Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 9 страница

Україна також підписала двосторонні угоди в цій сфері, наприклад, Угоду з Урядом Французької Республіки про сприяння проектам, спрямованим на скорочення антропогенних викидів з джерел або на збільшення абсорбції поглиначами парникових газів відповідно до статті 6 Кіотського протоколу.

Міжнародно-правова охорона космічного навколишнього середовища. Основні джерела забруднення космосу: викиди продуктів згорання ракетного палива, викиди різних газоподібних, рідких і твердих речовин, утворення космічного сміття[560], забруднення і спустошення площ земель, відчужених під космодроми[561], шкода космічному середовищу і небесним тілам у результаті дослідницької діяльності людини.

Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 р. у ст. IX визначає, що держави повинні здійснювати вивчення і дослідження космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, таким чином, щоб уникати їх шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки позаземної речовини.

Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. у ст.5 передбачає, що дослідження і використання Місяця є надбанням усього людства, при цьому належна увага приділяється інтересам теперішніх і майбутніх поколінь. Стаття 7 зобов’язує держави при здійсненні дослідження і використання Місяця вживати заходів для запобігання порушенню сформованої рівноваги його середовища внаслідок занесення несприятливих змін у це середовище, його шкідливого забруднення внаслідок доставки чужих для цього середовища речовин або яким-небудь іншим шляхом. Крім того, держави зобов’язані вживати заходів, щоб уникнути несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки позаземної речовини. Держави повинні інформувати Генерального Секретаря ООН про всі випадки розміщення радіоактивних матеріалів на Місяці і про цілі такого розміщення. Держави мають право повідомляти один одного і Генсекретаря ООН про райони Місяця, які становлять особливий науковий інтерес з метою проголошення їх міжнародними науковими заповідниками. Стаття 11 оголошує Місяць і його природні ресурси спільною спадщиною людства і встановлює міжнародний режим їх експлуатації.

Зазначені угоди утворюють механізм забезпечення запобігання передовсім радіоактивному, біологічному та хімічному зараженню космічного середовища внаслідок повної демілітаризації небесних тіл і часткової — космічного простору. З тексту цих угод випливає, що стосовно космічного простору діють такі обмеження на діяльність держав, які запобігають як внесенню несприятливих змін, так і його забрудненню. Тоді як стосовно земного середовища подібні обмеження встановлено тільки на діяльність, що призводить до несприятливих змін. У зв’язку з недоліками та недосконалістю положень вищезазначених договорів[562] деякі автори пропонують прийняти нову Конвенцію про охорону навколишнього середовища у сфері ракетно-космічної діяльності[563].

Важливого значення в розглянутій галузі набувають також Принципи, що стосуються використання ядерних джерел енергії в космічному просторі, схвалені ГА ООН у 1992 р., які серед цілей проголошують захист осіб, населення і біосфери від радіологічних небезпек, а також забезпечення попередження значного забруднення космічного простору. Принципи з дистанційного зондування Землі з космосу 1986 р. у принципі Х встановлюють, що ДЗЗ має сприяти охороні природного середовища Землі. При цьому держава, яка володіє інформацією, що здатна запобігти будь-якому шкідливому для природного середовища Землі явищу, повинна повідомити її відповідним державам. Принцип ХІ проголошує: ДЗЗ має сприяти захисту людства від стихійних лих, причому зобов’язання передати інформацію про можливе стихійне лихо іншим державам посилюється вимогою надати її в найкоротші терміни.

Науково-технічний підкомітет Комітету ООН з використання космічного простору для мирних цілей на своєму 673-му засіданні ухвалив Керівні принципи попередження утворення космічного сміття. Космічне сміття визначається як усі присутні на навколоземній орбіті або такі, що повертаються в атмосферу, антропогенні об’єкти, включаючи їх фрагменти й елементи, які є нефункціональними. Історично склалося так, що основними джерелами космічного сміття на навколоземних орбітах є: а) самовільні і навмисні руйнування на орбіті, які призводять до довгострокового засмічення, б) космічне сміття, що вивільняється навмисно під час функціонування орбітальних ступенів ракет-носіїв і космічних апаратів, в) фрагменти, що виникають у результаті зіткнень на орбіті, як передбачається, в майбутньому також стануть значним джерелом космічного сміття. Керівні принципи не є юридично обов’язковими згідно з міжнародним правом. Документ встановлює, що при плануванні польотів, проектуванні, виготовленні та функціонуванні (запуск, політ і виведення з орбіти) космічних апаратів і орбітальних ступенів ракет-носіїв необхідно враховувати наступні такі принципи: 1) обмеження утворення сміття при штатних операціях (наприклад, при проектуванні космічних систем); 2) зведення до мінімуму можливості руйнувань під час польотних операцій; 3) зменшення ймовірності випадкового зіткнення на орбіті; 4) уникнення навмисного руйнування та інших, що завдають шкоди, дій; 5) зведення до мінімуму можливості руйнувань після виконання програми польоту, що викликаються запасом енергії; 6) обмеження тривалого існування космічних апаратів та орбітальних ступенів ракет-носіїв у районі низької навколоземної орбіти після завершення їх програми польоту; 7) обмеження тривалого перебування космічних апаратів і орбітальних ступенів ракет-носіїв у районі геосинхронної орбіти після завершення їх програми польоту[564].

На 66-й конференції Асоціації міжнародного права в 1999 р. було схвалено проект статей Конвенції про регулювання проблеми космічного сміття, в якому визначається поняття космічного сміття, напрями співробітництва держав у цій сфері, їх зобов’язання, поняття та види шкоди, питання відповідальності[565]. Зазначений документ більш деталізований, ніж Керівні принципи, проте також не має юридичної сили. Обидва документи пставлять різні цілі: проект Асоціації міжнародного права регулює правові питання боротьби з космічним сміттям (відповідальність), тоді як Керівні принципи — переважно технічні аспекти.

Міжнародно-правове співробітництво держав у боротьбі з катастрофами природного і техногенного характеру. «Міжнародне право реагування на катастрофи» (англ. – International Disaster Response Law) — конгломерат норм із різних галузей міжнародного права: міжнародного морського, повітряного, космічного, митного, транспортного, екологічного права, міжнародного права прав людини, що регулюють співробітництво держав на випадок природних і техногенних катастроф[566]. На сьогодні не існує єдиного й універсального документа в цій сфері, окрім ухваленої в 1998 р. Конвенції Тампере про надання засобів зв’язку для ліквідації наслідків стихійних лих (з ініціативи МСЕ та Управління ООН з координації гуманітарних питань). Однак цей міжнародно-правовий акт обмежений за предметною сферою дії, оскільки регулює лише один аспект — надання телекомунікаційних послуг[567]. Проблема боротьби та реагування на катастрофи включає як необхідність вживання заходів попередження (превентивних заходів) за допомогою міжнародно-правових інструментів, так і співробітництво держав з метою ліквідації наслідків таких катастроф (забезпечення своєчасного, швидкого та ефективного доступу до жертв стихій для надання допомоги).

Ця проблема порушує низку важливих питань з точки зору теорії та практики міжнародного права: статус переміщених осіб та обсяг захисту їхніх прав (на відміну від біженців, ця категорія не знайшла чіткого визначення в міжнародному праві), питання відповідальності держави, яка не вжила відповідних заходів для запобігання катастрофі, а також відповідальності держав, що надають допомогу, та ін.[568]

Питання для самоконтролю:

1. Перерахуйте всі протоколи до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані від 12 листопада 1979 р.

2. Який принцип сучасного міжнародного права навколишнього середовища було вперше зафіксовано в рішенні міжнародного арбітражного трибуналу у справі щодо плавильного заводу в Трейлі 1938–1941 рр.?

3. Які зобов’язання для держав передбачені Монреальським протоколом щодо речовин, які руйнують озоновий шар від 16 вересня 1987 р. та поправками до нього від 1990 р., 1992 р., 1995 р., 1997 р., 1999 р.?

4. Яким чином реалізується принцип спільної, але диференційованої відповідальності, у Рамковій конвенції ООН про зміну клімату від 9 травня 1992 р. та Кіотському протоколі до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 11 грудня 1997 р.?

5. Що таке механізм чистого розвитку, проекти спільного впровадження та торгівля викидами згідно з Кіотським протоколом?

6. Проаналізуйте стан виконання Україною зобов’язань за Рамковою конвенцією зі зміни клімату 1992 р. та Кіотським протоколом до неї 1997 р.

7. У чому полягає проблема міжнародно-правового регулювання поводження з космічним сміттям?

2.6. Міжнародно-правова охорона біорізноманіття Землі

Міжнародно-правові основи співробітництва держав з охорони біорізноманіття Землі. Про втрати біорізноманіття свідчать такі факти: зниклими або такими, що перебувають під загрозою зникнення, є 11% всіх видів ссавців, 20% рептилій, 25% земноводних і 25% всіх видів риб[569]. Біорізноманіття постало перед такими загрозами, як надмірна експлуатація, знищення місць існування, зокрема лісів[570], забруднення з різних джерел внаслідок людської діяльності, зростання населення, а також природних явищ (спустелення, повені тощо).

У 70-х рр. ХХ ст. виникає концепція охорони біорізноманіття, яка ознаменувала відмову від підходу, заснованого виключно на охороні окремих об’єктів фауни і флори або регулюванні окремих видів діяльності з використання компонентів навколишнього середовища[571]. Концепція охорони біорізноманіття передбачає регулювання будь-якої екологічної проблеми в комплексі, що включає не лише охорону окремих об’єктів, регламентацію різних видів діяльності людини, а й охорону екосистем і зв’язків між ними та всередині них. Перші природоохоронні угоди концентрувалися в основному на видах дикої природи, корисних у людській господарській діяльності[572]. З прийняттям Всесвітньої стратегії охорони природи 1980 р. і Всесвітньої хартії природи 1982 р. було запроваджено інший підхід до охорони природи[573] — екосистемний.

Всі відповідні міжнародні угоди можна умовно поділити на три групи: 1) угоди, спрямовані на охорону біорізноманіття загалом; 2) угоди, присвячені регулюванню і боротьбі із загрозами біорізноманіттю; 3) угоди, присвячені охороні конкретних видів або груп таких видів.

Конвенцію про біорізноманіття[574] 1992 р. було відкрито для підписання на Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро. Під час переговорів щодо її укладання висувалися пропозиції надати біорізноманіттю Землі статус «спільної спадщини людства» або включити т. зв. «глобальний список видів». Однак такі пропозиції зустріли опір представників Групи 77 (країни, що розвиваються), які відкидали будь-які спроби замінити національний контроль міжнародним режимом, ключова роль в якому належала б розвиненим країнам.

Конвенція визнає екологічне, генетичне, соціальне, економічне, наукове, виховне, культурне, рекреаційне і естетичне значення біорізноманіття та його компонентів (п. 2 преамбули), а також те, що збереження біорізноманіття є спільним завданням усього людства (п. 4 преамбули). Мета Конвенції — збереження біорізноманіття, стале використання його компонентів і спільне одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов’язаних з використанням генетичних ресурсів, у тому числі шляхом надання необхідного доступу до генетичних ресурсів та шляхом належної передачі відповідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технології, а також шляхом належного фінансування (ст. 1). «Біорізноманіття» означає різноманіття живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми й екологічні комплекси, частиною яких вони є; це поняття включає різноманіття у межах виду, між видами і різноманіття екосистем[575] (ст. 2). Стаття 6 визначає загальні заходи щодо збереження і сталого використання біорізноманіття, ст. 8 і 9 — заходи щодо збереження ex-situ та in-situ [576] відповідно, ст. 10 регулює стале використання компонентів біорізноманіття, ст. 14 — оцінку впливу і зведення до мінімуму несприятливих наслідків, ст. 15, 16, 19–21 присвячені питанням доступу до генетичних ресурсів, доступу до технологій, розподілу вигод, пов’язаних з біотехнологією, а також механізму фінансування. Хоча Конвенція прямо не посилається на принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав, однак зобов’язання Сторін визначені з урахуванням цього принципу (ст. 6 і 20).

З огляду на визнання суверенних прав держав на свої природні ресурси право визначати доступ до генетичних ресурсів належить національним урядам і регулюється національним законодавством. Доступ до генетичних ресурсів здійснюється на основі попередньої обґрунтованої згоди Договірної Сторони, яка надає такі ресурси. Доступ до технології та її передача країнам, що розвиваються, забезпечуються на справедливих і найбільш сприятливих умовах, у тому числі на пільгових і преференційних, якщо досягнуто взаємної домовленості. У випадку технології, обумовленої патентами та іншими правами інтелектуальної власності, такий доступ і передача забезпечуються на умовах, які враховують достатню та ефективну охорону прав інтелектуальної власності і відповідають їй. Кожна Договірна Сторона вживає всіх можливих заходів для того, щоб сприяти забезпеченню пріоритетного доступу на справедливій і рівній основі Договірним Сторонам, особливо країнам, що розвиваються, до результатів та вигод, які випливають з біотехнологій, заснованих на генетичних ресурсах, наданих цими Договірними Сторонами[577]. Такий доступ здійснюється на взаємно узгоджених умовах. Здатність Сторін, які є країнами, що розвиваються, ефективно виконувати свої зобов’язання за Конвенцією ставиться в залежність від ефективного виконання Сторонами, які є розвиненими країнами, своїх зобов’язань за Конвенцією, пов’язаних з фінансовими ресурсами і передачею технології, та визначається тим фактом, що соціально-економічний розвиток і викорінення бідності є важливими пріоритетами Сторін, які є країнами, що розвиваються[578]. Фінансовим механізмом Конвенції визначено ГЕФ.

Основою сучасної біотехнології у сфері сільського господарства виступають генетичні ресурси рослинного, тваринного та мікробіологічного походження. До недавнього часу такі генетичні ресурси вважалися спільною спадщиною людства, і всі мали право вільного доступу до них[579]. Сьогодні багато транснаціональних компаній набувають прав інтелектуальної власності на продукти і методи біотехнологій, що використовують генетичний матеріал. Результати будь-яких досліджень потребують правового захисту, і біотехнологічні фірми справедливо претендують на охорону своїх інноваційних розробок. Однак міжнародний режим інтелектуальної власності, встановлений для захисту біотехнологічних розробок, насамперед у розвинених країнах, вступає в конфлікт із розвитком сільського господарства і наукових досліджень у цій сфері в країнах, що розвиваються[580]. Для останніх доступ до продуктів генної інженерії та новітніх технологій виявляється занадто дорогим. Крім того, представники цих країн захищають суверенні права держави на генетичні ресурси, які перебувають у межах національної юрисдикції, та права місцевих фермерів на «традиційні знання», які застосовувалися з давніх часів для вирощування рослин і тварин, а також виробництва ліків. Тимчасом як ТНК розвинених країн намагаються отримати необмежений доступ до генетичного різноманіття, країни, що розвиваються, вимагають рівноправного розподілу вигод, отриманих завдяки його використанню. У зв’язку з цим країни, що розвиваються, висувають вимоги щодо здійснення гармонізації ст. 27 (3) (b) ТРІПС із відповідними положеннями Конвенції про біорізноманіття. Перегляд статті було заплановано на 1999 р., однак через відсутність консенсусу серед членів СОТ цей процес не завершений досі. Розвинені країни розглядають даний процес як простий перегляд способу імплементації Угоди, тоді як країни, що розвиваються, наполягають на перегляді істотних положень тексту ТРІПС. Юридичний зміст вимог країн, що розвиваються, про захист суверенних прав на генетичні ресурси і «традиційні знання» в контексті перегляду положень ТРІПС полягає в такому: 1) закріплення зобов’язання біотехнологічної компанії одержати попередню обґрунтовану згоду носіїв таких знань: фермерів, місцевих громад чи уряду держави, що розвивається, відповідно до ст. 15 Конвенції про біорізноманіття; 2) встановлення додаткової до критеріїв патентоспроможності винаходу вимоги про обов’язкове зазначення країни походження генетичних ресурсів або традиційних знань; 3) визначення зобов’язання виплачувати справедливу компенсацію в результаті промислового використання біотехнологічного винаходу, розробленого на основі «традиційних знань», відповідно до ст. 19 Конвенції про біорізноманіття.

На сьогодні документом, що регулює доступ до генетичних ресурсів, справедливий розподіл вигод і захист прав фермерів, є Міжнародний договір ФАО щодо рослинних генетичних ресурсів для харчової промисловості та сільського господарства 2001 р. Договір визнає суверенне право кожної держави на свої генетичні ресурси, однак зобов’язує держави створити багатосторонню систему з метою полегшення доступу до них. Така багатостороння система доступу і розподілу вигод включає ресурси, які перебувають під контролем та управлінням Договірних Сторін, ресурси, які зберігаються в колекціях ex-situ Консультативної групи з міжнародних досліджень у сфері сільського господарства (англ. абр. — CGIAR), а також може включати ресурси, які перебувають під контролем фізичних та юридичних осіб цих держав (ст. 11). Багатостороння система дає можливість отримати полегшений доступ до рослинних генетичних ресурсів на умовах спеціальних угод з передачі матеріалу, які в обов’язковому порядку повинні містити положення про справедливий розподіл вигод. Іншими словами, одержувач (біотехнологічна компанія) у разі комерціалізації продукту, який є рослинним генетичним ресурсом, повинен відрахувати певну суму отриманих коштів спеціальному Керівному органу, який визначає форму і спосіб здійснення платежу відповідно до комерційної практики, а також має право надавати певні пільги малим фермерствам країн, що розвиваються.

Є низка міжнародних угод, які встановлюють правові основи співробітництва держав з охорони біорізноманіття Землі на регіональному рівні. Серед них виділимо такі: Африканська конвенція про збереження природи і природних ресурсів 2003 р., Конвенція про захист природи та збереження дикої природи в Західній півкулі 1940 р., Конвенція про збереження природи в Південній частині Тихого океану 1976 р., Конвенція АСЕАН про збереження природи і природних ресурсів 1985 р., Конвенція країн Бенілюкс про збереження природи і природних ресурсів 1982 р., Бернська конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р. На останній слід спинитися докладніше. Згідно з Конвенцією Сторони на місцевому рівні вживають необхідних заходів для збереження популяцій дикої флори і фауни або їх адаптації на рівні, який відповідає, зокрема, екологічним, науковим і культурним вимогам, враховуючи при цьому економічні та рекреаційні вимоги, а також потреби підвидів, різновидів чи форм, що перебувають під загрозою (ст. 2). Кожна Сторона вживає відповідних і необхідних законодавчих та адміністративних заходів для забезпечення спеціальної охорони видів дикої флори, зазначених у Додатку I. Забороняється навмисно зривати, збирати, зрізати чи виривати із землі такі рослини. Кожна Сторона у міру необхідності забороняє володіння такими видами чи їх продаж (ст. 5). Держави вживають заходів для забезпечення спеціальної охорони видів дикої фауни, зазначених у Додатку II. Стосовно цих видів, зокрема, забороняються: всі форми навмисного відлову та утримання і навмисного вбивства; навмисна шкода місцям виведення потомства або відпочинку чи їх знищення; навмисне порушення спокою дикої фауни, особливо в період виведення або вирощування потомства та зимової сплячки; навмисне знищення або вилучення яєць із середовищ існування диких тварин чи зберігання цих яєць, навіть якщо вони порожні; володіння цими тваринами або торгівля ними, чи то живими або мертвими, включаючи опудала тварин і будь-яку легко впізнавану частину чи похідне від них, у тих випадках, коли це сприяє ефективності виконання положень цієї статті (ст. 6). Кожна Сторона вживає відповідних і необхідних законодавчих та адміністративних заходів для забезпечення охорони видів дикої фауни, зазначених у Додатку III. Будь-яка експлуатація видів дикої фауни, зазначених у Додатку III, регулюється з метою забезпечення безпеки популяцій. До числа передбачених заходів входять: періоди заборони на полювання та/або інші процедури, що регулюють експлуатацію; тимчасова або місцева заборона експлуатації в міру необхідності для відновлення належних рівнів популяції; регулювання за необхідністю продажу, зберігання з метою продажу, транспортування з метою продажу або пропозиції на продаж живих або мертвих диких тварин (ст. 7). Стосовно відлову чи вбивства видів дикої фауни, зазначених у Додатку III, і у випадках, коли до видів, зазначених у Додатку II, застосовуються винятки, Сторони забороняють використання таких невибіркових засобів відлову чи вбивства та використання будь-яких засобів, здатних призвести до зникнення на місцевому рівні або заподіяння серйозного неспокою популяціям певного виду, зокрема засобів, визначених у Додатку IV (ст. 8). Кожна Сторона вживає відповідних і необхідних заходів для забезпечення збереження районів існування видів дикої флори і фауни, особливо тих, які вказані в Додатках I і II, а також збереження природних середовищ існування, що перебувають під загрозою (ст. 4).

Міжнародна торгівля вважається однією з основних загроз для багатьох видів дикої фауни і флори. Така торгівля (в основному предметами розкоші, наприклад, слоновою кісткою, хутром, шкурами або як сировиною для фармацевтичного виробництва) здійснюється переважно в напрямку Південь-Північ і оцінюється в 50 млрд дол. щорічно[581].

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 р. у ст. 2 передбачає, що Додаток I включає всі види, які перебувають під загрозою зникнення, торгівля якими здійснює або може здійснювати на їх існування несприятливий вплив. Торгівля зразками цих видів має особливо суворо регулюватися з тим, щоб не ставити надалі під загрозу їх виживання, і повинна бути дозволена тільки у виняткових обставинах. Додаток II включає: всі види, які на цей час хоч і не обов’язково перебувають під загрозою зникнення, але можуть опинитися під такою загрозою, якщо торгівля зразками цих видів не буде суворо регулюватися з метою недопущення такого використання, що є несумісним з їхнім виживанням; та інші види, які мають підлягати регулюванню для того, щоб над торгівлею зразками деяких видів, згаданих вище, міг бути встановлений ефективний контроль. Додаток III включає всі види, які за визначенням будь-якої Сторони підлягають регулюванню в межах її юрисдикції для цілей запобігання або обмеження експлуатації і стосовно яких необхідна співпраця в контролі за торгівлею інших сторін.

Стаття 3 регулює торгівлю зразками видів, включених до Додатка I[582]: для експорту[583] будь-якого зразка виду, включеного до Додатка I, потрібна попередня видача та пред’явлення дозволу на експорт, що видається лише при виконанні таких умов: а) науковий орган експортуючої держави зробив висновок, що такий експорт не загрожує виживанню цього виду; б) адміністративний орган експоротуючої держави переконався в тому, що даний зразок не був придбаний з порушенням законів цієї держави, які стосуються захисту фауни та флори; в) адміністративний орган експортуючої держави переконався в тому, що будь-який живий зразок буде підготовлений і відправлений таким чином, щоб звести до мінімуму ризик пошкодження, загрози здоров’ю або жорстокого поводження; і г) адміністративний орган експортуючої держави переконався в тому, що був виданий дозвіл на імпорт цього зразка. Для імпорту будь-якого такого зразка потрібна попередня видача та пред’явлення дозволу на імпорт та/або дозволу на експорт, або сертифіката на реекспорт. Дозвіл на імпорт видається лише при виконанні таких умов: а) науковий орган імпортуючої держави зробив висновок, що такий імпорт виконується для цілей, які не загрожують виживанню даних видів; б) науковий орган імпортуючої держави переконався в тому, що передбачуваний отримувач живого зразка має належні умови для утримання зразка та догляду за ним; та в) адміністративний орган імпортуючої держави переконався в тому, що зразок не буде використаний головним чином для комерційних цілей.

Стаття 4 регулює торгівлю зразками видів, включених до Додатка ІI[584]: для експорту будь-якого зразка виду, включеного до Додатка II, потрібна попередня видача та пред’явлення дозволу на експорт, що видається при виконанні всіх умов, перерахованих у ст. 3, за винятком останньої. Для імпорту будь-якого такого зразка виду потрібна попередня видача та пред’явлення дозволу на імпорт і/або на експорт, або сертифіката на реекспорт, але будь-яких додаткових умов не висувається.

Стаття 5 регулює торгівлю зразками видів, включених до Додатка III: для експорту будь-якого зразка виду, включеного до Додатка III, з будь-якої держави, що включила цей вид до Додатка III, потрібна попередня видача та пред’явлення дозволу на експорт, що має відповідати вимогам п. б) і в) ст. 3. Для імпорту будь-якого такого зразка потрібне попереднє пред’явлення сертифіката про походження та, у разі якщо даний зразок імпортується з держави, що включила цей вид до Додатка III, дозволу на експорт.

У ст. 7 перераховані винятки із загального режиму (випадки, коли ст. 3–5 не застосовуються): 1) транзитне перевезення зразків через територію або перевалка їх на території Договірної Сторони, тимчасом як ці зразки перебувають під митним контролем; 2) якщо зразок був придбаний до того, як положення Конвенції стали застосовуватися до цього зразка; 3) зразки, які є особистими або предметами домашнього вжитку; 4) включені в Додаток І зразки видів тварин, виведених у неволі для комерційних цілей, або включені в Додаток І види рослин, штучно вирощувані в комерційних цілях, вважаються зразками видів, включених до Додатка II[585]; 5) передані на некомерційній основі в тимчасове користування, в дар або в порядку обміну між ученими чи науковими установами, зареєстрованими Адміністративним органом їхньої держави, зразки гербаріїв, інші законсервовані, засушені або заспиртовані музейні зразки і живий рослинний матеріал, що мають ярлик, виданий або затверджений Адміністративним органом; 6) Адміністративний орган будь-якої держави може відмовитися від вимог статей 2, 4 і 5 і дозволити пересування без дозволів або сертифікатів зразків, які є частиною пересувного зоологічного саду, цирку, звіринця, виставки рослин або іншої пересувної виставки при дотриманні певних умов. Крім того, ст. 23 дозволяє будь-якій державі під час здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або документа про прийняття, затвердження або приєднання, робити конкретні застереження щодо будь-якого виду, включеного до Додатків I, II та III; або будь-яких частин чи дериватів, зазначених стосовно виду, включеного до Додатка III. Поки Сторона не зніме таке застереження, вона буде вважатися державою, яка не бере участі у Конвенції щодо торгівлі тими видами або частинами, чи дериватами, які зазначені в цих застереження.

Стаття 8 визначає заходи для забезпечення дотримання положень Конвенції та заборони торгівлі зразками з порушенням положень Конвенції, які включають: покарання за торгівлю чи володіння такими зразками або за те й інше, та конфіскацію чи повернення таких зразків експортуючій державі. Стаття 13 передбачає заходи міжнародного характеру: коли Секретаріат у світлі отриманої інформації вважає, що на який-небудь вид з Додатка I або II негативно впливає торгівля зразками такого виду, або що положення Конвенції впроваджуються в життя неефективно, він направляє цю інформацію уповноваженому Адміністративному органу зацікавленої Сторони або Сторін, які, у свою чергу, сповіщають Секретаріат про будь-які факти, що стосуються цього питання, і пропонує заходи для виправлення становища. Може бути проведено відповідне розслідування. Дана інформація, що надається Стороною або що є результатом розслідування, розглядається на наступній Конференції Сторін, яка уповноважена винести будь-яке належне рішення.

Загалом механізм, створений на основі Конвенції, характеризується багатьма вченими як гнучкий, тому що передбачає процедуру внесення поправок до додатків, переміщення видів з одного додатка до іншого, можливість робити застереження, а також використовувати дозволені винятки. Водночас не можна заперечувати того, що така «гнучкість» у багатьох випадках підривала ефективність режиму, встановленого Конвенцією, і заважала досягненню поставлених цілей, оскільки держави досить активно використовували можливість робити різні застереження і винятки.

У самому тексті Конвенції не передбачено жодних критеріїв, які б регулювали включення, виключення і переміщення видів з одного додатку до іншого, однак вони були розроблені на першій Конференції сторін у Берні в 1976 р. і дістали назву Бернських критеріїв. У 1994 р. їх замінили Критерії Еверглейдс, які закріпили принцип перестороги у переміщенні видів з одного списку в інший, а також підтвердили особливу роль держави походження виду в цьому процесі. За всю історію існування Конвенції відомі кілька випадків переміщення видів з Додатка І до Додатка ІІ. Так, лама-вітоні[586] була поміщена в Додаток І у 1973 р. внаслідок загрози повного зникнення. У результаті популяція почала стрімко відновлюватися, і уряд Перу запропонував перемістити цей вид до Додатка ІІ, але із застереженням, що торгівля ламою-вітоні буде здійснюватися тільки для потреб місцевого населення. Однак пропозиція зустріла опір з боку багатьох МНУО. На Конференції СІТЕС у 1987 р. вдалося досягти компромісу: переміщалася з Додатка І тільки лама-вітоні, що мешкає в Чилі та Перу, і лише з єдиною метою — задля торгівлі вовною, отриманою з живих тварин і маркованою відповідними лейбами[587]. Прикладом зворотного процесу (переміщення з Додатка II до Додатка I) може слугувати ситуація з африканським слоном. Азіатський слон перебував під захистом Додатка I із самого початку, а африканського слона було внесено до Додатка II. У 1989 р. Конференція Сторін СІTЕС прийняла рішення про заборону вбивати слонів і торгувати слоновою кісткою, в результаті чого африканського слона також було внесено до Додатка I[588].