Загальна характеристика творчості письменника.

Перші його твори — «Дві московки» (1868) тонким ліриком у показі кохання й показі кохання й і «Рибалка Панас Круть» (1869) —теж через соціальні негаразди несе тяжкий життєвий хрест: панське свавілля й бідність змушують постійно міняти місце проживання, а на старість, ставши рибалкою, він, хоч і самотній та безталанний, у єднанні з чарівною природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки й давню любов знаходить заспокоєння, виявляє поетичний хист своєї душі.

«Микола Джеря» (1878) -ідеться про життєву одіссею українського селянина, який, утікши від кріпацького ярма в степи Чорномор’я, вступає в нові конфлікти з визискувачами - капіталістами, царським судом, зазнає нових бід уже пореформеного ладу.

«Бурлачка» (1880) – повість, у якій фабричний побут і праця виходять на перший план. Незвичайної вроди («пишна, як троянда») селянка Василина, працюючи найманою робітницею на суконній фабриці, у сльозах і злиднях потерпає від хижаків-визискувачів.

«Хмари» (1874) – роман, у якому І. Нечуй-Левицький змалював історію двох поколінь інтелігенції на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин, початкового розвитку буржуазної доби. Головна думка твору втілена в образі хмар, які символізують темні сили, що прагнуть знищити будь-які вияви українського культурно-освітнього життя. Як відомо, імперська політика Росії була спрямована на денаціоналізацію української молоді, щоб знищити культуру одного з найбільших слов’янських народів.

«Старосвітські батюшки та матушки» (1884) - повість розповідає про побут, мораль і звичаї представників духівництва. Цей твір І. Нечуй-Левицький називав «біографією двох родин», де через діалоги й комічні сцени паралельно розгортаються історії двох попівських сімей. Через образи «батюшок» і «матушок» автор розкриває потайну, подібну до гоголівської думку про деградацію людської душі в умовах застійного існування, про явища морального занепаду серед духовного стану.

«Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899) – романи, якимиІ. Нечуй-Левицький збагатив українську історичну прозу. У цих творах письменник широко змальовує бурхливі часи в історії України — народні повстання ХVІІ ст., добу Хмельниччини й період, що настав після смерті Богдана Хмельницького.

«Маруся Богуславка» (1875) – оперета, що здобула нйбільшої популярності з-поміж драматичних творів.«На Кожум’яках» (1875) - за мотивами легендарного сюжету однойменної думи і комедія з міщанського побуту, яку пізніше за згодою І. Нечуя-Левицького переробив М. Старицький. Комедія стала великим надбанням українського театрального мистецтва. Вона була екранізована під назвою «За двома зайцями».

Нечуй-Левицький був неперевершеним майстром сатиричного зображення(«Баба Параска та баба Палажка»), борцем за морально-етичні цінності (повісті «Причепа», «Живцем поховані»). Як драматург Іван Семенович створивісторичні драми«Мотря Кочубеївна», «В диму таполум’ї»; Оповідання «Вітрогон», казка-легенда «Запорожці» демонструють, що Іван Семенович бувзнавцем дитячої психології. Митець став непересічним публіцистом, фольклористом, істориком, літературознавцем, що демонструють нариси «Яків Головацький і Пантелеймон Куліш», «Марія Заньковецька», «Хтотакий Тарас Шевченко», праці «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності», «Історія Русі», «Криве дзеркало української мови». Маючи і хист мовознавця, Нечуй-Левицький видав двотомну «Грамматику украинского языка». Визначний майстер реалістичної прози.

Помітна й публіцистична та літературно-критична спадщина майстра. Насамперед це великі статті (які згодом дослідники назвали культурологічними трактатами) — «Органи російських партій» (1871), «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» (інша назва — «Сьогочасне літературне прямування») (1878, 1884) та «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891).

Ці твори пройняті відвертим, гострим антиімперським пафосом. Автор палко обстоює ідею самостійної, цілком незалежної від російської української літератури й культури.

У своїх статтях І. Нечуй-Левицький наголошував на тому, що український письменник повинен дотримуватися трьох головних принципів — реальності, національності й народності: «...реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь… обчищена й гарна з естетичного погляду, добре спорядкована й зґрунтована, освічена вищою ідеєю» (принцип реальності);

• українське життя треба змальовувати «тільки по-українськи», удаючись до багатств народної мови, майстра красного письменства має цікавити й національна психологія в усіх її виявах (принцип національності);

• жива народна мова («...для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби з її синтаксисом»); народна поезія з її неповторним духом (принцип народності).

Від цих принципів І. Нечуй-Левицький не відступав протягом усього свого творчого життя.

Як зазначалося, доробок письменника різножанровий і тематично багатий.

У його творах зображено життя різних верств суспільства, а саме:

• селян як часів кріпацтва, так і пореформеної доби;

• найманих робітників капіталістичних промислів і фабрик;

• поміщиків, фабрикантів, чиновників;

• представників духівництва;

• української інтелігенції, артистичної богеми.

Іван Нечуй-Левицький глибоко знав і щиро шанував французьку літературу, найбільше його захоплювала епохальна «Людська комедія» О. де Бальзака.Натхненний прикладом великого попередника, письменник зреалізував воістину бальзаківський задум.