Ріки течуть у вічність

...Літо, неначе малий школярик, збирало на березі річки мушлі. Воно прискіпливо оглядало кожну знахідку, а потім, погравшись новою цяцькою з перламутровим вилиском, ховало її до глибоких кишень шортів... Правічна ріка незворушно котила свої води у Вічність. На течії крутилася зелена галузка, минаючи кам’яні громаддя міста і помаранчеве Літо, яке збирало мушлі. На берег з-поза старої фортеці висипала дітвора – з фотоапаратами, блокнотами й ручками в руках... Літо невдоволено зітхнуло і хутенько, поки його не помітили, подалося подалі від людей. Воно в коротких штанцях брело піщаним мілководдям, іноді бовтало ногою воду, пустуючи з мальками. І з його повних річкового перламутру кишень лилася райдуга, ховаючи в сонячному ореолі Літо – таке мале – мале, неначе тільки в другий клас піде... (С. Скибчик).

Феєрія ночі

Ніч... Темна, тиха, весняна... Вона окутала місто легкою, шовковою ковдрою. Укрила небесний купол маревом весняного туману, ніби обтягнула небо прозорою тканиною. Де – не – де ця тканина прорвалася, і через неї видніються сонячні проміння – зірочки.

Ніч – господиня тихо пролітає містом. Гойдає тонкі берізки, співає їм колискові. Уже не мерехтить світло в жодному віконці. Усе спить...

На небо неквапно викотився небесний господар – місяць. Блідий, ледь помітний, він оглядає свої володіння. Чує, як сонні трави щось тихо шепочуть. Як тремтячі осики перегукуються в пітьмі, а нічна роса лунає тисячами дзвіночків. Задоволений місяць спокійно зайшов за хмару й тихенько слухав її солодку мову.

Та ось на місто опустився прохолодний туман. Нічні чари розвіялися, кудись зник місяченько, померкли зірочки. На горизонт вийшло ясне сонечко, підігріло наше сотенне містечко, огорнуло яскравим промінням й освітило землю. Красуня – ніч зустрілася з ранком, поступилася йому місцем і полинула до неба, щоб знову чекати свого часу, знову спуститися на стомлену землю.

Дощ

Сьогодні теж ішов дощ. Почався він якось непомітно. Я пропустила його народження. Великі краплі легко торкнули скло, і воно радісно задзвеніло у відповідь. Я не відразу почула їхній передзвін. Але краплі ставали все сильніші й настирливіші, примушуючи нещасне скло виправдовуватися все голосніше й голосніше. Нарешті я підняла голову, і зраділий дощик застукав із подвоєною силою, ніби вітаючи мене. Він дзвенів склом, шарудів листям і торкнув мокрими тонкими пальцями мої коси. Посміхнувшись, я вийшла на вулицю.

Ми довго гуляли разом пустотливим містом. Я жаліла й розуміла дощ. Він такий самотній. Тому й чіпляється до кожного перехожого, бажаючи розповісти про свої маленькі вологі таємниці, знайти відгук, порозмовляти про що – небудь. Але люди поспішають, відштовхують його парасольками й капюшонами, тікають від нього. І лише дерева відповідають йому шерхотом листя. Але листя облітає, і дощ замерзає від самотності й суму.

Раптом виглянуло сонечко, і добрий чарівник дощик посміхнувся перехожим і мені яскравою радісною веселкою.