Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 5 страница

На запобігання, скорочення і ліквідацію перенесення чужорідних і патогенних водних організмів з одного району морського середовища в інший націлена Міжнародна конвенція про контроль над судновими баластними водами[440] і опадами й управління ними 2004 р. (в силу не вступила). Серед положень Конвенції — вимога запровадити обов’язкову систему управління баластом з 2009 р., але не пізніше 2016 р.; стандарт обробки баласту на борту судна і подальша його оцінка згідно з біологічними і протиепідемічними критеріями; право робити заміну баласту у спеціально позначених зонах протягом перехідного періоду; пріоритет безпеки судна над ризиком занесення небажаної флори і фауни. Судна по можливості проводять заміну баластних вод на відстані щонайменше 200 морських миль від найближчого берега і на глибині щонайменше 200 метрів. Для виконання зазначених вимог, так само як і деяких інших положень Конвенції, ММО повинна розробити 10 посібників, що стосуються приймальних споруд для осадів із суден, взяття зразків баластних вод, розробки плану управління баластними водами, обміну водяного баласту, управління системами обробки баластних вод. Що стосується приймальних споруд, то відповідно до статті 5 Конвенції кожна сторона зобов’язується якомога швидше забезпечити, щоб у портах і на терміналах, де проводиться очищення або ремонт баластних танків, були наявні в достатній кількості приймальні споруди для осадів. Окремий розділ Конвенції містить вимоги до огляду та видачі свідоцтв щодо управління баластними водами, а в додатку до Конвенції наводиться форма Міжнародного свідоцтва про управління баластними водами. Також усі судна, що підпадають під дію Конвенції, повинні будуть мати плани управління баластними водами та журнали операцій з баластними водами. До обов’язків держави порту також входить здійснення перевірок суден згідно із встановленими Конвенцією процедурами.

Міжнародно-правове регулювання запобігання забрудненню морського середовища з атмосфери або через неї. В цілому режим захисту морського середовища від забруднення через атмосферу подібний до режиму, передбаченого для захисту морського середовища від забруднення з наземних джерел, що і підтверджується Конвенцією ООН. Однак складність правового регулювання даного виду забруднення визначається тим, що іноді дуже важко визначити конкретне джерело забруднення, труднощі виникають із встановленням як самого факту, так і моменту забруднення, оскільки воно носить постійний, але прихований характер і призводить до поступового нагромадження забруднюючих речовин у морському середовищі[441]. Конвенція ООН, на відміну від деяких регіональних конвенцій, пішла шляхом розмежування двох видів забруднення морського середовища — із суші та з атмосфери.

Стаття 212 Конвенції ООН уповноважує держави приймати закони і правила щодо запобігання забрудненню морського середовища з атмосфери або через неї, які застосовуються до повітряного простору під їхнім суверенітетом, до суден, що плавають під їхнім прапором, та суден або літальних апаратів, зареєстрованих у них, беручи до уваги погоджені в міжнародному порядку норми, стандарти та рекомендовані практику і процедури, а також безпеку повітряної навігації. Таким чином, пріоритет — за національним законодавством. Важливо відзначити, що просторова сфера дії цієї норми не обмежується територією держави, але включає так звану квазітериторію, тому що застосовується до морських і повітряних суден. Водночас зі сфери дії виключається навмисне захоронення із суден, регульоване Лондонською конвенцією. Спалювання відходів також не регулюється Конвенцією ООН[442].

Виконання законів і правил, що стосуються забруднення морського середовища з атмосфери або через неї, здійснюється самою державою (ст. 222).

Забруднення через атмосферу окремо регулюється в деяких регіональних конвенціях: Абіджанській, Лімській, Нумейській конвенції.

Міжнародно-правове регулювання співробітництва держав у випадку аварій на морі. Відповідно до Міжнародної конвенції щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, що призводять до забруднення нафтою, 1969 р.[443] держави можуть вживати у відкритому морі таких заходів, які виявляться необхідними для запобігання, зменшення або усунення серйозної і реальної загрози небезпеки забруднення їхнього узбережжя або загрози забруднення моря нафтою внаслідок морської аварії або дій, пов’язаних з такою аварією, які можуть спричинити шкідливі наслідки у великих розмірах. Таким чином, Конвенція вносить зміну до загального правила про виключну юрисдикцію держави прапора у відкритому морі, надаючи певні повноваження прибережній державі. Зі сфери дії Конвенції виключаються військові кораблі та інші судна на державній некомерційній службі. Втручання має відповідати таким умовам: прибережна держава повинна консультуватися з іншими державами, інтереси яких зачіпає морська аварія, сповістити про передбачувані заходи будь-яких фізичних або юридичних осіб, яких стосуватимуться ці заходи, повинна робити все від неї залежне для уникнення будь-якого ризику для людського життя і надавати особам, що перебувають у тяжкому становищі, всіляку допомогу, якої вони потребуватимуть; повідомляти про всі заходи зацікавленим державам; заходи мають бути співмірними реально заподіяній шкоді або збитку; заходи не повинні виходити за розумні межі, необхідні для досягнення мети, і мають бути припинені, як тільки мети буде досягнуто; вони не повинні без необхідності порушувати права й інтереси держави прапора, третіх держав і будь-яких зацікавлених фізичних або юридичних осіб. У 1973 р. Конвенцію було доповнено Протоколом щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, що призводять до забруднення речовинами, іншими ніж нафта.

Міжнародна конвенція про забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою, боротьбу з ним та співробітництво 1990 р. визначає «інцидент, який викликає забруднення нафтою» як подію або ряд подій, що мають ту саму причину, призводять або можуть призвести до скидання нафти, несуть або можуть нести загрозу морському середовищу або береговій лінії чи відповідним інтересам однієї або кількох держав і які потребують надзвичайних заходів або інших негайних дій. Стаття 3 покладає на держави обов’язок забезпечувати, щоб судна, які плавають під їхніми прапорами, мали на борту судновий план надзвичайних заходів боротьби із забрудненням нафтою. Стаття 4 визначає порядок надання повідомлень про забруднення нафтою: кожна держава вимагає від капітанів або інших осіб, відповідальних за судно, та осіб, відповідальних за морські установки, що перебувають під її юрисдикцією, невідкладного повідомлення про будь-яку подію, пов’язану з їх судном або морською установкою, яка спричинила скидання або можливе скидання нафти. Стаття 5 визначає дії після отримання повідомлення про забруднення нафтою, ст. 6 — національні та регіональні системи забезпечення готовності та реагування, ст. 7 — міжнародне співробітництво в боротьбі із забрудненням: Сторони домовляються, що залежно від своїх можливостей і наявності відповідних ресурсів вони співпрацюватимуть і надаватимуть консультативні послуги, технічне забезпечення та обладнання для цілей боротьби з інцидентом, який викликав забруднення нафтою, коли це виправдовує серйозний характер такого інциденту, на прохання будь-якої Сторони, якій завдано або може бути завдано шкоду. Фінансування витрат, пов’язаних з наданням такої допомоги, ґрунтується на положеннях, викладених у Додатку до Конвенції. У 2000 р. до Конвенції було ухвалено Протокол щодо забезпечення готовності на випадок забруднення небезпечними і шкідливими речовинами, боротьби з ними і співпраці, який розширив сферу застосування Конвенції 1990 р.

Значна кількість аварій та аварійних викидів забруднюючих речовин у морському середовищі відбувається через недосконалість технічного стану суден. У зв’язку з цим низка міжнародно-правових актів у цій галузі спрямована на вдосконалення системи безпеки на морі з метою запобігання забрудненню морського середовища: Міжнародна конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 р., Міжнародна конвенція про стандарти навчання, сертифікації і контролю за моряками 1978 р., Міжнародний кодекс управління ММО з безпечного функціонування суден і попередження забруднення 1993 р. Поправки 2001 р. до Міжнародної конвенції з пошуку і рятування на морі 1979 р. надали обов’язкову силу Міжнародному кодексу про безпечне перевезення упакованого опроміненого ядерного палива, плутонію і високорадіоактивних відходів на борту судна.

Регіональне співробітництво держав із запобігання забрудненню морського середовища. Різні регіони морського простору відрізняються своїми геофізичними характеристиками, внаслідок чого для визначення режиму правового регулювання важливо враховувати особливості того чи іншого моря або частини Світового океану[444]. До прийняття Конвенції ООН проблема забруднення морського середовища вирішувалася головним чином за допомогою регіонального підходу — розробки регіональних угод у цій сфері (не враховуючи МАРПОЛ, Лондонської конвенції та Конвенції про втручання). Держави регіону Північного моря і Північно-Східної частини Атлантичного океану вважаються піонерами у цій сфері: в 1969 р. представники 8 північноморських країн підписали Боннську угоду про співробітництво в боротьбі із забрудненням Північного моря нафтою; питання забруднення Північно-Східної частини Атлантичного океану внаслідок захоронення регулювалися Конвенцією Осло 1972 р., а забруднення іншими речовинами, ніж нафта, — Паризькою конвенцією 1974 р. У 1974 р. було підписано Гельсінську конвенцію про захист морського середовища району Балтійського моря.

З 1974 р. реалізується Програма регіональних морів ЮНЕП як один з результатів Стокгольмської конференції, прийняття якої стало новим етапом у розвитку міжнародного регіонального співробітництва в галузі охорони морського середовища від забруднення[445]. На сьогодні Програма охоплює 13 регіонів, стосовно яких приймалися плани дій і конвенції, а також 5 програм-партнерів для Антарктики, Арктики, Балтійського та Каспійського морів, Північно-Східної Атлантики. У рамках Програми ухвалено: Барселонську конвенцію про захист Середземного моря від забруднення (1976) та відповідні протоколи, Кувейтську регіональну конвенцію про співробітництво в справі захисту морського середовища від забруднення (1979) і відповідні протоколи, Абіджанську конвенцію про співробітництво в галузі захисту та освоєння морського та прибережного середовища регіону Західної та Центральної Африки (1981) і Протокол щодо співробітництва в боротьбі із забрудненням у надзвичайних випадках у регіонах Західної і Центральної Африки, Картахенську конвенцію про захист та освоєння морського середовища Великого Карибського району (1983) та відповідні протоколи, Лімську конвенцію про захист морського середовища та прибережних районів Південно-Східної частини Тихого океану (1981) і відповідні угоди і протоколи, Джіддську Регіональну конвенцію про охорону навколишнього середовища в Червоному морі і Аденській затоці (1982) та Протокол щодо регіонального співробітництва в боротьбі із забрудненням нафтою та іншими шкідливими речовинами у надзвичайних випадках, Нумейську конвенцію про охорону природних ресурсів і навколишнього середовища Південно-Тихоокеанського регіону (1986) і відповідні протоколи, Найробійську конвенцію про захист, раціональне використання та освоєння морського та прибережного середовища регіону Східної Африки (1985) і відповідні протоколи, Бухарестську конвенцію про захист Чорного моря від забруднення (1992) та відповідні протоколи, Конвенцію про захист і сталий розвиток морського та прибережного навколишнього середовища Північно-Східної частини Тихого океану (2002). Перелічені конвенції є рамковими і передбачають ухвалення додаткових протоколів і додатків до них. Поза Програмою ЮНЕП було підписано: Конвенцію ОСПАР 1992 р., Конвенцію про захист морського середовища району Балтійського моря 1992 р., Конвенцію про захист морського середовища Каспійського моря 2003 р.

Слід сказати кілька слів про регіональну співпрацю в охороні морського середовища у рамках ЄС. Європейська Комісія започаткувала нову регіональну ініціативу щодо співпраці в рамках Європейської політики сусідства — «Чорноморська синергія», яка охоплює всі можливі сфери для співпраці в районі Чорного моря, включаючи захист і збереження морського середовища і стале використання його живих ресурсів[446]. У 2008 р. питання захисту Чорного моря від забруднення стало на порядок денний Ради Європи, яка ухвалила відповідну резолюцію 1837 «Боротьба зі шкодою навколишньому середовищу Чорного моря».

Конвенція ОСПАР (Конвенція про захист морського середовища Північно-Східної Атлантики) 1992 р. стала об’єктом розгляду міжнародним арбітражним трибуналом у справі про завод з виробництва оксидного палива між Великою Британією та Ірландією. Цей спір розглядався кількома міжнародними судовими установами: арбітражним трибуналом, створеним відповідно до Додатку VII до Конвенції ООН з морського права, у 2001 р., Міжнародним трибуналом з морського права в 2001 р., Постійною палатою третейського суду в 2003 р. і нарешті — Судом ЄС у 2006 р. Справа стосувалася забруднення радіоактивними матеріалами Ірландського моря. 25 жовтня 2001 р. з ініціативи Ірландії було засновано арбітражний трибунал відповідно до Конвенції ООН з морського права. Ірландія вимагала визнання такого:

«Що Сполучене Королівство порушило свої зобов’язання за ст. 192 і 193 та/або ст. 194 та/або ст. 207 та/або ст. 211 і 213 Конвенції ООН з морського права щодо видачі дозволу на функціонування заводу з виробництва оксидного палива, включаючи нездатність вжити заходів щодо попередження, зменшення і контролю над забрудненням морського середовища Ірландського моря в результаті (1) навмисного скидання радіоактивних матеріалів та/або відходів із заводу, та/або (2) випадкового витоку радіоактивних матеріалів та/або відходів із заводу... і/або (3) витоку радіоактивних матеріалів та/або відходів із заводу та/або в результаті міжнародних переміщень, пов’язаних … із терористичним актом».

Крім того, Ірландія посилалася на порушення інших статей Конвенції, що стосуються оцінки впливу на морське середовище, зобов’язання співпрацювати з метою запобігання забрудненню морського середовища, а також вимагала вжиття тимчасових заходів. 9 листопада 2001 р. Ірландія звернулася з проханням про вжиття тимчасових заходів і до Міжнародного трибуналу з морського права, який визнав:

«...Зобов’язання співпрацювати є фундаментальним принципом у справі запобігання забрудненню морського середовища згідно з частиною XII Конвенції та загальним міжнародним правом...».

Трибунал вирішив, що сторони зобов’язані співпрацювати і проводити консультації з цього питання, серед іншого вживаючи заходів щодо запобігання забрудненню морського середовища у результаті діяльності заводу. Арбітражний трибунал, заснований відповідно до Конвенції ООН з морського права, вирішив відстрочити ухвалення рішення доти, доки Суд ЄС не розгляне справу, оскільки вона тісно пов’язана з правом і компетенцією Співтовариств. Постійна палата третейського суду в 2003 р. ухвалила, що позов Ірландії з приводу зобов’язання Сполученого Королівства надати необхідну інформацію про функціонування заводу є неприйнятним, оскільки не підпадає під визначення інформації, що міститься в ст. 9 (2) Конвенції ОСПАР. Суд ЄС, розглядаючи справу в 2006 р., посилався на положення Конвенції ООН з морського права, а також законодавство Співтовариств, у результаті чого зробив висновок, що обидві сторони порушили свої зобов’язання згідно з правом ЄС.

Міжнародно-правова охорона морських живих ресурсів. За даними ФАО, 35% морських рибних ресурсів перебувають під серйозною загрозою перевилову і винищення, 25% — повністю експлуатуються і 40% — потребують розумного управління. Близько 90% морських живих ресурсів перебувають під національною юрисдикцією або контролем, у зв’язку з чим національні заходи відіграють особливу роль у їх захисті та збереженні. Проблема перевилову в багатьох випадках пов’язана з наданням неправдивих або неправильних даних про популяції виловлюваних видів і, як наслідок, — з неправильним розрахунком загального допустимого вилову, як це сталося, наприклад, у 1992 р. у США стосовно тріски. Серед інших причин — нелегальне рибальство, неправдиві дані або їх відсутність у доповідях, які надаються державами відповідним міжнародним наглядовим структурам[447], а також практика «зручних прапорів», яка не дає державам змоги здійснювати реальний контроль над їхніми судами у відкритому морі. Дослідники МПНС визнають, що одна з головних загроз морським живим ресурсам — це «незаконне, нерегульоване і незареєстроване» рибальство (англ. — іllegal, unregulated and unreported fishing), визнане як таке в багатьох документах ФАО, регіональних риболовних організацій, Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. та Угоді про транскордонні рибні запаси 1995 р. «Незаконне» рибальство — це рибальство, яке здійснюється без дотримання відповідних міжнародних/регіональних/національних норм, «нерегульоване» — рибальство, що здійснюється суднами із «зручними прапорами» або суднами без національності, тобто без прапора, або ж суднами держави — нечлена регіональної рибальської організації чи неучасниці регіональної домовленості щодо збереження рибних запасів; «незареєстроване» — рибальство, що здійснюється судами, які не надають доповіді про зроблений вилов або ж надають неправдиві дані.

Конвенція ООН містить основні принципи та механізми збереження живих ресурсів Світового океану та управління ними[448]. Одна з основних свобод відкритого моря — свобода рибальства — зазнала в Конвенції значного обмеження у зв’язку з встановленням виключної економічної зони та визнанням за прибережною державою виключних прав у ній (ст. 56, 61–68 і 87). Конвенція розрізняє такі категорії морських живих ресурсів: 1) транскордонні; 2) далеко мігруючі; 3) морські ссавці; 4) анадромні види; 5) катадромні види. Згідно зі ст. 61, прибережна держава визначає допустимий вилов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні. З урахуванням наявних у неї найбільш достовірних наукових даних, ця держава забезпечує шляхом належних заходів щодо збереження та управління, щоб живим ресурсам у виключній економічній зоні не загрожувала небезпека внаслідок надмірної експлуатації. Стаття 63 визначає режим охорони рибних запасів, що зустрічаються у виключних економічних зонах двох або більше прибережних держав, або як у виключній економічній зоні, так і в районі, що розташований за її межами і прилягає до неї (тобто режим охорони транскордонних рибних ресурсів), ст. 64 — режим охорони далеко мігруючих видів, ст. 65 — морських ссавців, ст. 66 — анадромних видів, ст. 67 – катадромних видів.

Стаття 118 зобов’язує держави співпрацювати одна з одною у збереженні живих ресурсів та управлінні ними в районах відкритого моря. Держави, громадяни яких ведуть промисел різних живих ресурсів у тому самому районі або тих самих живих ресурсів, вступають у переговори з метою вжиття заходів, необхідних для збереження цих живих ресурсів. У відповідних випадках вони співпрацюють з метою створення субрегіональних або регіональних організацій з рибальства. Стаття 119 зобов’язує держави вживати на основі наявних у них найбільш достовірних наукових даних заходів з метою підтримки або відновлення популяцій виловлювальних видів на рівнях, при яких може бути забезпечений максимальний сталий вилов, що визначається з урахуванням відповідних екологічних та економічних факторів, включаючи особливі потреби держав, що розвиваються, і з урахуванням методів ведення рибного промислу, взаємозалежності запасів, а також будь-яких загальнорекомендованих міжнародних мінімальних стандартів — чи то субрегіональних, регіональних або всесвітніх; а також брати до уваги вплив на види, асоційовані з виловлюваними видами або залежні від них, з метою підтримки або відновлення популяцій таких асоційованих або залежних видів вище рівнів, при яких їхнє відтворення може бути піддане серйозній небезпеці.

З метою імплементації вищезазначених положень Конвенції у 1995 р. було укладено Угоду про здійснення положень Конвенції ООН з морського права 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними. Ця угода передбачає механізми міжнародного співробітництва з метою забезпечення довгострокового збереження і сталого використання рибних запасів як у зонах національної юрисдикції, так і в районах відкритого моря. Додаток I до Конвенції ООН містить список далеко мігруючих видів, до яких належать тунцеві, морський лящ, марлін, риба-вітрильник, меч-риба, сайра, корифена, океанська акула, китоподібні. На відміну від далеко мігруючих риб (ст. 64), термін «транскордонні рибні запаси» в Конвенції ООН окремо не згадується (ст. 63). Стаття 5 Угоди визначає основні принципи збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними, ст. 6 закріплює принцип перестороги. Стаття 7 визначає різний режим міжнародно-правового співробітництва стосовно цих двох категорій: щодо транскордонних рибних запасів Угода зобов’язує держави лише прагнути безпосередньо або через відповідні механізми співробітництва узгоджувати заходи (п. 1 (а)), а щодо запасів далеко мігруючих риб Угода однозначно зобов’язує держави співпрацювати (п. 1 (б)). Найбільше досягнення Угоди — п. 4 ст. 8, згідно з яким тільки ті держави, які є членами міжнародної рибогосподарської організації або учасницями такої домовленості або погоджуються на застосування заходів щодо збереження та управління, введених такою організацією або домовленістю, мають доступ до промислових ресурсів, до яких застосовуються заходи щодо збереження та управління. Іншими словами, якщо держава – учасниця Угоди 1995 р. не виконує своїх зобов’язань зі співробітництва з метою збереження морських живих ресурсів і не вступає в члени рибогосподарської організації або не бере участь у регіональній домовленості, вона позбавляється права на промисел ресурсів, щодо яких названі заходи застосовуються. Виконання цієї умови забезпечено положеннями ст. 17, яка не звільняє держави, що не приєдналися, від співпраці і зобов’язує їх встановлювати заборону суднам, що плавають під їхнім прапором, на видобуток запасів транскордонних рибних запасів і запасів далеко мігруючих риб у районах, де діють такі домовленості, з тим, щоб не підривати ефективність таких регіональних заходів[449]. Стаття 21 далі встановлює, що в будь-якому районі відкритого моря, охопленого субрегіональною або регіональною рибогосподарською організацією або домовленістю, держава-учасниця, що є членом такої організації або учасницею такої домовленості, може через своїх належним чином уповноважених інспекторів проводити висадку на борт і огляд рибальських суден, що плавають під прапором іншої держави – учасниці цієї Угоди, незалежно від того, чи є така держава-учасниця також і членом такої організації або учасником такої домовленості, з метою забезпечити дотримання заходів щодо збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними, введених такою організацією або домовленістю.

Частина VII визнає особливі потреби країн, що розвиваються. Для цього держави, діючи або безпосередньо, або через ПРООН, ФАО та інші спеціалізовані установи ООН, ГЕФ, Комісію з питань сталого розвитку та інші відповідні міжнародні та регіональні організації та органи, надають допомогу державам, що розвиваються (ст. 24).

Крім універсальних норм, на сьогодні держави уклали понад 1000 регіональних і двосторонніх угод у цій сфері, наприклад, Конвенцію про майбутнє багатостороннє співробітництво з рибальства в Північно-Західній частині Атлантичного океану 1978 р., Конвенцію про охорону лосося в Північній частині Атлантичного океану 1982 р., Конвенцію про рибальство та збереження живих ресурсів в Балтійському морі і Бельтах 1973 р., Конвенцію про охорону морських живих ресурсів Антарктики 1980 р., Конвенцію про збереження запасів анадромних видів у Північній частині Тихого океану 1992 р., Конвенцію про збереження ресурсів минтая і управління ними в Центральній частині Берингового моря 1994 р., Конвенцію про збереження запасів далеко мігруючих риб і управління ними в Західній і Центральній частинах Тихого океану 2000 р. У рамках міжнародних рибальських організацій щорічно встановлюється оптимально допустимий вилов, який розподіляється між державами. Конвенції передбачають здійснення міжнародного та національного контролю за суднами з метою забезпечення виконання ними правил промислу[450]. Регіональні рибальські організації, як правило, встановлюють заходи щодо збереження та управління рибними ресурсами, однак вони не є загальнообов’язковими для всіх членів організації, оскільки передбачають право держави на заперечення і застереження, що створює т. зв. режим a la carte, який, з одного боку, сприяє максимальній участі в угодах і організаціях з рибальства, а з іншого, підриває ефективність встановлених заходів[451]. Універсальної міжурядової організації з рибальства поки що не існує, проте можна припустити, що її функції виконує ФАО[452], яка визначає напрями рибальської політики, розробляє проекти конвенцій з промислу конкретних видів риб і ссавців. На сьогодні нараховується близько 30 регіональних риболовних організацій, серед них: Міжнародна комісія зі збереження атлантичних тунців, Комісія з рибальства в Індійському океані, Організація з рибальства в Північно-Західній частині Атлантичного океану[453].

ГА ООН схвалила низку резолюцій, присвячених проблемі заборонених способів рибальства й деструктивної рибальської практики, наприклад, резолюції 61/105 (2009), 63/112 (2008), 62/177 (2007), 61/105 (2006) та ін. під назвою «Інструменти щодо сталого рибальства, включаючи Угоду про здійснення положень Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб й управління ними, 1995 р.», а також резолюції 63/111 (2008), 62/215 (2007), 61/222 (2006) та ін. під назвою «Океани та морське право».

МС ООН розглянув кілька справ, що стосувалися «рибної» юрисдикції. З 1958 по 1961 рр. між Великою Британією та Ісландією велася так звана «рибна війна» через право промислу риби біля берегів Ісландії. Ісландський уряд у нових правилах щодо риболовних кордонів біля узбережжя Ісландії закріпив право рибальства тільки за своїми громадянами і встановив кордон на відстані 12 морських миль (раніше він проходив за 4 милі) від базової лінії, яка з’єднує точки на узбережжі, що найбільше видаються в бік моря. Таке рішення було продиктоване, як стверджувала Ісландія, природоохоронними мотивами — з метою забезпечення відтворення зникаючих рибних запасів[454]. 14 квітня 1972 р. Велика Британія подала позов проти Ісландії в МС ООН, одночасно подібний позов подала і ФРН на тих же підставах. У 1974 р. МС ООН виніс рішення в обох справах, у яких, серед іншого постановив:

«58. Практика держав щодо рибальства показує зростаюче і широке прийняття концепції преференційніх прав прибережної держави, особливо стосовно тих держав чи територій, які перебувають в особливій залежності від прибережних рибних ресурсів....

59. Не може бути ніяких сумнівів з приводу виняткової важливості прибережних рибних ресурсів для економіки Ісландії...

60. Преференційні права прибережної держави визнаються з моменту, коли посилення експлуатації рибних ресурсів викликає необхідність впровадження системи обмеження вилову і розподілу цих ресурсів з метою збереження рибних запасів в інтересах їх раціонального та економного використання...

62....Характеристика прав прибережної держави як преференційних має на увазі певний пріоритет, однак не може мати на увазі виключення конкуруючих прав інших держав і особливо держави, яка, подібно Позивачеві, займалася рибальством протягом багатьох років у спірних водах... Прибережна держава повинна враховувати позицію... таких інших держав...

64....обидві держави повинні враховувати інтереси одна одної і будь-які заходи щодо збереження рибних запасів... Одним із досягнень міжнародного морського права... є те, що на зміну раніше існуючому режиму laissez-faire поводження з морськими живими ресурсами у відкритому морі прийшло усвідомлення обов’язку належним чином враховувати права інших держав і потреби збереження на благо всіх. Як наслідок, обидві сторони зобов’язані проводити періодичний моніторинг рибних ресурсів у спірних водах і досліджувати спільно, з урахуванням наукових та інших відповідних даних, які заходи необхідні для збереження і розвитку, а також справедливого використання таких ресурсів...

65. Найбільш придатний спосіб вирішення цього спору — однозначно переговори...

69....провести переговори на тій підставі, що кожен має в дусі доброї волі враховувати належним чином права іншого... та інтереси іншої держави, яка заявила про свої права щодо рибальства в районі»[455].

28 березня 1998 р. Іспанія ініціювала розгляд спору в МС ООН проти Канади стосовно доповнень від 12 травня 1998 р. до Закону Канади про захист прибережних рибних ресурсів, поправок до законодавства, який імплементує Закон, а також учинених на підставі цих актів дій щодо переслідування, інспекції та захоплення у відкритому морі 9 травня 1998 р. рибальського судна «Естаї», яке плавало під прапором Іспанії. МС ООН дійшов висновку, що не має юрисдикції у цій справі і підтримав аргументи Канади на тій підставі, що вона виключила з-під юрисдикції Суду спори, що стосуються заходів із збереження та управління щодо риболовних суден, які займаються рибальством у зоні регулювання Організації з рибальства в Північно-Східній Атлантиці (англ. — NAFO Regulatory Area) як вона визначена у Конвенції про майбутнє багатостороннє співробітництво у сфері рибальства в Північно-Східній Атлантиці 1978 р., а також спори, що стосуються будь-яких дій із здійснення таких заходів. Що стосується визначення самих природоохоронних заходів і їх здійснення, Іспанія стверджувала, що захоплення судна (здійснення юрисдикції Канади у відкритому морі над судном іншої держави) не підпадає під застереження Канади про неприйнятність юрисдикції Суду. МС ООН ухвалив у цьому зв’язку таке: