Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 2 страница






У березні 1954 р. США проводили випробування ядерної зброї в районі Маршаллових островів у Тихому океані. Внаслідок випробувань відбулося забруднення атмосфери і морського середовища на значних просторах, від якого постраждали як самі американські громадяни, так і жителі атолу Рогенлап і японські рибалки судна «Фукуру-Мару». Зараженою виявилася і риба, яка надійшла згодом на ринки і стала причиною радіоактивного зараження багатьох людей. Японія вимагала від США виплатити їй 2 млн дол. у порядку компенсації за завдану шкоду. США передали Японії затребувану суму в дусі «доброї волі»[385].

Міжнародно-правове регулювання поводження з радіоактивними відходами. Усі радіоактивні відходи можна класифікувати на кілька груп. Малоактивні радіоактивні відходи — результат діяльності лікувальних закладів, промислових підприємств, а також ядерного паливного циклу. До них відносять папір, ганчір’я, інструменти, одяг, фільтри і т. ін., що містять малу кількість переважно короткоживучих ізотопів. Середньоактивні радіоактивні відходи мають більшу радіоактивність і в деяких випадках потребують екранування. До цього класу відходів відносять смоли, хімічний осад, металеві оболонки тепловиділяючих елементів реакторів, а також забруднені речовини з виведених з експлуатації АЕС. При транспортуванні ці відходи можуть бути закатані в бетон або бітум. Високоактивні радіоактивні відходи — результат роботи ядерних реакторів. Вони містять продукти поділу і трансуранові елементи, отримані в ядрі реактора. Ці відходи вкрай радіоактивні і часто мають високу температуру. На частку високоактивних радіоактивних відходів припадає до 95% загальної радіоактивності, що утворюється в результаті процесу генерації електричної енергії в реакторі. Законодавство США виділяє також трансуранові відходи — відходи, забруднені альфа-випромінюючими трансурановими радіонуклідами, з періодами напіврозпаду більше 20 років і концентрацією понад 100 нКи/г, незалежно від їх форми або походження, виключаючи високоактивні радіоактивні відходи. У зв’язку з тривалим періодом розпаду трансуранових відходів, що обчислюється в деяких випадках тисячами і мільйонами років[386], їх захоронення відбувається ретельніше, ніж захоронення інших радіоактивних відходів. У зв’язку з особливостями радіоактивних відходів (видалення, транспортування та інші операції, пов’язані з високим ризиком виникнення аварій, забрудненням навколишнього середовища, небезпекою для здоров’я людей) міжнародне право регулює поводження з ними окремим чином.

Об’єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом і про безпеку поводження з радіоактивними відходами 1997 р. бере до уваги принципи Декларації Ріо і главу 22 Порядку денного на ХХІ століття, Базельську конвенцію, а також стверджує першорядне значення безпечного та екологічно обґрунтованого видалення радіоактивних відходів. Серед цілей вказано забезпечення того, щоб на всіх стадіях поводження з відпрацьованим паливом і з радіоактивними відходами були присутні ефективні засоби захисту від потенційної небезпеки з тим, щоб захистити окремих осіб, суспільство загалом і навколишнє середовище від шкідливого впливу іонізуючого випромінювання в даний час і в майбутньому таким чином, щоб потреби та сподівання нинішнього покоління задовольнялися без шкоди для можливості майбутніх поколінь реалізовувати свої потреби і сподівання. Радіоактивні відходи означають радіоактивний матеріал у газоподібному, рідкому або твердому стані, подальше використання якого не передбачається Стороною або фізичною чи юридичною особою, чиє рішення визнає Договірна Сторона, і який контролюється як радіоактивні відходи регулюючим органом у рамках законодавчої і регулюючої основи Договірної Сторони; відпрацьоване паливо — це ядерне паливо, опромінене в активній зоні реактора та остаточно вилучене з неї. Конвенція не застосовується до безпеки поводження виключно з природними радіоактивними речовинами (руди), а також радіоактивних відходів, що утворилися в результаті військових і оборонних програм. Кожна держава зобов’язана забезпечити, щоб основна відповідальність за безпеку поводження з відпрацьованим паливом або з радіоактивними відходами була покладена на власника відповідної ліцензії. Транскордонне переміщення відпрацьованого палива та радіоактивних відходів здійснюється за згодою держави призначення, яке дається тільки в тому випадку, якщо воно має адміністративні та технічні можливості, а також регулюючу основу, необхідну для поводження з цими матеріалами. Однак, на відміну від Базельської конвенції, зазначений міжнародно-правовий акт не передбачає процедури обов’язкового отримання згоди держави транзиту. Держава не видає ліцензії на відправку свого відпрацьованого палива чи своїх радіоактивних відходів для зберігання або захоронення в місце призначення південніше 60 градусів південної широти.

Конвенція покладає відповідальність за поводження з радіоактивними відходами та відпрацьованим паливом на державу походження, якій і віддається пріоритет в їх захороненні. Конвенція також передбачає зобов’язання держав щодо вибору майданчиків для проектування і спорудження установок для поводження з цими матеріалами, оцінки їх безпеки, експлуатації. На відміну від Конвенції про ядерну безпеку, цей міжнародно-правовий акт містить посилання на міжнародні стандарти МАГАТЕ: при забезпеченні радіаційного захисту держави повинні враховувати схвалені на міжнародному рівні норми в галузі такого захисту (ст. 24); а також посилання на міжнародні стандарти у сфері транспортних перевезень (ст. 27). Однак недоліком Конвенції є те, що її дія не поширюється на відпрацьоване паливо, що міститься на переробних установках у рамках діяльності з переробки.

Крім Конвенції, це питання регулюється Кодексом поведінки МАГАТЕ щодо міжнародного транскордонного переміщення радіоактивних відходів 1990 р., який не має юридичної сили. Крім того, питання захоронення радіоактивних відходів у морі регулюється Лондонською конвенцією і Протоколом 1996 р. до неї, згідно з яким заборонено скидання в море будь-яких радіоактивних відходів (раніше Конвенція допускала захоронення низькорадіоактивних відходів).

Значна увага останнім часом приділяється геологічному захороненню високоактивних відходів шляхом введення в експлуатацію геологічних сховищ. У рамках ЄС було розпочато дослідження з метою вивчення реальної можливості будівництва регіонального сховища, в якому можна було б розмістити відходи з кількох країн. Проте на нинішній момент потенційний майданчик поки ще не визначено. Деякі країни також упритул підходять до практичної реалізації проектів у цьому напрямі. Так, Фінляндія розпочала будівництво підземної лабораторії на майданчику установки для геологічного захоронення «Онкало». США переглядають свої норми безпеки для майданчика «Юкка-Маунтін». Франція розробила «Досьє 2005», присвячене створенню установки для геологічного захоронення в глинистих породах. Рада Європи ухвалила резолюцію 1588 (2007) стосовно радіоактивних відходів та захисту навколишнього середовища, в якій висловила свою підтримку розв’язанню проблеми захоронення радіоактивних відходів за допомогою геологічних сховищ.

У 2010 р. на Чорнобильській АЕС планується завершити будівництво сховища для відпрацьованого ядерного палива (контракт підписано між Національною атомною енергогенеруючою компанією «Енергоатом» і американською корпорацією «Холтек Інтернешнл»). Ідея будівництва ядерного могильника в Чорнобилі — вимога інвесторів при будівництві нового об’єкта «Укриття». На могильнику (майданчику об’єкта «Вектор», який розташований на території Чорнобильської АЕС і матиме назву ХОЯТ) планується здійснювати захоронення виключно «вітчизняних» радіоактивних відходів — відходів низької та середньої активності підприємства «Родон» і відпрацьоване паливо з Чорнобильських реакторів. Проте ЗМІ не раз застерігали про можливість захоронення в зоні відчуження радіоактивних відходів з усієї Європи. Українські екологи пропонують альтернативу сховищу в Чорнобилі — геологічне сховище в районі Коростенського щита в Житомирській області.

Міжнародно-правове регулювання поводження з небезпечними відходами. Згідно з даними ЮНЕП, більше 400 млн тонн небезпечних відходів виробляється щорічно в усьому світі, що складає 16% усіх промислових відходів. Найбільша частка в цьому процесі належить країнам ОЕСР[387]. Виробництво, перевезення, переробка та видалення відходів становлять серйозну загрозу екологічній безпеці всієї планети. З кінця 80-х рр. відбувається не контрольоване нагромадження відходів у різних країнах. При цьому посилюється контроль за видаленням відходів і підвищуються ціни на таке видалення та переробку в розвинених країнах, а в країнах, що розвиваються, встановлюються досить низькі ціни на зберігання цього виду небезпечних речовин, а відповідна нормативно-правова база і механізми контролю відсутні. У зв’язку з переліченими факторами активізується масовий нелегальний експорт відходів з розвинених країн у країни, що розвиваються. Подібна практика призвела до екологічних проблем у країнах третього світу: токсичні та інші небезпечні речовини з відходів просочуються в ґрунтові води, що, у свою чергу, породжує проблеми зі здоров’ям населення цих країн. Виникло навіть поняття «токсичного колоніалізму»[388] або «відхідного імперіалізму»[389].

На сьогодні не існує універсального регулювання виробництва та управління небезпечними відходами, що ще раз свідчить про проблему фрагментації МПНС. Єдина врегульована на міжнародному рівні сфера — їх транскордонне переміщення. Міжнародно-правові акти, що регламентують видалення відходів у море чи інше водне середовище, а також обмежують викиди забруднюючих речовин у повітря, не розв’язують проблеми запобігання накопиченню відходів[390]. З іншого боку, жорсткі зобов’язання держав щодо транскордонного перевезення та видалення мають служити стимулом для зменшення нагромадження відходів.

У міжнародно-правових актах і актах національного законодавства всі відходи класифікуються залежно від джерела походження (муніципальні або промислові, сільськогосподарські, гірничо-видобувні відходи та стічні води) або небезпечних характеристик (безпечні, небезпечні або дуже небезпечні; окремо виділяють токсичні). Міжнародно-правові акти дають визначення відходів різними способами: залежно від їх кінцевого використання (Базельська конвенція), шляхом відсилання до національного права (Каїрські керівні положення), шляхом «негативного» визначення (Конвенція ОСПАР)[391].

1. Попередження утворення і поводження з небезпечними відходами. Крім міжнародно-правових актів, що обмежують викиди забруднюючих речовин у повітря і тим самим попереджують нагромадження газоподібних відходів, інші природоохоронні угоди також регулюють цю сферу: Базельська конвенція (ст. 4 (2) (а) зобов’язує звести до мінімуму виробництво небезпечних та інших відходів), Бамакська конвенція (ст. 4 (3) (а) та (с)), Стокгольмська конвенція.

2. Видалення. Може відбуватися такими способами: а) видалення в море (регулюється Лондонською конвенцією 1972 р. і Протоколом до неї 1996 р., заборона на викид промислових відходів або стічних вод у море передбачена низкою регіональних конвенцій з охорони морського середовища та протоколами до них); б) видалення в річки та озера (регулюється на регіональному і двосторонньому рівнях); в) спалювання (заборонено спалювання відходів у морі Конвенцією ОСПАР 1992 р., Лондонським протоколом 1996 р., а також Бамакською конвенцією; спалювання на землі регулюється законодавством ЄС і Додатком ІІІ до Протоколу про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р.); г) захоронення в землю (крім права ЄС, це питання регулюється Додатком І до Конвенції Еспо, а також Протоколом щодо охорони навколишнього середовища Антарктики).

3. Переробка та повторне використання – найменш урегульована сфера. Хоча Базельська конвенція передбачає такий вид поводження з небезпечними відходами, проте не передбачає для держав ніяких жорстких зобов’язань.

4. Транскордонне переміщення, включаючи торгівлю – найбільш урегульована сфера. Перші спроби міжнародно-правового регулювання цієї проблеми мали місце наприкінці ХХ ст. Так, у рамках ОЕСР було прийнято Рішення про транскордонне переміщення небезпечних відходів 1984 р. Пізніше було схвалено Каїрські керівні положення та принципи щодо екологічно виправданого використання небезпечних відходів, прийняті Радою керуючих ЮНЕП у рішенні 14/30 від 17 червня 1987 р.

Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1999 р. заснована на Каїрських принципах і затверджує механізм попереднього інформування та згоди на експорт, імпорт і транзит небезпечних відходів. Вона спрямована не на повну заборону, а на регулювання транскордонного переміщення небезпечних відходів, однак передбачає для держав достатньо жорсткі зобов’язання для того, аби спонукати промисловість до скорочення виробництва цих відходів.

У преамбулі Конвенція визнає суверенне право кожної держави «забороняти ввезення або видалення небезпечних та інших відходів іншої держави на своїй території». «Небезпечними відходами» вважаються такі відходи, які є об’єктами транскордонного перевезення: а) відходи, що входять у будь-яку категорію, зазначену в Додатку I, якщо тільки вони не мають які-небудь властивості, перелічені в Додатку III, і б) відходи, які не охоплюються пунктом (а), але визначені або вважаються небезпечними відповідно до внутрішнього законодавства держави експорту, імпорту або транзиту. Відходи, що входять у будь-яку категорію, зазначену в Додатку II, які підлягають транскордонному перевезенню, вважаються «іншими відходами». Конвенція впроваджує поняття «екологічно обґрунтованого використання небезпечних або інших відходів», що означає вжиття всіх практично можливих заходів захисту здоров’я людини і навколишнього середовища від можливого негативного впливу таких відходів при їх використанні (ст. 2). У 1999 р. для розвитку зазначених положень Конвенції Конференція Сторін ухвалила Декларацію про екологічно обґрунтоване використання відходів.

Стаття 4 встановлює процедуру попереднього повідомлення та поінформованої згоди. Сторони, здійснюючи своє право на заборону імпорту небезпечних або інших відходів з метою видалення, інформують інші Сторони про своє рішення. Сторони забороняють або не дозволяють експорт небезпечних відходів у напрямку Сторін, які ввели заборону на імпорт таких відходів, якщо вони отримали про це повідомлення; щодо держав імпорту, які не ввели заборони на імпорт небезпечних та інших відходів, Сторони забороняють або не дозволяють їх експорт, якщо держава імпорту не дає згоду в письмовій формі на конкретне імпортне відвантаження. Конвенція визначає основні зобов’язання держав щодо транскордонного переміщення та видалення небезпечних відходів: а) забезпечити зведення до мінімуму виробництва небезпечних та інших відходів у своїх межах з урахуванням соціальних, технічних і економічних аспектів; б) забезпечити наявність відповідних об’єктів з видалення для екологічно обґрунтованого використання небезпечних та інших відходів незалежно від місця їх видалення; ці об’єкти, якщо можливо, мають бути розташовані в межах відповідної держави. Пункти (а) і (б) стверджують принципи близькості та самодостатності, які означають, що відходи повинні у міру можливості видалятися в місці їх виробництва в країні походження. Також держави зобов’язані: в) забезпечити, щоб особи, які беруть участь у використанні небезпечних та інших відходів у їхніх межах, вживали заходів, необхідних для запобігання забрудненню цими відходами і, якщо таке забруднення все ж таки відбувається, для зведення до мінімуму його наслідків для здоров’я людини і навколишнього середовища; г) забезпечити, щоб транскордонне перевезення небезпечних та інших відходів було зведено до мінімуму відповідно до екологічно обґрунтованого та ефективного використання таких відходів; д) не дозволяти експорт небезпечних чи інших відходів у країни, що розвиваються; е) вимагати надання зацікавленим державам інформації щодо пропонованого транскордонного перевезення небезпечних та інших відходів; є) не допускати імпорту небезпечних та інших відходів, якщо є підстави вважати, що використання цих відходів не буде здійснюватися екологічно обґрунтованим чином; ж) співпрацювати у вжитті відповідних заходів з іншими Сторонами і зацікавленими організаціями, у тому числі у поширенні інформації про перевезення небезпечних та інших відходів, з метою вдосконалення екологічно обґрунтованого використання таких відходів та попередження їх незаконного обігу. Сторони вважають незаконний обіг небезпечних або інших відходів злочинним діянням. Сторона не дозволяє експорт відходів у державу, яка не є Стороною, або їх імпорт з держави, яка не є Стороною. Держави зобов’язані не допускати експорту небезпечних або інших відходів для видалення в межах району південніше 60 градусів південної широти незалежно від того, чи є такі відходи об’єктом транскордонного перевезення. Крім того, Конвенція встановлює вимоги щодо пакування та маркування відходів. Держави зобов’язані вживати відповідних заходів для забезпечення того, щоб транскордонне перевезення небезпечних та інших відходів вирішувалося, тільки якщо: держава експорту не має у своєму розпорядженні технічних можливостей та необхідних об’єктів, потужностей або відповідних місць для видалення таких відходів екологічно обґрунтованим і ефективним чином; або такі відходи необхідні державі імпорту як сировина для підприємств із рециркуляції або рекуперації; або таке транскордонне перевезення відповідає іншим критеріям, які будуть визначені Сторонами, за умови, що ці критерії не суперечать цілям Конвенції. Стаття 6 регулює здійснення транскордонного перевезення між Сторонами. Держава експорту не дозволяє виробнику чи експортеру починати транскордонне перевезення доти, доки не отримає письмового підтвердження того, що: повідомлювач отримав згоду у письмовій формі від держави імпорту; повідомлювач отримав від держави імпорту підтвердження факту наявності контракту, в якому обумовлюється екологічно обґрунтоване використання цих відходів, між експортером і особою, що відповідає за видалення відходів. Держава експорту може, за умови згоди у письмовій формі зацікавлених держав, дозволити виробнику чи експортеру використовувати загальне повідомлення в разі регулярного відвантаження тій самій особі, що відповідає за видалення небезпечних або інших відходів, з тими самими фізичними і хімічними властивостями, через ті самі митні пункти вивезення держави експорту і через ті самі митні пункти ввезення держави імпорту, а в разі транзиту – через ті самі митні пункти ввезення та вивезення держави або держав транзиту. Будь-яке транскордонне перевезення небезпечних або інших відходів має покриватися страхуванням, заставою або іншою гарантією на вимогу держави імпорту або держави транзиту.

На третій Конференції Сторін Базельської конвенції було прийнято рішення III/1 1995 р. про внесення поправки до Конвенції — статті 4А, яка забороняє експорт небезпечних відходів з країн, визначених у новому Додатку VII (країни ОЕСР, ЄС і Ліхтенштейн), в усі інші держави – учасниці Конвенції з метою видалення, а також переробки, тобто фактично вводиться заборона експорту небезпечних відходів з розвинених у найменш розвинені країни. На сьогодні поправка в силу не вступила. У 1998 р. Базельську конвенцію було доповнено новими додатками: Додаток VIII містить список відходів, які регулюються Конвенцією, Додаток IX — список відходів, які не вважаються небезпечними і не підпадають під дію положень Конвенції. ОЕСР також затвердила два списки відходів із різним режимом: відходи із «зеленого» списку (відповідають Додатку IX Базельської конвенції) не потребують попередньої згоди сторони імпорту, тоді як для транскордонного перевезення відходів із «жовтого» списку (відповідають Додатку VIII Базельської конвенції) така згода необхідна. У 2002 р. в рамках Базельської конвенції було схвалено Технічні керівні принципи з ідентифікації і екологічно обґрунтованого використання відходів з пластика та їх видалення. У 2006 р. було прийнято Найробійську декларацію про управління екологічно безпечною ліквідацією відходів електротехнічної й електронної промисловості (так звані е-відходи). У 2006 р. на Міжнародній конференції щодо поводження з відходами хімічної промисловості було ухвалено Дубайську декларацію про міжнародний хімічний менеджмент.

Треба відзначити: якщо до 2000 р. діяльність органів Базельської конвенції зосереджувалася переважно на регулюванні транскордонного переміщення, то 2000–2010 рр. були оголошені декадою мінімізації виробництва небезпечних відходів на основі екологічно обґрунтованого управління (англ. — environmentally sound management) та інтегрованого підходу, заснованого на врахуванні всього життєвого циклу небезпечних відходів: починаючи від виробництва, нагромадження, транспортування і закінчуючи переробкою, повторним використанням і видаленням.

Серед регіональних інструментів у цій сфері відзначимо Бамакську конвенцію про заборону імпорту в Африку і контроль над транскордонним перевезенням та управлінням небезпечними відходами в межах Африки 1991 р., прийняту під егідою ОАЄ, яка своєю резолюцією 1199 оголосила Базельську конвенцію нездатною захистити інтереси африканських країн. Хоча цей міжнародно-правовий акт ґрунтується на Базельській конвенції, він містить більш жорсткі зобов’язання сторін. Конвенція накладає цілковиту заборону на будь-який імпорт небезпечних відходів до Африки, інакше, такі діяння будуть кваліфікуватися як кримінально карані. Експорт небезпечних відходів з Африки в треті країни не заборонено, як і транскордонне перевезення між африканськими країнами, але з дотриманням процедури попереднього повідомлення та обґрунтованої згоди. Визначення відходів включає також радіоактивні відходи. Заборонено захоронення небезпечних відходів у морі, а також їх спалювання. Заборонено використання загального повідомлення при регулярному відвантаженні. Закріплено принцип перестороги і зобов’язання з впровадження чистих технологій виробництва, а також принцип необмеженої відповідальності виробників небезпечних відходів у Африці.

Серед інших регіональних інструментів виділимо такі: Четверта Ломейська конвенція між ЄС та країнами АКАТЕ 1989 р., яка накладає заборону на імпорт небезпечних відходів до 68 країн цього регіону (нова Угода Котону 2000 р. містить положення лише про співробітництво в зазначеній галузі); Конвенція про заборону ввезення небезпечних і радіоактивних відходів в острівні держави — члени Форуму та про контроль за транскордонним перевезенням і видаленням небезпечних відходів у межах Південно-Тихоокеанського регіону 1995 р. (Конвенція Вайгані); Протокол про попередження забруднення Середземного моря в результаті транскордонного перевезення та видалення відходів 1996 р.; Нумейська конвенція про захист природних ресурсів і навколишнього середовища Південно-Тихоокеанського регіону 1986 р.; Регіональна угода про транскордонне переміщення небезпечних відходів 1992 р. (Центральна Америка); Угода СНД про контроль за транскордонним переміщенням небезпечних та інших відходів 1996 р. На двосторонньому рівні також укладаються відповідні угоди, що регулюють (але не забороняють, як Бамакська або Ломейська конвенції) транскордонне переміщення небезпечних відходів, наприклад, Угода про співробітництво між США і Мексикою щодо транскордонного переміщення небезпечних відходів та небезпечних речовин 1986 р., Угода між США і Канадою про транскордонне переміщення небезпечних відходів 1986 р.

Комісія з прав людини ухвалила низку резолюцій, які засуджують незаконне захоронення токсичних і небезпечних продуктів і відходів у країнах, що розвиваються: резолюції 1998/12 і 2005/15 про негативний вплив незаконного переміщення та захоронення токсичних і небезпечних продуктів та відходів на дотримання прав людини.

Далі розглянемо кілька рішень міжнародних судових/квазісудових установ у цій галузі. У рамках СОТ було розглянуто спір Brazil — measures affecting imports of retreaded tyres. ЄС стверджував, що заборони, які накладаються Бразилією на імпорт перероблених шин з ЄС, суперечать її зобов’язанням за ГАТТ, тимчасом як Бразилія виправдовувала цю заборону необхідністю захистити здоров’я населення і навколишнє середовище від несприятливих наслідків: стрімке нагромадження відходів та їх спалювання призводить до спалахів інфекційних хвороб, які поширюються комахами. У своєму рішенні від 12 червня 2007 р. група експертів підтримала аргументи Бразилії в тому, що заборона необхідна у сенсі ст. ХХ (b) ГАТТ, проте ухвалила, що вона не відповідає положенням вступної частині цієї статті щодо самовільної і невиправданої дискримінації та являє собою приховане обмеження міжнародної торгівлі. Група експертів не посилалася на Базельську конвенцію, проте врахувала положення ухвалених на її основі Технічних керівних принципів з ідентифікації та поводження з використаними шинами. Примітно, що CIEL спільно з ВФДП і Німецьким форумом НУО з питань довкілля та розвитку закликали Комісара Єврокомісії з торгівлі відкликати апеляцію, проте безрезультатно. Рішення Апеляційного органу від 3 грудня 2007 р. загалом, з невеликими модифікаціями, підтвердило висновки групи експертів СОТ[392].

У справі Commission of the European Communities v. Kingdom of Belgium (Wallonia case) 1992 р., розглянутій Судом ЄС, Валлонія заборонила імпорт усіх твердих та небезпечних відходів з інших регіонів Бельгії та країн – членів ЄС. Суд постановив, що держави –члени ЄС не можуть встановлювати повну заборону на транскордонне переміщення небезпечних відходів у зв’язку з тим, що Директива 1984/86 регулює це питання на основі процедури попереднього повідомлення та поінформованої згоди. Щодо твердих відходів, то Суд узяв до уваги екологічні наслідки їх переміщення у Валлонію та обмежену здатність цього регіону з їх переробки та видалення. Ґрунтуючи свої аргументи на ст. 174 Договору про ЄС (екологічно негативні наслідки мають бути виправлені у своєму джерелі), а також на принципах самодостатності і близькості, зафіксованих у Базельській конвенції, Суд відхилив аргументи Комісії та підтримав введену Бельгією заборону на імпорт твердих відходів до Валлонії[393].

У справі SD Myers, Inc., («SDMI») v. Government of Canada 2000 р., розглянутій у рамках арбітражної процедури НАФТА, Канада заборонила в 1995 р. експорт відходів — поліхлорованих біфенілів — у США. США (а саме – компанія «SDMI») заявили про порушення ст. 1102, 1105, 1106 і 1110 угоди НАФТА. Трибунал ухвалив рішення, в якому визнав, що заборона порушує зобов’язання Канади за НАФТА, оскільки була встановлена не з екологічних міркувань, а для протекціоністських цілей. Канаді не вдалося переконати трибунал у своїх аргументах, які спиралися, серед іншого, на Базельську конвенцію, що закріплює принцип самодостатності держав в управлінні відходами[394].

Для України питання нагромадження відходів є як ніколи актуальним. Наведемо один приклад: у 2002–2004 рр. з Угорщини на територію України (на Грибовецький сміттєзбірник на Львівщині) було завезено близько 25 тис. тонн кислих гудронів — небезпечних відходів, отруйних для людей і навколишнього середовища, без дотримання принципів і положень Базельської конвенції. На цьому ж сміттєзбірнику містилися гудрони, вироблені Львівським дослідним нафтомаслозаводом у період з 1957 по 1992 р. Гудрони належать до небезпечних відходів другого класу токсичності і являють собою побічний продукт нафтопереробної промисловості (нижній шар — сірчана кислота, середній — власне гудрон, верхній — суміш нафтопродуктів і сірчаної кислоти). У 2006 р. в ЗМІ з’явилася інформація про перевезення гудронів з території сміттєзбірника в невідомому напрямку без отримання відповідних дозволів і без дотримання стандартів безпеки, передбачених національним законодавством (зокрема щодо їх маркування)[395].

Міжнародно-правове регулювання поводження з небезпечними хімічними речовинами. На сьогодні здійснюється торгівля більш ніж 100 тис. небезпечними хімічними речовинами. Водночас відсутня повна наукова інформація щодо ризиків їх застосування[396]. У результаті масового споживання продуктів, вироблених із використанням небезпечних хімічних речовин, людське тіло містить у середньому близько 500 таких речовин, які не існували до 1920 р.[397] Пестициди займають окреме місце в системі міжнародно-правового регулювання, бо відрізняються від інших небезпечних хімічних речовин характерними для них властивостями: висока токсичність, виробництво та використання у великих кількостях, можливість застосування на великих площах, переважно сільськогосподарського призначення, що робить їх особливо небезпечними для навколишнього середовища і ускладнює здійснення контролю[398].

Так само як і у випадку з небезпечними відходами, уніфіковане міжнародно-правове регулювання поводження з небезпечними хімічними речовинами і матеріалами відсутнє. Деякі рекомендаційні норми містяться в принципі 6 Стокгольмської декларації та принципі 14 Декларації Ріо. Міжнародно-правові акти по-різному підходять до визначення небезпечних хімічних речовин та небезпечної діяльності загалом: залежно від їх внутрішніх характеристик (токсичність, займистість, вибухонебезпечність, окислювальна здатність) — Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій, Конвенція Лугано; шляхом регулювання окремих небезпечних хімічних речовин — Монреальський протокол, Картахенський протокол, Роттердамська і Стокгольмська конвенції; шляхом переліку видів діяльності або проектів, що можуть мати негативні наслідки для навколишнього середовища, — Конвенція Еспо, Орхуська конвенція.

1. Реєстрація, класифікація та маркування. Відповідні рекомендаційні схеми розроблялися багатьма міжнародними організаціями, наприклад, Міжнародна програма з хімічної безпеки 1980 р. (ЮНЕП, МОП, ВООЗ), Міжнародний реєстр потенційно токсичних хімічних речовин ЮНЕП, Керівні принципи ВООЗ щодо рекомендованої класифікації пестицидів за ступенем небезпеки 2000 р., рекомендація ЕКОСОР щодо тестування та критеріїв класифікації небезпечних товарів 1991 р., а також численні рекомендації ФАО, ЮНЕП та ОЕСР щодо реєстрації, контролю, пакування, маркування небезпечних хімічних речовин. Крім цього, існує ряд стандартів, розроблених Комісією Кодекс Аліментаріус, створеною ФАО та ВООЗ у 1962 р. для здійснення Програми з харчових стандартів.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.