Гість порожньої хати

Хата покійної Любомили маячить на видноколі – з одного боку на розі центральної вулиці, а з іншого – низькими вікнами дивиться на закуток. Вона б давно завалилась, але стіни надійно підтримувала цегла, що нею кругом обіклали, коли ще й Любомила, і її чоловік були при здоров’ї.

Та, хоч і не стало господаря, старенька тримала родинне гніздо в порядку. Окрім того, що було воно побілене, а віконні рами вилискували блакитною фарбою, в теплі пори року прикрашали обійстя квіти. А під самісіньким вікном – густий кущ милого їй любистку. Ото як весільного дня привіз її сюди кучерявочубий Кирило, невдовзі посадила молодий кущик, і так на цьому ж місці довгими роками й росте. Чомусь інші його квітчасті сусіди так не духмянили її душу, як любисток. Відчинить, бувало, вікно, і той неповторний аромат незабаром сповнював світлицю. А коли заболить голова, притулить до неї пом’яте соковите листя – і все як рукою зніме. Та й волосся мила тільки з любистком. Що вже шовкове ставало після цього! А як врізнобіч трусне головою, так хвилясто й розсиплеться по плечах. Навіть спалося після цього, наче в молодості, - міцно й солодко.

Коли ж не стало безрідної Любомили й нікому було зайняти хату, бо чимало їх таких сумувало в селі, сусіди забили двері. Так і стоїть вона, а кого й звідки виглядає, мабуть, і сам Господь не відає.

Тим часом навколо хати зарясніли густі бур’яни. І де вони взялися, та ще такі, що односельці мовби ніколи й не бачили. Деякі з них підпирають крони розкарякуватої, з обламаними гілками яблуні, також одинокої вишні, а окремі норовлять дістати й високої напівсухої груші. Та попри всебічні атаки цього дикого зеленого свавілля, любисток не здається, і влітку, як набере сили та зросту, заглядає до хатини.

Мабуть, пізнього вечора, а може, і вночі, хлопчаки виставили найбільшу нижню шибку і з цікавості, або щоб поживитися, залізли до хати. Але, окрім трухлого ганчір’я та павутиння, більше нічого не висвітив їхній кишеньковий ліхтарик. Отож розчаровані пішли собі, так і лишивши вікно без шибки...

Якось серпневого ранку я йшов повз цю хату. На хвилинку зупинився, оглянув, здавалося, вічну цілину, що почала буріти під всеохоплюючим сонцем. Раптом здивовано зупинив погляд на тому ж таки високому любистку. Одна його віть, що відхилилася від інших і на верхівці якої ясно-жовтим зонтиком також сяяло суцвіття, може, з допомогою вітру, сягнула в ту незасклену шибку та й застигла. І чомусь подумалося: то любисток чекав наближення до нього старенької та доброї Любомили, що ось-ось зірве духмяного листя і...

Цю ж незмінну картину побачив і другого, й третього дня. Але якщо раніше з темного вікна віяло тихим сумом і пусткою, то відтепер – зоряною світлиною. Може, гадалося, то крихітна частинка душі колишньої господарки, а можливо, й самого любистку.