розв’язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.

Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов’язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем. Під ТВК розуміють економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.

Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.

Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з’являються додаткові якості.

ТВК - сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:

- тривалості взаємозв’язків і ритмічності виробничого процесу;

- скорочення транспортних витрат;

- раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;

- створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.

Є три типи ТВК залежно від набору функцій:

- монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу;

- субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої;

- поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше.

Поняття ТВК підкреслює зміст поняття економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що відіграє вузьку й виокремлену роль, але й як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв’язувати важливі господарські проблеми, спрямовані на підвищення ефективності суспільного виробництва.

Враховуючи роль і місце ЕВЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п’ять таких типів:

1. ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕВЦ. Такі комплекси властиві високорозвиненим регіонам України.

2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди. В Україні: Придніпровський.

3. ТВК енергетичної промисловості з провідними паливно-енергопромисловими ЕВЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам’яного вугілля, сланців, Донецький – в Україні).

4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕВЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов’язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі - Прикарпатський).

5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕВЦ.

Територіально-виробничий комплекс – об’єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв’язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.

4.5. Форми територіальної організації продуктивних сил

Форми розміщення продуктивних сил – це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов’язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.

Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Виробничий комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв’язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс - це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, яка є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.

Портово-промисловий комплекс (ППК) – це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор’я, взаємопов’язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об’єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликане експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв’язків.

Основні типи ППК:

- океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв’язки;

- морський (прибережний), пов’язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто-й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);

- приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом.

Науково-технологічна зона - це певна територія, на якій розміщено вищий навчальний заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура для впровадження наукових розробок у практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво. Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, пов’язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення кращих умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; найкраще для цього підходять райони субтропічного клімату.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок у галузі високих технологій та наукомістких виробництв.

Технополіс – центр упровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також мешкає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.

Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:

- максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;

- сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;

- рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;

- розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.

«Мозковий центр» технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій (ноу-хау).

 

Питання для самоконтролю:

 

1. Яку роль відіграє територіальний поділ праці у формуванні форм територіальної організації продуктивних сил?

2. Що являють собою енерговиробничі цикли? Чи змінюються енерговиробничі цикли з удосконаленням технології?

3. Яким чином відбувається еволюція промислових територіальних систем?

4. Чим відрізняються між собою промислові територіальні системи і територіальні виробничі комплекси?

5. Що являють собою форми територіальної організації продуктивних сил?

6. Які існують види зв’язків при територіальній організації продуктивних сил?

7. Що являє собою структура територіальної організації продуктивних сил?

 

Тестове завдання 4

 

1. Процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами:

а) закономірність територіального поділу праці;

б) форма прояву економічних зв’язків між елементами продуктивних сил на території регіону;

в) територіальна структура виробництва;

г) територіальний поділ праці.

 

2. Територіальний поділ праці між країнами й великими економічними районами:

а) внутрішньорайонний;

б) генеральний;

в) міжрайонний;

г) фазовий.

 

3. Типова існуюча сукупність виробничих процесів, що виникають взаємозумовлено довкола основного процесу для даного різновиду енергії й сировини»:

а) територіальний поділ праці;

б) територіально-виробничий комплекс;

в) енерговиробничий цикл;

г) територіальна структура продуктивних сил.

 

4. Сукупність стійких зв’язків між елементами об’єкта, причому обов’язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору:

а) територіальна структура;

б) територіальна організація виробництва;

в) територіальна структура господарства;

г) правильної відповіді немає.

 

5. До найважливіших властивостей енерговиробничих циклів належить:

а) співпідпорядкованість підприємств, їхнє базування на одному, певному провідному різновиді сировини або енергії;

б) усі відповіді правильні;

в) територіальна стійкість сукупності економічних об’єктів;

г) типовість для різних районів, що мають схожі природні та економічні передумови розвитку.

 

6. Територіальний поділ праці, при якому виробництво певного продукту на території неможливе:

а) відносний;

б) фазовий;

в) епізодичний;

г) абсолютний.

 

7. Виробничі і невиробничі зв’язки виділяють за ознакою:

а) за єдністю місця;

б) за кооперуванням;

в) за специфікою економічних відносин усередині територіально-виробничого комплексу;

г) за комбінуванням.

 

8. У межах однієї країни виокремлюють:

а) внутрішньорайонний поділ праці та міжрайонний поділ праці;

б) генеральний поділ праці та внутрішньорайонний поділ праці;

в) генеральний поділ праці та міжрайонний поділ праці;

г) фазовий поділ праці та постадійний поділ праці.

 

9. Територіально-виробничий комплекс, що орієнтується на випуск одного основного кінцевого виробу:

а) правильної відповіді немає;

б) субпродуктовий;

в) монопродуктовий;

г) поліпродуктовий.

 

10. Територіальний поділ праці, при якому виробництво певного виду продукції на території регіону економічно недоцільно:

а) міжрайонний;

б) відносний;

в) фазовий;

г) правильної відповіді немає.

 

11. Просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів:

а) правильні відповіді б) і в);

б) територіальна організація виробництва;

в) територіальна організація продуктивних сил;

г) територіальна структура господарства.

 

12. Економічне взаємозумовлене сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням:

а) енерговиробничий цикл;

б) закономірність ефективного розміщення продуктивних сил;

в) територіальний поділ праці;

г) територіально-виробничий комплекс.

 

13. Локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів:

а) науково-технологічна зона;

б) економічний район;

в) територіально-виробничий комплекс;

г) промисловий вузол.

 

14. Територіальний поділ праці за якого роз’єднані стадії виробничого процесу:

а) правильної відповіді немає;

б) генеральний;

в) міжрайонний;

г) фазовий.

 

15. Просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один із факторів підвищення продуктивності праці:

а) територіальний поділ праці;

б) правильної відповіді немає;

в) територіальна структура виробництва;

г) закономірність територіального поділу праці.

 

16. Об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності:

а) портово-промислова зона;

б) науково-технологічна зона;

в) територіально-виробничий комплекс;

г) портово-промисловий комплекс.

 

17. Портово-промисловий комплекс, пов’язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу:

а) океанічний;

б) морський;

в) приморський;

г) відповіді б) і в) правильні.

 

18. Певна територія, на якій вищий навчальний заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура для впровадження наукових розробок у практику:

а) науково-технологічна зона;

б) портово-промислова зона;

в) технополіс;

г) науково-технологічний парк.


ТЕМА 5






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.