Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 1 страница

а) Порядок денний на ХХІ століття делегував Другому комітету Генеральної Асамблеї ООН повноваження щодо вжиття заходів із захисту навколишнього середовища під час збройних конфліктів, при цьому беручи до уваги спеціальні повноваження та особливу роль у цьому процесі Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

б) Стокгольмська декларація 1972 р. у принципі 26 проголосила, що людина і оточуюче її середовище повинні бути позбавлені від наслідків застосування ядерної та інших видів зброї масового знищення.

в) Декларація Ріо 1992 р. у принципі 24 проголосила, що війна неминуче здійснює руйнівний вплив на процес сталого розвитку. Тому держави повинні поважати міжнародне право, забезпечуючи захист навколишнього середовища при виникненні збройних конфліктів.

г) Всесвітня хартія природи 1982 р. закликає утримуватися від дій, що завдають шкоди природі.

д) Конвенція ООН про міжнародні водотоки 1997 р. у ст. 29 визначила, що міжнародні водотоки і відповідні установки повинні підпадати під захист принципів і норм міжнародного права, що застосовуються під час збройних конфліктів міжнародного і неміжнародного характеру.

е) Конвенція ООН з морського права 1982 р. у ст. 88 зазначає: відкрите море має резервуватися для мирних цілей, що фактично означає заборону на будь-яку військову діяльність у відкритому морі. Водночас необхідно уточнити, що норми Конвенції є lex generalis по відношенню до норм міжнародного гуманітарного права — lex specialis.

Військова діяльність у мирний час, наприклад, випробування зброї, забруднення в результаті застосування військової техніки, зараження навколишнього середовища навколо військових баз, також є джерелом деградації екосистем, однак така діяльність, як правило, виведена зі сфери дії міжнародних природоохоронних угод[372].

Питання для самоконтролю:

1. Які норми звичаєвого міжнародного гуманітарного права застосовуються під час збройних конфліктів для охорони навколишнього природного середовища?

2. Чим відрізняється режим охорони навколишнього природного середовища, передбачений Додатковим протоколом до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), 8 червня 1977 р. та Конвенцією про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, 10 грудня 1976 р.?

3. Якими міжнародно-правовими актами охороняються культурні цінності під час збройного конфлікту?

2.2. Принцип захисту навколишнього середовища в міжнародних угодах з роззброєння

Держави повинні забезпечувати охорону навколишнього середовища не тільки під час збройних конфліктів, а й у мирний час від негативних наслідків розробки, проведення випробувань усіх видів зброї, а також запобігати заподіянню шкоди екосистемам від можливого застосування такої зброї в майбутньому. Цей аспект знайшов відображення у міжнародних угодах, що регулюють питання роззброєння та обмеження гонки озброєнь.

А) Договір про Антарктику 1959 р. у преамбулі відзначає, що в інтересах усього людства Антарктика повинна й надалі завжди використовуватись виключно для мирних цілей і не повинна стати ареною або предметом міжнародних розбіжностей. Договір спрямований на забезпечення мирного, невоєнного характеру діяльності держав у цьому районі. Антарктика є повністю демілітаризованою і нейтралізованою зоною, що підтверджується у ст. I (заборона будь-яких заходів воєнного характеру), V (заборона будь-яких ядерних вибухів і видалення радіоактивних матеріалів), X (заборона проводити будь-яку діяльність, яка суперечить принципам та цілям Договору). Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р. оголошує Антарктику природним заповідником, призначеним для миру і науки.

Б) Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (Московський договір) 1963 р. Природоохоронний аспект Договору відображено в преамбулі, яка відзначає прагнення держав назавжди досягти припинення всіх випробувальних вибухів ядерної зброї та бажання покласти край зараженню навколишнього середовища радіоактивними речовинами. Стаття I забороняє також проводити випробувальні вибухи ядерної зброї в будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух викликає випадання радіоактивних опадів за межами територіальних кордонів держави, під юрисдикцією і контролем якої проводиться вибух. Серед недоліків Договору відзначають відсутність заборони на виробництво та застосування ядерної зброї, а також на її випробування під землею[373].

В) Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. Згідно з цим документом, Місяць та інші небесні тіла використовуються всіма державами виключно для мирних цілей. Забороняється створення на небесних тілах військових баз, споруд і укріплень, випробування будь-яких типів зброї і проведення військових маневрів, що по суті означає їх повну демілітаризацію. Стосовно навколоземного космічного простору держави зобов’язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об’єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, що означає лише часткову демілітаризацію такого простору, тому що будь-яка інша військова діяльність не заборонена. Стаття IX зобов’язує держави здійснювати вивчення та дослідження космічного простору таким чином, щоб уникати його шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки позаземної речовини. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. повторює положення Договору про космос у тому, що стосується режиму повної демілітаризації. Стаття 7 зобов’язує держави при здійсненні дослідження і використання Місяця вживати заходів для запобігання порушенню сформованої рівноваги його середовища внаслідок внесення несприятливих змін у це середовище.

Г) Договори, що встановлюють без’ядерні зони: Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) 1967 р., Договір про без’ядерну зону Південної частини Тихого океану (Договір Раратонга) 1985 р., Договір про створення в Африці зони, вільної від ядерної зброї (Договір Пеліндаба) 1996 р., Договір про без’ядерну зону в Південно-Східній Азії (Бангкокський договір) 1997 р., Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Центральній Азії (Семипалатинська угода) 2006 р. — мають природоохоронне значення, оскільки сприяють виключенню певних територій зі сфери випробувань, виробництва, розміщення, зберігання та застосування ядерної зброї. Договір Раратонга, наприклад, також передбачає неприпустимість захоронення радіоактивних відходів.

Д) Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. хоч і не містить природоохоронних постанов, однак досягнення його мети означало б захист навколишнього середовища від наслідків розповсюдження такої зброї. Договір не забороняє дослідження в галузі ядерної енергії для мирних цілей.

Е) Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р. визнає загальну зацікавленість людства в розвитку дослідження та використання дна морів і океанів для мирних цілей. Однак Договір встановлює лише режим часткової демілітаризації зазначених середовищ, при цьому він не поширюється на будь-яке інше водне середовище.

Ж) Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р. спрямована на заборону одного з найбільш руйнівних для навколишнього середовища видів зброї масового знищення, який може викликати незворотні зміни в природному середовищі (як приклад — використання спор сибірської виразки). Конвенція заохочує розвиток співробітництва держав у сфері використання зазначених засобів для мирних цілей, а також подальшу розробку і застосування наукових відкриттів у галузі бактеріології (біології) для запобігання хворобам та для інших мирних цілей. Характерними рисами біологічної зброї, особливо виготовленої методами генної інженерії, які відрізняють її від інших видів зброї масового знищення, є її особлива небезпека для біологічних об’єктів (людей, рослин і тварин), неможливість бути виявленою за допомогою традиційних систем безпеки, полегшене транспортування і перевезення на великі відстані, що призводить до ускладнення контролю за поширенням цього виду зброї[374].

З) Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення 1993 р. Пункт 10 ст. IV зобов’язує держави під час транспортування, відбору проб, зберігання та знищення хімічної зброї приділяти першочергову увагу забезпеченню безпеки людей та захисту навколишнього середовища. Кожна держава-учасниця зобов’язана здійснювати транспортування, відбір проб, зберігання та знищення хімічної зброї відповідно до своїх національних стандартів щодо безпеки та викидів. Пункт 3 ст. VII серед зобов’язань держав щодо здійснення Конвенції вказує на зобов’язання приділяти першочергову увагу забезпеченню безпеки людей та захисту навколишнього середовища, а також співпрацювати з іншими державами-учасницями у цьому напрямі.

І) Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань 1996 р. (не набрав чинності) в преамбулі зазначає, що він міг би сприяти захисту навколишнього середовища. Відповідно до цього документа держави зобов’язуються не проводити будь-яких випробувальних вибухів ядерної зброї та будь-яких інших ядерних вибухів, а також забороняти і запобігати будь-яким таким ядерним вибухам в будь-якому місці, що перебуває під їх юрисдикцією або контролем.

Окремо слід відзначити Консультативний висновок МС ООН у справі про законність застосування ядерної зброї (1996 р.), винесений Судом за запитом ГА ООН[375]. При визначенні застосованого права Суд постановив, що:

«...застосування ядерної зброї може спричинити катастрофічні наслідки для навколишнього середовища. Суд також визнає, що навколишнє середовище — це не абстракція, але являє собою живий простір, якість життя і здоров’я людства, включаючи ненароджені покоління. Існування загального зобов’язання держав забезпечити, щоб діяльність під їхньою юрисдикцією або контролем поважала навколишнє середовище інших держав або районів за межами національного контролю, сьогодні є частиною міжнародного права, що стосується охорони навколишнього середовища....

Суд не вважає, що договори... мали на меті позбавити державу можливості використовувати своє право на самооборону відповідно до міжнародного права у зв’язку з існуванням зобов’язання із захисту навколишнього середовища. Однак держави зобов’язані брати екологічні міркування до уваги, оцінюючи, що є необхідним і пропорційним при досягненні законних воєнних цілей»[376].

МС ООН проаналізував положення Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, Конвенції ЕНМОД 1977 р., Декларацій Стокгольмської і Ріо, Резолюції ГА ООН 47/37 про захист навколишнього середовища під час збройних конфліктів 1992 р. і дійшов висновку, що жоден з вище перелічених міжнародно-правових актів не забороняє застосування ядерної зброї, однак при цьому підтвердив існування зобов’язання держав враховувати екологічні фактори в процесі здійснення принципів і норм міжнародного гуманітарного права. МС ООН також ухвалив, що ані міжнародне звичаєве, ані міжнародне конвенційне право не забороняють і не дозволяють погрожувати застосуванням або застосовувати ядерну зброю. Суд не зміг дати однозначної відповіді на запитання, чи буде виправданим застосування ядерної зброї в разі самооборони, якщо є загроза існуванню самої держави. Однак Суд визначив, що в міжнародному праві існує зобов’язання держав досягти повного роззброєння в ядерній сфері під суворим та ефективним міжнародним контролем.

Питання радіоактивного зараження навколишнього середовища було порушено під час проведення Францією випробувань ядерної зброї в південній частині Тихого океану в 1985 р., коли було потоплено судно Грінпісу Rainbow Warrior біля берегів Нової Зеландії. Інцидент став причиною арбітражного розгляду, у результаті якого Франція змушена була виплатити певну суму компенсації потерпілим.

У справі про випробування ядерної зброї 1974 р. Нова Зеландія, серед іншого, просила МС ООН встановити, що наслідки проведених Францією ядерних випробувань у вигляді випадання радіоактивних опадів являють собою порушення прав Нової Зеландії згідно з нормами міжнародного права. Однак Суд не прийняв жодного рішення з цього питання. У 1995 р. Нова Зеландія направила до МС ООН нове прохання про розслідування ситуації відповідно до пункту 63 Рішення МС ООН від 1974 р. у справі про ядерні випробування. МС ООН відхилив прохання у зв’язку з тим, що предметом розгляду в 1974 р. були виключно атмосферні випробування, тому в даному випадку Суд не має права порушувати питання про інші види випробувань ядерної зброї, а саме – підземні.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте принцип захисту навколишнього середовища в міжнародних угодах у сфері роззброєння.

2. До якого висновку дійшов Міжнардний Суд ООН у своєму Консультативному висновку у справі щодо законності застосування чи погрози застосування ядерної зброї 1996 р.?

2.3. Міжнародно-правове регулювання поводження з небезпечними для навколишнього середовища матеріалами і речовинами

Міжнародно-правове співробітництво у випадку ядерної аварії та несанкціонованого використання ядерних матеріалів. Внаслідок відсутності єдиного універсального документа, що встановлює основні принципи регулювання ведення небезпечної для навколишнього середовища діяльності або поводження з небезпечними речовинами, на сьогодні у цій сфері спостерігається явище фрагментації МПНС, тобто наявність секторальних режимів, кожен з яких регулює по-своєму конкретну галузь. Сфера міжнародно-правового співробітництва держав у випадку ядерної аварії та несанкціонованого використання ядерних матеріалів достатньо врегульована, що дає науковцям підстави порушувати питання про формування нової галузі/галузей міжнародного права — міжнародного атомного/ядерного/енергетичного права.

Про важливість теоретичних розробок цього аспекту свідчать деякі факти. До кінця 2000 р. налічувалося близько 440 АЕС у всьому світі, багато з яких розташовані у Східній Європі, де відбувається найбільша кількість аварій або витоків радіоактивних речовин. Між 1993 і 1998 рр. МАГАТЕ ідентифікувало 213 випадків незаконної торгівлі ядерними матеріалами, більшість з яких — у країнах колишнього Варшавського договору[377].

У науковій літературі, актах національного законодавства, а також документах МАГАТЕ прийнято розрізняти поняття «радіаційної» і «ядерної» безпеки. Радіаційна безпека означає дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки. Ядерна безпека, у свою чергу, означає дотримання норм, правил, стандартів та умов використання ядерних матеріалів, які забезпечують радіаційну безпеку[378].

У 1956 р. було створено МАГАТЕ з метою забезпечення того, щоб ядерні матеріали не використовувалися для воєнних цілей, а також для забезпечення радіаційної безпеки та здійснення контролю за мирним використанням ядерної енергії. У 2005 році МАГАТЕ та його Генерального директора було удостоєно Нобелівською премією миру. У заяві Нобелівського комітету визнаються «зусилля Агентства щодо запобігання використанню ядерної енергії для воєнних цілей і для забезпечення того, щоб ядерна енергія застосовувалася для мирних цілей максимально безпечним чином». Агентство підтримує глобальний режим ядерної безпеки, який ґрунтується на чотирьох основних елементах: по-перше, сприяння широкому приєднанню держав до обов’язкових і рекомендаційних міжнародних правових документів, таких як конвенції з безпеки і кодекси поведінки; по-друге, створення всеосяжного комплексу норм ядерної безпеки, який втілює зразкову практику як орієнтир для забезпечення високого рівня безпеки, необхідного для всієї ядерної діяльності; по-третє, надання комплексу міжнародних послуг у сфері безпеки, зокрема шляхом направлення інспекцій; по-четверте, сприяння створенню ефективних міжнародної та національної інфраструктур[379]. Через відсутність у МАГАТЕ реальних правозастосовних повноважень, включаючи право на застосування санкцій, Агентство часто зазнавало критики[380].

Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р. застосовується до ядерного матеріалу, який використовується для мирних цілей і перебуває у процесі міжнародного перевезення, а у спеціально обумовлених випадках — і до використання, зберігання та перевезення такого матеріалу всередині держави. Кожна держава забезпечує, щоб під час міжнародного перевезення ядерний матеріал, який перебуває в межах її території або на борту корабля чи літака, що діє під її юрисдикцією, захищався на рівнях, описаних у Додатку І. Додаток ІІ містить класифікацію ядерного матеріалу (плутоній, уран-235, уран-233, опромінене паливо): для кожної з трьох категорій передбачено специфічні рівні фізичного захисту. Держава не експортує і не імпортує ядерний матеріал, якщо вона не отримала гарантії того, що такий матеріал під час міжнародного перевезення буде захищений на рівнях, описаних у Додатку І. Стаття 5 визначає механізм співпраці у разі будь-якого незаконного переміщення, використання або зміни ядерного матеріалу, а також у разі крадіжки, грабежу або іншого незаконного захоплення ядерного матеріалу. Подальші положення Конвенції відображають схему співпраці держав з надання правової допомоги у попередженні і покаранні за злочини міжнародного характеру.

У зв’язку з розпадом СРСР і випадками незаконного поводження з ядерними матеріалами, а також незадовільним станом АЕС у пострадянських республіках, МАГАТЕ вивчає можливість розробки жорсткіших вимог до фізичного захисту ядерного матеріалу та забезпечення ефективної ядерної безпеки. У результаті з’явилася Конвенція про ядерну безпеку 1994 р., яка серед цілей проголошує створення та підтримку на цивільних ядерних установках ефективних механізмів захисту від потенційної радіаційної небезпеки з тим, щоб захистити окремих осіб, суспільство в цілому і навколишнє середовище від небезпечного впливу іонізуючого випромінювання. Стаття 6 визначає зобов’язання Сторін щодо забезпечення якомога швидшого розгляду безпеки існуючих ядерних установок, реалізації всіх необхідних практично здійсненних удосконалень з метою підвищення такої безпеки, а також здійсненню планів щодо зупинки установок у найкоротші терміни в разі потреби. Конвенція також покладає на держави обов’язок щодо створення законодавчої бази, забезпечення пріоритетності ядерної безпеки, забезпечення якості, оцінки та перевірки безпеки, радіаційного захисту, аварійної готовності, а також дотримання технічних правил вибору майданчика, спорудження та експлуатації ядерної установки. Серед недоліків Конвенції називають відсутність будь-яких посилань на міжнародні стандарти МАГАТЕ, а також вимог з проведення оцінки впливу на навколишнє середовище. Незважаючи на прагнення розробників Конвенції забезпечити загальний режим ядерної безпеки, у багатьох країнах, зокрема постсоціалістичних, продовжують функціонувати АЕС, які не відповідають вимогам цього документа і навіть становлять серйозну загрозу виникнення ядерної аварії. Такими є, наприклад, АЕС у Чорнобилі (Україна), Ігналіні (Литва), Смоленську, Сосновому Борі, Курську (РФ). Україна і РФ ратифікували Конвенцію про фізичний захист ядерного матеріалу, проте не поспішають із закриттям перелічених енергоблоків через недостатньо жорсткі зобов’язання: ст. 6 зобов’язує держави здійснити план щодо закриття ядерної установки в найкоротші практично можливі строки, однак при їх визначенні можуть враховуватися ситуація в енергетиці, можливі альтернативи, а також соціальні, екологічні та економічні наслідки для держав.

Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію і Конвенція про допомогу в разі ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації були ухвалені під егідою МАГАТЕ у відповідь на вибух на Чорнобильській АЕС у 1986 р. У результаті аварії на реакторі АЕС утворилася радіоактивна хмара, яка перетнула кордони кількох держав (Німеччини, Австрії, Швейцарії, Югославії, Італії, Угорщини, Швеції), спричинивши транскордонне радіоактивне забруднення цих та інших держав. Цезій-137 було виявлено в молоці корів на фермах Німеччини, Австрії, Швейцарії, Великої Британії. У 80-ті рр. XX ст. не існувало міжнародно-правового механізму для реагування на такі інциденти. Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. виключала зі сфери дії радіоактивне зараження. Деякі дослідники стверджують, що СРСР порушив свої зобов’язання за загальним міжнародним правом, що передбачає обов’язок держави повідомити всі зачеплені держави і все міжнародне співтовариство про будь-яку аварію або діяльність, що може спричинити значну транскордонну шкоду. Сьогодні питання радіоактивного зараження, що виходить із Чорнобильської зони, не вирішено, оскільки в саркофазі, спорудженому над четвертим блоком, утворилися щілини, крізь які продовжує просочуватися радіація (під укриттям залишається близько 200 тонн радіоактивної суміші), а реалізація плану будівництва нового укриття (конфайнмента) просувається вкрай повільно.

Перша конвенція застосовується у разі будь-якої ядерної аварії, внаслідок якої відбувається або може відбутися викид радіоактивних речовин і яка призвела або може призвести до міжнародного транскордонного викиду, що могло б мати з точки зору радіаційної безпеки значення для іншої держави. У випадку аварії держава негайно сповіщає безпосередньо або через МАГАТЕ ті держави, які зазнали або могли зазнати фізичного впливу, а також Агентство, про ядерну аварію, її характер, час події, місце події, а також невідкладно надає зачепленим державам і Агентству наявну інформацію, що стосується зведення до мінімуму радіаційних наслідків у цих державах. Однак Конвенція не дає відповіді на питання про відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану іншим державам унаслідок ядерної аварії, а також не покладає на держави обов’язок повідомляти про радіоактивне зараження внаслідок випробувань ядерної зброї. Крім того, Конвенція віддає на власний розсуд кожної держави вирішувати питання про те, чи може транскордонний викид мати з точки зору радіаційної безпеки значення для іншої держави (ст. 1) і не зазначає чітких критеріїв для визначення порогового рівня, внаслідок якого виникає обов’язок повідомлення. У цьому міжнародно-правовому акті також немає положень про зобов’язання повідомити представників громадськості про будь-яку ядерну аварію або радіаційну ситуацію. Конвенція була застосована під час землетрусу в Туреччині 1999 р., а також подій у Сосновому Борі в Росії, коли МАГАТЕ повідомило всі зацікавлені держави про можливість витоку радіоактивних речовин[381].

Друга конвенція закріплює механізм співпраці між державами і з МАГАТЕ з метою сприяння невідкладному наданню допомоги у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації для зведення до мінімуму їх наслідків і для захисту життя, майна та навколишнього середовища від впливу радіоактивних викидів. Держава, що потребує такої допомоги, може звернутися по неї до будь-якої держави-учасниці, а також МАГАТЕ чи іншої МУО, визначає обсяг і вид необхідної допомоги. У межах своєї території запитуюча держава несе відповідальність за загальне керівництво, контроль, координацію допомоги та нагляд за нею. Сторона, яка надає допомогу, може запропонувати безоплатну допомогу запитуючій державі, однак може надати її й на умовах повного або часткового відшкодування витрат. Запитуюча держава наділяє персонал сторони, що надає допомогу, привілеями, імунітетами та пільгами, необхідними для виконання нею своїх функцій з надання допомоги (імунітет від арешту, судового розгляду, звільнення від податків і мита тощо). Стосовно смерті осіб або тілесного ушкодження, збитків або втрати майна, а також шкоди навколишньому середовищу запитуюча держава не подає ніяких юридичних позовів проти сторони, що надає допомогу, або суб’єктів права, бере на себе відповідальність за ведення справ, пов’язаних з такими позовами, пред’явленими третіми сторонами стороні, що надає допомогу, забезпечує правовий захист сторони, що надає допомогу, щодо таких позовів, а також виплачує компенсацію стороні, що надає допомогу, в зазначених випадках (ст. 10). Дослідники критикували ці положення Конвенції, які забезпечують надмірну охорону інтересів сторони, що надає допомогу, а також положення про відшкодування витрат, які можуть призвести до ситуації, коли держава, винна у виникненні ядерної аварії і яка згодом надала допомогу потерпілій державі, матиме право вимагати відшкодування своїх витрат від останньої[382]. Конвенція була застосована в 1999 р. під час аварій на АЕС у Перу, Гані, Туреччині.

Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму 2005 р. визначає радіоактивний матеріал як ядерний матеріал та інші радіоактивні речовини, які містять нукліди, що розпадаються мимовільно (процес, що супроводжується випусканням іонізуючого випромінювання одного або кількох видів, наприклад, альфа-випромінювання, бета-випромінювання, нейтронне випромінювання та гамма-випромінювання), і які можуть через свої радіологічні властивості або властивості свого поділу заподіяти смерть, серйозне каліцтво або суттєву шкоду власності або навколишньому середовищу. Відповідно до ст. 2, будь-яка особа вчиняє злочин, якщо вона незаконно і свідомо володіє радіоактивним матеріалом або виготовляє пристрій чи володіє ним з наміром заподіяти смерть, серйозне каліцтво; завдати істотної шкоди власності чи навколишньому середовищу; використовує радіоактивний матеріал чи пристрій будь-яким чином або використовує чи ушкоджує ядерний об’єкт таким чином, що відбувається вивільнення або створюється небезпека вивільнення радіоактивного матеріалу з наміром заподіяти смерть, серйозне каліцтво; завдати істотної шкоди власності чи навколишньому середовищу; або з наміром змусити фізичну чи юридичну особу, міжнародну організацію або державу вчинити будь-яку дію або утриматися від неї. Стаття 18 регулює ситуації, коли держава-учасниця захоплює або іншим чином бере під свій контроль радіоактивні матеріали, пристрої або ядерні об’єкти після того, як було скоєно злочин. У такому випадку вона зобов’язана вжити заходів з метою знешкодити радіоактивний матеріал, пристрій або ядерний об’єкт; забезпечити, щоб будь-який ядерний матеріал зберігався відповідно до гарантій МАГАТЕ, і враховувати рекомендації з фізичного захисту і стандарти в галузі охорони здоров’я і безпеки, опубліковані МАГАТЕ. Після цього держава зобов’язана повернути будь-який радіоактивний матеріал, пристрій або ядерний об’єкт державі, якій вони належать, державі, громадянином або жителем якої є фізична або юридична особа, що є власником такого радіоактивного матеріалу, пристрою або об’єкта, або державі, з території якої вони були викрадені чи іншим чином незаконно отримані. Якщо радіоактивні матеріали, пристрої або ядерні об’єкти не належать жодній з держав-учасниць, або громадянину, або жителю держави-учасниці та не були викрадені або іншим чином незаконно отримані з території держави-учасниці, або якщо жодна з держав не бажає отримувати такі предмети, то після консультацій між зацікавленими державами та будь-якими відповідними міжнародними організаціями приймається окреме рішення про те, як ними розпорядитися. Конвенція передбачає норми про правову допомогу в кримінальному переслідуванні та притягненні до відповідальності винних осіб.

Конвенція МОП № 115 про захист трудящих від іонізуючої радіації 1960 р. поширюється на всі види діяльності, що спричиняють вплив іонізуючої радіації на трудящих у процесі їх роботи. Держави зобов’язані вживати відповідних заходів для забезпечення безпеки праці та ефективного захисту здоров’я трудящих. Розділ ІІ визначає такі заходи щодо захисту.

Крім зазначених документів, існує також Кодекс поведінки МАГАТЕ щодо забезпечення безпеки і схоронності радіоактивних джерел 2003 р.

Незважаючи на те, що норми безпеки МАГАТЕ не мають юридичної сили, поступово активізується застосування їх державами на добровільній основі як глобального еталону для забезпечення захисту людей і навколишнього середовища від ядерних аварій та шкідливого впливу радіаційного опромінення. Серед таких норм виділимо норми безпеки з радіаційного захисту, безпечного транспортування радіоактивних матеріалів, безпеки поводження з радіоактивними відходами, стандарти безпеки з аварійної радіологічної ситуації. Потрібно зазначити, що норми МАГАТЕ стають обов’язковими для держав у тому випадку, якщо вони приймають допомогу Агентства[383]. Для самого Агентства вони завжди мають юридичну силу. МАГАТЕ надає допомогу державам шляхом здійснення перевірок та інспекцій на місцях.

Крім МАГАТЕ, питаннями ядерної та радіаційної безпеки займаються Євроатом (в рамках ЄС), Агентство з ядерної енергії (в рамках ОЕСР), Міжамериканська комісія з ядерної енергії (в рамках ОАД), Арабське агентство з атомної енергії (в рамках ЛАД).

Що стосується питання захисту саме навколишнього середовища від радіоактивного зараження, тривалий час існувала думка, що той рівень захисту, який забезпечується людям у рамках існуючих механізмів регулювання, також забезпечується і навколишньому середовищу, і при цьому нелюдські біологічні види не наражаються на ризик. Однак у зв’язку з усвідомленням особливої вразливості навколишнього середовища учені доходять висновку, що цілі й завдання при захисті нелюдських біологічних видів значною мірою відрізнятимуться залежно від характеру обставин, пов’язаних із ризиками, яких вони зазнають. Комітет 5 Міжнародної комісії з радіологічного захисту було створено спеціально для того, щоб детально досліджувати питання радіологічного захисту нелюдських біологічних видів. У 2005 р. МАГАТЕ схвалило План діяльності з радіаційного захисту навколишнього середовища[384].