Регіональної економічної політики 2 страница

Закінчення таблиці 6.1

До складу типової структури цільової програми будь-якого рівня (галузева, районна) повинно входити: обґрунтування і характеристика запропонованої для розробки проблеми; цілі та завдання, система заходів, ресурсне забезпечення, розробка механізму управління і контролю за реалізацією програми, оцінка результативності та очікувана ефективність, соціально-економічні наслідки, а також напрями фінансування робіт, у тому числі й за рахунок коштів Держбюджету.

Розрізняють такі види регіональних програм: міждержавні, державні, власне регіональні та комплексні.

Регіональні програми формуються і реалізуються на рівні областей, районів, міст і випливаютьь з загальнодержавних і територіальних інтересів.

Регіональні програми відрізняються невеликими, порівняно з державними програмами, обсягами робіт і ресурсних затрат, мають цільову спрямованість, точну адресу, конкретне обмеження часових інтервалів і координуються з загальнодержавною концепцією регіонального розвитку і регіональної політики України.

Програми одного регіону погоджуються з системою аналогічних і зв'язаних програм суміжних територій.

Основними завданнями регіональних програм є:

- вирівнювання міжрайонних відмінностей за показниками економічного, соціального і науково-технічного розвитку;

- формування оптимальної територіальної та галузевої структур економіки;

- збалансоване (бездефіцитне) регіональне господарювання в умовах ринку;

- максимально повне й ефективне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів регіону;

- розвиток виробництв і сфер відповідно до державної селективної структурної політики;

- охорона довкілля;

- подолання наслідків стихійних лих і техногенних аварій;

- формування інфраструктури інформаційного забезпечення органів управління і господарюючих суб'єктів;

- духовне відродження регіонів, збереження їх історичної спадщини, зміцнення культурного потенціалу, стабілізація суспільно-політичного і правового становища.

Склад і структура комплексної програми соціально-економічного розвитку регіону − це перелік розділів, які відображають змістовну і функціональну характеристики прийнятого до реалізації програмного проекту, зокрема:

- аналіз і оцінка соціально-економічної ситуації регіону (дається опис соціально-економічної ситуації та її наслідків для регіону і виділяються пріоритетні проблеми, які підлягають вирішенню на програмній основі);

- оцінка природних ресурсів і стану навколишнього середовища (характеризуються наявні в регіоні різні види природних ресурсів, їх кількісний стан, можливості використання для цілей регіону та вивозу за його межі; розглядається екологічна ситуація в регіоні та заходи щодо її оздоровлення; виділяються пріоритетні проблеми);

- стан демографічної ситуації та ринку праці в регіоні;

- концепція соціально-економічного розвитку регіону (виконаний попередньо аналіз соціально-економічного розвитку регіону дає уяву про сучасні масштаби і структуру господарства регіону, його матеріально-виробничу базу, виявлені диспропорції в економіці, прогноз чисельності трудових ресурсів і можливостей використання природно-ресурсного потенціалу, що дає можливість з урахуванням тенденцій технічного прогресу і поставлених перед регіоном господарських завдань виробити і сформулювати концепцію соціально-економічного розвитку регіону;

- основні цільові підпрограми, які можуть формуватися за цільовою, функціональною і проблемною ознаками.

У кожній підпрограмі визначаються мета і завдання, кінцеві результати, а кожен програмний захід оцінюється кількісними й якісними показниками:

- механізм виконання програми (визначається комплекс заходів, економічних важелів, які забезпечують розв'язання проблеми; розробляється прогнозна модель програми);

- ресурсне забезпечення програми (містить розрахунки майбутніх затрат: фінансових − за джерелами надходження; матеріальних − за видами продукції: природних умов і ресурсів − за земельними, водними, лісовими, паливно-енергетичними, кліматичними, мінерально-сировинними; трудових ресурсів – за професійно-кваліфікаційними ознаками; інформаційних – за видами);

- координація програмних заходів (узгодження дій усіх організацій, які беруть участь у здійсненні програми);

- оцінка економічної ефективності здійснення програми;

- організація, форми і методи управління програмою.

Вищезазначені розділи програми містять необхідні обґрунтування, пояснення та формується на весь період реалізації програми.

Разом із цільовими програмами розвитку регіонів і галузей із частковим державним фінансуванням повинні використовуватися такі форми як:

- участь держави у високоефективних інвестиційних проектах регіонів з використанням конкурсної та контрактної систем їх реалізації;

- визначення обґрунтованих обсягів замовлень на поставку продукції для загальнодержавних потреб та їх ефективне розміщення;

- освоєння і переробка стратегічних природних ресурсів;

- підтримка наукомістких виробництв, розвиток прогресивних економічних і екологічно безпечних технологій;

- сприяння активізації міжнародних економічних зв'язків регіонів України;

- створення умов для формування вільних економічних зон і технополісів у регіонах, які мають високий науковий і кадровий потенціал, а також розвинуту інфраструктуру.

Питання для самоконтролю:

1. Основні напрями реалізації державної регіональної економічної політики.

2. Принципи реалізації державної регіональної економічної політики.

3. Інституції, що забезпечують реалізацію державної регіональної економічної політики.

4. Класифікація методів державної регіональної економічної політики.

5. Як співвідносяться між собою поняття механізму реалізації державної регіональної економічної політики, методів її реалізації та інструментів?

6. Види державної регіональної економічної політики в залежності від її спрямованості.

7. Зміст та призначення програмування розвитку економіки регіонів.

8. Склад програм соціально-економічного розвитку регіонів та етапи їх формування.

Тестове завдання 6

1. Реалізується у вигляді довгострокових і короткострокових планів соціально-економічного розвитку територій та комплексних цільових програм:

а) програмування розвитку регіонів;

б) інвестиційна політика;

в) методи прямого впливу;

г) кредитна політика.

2. Ґрунтуються на державному втручанні у вигляді податкових пільг, послабленні адміністративного контролю, скороченні частки державної власності:

а) методи ендогенного розвитку;

б) адміністративні методи;

в) методи екзогенного розвитку;

г) методи прямого впливу.

3. Полягають у створенні державою необхідних передумов для того, щоб при самостійному виборі суб’єкти господарювання тяжіли до тих економічних рішень, які відповідають цілям економічної політики:

а) методи прямого впливу;

б) правильної відповіді немає;

в) методи екзогенного розвитку;

г) економічні методи.

4. Дана форма політики першочергово зорієнтована на кредитування та інвестування пріоритетних галузей економіки і регіонів:

а) бюджетна політика;

б) фіскальна політика;

в) грошово-кредитна політика;

г) кредитна політика.

5. Державна регіональна соціально-економічна політика сприяє пристосуванню більш рухомих і керованих компонент регіонального розвитку до інерційних, менш керованих і таких, що оцінюються як невиправні:

а) адаптуюча;

б) стимулююча;

в) протидіюча;

г) компенсуюча.

6. Впливають на певні характеристики ринкових процесів: сукупний попит і пропозицію, ступінь централізації капіталу, а також на соціальні, структурні і територіальні параметри економіки:

а) економічні методи;

б) адміністративні методи;

в) методи прямого впливу;

г) методи екзогенного розвитку.

7. Передбачають значне державне втручання з боку державних органів влади у вигляді великих державних інвестицій, субсидій, кредитів:

а) методи екзогенного розвитку;

б) методи прямого впливу;

в) методи ендогенного розвитку;

г) адміністративні методи.

8.Державна регіональна соціально-економічна політика використовує певні засоби для зміни об’єктивних тенденцій з різним ступенем впливу – від гальмування до повного припинення чи зникнення явища:

а) компенсуюча;

б) протидіюча;

в) адаптуюча;

г) компенсуюча.

9. Дана форма політики впливає на кількість і ціну (відсоткова ставка) пропонованого позичкового капіталу:

а) фінансова політика;

б) грошово-кредитна політика;

в) грошова політика;

г) фіскальна політика.

10. Державна регіональна соціально-економічна політика, яка використовує наявні в її розпорядженні засоби для прискорення регіонального розвитку шляхом прямого насадження або заохочення нових видів діяльності (а також згортання старих) шляхом інфраструктурної, інформаційної підготовки території:

а) стимулююча;

б) компенсуюча;

в) адаптуюча;

г) протидіюча.

11. Сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті:

а) сфера застосування регіональної політики;

б) регіональна економічна політика;

в) регіональна політика;

г) регіональна фінансова політика.

12. Спеціально розроблений документ для вирішення доведеної пріоритетної регіональної проблеми, комплекс заходів нормативно-правового, політичного, економічного, фінансового, соціального, екологічного, виробничого, дослідницького, інформаційного та іншого характеру, вишикуваних у певній послідовності й узгоджених за ресурсами, виконавцями і термінами виконання:

а) програма соціально-економічного розвитку регіону;

б) метод реалізації державної регіональної економічної політики;

в) бюджетна політика;

г) правильної відповіді немає.

13. Державна регіональна соціально-економічна політика використовує засоби для пом’якшення негативних наслідків, перш за все соціального і екологічного характеру, з якими пов'язана будь-яка стадія розвитку кожного регіону:

а) стимулююча;

б) протидіюча;

в) адаптуюча;

г) компенсуюча.

14. Забезпечення стабільного правового середовища для ділового життя, захист конкурентного середовища, збереження прав власності і можливостей для вільного прийняття економічних рішень являє собою:

а) метод здійснення регіональної економічної політики;

б) функція адміністративних методів проведення регіональної економічної політики;

в) принцип побудови регіональної економічної політики;

г) регіональну економічну політику.

15. Методи, які передбачають таке регулювання з боку держави, при якому суб’єкти економіки змушені приймати рішення, що ґрунтуються не на самостійному економічному виборі, а на державних розпорядженнях:

а) методи прямого впливу;

б) методи непрямого впливу;

в) адміністративні методи;

г) економічні методи.

ТЕМА 7

Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах

7.1. Паливно-енергетичний комплекс України.

7.2. Чорна і кольорова металургія України.

7.3. Машинобудівний комплекс України.

7.4. Хіміко-лісовий комплекс України.

7.5. Агропромисловий комплекс України.

7.6. Будівельний комплекс України.

7.7. Транспортна система України.

7.8. Рекреаційний комплекс України.

7.9. Соціальний комплекс України.

7.1. Паливно-енергетичний комплекс України

Паливно-енергетичний комплекс України має одне з провідних місць в економіці за обсягом створеної продукції та є системоутворюючим.

Рис.7.1. Видобуток в Україні окремих видів корисних копалин у 2008 році (у % до 1990 року)

Важливе місце в реалізації інноваційної стратегії економічного зростання відводиться нафтогазовому комплексу, до складу якого входить нафтогазовидобувна, нафтопереробна та нафтогазотранспортна галузі. За даними Мінпаливенерго України, потенційні ресурси вуглеводнів країни складають: нафти – 1325, 7 млн. т, газового конденсату – 380, 5 млн. т, природного газу – 6711, 7 млрд. куб. м. У той же час розвідані запаси вуглеводнів у країні більш ніж у десять разів більше від потенційних. НАК «Нафтогаз України» оцінює розвідані запаси української нафти в 100− 150 млн. т, а разом із конденсатом – у 250 млн. т. При існуючому щорічному видобутку нафти з газовим конденсатом вичерпати її власні запаси Україна зможе приблизно через 60 років.

Видобуток нафти з конденсатом та природного газу здійснює Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», базовими підприємствами якої є ДК «Укргазвидобування», ВАТ «Укрнафта», ДАТ «Чорноморнафтогаз», на які припадає відповідно 96 та 97 % загального їх видобутку в Україні.

Видобуток нафти з конденсатом в Україні протягом 2000− 2007 років стабілізувався на рівні 3, 7-4, 4 млн. т за рік. Це досягнуто за рахунок буріння нових нафтових свердловин, скорочення кількості недіючих свердловин, упровадження вторинних та третинних методів видобутку нафти і конденсату. У 2008 році в Україні видобуто 4, 2 млн. т нафти з газовим конденсатом, що порівняно з 2007 роком менше на 4, 5 %. Цей обсяг видобутку становить тільки 80, 8 % від рівня видобутку 1990 року.

Світовий досвід свідчить, що ресурси певного виду палива в країні слід вважати освоєними, коли істотне нарощування обсягів видобутку вже є малоймовірним, а частка видобутого палива в потенційних ресурсах становить 25 %. В Україні цю межу вже перейшло видобування природного газу (26, 3 % від потенційних ресурсів), а видобуток нафти наближається до цієї величини (22, 2 %). Значна освоєність ресурсів вуглеводневої сировини в Україні не дає можливість прогнозувати значного зростання їх видобутку. Проблематичним є прогнозування відкриття в майбутньому унікальних або великих родовищ.

Унаслідок довготривалого кризового стану геологорозвідувальної служби зупинився розвиток ресурсної бази нафтовидобувної промисловості і лише з кінця 90-х років намітилася тенденція деякого зростання обсягів розвідувального буріння та збільшення обсягів видобутку вуглеводнів за рахунок приросту розвіданих запасів. Обсяги геологорозвідувального та експлуатаційного буріння характеризується нерівномірністю. Останнім часом через недостатнє фінансування має місце зменшення обсягів як експлуатаційного, так і розвідувального буріння.

Нині вживаються заходи щодо прискорення та підвищення ефективності робіт з освоєння ресурсів газу та нафти українського сектора акваторій Азовського та Чорного морів. Український сектор Чорного та Азовського морів становить 133, 7 тис. кв. км. Тут зосереджено майже 30 % загальних запасів вуглеводнів в Україні. Але в зв’язку з низькою розвіданістю освоєність ресурсів не перевищує 4 %.

Видобутком газу на шельфі займається ДАТ «Чорноморнафтогаз». Для прискорення нарощування обсягів видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного та Азовського морів компанія застосовує нові технології буріння свердловин, постійно модернізує плавуче бурове устаткування.

Важливою складовою нафтогазового комплексу є нафтопереробна промисловість. Переробка нафти і виробництво нафтопродуктів в Україні здійснюються на шести нафтопереробних підприємствах: ЗАТ «Укртатнафта» (Кременчук), ВАТ «ЛиНОС» (Лисичанськ), ВАТ «Херсоннафтопереробка» (Херсон), ВАТ «Лукойл-Одеський НПЗ» (Одеса), ВАТ «НПК Галичина» (Дрогобич), ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» (Надвірна) і Шебелинському газопереробному заводі, що входить до структури ДК «Укргазвидобування».

Чотири найбільш потужних НПЗ (Кременчуцький, Лисичанський, Одеський та Херсонський) продовжують контролювати 90 % ринку нафтопродуктів України. Сумарна загальна потужність українських нафтопереробних заводів становить 51, 11 млн. т, що значно перевищує потребу України в нафтопродуктах.

У 2008 році на нафтопереробні заводи та Шебелинський ГПЗ надійшло 10, 2 млн. т нафти, з них: 3, 6 млн. т – власного видобутку, 6, 6 тис. т імпортовано, в тому числі: 6, 2 млн. т – з Росії, 0, 3 млн. т – з Іраку та 0, 1 млн. т – з Білорусії. У тому числі на нафтопереробні заводи (НПЗ) України поставлено 9, 4 млн. т нафти, а саме 2, 9 млн. т – власного видобутку (30, 3 % від загального обсягу поставки), 6, 6 млн. т імпортовано (69, 7 %). Відповідно до показника 2007 року обсяг поставки нафти зменшився на 25, 3 %.

Незважаючи на те, що у структурі поставок нафти на вітчизняні НПЗ частка Російської Федерації зменшилася з 72, 0 % у 2007 році до 60, 5 % у 2008 році, ситуація на ринку нафтопродуктів залежить в основному від обсягів та умов поставки саме російської нафти (рис.7.2).

Рис.7.2. Структура поставок нафти на нафтопереробні заводи України у 2008 році

Протягом останніх п’яти років спостерігалося скорочення обсягів первинної переробки нафти. Так, порівняно з 2004 роком обсяги переробки нафти скоротилися в 2 рази. У 2008 році підприємствами України було перероблено 10, 5 млн. т нафти, що на 23, 9 % менше порівняно з попереднім роком. Суттєво знизили обсяги первинної переробки нафти ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття», ЗАТ «Укртатнафта» та ЗАТ «Лисичанська нафтова Інвестиційна компанія». При цьому відновлення в 2008 році роботи ВАТ «Лукойл-Одеський НПЗ» ситуацію в галузі істотно не покращило (рис 7.3).

Через зменшення обсягів переробки нафти та застосування застарілих технологій скоротилися обсяги виробництва нафтопродуктів. Виробництво бензинів у 2008 році порівняно з 2007 роком зменшилося на 23, 8 %; дизельного пального – на 22, 0 % та мазуту − на 30, 3 % менше. Недостатність загального обсягу переробки нафти і виробництва моторних палив в Україні для повного задоволення потреб споживачів компенсується збільшенням імпорту.

Рис.7.3. Обсяги первинної переробки нафти та виробництва основних видів продукції, млн. т

На українських нафтопереробних підприємствах залишається низькою глибина переробки нафти – 70-73 %. Середня глибина переробки нафти на підприємствах Західної Європи та США зараз становить 85-95 %.

7.2. Чорна і кольорова металургія України

Металургійна промисловість України - це основа розвитку машинобудування, металообробки та будівництва.

Чорна металургія впливає на розвиток усіх галузей господарства, є найголовнішим споживачем палива, електроенергії та води. Ця галузь охоплює видобуток, збагачення та агломерацію залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, доменних феросплавів, металів промислового значення, коксування вугілля. Характерним для чорної металургії є високий рівень концентрації виробництва чавуну і сталі. Найпоширеніша форма організації виробництва в чорній металургії - комбінати. Особливо ефективне тут комбінування металургійної переробки з коксуванням вугілля. Сучасні металургійні комбінати за внутрішніми технологічними зв’язками належать до підприємств металургійно-енергохімічного профілю. Ця галузь є потужним фактором формування ТПК. До чорної металургії належать галузі, які виплавляють чавун та сталь, де зосереджується важке машинобудування, коксохімія, хімія, виробництво вогнетривких матеріалів. Особливе місце посідають галузі, що виробляють феросплави.

Кольорова металургія включає видобуток, збагачення кольорових руд, виробництво сплавів, переробку вторинної сировини. Провідними галузями кольорової металургії в Україні є алюмінієва, цинкова, магнієва, титанова, ртутна. Характерними для кольорової металургії є комплексне використання рудної сировини та висока здатність цієї галузі комбінуватися з іншими галузями.

У свою чергу, галузі, що входять до чорної металургії, використовують відходи від виплавляння чавуну й коксування вугілля, відходи теплової енергетики і металомісткого машинобудування. Основними видами продукції чорної металургії є чавун та сталь, які є результатом сплаву відповідної сировини, прокат чорних металів, виробництво сталевих труб, виробництво товарної залізної руди у натуральному вираженні, марганцевої руди. Україна повністю забезпечує себе власною залізною рудою, коксом, іншими допоміжними матеріалами і не повністю - марганцем.

У структурі виробництва кольорових металів України провідне місце займає алюмінієва промисловість. Випуск продукції становить майже 20% усього виробництва кольорової металургії у державі. Це насамперед виробництво різних деталей, які використовуються у побуті.

Сучасний металургійний комплекс України майже повністю зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській та Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу.Він забезпечує металом машинобудування та інші галузі народного господарства країни. Крім того, це важлива комплексоутворююча галузь. Вона впливає також на розвиток територіальної структури країни - на утворення промислових районів, вузлів і центрів.

Для розвитку металургійного комплексу Україна має декілька сприятливих чинників:

- близькість розміщення родовищ коксівного вугілля, залізної та марганцевої руд, відкриті великі запаси різноманітних руд кольорових металів;

- густа мережа шляхів між родовищами;

- велике і надійне джерело водопостачання;

- розвиток металомісткого машинобудування;

- висококваліфіковані кадри.

Тому основним чинником розміщення підприємств галузі є сировинний, тобто максимальне наближення до сировини.

Перспективи розвитку металургійного комплексу України тісно пов’язані з підвищенням конкурентоспроможності продукції на основі зменшення енерго- та матеріалоємності продукції, скорочення трудових витрат, упровадження досягнень науково-технічного прогресу. У перспективі особлива увага приділятиметься збереженню і посиленню експортної спрямованості металургійної промисловості. Захист українських товаровиробників на зовнішніх ринках, запобігання перенасиченості металевої продукції та падіння цін дадуть змогу зміцнити експортний потенціал галузі. Потрібно скоротити вивіз продукції та переорієнтуватися на експорт кінцевої продукції.

У територіальній структурі національного виробництва металургійні підприємства є ядром регіональних економічних систем – становлять їх основу і забезпечують підтримку необхідного рівня соціального забезпечення території. Історично підприємства чорної металургії були сконцентровані переважно в чотирьох областях – Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій і Луганській. У зв’язку з цим на території зазначених областей виникли регіональні гірничо-металургійні комплекси, навколо яких сформувалася система машинобудівних підприємств, хімічне виробництво, розвинулася мережа обслуговуючих підприємств (транспортних, сервісних, ремонтних, будівельних) тощо. Таким чином, вітчизняні металургійні підприємства виступають найважливішими містоутворюючими факторами. Вони є основою трудової зайнятості населення, фінансово і організаційно підтримують територіальну систему надання соціальних послуг. Тому погіршення позицій чи закриття (скорочення) виробництва на металургійних підприємствах негативно позначається не тільки на самих підприємствах, а й на соціально-економічному становищі регіонів.

Підприємства чорної металургії є не тільки одними з найбільших підприємств України, а й належать до значних світових виробників-експортерів (близько 80 % виробленої продукції). Так, їх питома вага в загальному обсязі виробництва чорного металу становить: чавуну – 43%, сталі – 36, прокату – 35%. У цілому за обсягами виробництва сталі Україна в 2007 р. посіла восьме місце у світі після таких країн, як Китай, Японія, США, Росія, Південна Корея, Німеччина та Індія (рис.7.4).

Рис. 7.4. Обсяг виробництва сталі головними країнами-виробниками у 2007 році, млн. т

Провідне місце нашої країни на світовому ринку сталі пов’язане, насамперед, з тим, що український сектор чорної металургії історично сформувався як частина загальносоюзного металургійного сектора, що постачав продукцію для потреб усієї країни. Відтак вітчизняний сектор чорної металургії має виробничий потенціал, який значно перевищує внутрішні потреби національної економіки. Саме це стало базою масштабного експорту чорних металів.

З моменту здобуття Україною незалежності металургійна галузь була структурно перебудована як у плані корпоративної власності, так і в техніко-економічному аспекті.

По-перше, галузь високими темпами переорієнтувалася на зовнішні ринки збуту продукції. Сьогодні приблизно 80 % виробленої металопродукції експортується. Для цього підприємства галузі виконали величезний обсяг робіт щодо приведення виробництва у відповідність з вимогами зовнішнього ринку. Освоїли випуск продукції згідно з міжнародними стандартами, здійснили сертифікацію технологічних процесів та якості виготовленої продукції, поліпшили товарний вигляд її окремих видів шляхом удосконалення маркування, пакування тощо, налагодили контакти з металотрейдерами і покупцями, створили власні торговельні компанії в Україні й за кордоном. При цьому перехід на експортну орієнтацію галузі мав як позитивні, так і негативні результати, особливо в техніко-економічному розвитку держави.

По-друге, більшість підприємств галузі почали проводити реконструкцію і модернізацію виробництва – дехто докорінну (наприклад, Алчевський металургійний комбінат, Єнакіївський металургійний завод), а дехто косметичну. У будь-якому разі такі дії давали позитивні результати. Водночас відкритим лишилось питання щодо того, наскільки темпи та обсяги модернізації виробництва відповідали потребам і можливостям підприємств порівняно, наприклад, з аналогічними зрушеннями на металургійних підприємствах Росії – основних конкурентах ГМК України.

По-третє, удосконалення обладнання і технології металургійного циклу проводилося для поліпшення виробничих показників, скорочення затрат сировинних та енергетичних ресурсів, підвищення якості продукції. Але докорінних змін, зрушень на рівні галузі в цьому напрямі майже не відбулося. Наміри України здійснити прорив в елітний дивізіон підприємств світової металургії мали популістський характер.

По-четверте, головним чинником, що зумовив характер і принципи розвитку ГМК в останні десять років, стали корпоративна революція в галузі, перехід прав власності на стратегічні підприємства у приватні руки і втрата державою керівництва не тільки гірничорудними та металургійними гігантами, а й підприємствами середньої ланки. Склалася ситуація реверсу влади, коли вже не держава керує й спрямовує діяльність галузі в бажаному напрямі, а навпаки – власники підприємств гірничо-металургійного комплексу почали готувати і забезпечувати прийняття державних рішень на користь власних корпоративних інтересів, які здебільшого не відповідали національним інтересам. Результатом такої політики стало погіршення конкурентної позиції підприємств ГМК України вже від самого початку світової економічної кризи, що автоматично відбилося на фінансовій стабільності держави в цілому.

7.3. Машинобудівний комплекс України

Галузева структура машинобудування дуже різноманітна. Найбільш розвинуті такі його ланки, як важке машинобудування, транспортне, сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, приладобудування, радіотехнічне та електротехнічне виробництво, обладнання для інших галузей промисловості, особливо хімічної та харчової. Основні галузі машинобудівного комплексу відображені на рис. 7.5.