Шістнадцяте лютого 1995р.

Пройшло вже три дні і маленький Ясик, як завжди мовчки, з невеселим, зніченим виразом обличчя сидів на маленькому стільчику осторонь від усіх і спостерігав, як пустують, стрибають, бігають і граються інші діти. Обіцянка, дана йому завідувачем; тим чоловіком в зеленій картатій сорочці; і тією приємною жінкою, виконана так і не була й ніхто його з цього місця так і не забрав. Ніхто не привів його ні до нової домівки - як казав Завідувач, ні до його старої, де він жив раніше - як говорив чоловік в зеленій сорочці, й ніхто не став йому, як це обговорювалося в коридорі, ні новою мамою, ні навіть тітонькою. Не сталося взагалі нічого.

«Про мене забули», - так думав Ясик, сидячи осторонь, і не відчуваючи з цього приводу ні смутку, ні злості, а відчуваючи лише незрозумілий йому дитячий подив та все ж, незважаючи на те, як ненависні були йому стіни дитячого будинку, невелике полегшення, адже боязнь незнайомих змін теж його ці короткі декілька днів терзала.

Багато людей, нехай навіть маленьких, не люблять звикати до нового, звикнувши вже до чого-небудь старого, нехай навіть це старе не є кращим для них. Все ж вони вже до цього звикли і з цим змирилися, усвідомивши, що подібним чином жити їм можливо, й міняти що-небудь відмовляються. Так і Ясик, нехай і не хотів бути в дитячому будинку, все ж вже зміг до нього звикнути, й нехай спогади про час проведений тут були не найкращими - опинитися де-небудь в іншому місці й серед інших людей боявся.

Скоро вже на прогулянку виведуть. Можна буде погратися з нерухомим і неживим, але все таким же м'яким і пухнастим опудалком кошеняти, послухати як Федір Павлович щось розповідає, читає. Побути деякий час в його сторожці. Не нудьгувати. Все ж це краще, ніж невідоме, яке його чекало, коли Ясик чекав, як та приємна жінка, що обіцяла стати його тітонькою забере його.

Нехай він навіть не замислювався про те, що саме може статися, що саме може змінитися й у який бік, все ж вважав нудне, стале життя в дитячому будинку кращим життям, ніж життя з тією нехай і приємною, але незнайомою жінкою. Хоча, повинен же він був розуміти, що, як не крути, але все таки він буде єдиною дитиною під її опікою, а якщо і не єдиною, то хоч би не однією з такої великої безлічі дітей що знаходяться під опікою дитячого будинку. Повинен же був розуміти, що з нею уваги йому приділятися буде більше й жити буде простіше. Але він цього не розумів, й нерозуміння це його можна пробачити, адже він усього лише маленький, восьмирічний хлопчик з пораненою душею.

Двері до приміщення групи відкрилися, й швидким, трохи схвильованим кроком увійшов завідувач дитячого будинку. Він голосно привітався з пустуючими дітьми, на що діти, навіть маленький Ясик, хором, відповіли йому гучним: «Здра-а-а-астуйте».

Завідувач посміхнувся й, підійшовши до старшої - Надії Олексіївни, відвівши її трохи вбік, серйозно став їй щось говорити. Надія Олексіївна слухала його дуже уважно і час від часу кидала насторожений погляд в Ясиків бік. Ясик помітив це, й невелике хвилювання стало рости всередині його маленького тільця. Він знову відчув той страх перед невідомим.

Завідувач закінчив розмову з Надією Олексіївною, й тільки він розвернувся, щоб покинути приміщення групи, як вона одразу ж попрямувала в Ясиків бік.

Ясик схвилювався ще сильніше.

Надія Олексіївна підійшла до нього, взяла за руку й сказала:

- Ходімо Амурику, тебе забирають.

Вона несильно смикнула Ясиковою рукою й Ясик, хай і боязко й невпевнено, але покірно пішов за нею, адже іншого виходу з цієї ситуації не мав.

Надія Олексіївна всадила його на стілець ближче до виходу й вказала посидіти там недовго, поки вона не повернеться, й буквально на хвилинку залишивши дітей без нагляду, повернулася вже з іншою старшою, щоб та доглянула за дітьми, поки вона займатиметься Ясиком. Потім вона взяла Ясика за руку й повела за собою.

Вони покинули приміщення їх групи, й, пройшовши декілька монотонних коридорів й пару сходових прольотів, опинилися біля дверей в кабінет завідувача.

Надія Олексіївна сіла, опустившись до Ясикового рівня, й поправивши його кофтинку, повчально сказала:

- Поводься добре.

Ясик просто боязко подивився на неї, нічого не відповівши.

Вона знову взяла його за руку, відкрила двері й трохи зніяковівши ввійшла до кабінету, де сиділи все той самий завідувач, той самий Олександр Петрович - підтягнутий чоловік в зеленій сорочці, що стискував в руках пачку сигарет і коричневу дешеву течку, й Оксана Ігорівна - та сама, приємна жінка.

- Здрастуй Ясенько, - сказав Завідувач, тільки Ясик і Надія Олексіївна увійшли до кабінету.

Ясик нічого не відповів, а тільки переляк і зніченість читалися на його обличчі.

- З цієї миті, ти тут вже більше не живеш, - посміхаючись, продовжував Завідувач. - Тепер ти житимеш з Оксаною Ігорівною.

Оксана Ігорівна обдарувала Ясика приємною, ніжною посмішкою. Ясик лише ніяково, боязко подивився на неї.

- Зараз ми оформимо документики, що ти тут більше не живеш, і ви з Оксаною Ігорівною поїдете.

- Так, документи, - піднявшись зі стільця, сказав Олександр Петрович, розкриваючи свою коричневу течку й викладаючи деякі папери завідувачеві на стіл. - Підпишіть тут… - вказав він пальцем, де підписувати. - Тут, тут і тут.

Завідувач підписався.

- А тепер ви Оксано Ігорівно, - сказав Олександр Петрович і виклав на стіл до завідувача ще декілька паперів.

- Підпишіть тут і тут, - вказав він їй.

Оксана Ігорівна, трохи підвівшись на стільці, підписалася.

- Все, - невимушено сказав Олександр Петрович і склав усі папери в течку. - Тепер ви офіційно його опікун, - спокійно подивився він на Оксану Ігорівну.

Оксана Ігорівна розуміюче кивнула.

- Поживіть з хлопчиком пару місяців, і якщо не буде проблем, то зможемо влаштувати всиновлення. Час від часу приходитиме перевіряючий, перевірити стан хлопчика й умови його утримування. Процедура стандартна. Якщо все буде добре, не буде ніяких порушень й умови утримування будуть в нормі, то з усиновленням проблем не виникне взагалі.

- Як я вже говорила, про всиновлення рано ще казати, - добродушно посміхаючись, сказала Оксана Ігорівна.

- Я розумію, - відповів Олександр Петрович, але думаю, що краще було б, якщо б я повідомив вас про це заздалегідь. Про всяк випадок.

Оксана Ігорівна кивнула.

- Що ж Ясеньку, можна збирати твої речі, й від'їжджати, - м'яко сказав завідувач.

- Я зберу йому, - сказала Надія Олексіївна, яка як і раніше тримала Ясика за руку.

- Я піду з вами, - сказала Оксана Ігорівна.

- Чудово, - сказав Олександр Петрович. - А мені час вже їхати. Справ ще по горло.

Олександр Петрович, зняв зі спинки стільця свою куртку, й так і тримаючи її в руках, пройшов до виходу.

- До побачення, - звертаючись до всіх, сказав він і покинув кабінет.

- Ми тоді підемо збирати Ясикові речі, - встаючи, сказала Оксана Ігорівна й надіваючи своє пальто.

- Не смію вас затримувати, - сказав їй завідувач. - Надія Олексіївна, проведіть її.

Надія Олексіївна кілька разів спокійно кивнула й, несильно потягнувши Ясика за руку, вийшла з кабінету. Ясик покірно йшов за нею.

- До побачення, - сказала Оксана Ігорівна завідувачеві й теж покинула кабінет.

Тим же шляхом, яким вони з Ясиком йшли до кабінету завідувача, Надія Олексіївна, не відпускаючи його ручки, провела Оксану Ігорівну в приміщення їх групи.

- Речей не багато, - сказала вона Оксані Ігорівні. - Всього лише пара штанів, пара сорочок, кофт, та куртка зимова. Більше нічого. Побудьте з ним тут, я зараз вам усе складу й принесу.

Надія Олексіївна залишила Оксану Ігорівну з Ясиком мало не біля самих дверей входу в приміщення групи.

Ясик боязко дивився в підлогу й боявся підняти на Оксану Ігорівну очі.

- Хочеш поїхати звідси? - запитала його Оксана Ігорівна.

- Я не знаю, - ледве чутно сказав Ясик, не піднімаючи очей.

- Ти хочеш залишитися?

- Ні.

- Але не хочеш їхати?

- Я не знаю.

- Не бійся, - Оксана Ігорівна погладила його по голівці. - Зі мною тобі буде набагато краще, ніж тут. У тебе тепер знову з'явиться мама... тобто тітонька, даруй, - усміхнулася вона, але Ясик очей так і не підняв.

- У мене ніколи не було тітоньки, - тихо сказав Ясик.

- Я пам'ятаю. Ти говорив.

Ясик ніяк не відповів.

Повернулася Надія Олексіївна. В одній руці вона несла середніх розмірів, набитий м'якими речами пакет, а в іншій Ясикову зимову курточку.

- Ось його речі, - сказала вона і протягнула пакет Оксані Ігорівні.

Оксана Ігорівна взяла пакет і на знак вдячності трохи нахилила голову вперед.

- Давай я тебе одягну, - сказала Надія Олексіївна й стала надягати на Ясика курточку. - Ось.

Закінчивши, вона на якийсь час узяла в Оксани Ігорівни з рук пакет і, діставши з нього шапочку, наділа її Ясикові на голову.

Оксана Ігорівна застебнула своє пальто.

- Ходімо Ясику, - сказала вона. - Тепер ти тут вже точно не живеш.

Вона протягнула Ясику руку, Ясик взявся за неї.

Надія Олексіївна повернула їй пакет.

- До побачення, - сказала Оксана Ігорівна Надії Олексіївні.

- До побачення, - відповіла їй Надія Олексіївна і перевела погляд на Ясика. - До побачення Ясенько.

Ясик лише зам'явшись, боязко відійшов назад.

- Ходімо Ясеньку, - сказала йому Оксана Ігорівна, й вони вдвох покинули приміщення групи.

На вулиці стояла вже середина лютого і мороз одразу ж почав кусати Ясика за щічки. Оксана Ігорівна повела його до воріт дитячого будинку, за якими стояв не новий, уживаний радянський автомобіль.

- Ходімо Ясику, - говорила вона йому. - Зараз нас відвезуть додому. Це мій брат, дядечко Олекса, - вказала вона пальцем на машину.

Вона вивела його за ворота й підвела до машини.

- О! Прийшли! - з машини пролунав радісний голос. - Зараз поїдемо. Машину прогрію тільки.

Двигун машини, гудячи й гарчачи, почав працювати. З машини вийшов середнього зросту, тілистий, міцний чоловік в недорогій поношеній куртці, й чорній, замшевій кепочці. Він мав добрий, веселий вираз обличчя, й увесь собою випромінював вид енергійної людини.

- Здрастуй Ясику, - сказав він, посміхаючись, простягаючи Ясикові руку й дивлячись йому в очі. - Я - дядько Олекса.

Ясик невпевнено протягнув йому свою руку, й дядечко Олекса потиснув її.

- Поїдеш з нами? - запитав він.

Ясик не відповів, а тільки несміливо відвів очі вбік.

Дядечко Олекса розсміявся.

- Не бійся. Тобі у твоєї нової мами сподобається.

- Я його тітонька, - пошепки сказала Оксана Ігорівна.

Дядько Олекса ще раз добродушно розсміявся.

- Гаразд. Досить її гріти, - він задерикувато, не сильно хлопнув машину по капоту. - Поїхали.

Він сів на місце водія.

- Поїхали Ясику, - ніжно сказала Оксана Ігорівна й відкрила задні двері машини, щоб хлопчик сів, але Ясик сідати поки не став. Він розвернувся у бік дитячого будинку й, декілька секунд дивився на його будівлю, на дерева, зростаючі в його дворі й на саме подвір’я в цілому.

- Поїхали Ясику, - сказала Оксана Ігорівна, підійшовши до нього й ніжно торкнувши його за плече.

Але Ясик в машину не сів, а, навпаки, щосили кинувся бігти в бік дитячого будинку.

- Ясик ти куди? Стривай! - схвильовано кричала йому в слід Оксана Ігорівна, але Ясик біг і не зупинявся.

Кинувши на сніг пакет з Ясиковими речами, вона кинулася за ним навздогін.

- Стривай Ясику! Ти куди? - кричала вона, але хлопчик, не слухаючи її окликів, продовжував безупинно, завзято бігти в бік дитячого будинку.

- Стривай Ясику! Стривай!

Але Ясик не зупинявся.

Ось він вже добіг до будівлі дитячого будинку, ось він повернув на доріжку, по якій його й інших дітей маленьким строєм вели на прогулянку, ось він біжить і бачить все ті ж криві, голі кущі, гілляки яких виглядали як сухі потворні руки; сплячі дерева, які він спостерігав кожного разу, коли знову й знову йшов з іншими дітьми на те місце, де вони зазвичай гуляли, сісти під свій старий клен.

- Стривай Ясику! Стривай! - намагаючись наздогнати хлопчика, кричала йому в слід Оксана Ігорівна. - Стривай!

Але Ясик біг і не зупинявся.

Він добіг до невеликої будови сторожки, в якій мешкав старий Федір Павлович, піднявся на її невисокий ґанок, й, зупинившись біля все так само навстіж розкритих дверей, так на ґанку й завмер.

- Ясенько! Це ти! - почувся зі сторожки радісний, грубуватий, по-старицьки хрипкий голос. - Я думав, тебе вже немає! Думав, забрали тебе друже! Ясенько! Заходь! Заходь!

Але Ясик тільки знічено й соромливо опустив очі, й нічого не кажучи старому у відповідь, так і залишився стояти на місці.

Старий вийшов на поріг.

- Заходь, Ясику! Заходь, - не переставав говорити старий, і спробував ніжно підштовхнути хлопчика в спину, щоб той все ж наважився увійти, але завмер, подивившись удалину й побачивши Оксану Ігорівну, що біжить.

- Ясику. Ясенько! Ти куди?! Ясик! - кричала вона.

Десь в півтора метрах від ґанку сторожки вона зменшила швидкість, змінивши свій невмілий біг на дуже повільний крок і захекавшись, спробувала відсапатися.

- Ясенько! Куди ж ти втік? Ми ж їдемо додому. Ти ж тепер житимеш зі мною, - крізь важке дихання говорила вона.

Вона стояла вже поряд з Федором Павловичем і Ясиком.

- Хто ви? - запитав старий здивовано дивлячись на неї.

- Я його опікун, - відповіла Оксана Ігорівна. - Ми повинні були їхати додому, але він втік, - вона поклала руку Ясику на плече.

- Ти прийшов попрощатися зі мною друже? - радісно вигукнув старий, і сівши на присядки опустився до Ясикового рівня. - Ти ж мій друг! Ти прийшов попрощатися!

Соромливість на Ясиковім обличчі стала яскравішою.

- Ми з ним друзі, - сказав старий вже Оксані Ігорівні. - Ось він до мене й прибіг. Попрощатися. Так Ясику?

Ясик нічого не відповів, а лише соромливо ховав очі.

Старий розсміявся.

- Він мій друже! Ха-ха.

Оксана Ігорівна приємно посміхнулася.

- Прощайся, - сказала вона Ясику й лагідно стиснула його плече.

- Бувай Ясеньку, - сказав старий і протягнув хлопчикові руку. - Тепер у тебе є краще місце, ніж це. Бувай.

Ясик у відповідь руку старому не протягнув, а лише трохи піднявши очі ледве чутно сказав:

- Можна я заберу своє кошеня?

- Кошеня? О! Звичайно, звичайно! - Старий енергійно встав з присядок і важкими, огрядними кроками потопав в сторожку.

- Ось він!

Старий виніс опудалко кошеняти на вулицю, й знову опустившись до Ясиквого рівня навприсядки, протягнув його хлопчикові.

- Тримай, - посміхаючись, сказав він Ясику.

Ясик узяв опудалко й притис до себе.

- Ось тепер точно можемо прощатися, - сказав старий і знову протягнув Ясикові руку.

Ясик невпевнено потис.

- Бувай Ясеньку, бувай дружок, - старий погладив його по голові й піднявся з присядок. - До побачення, - сказав він Оксані Ігорівні. - Він хороший хлопчик. Бережіть його.

- Обов'язково, - приємно посміхаючись, відповіла старому Оксана Ігорівна. - Я знаю, що він хороший. Ходімо Ясику.

Оксана Ігорівна протягнула Ясикові руку, він за неї взявся й вони пішли назад в бік воріт, за якими їх сидячи в машині чекав дядько Олекса.

- Ходімо Ясику.

Старий стояв на порозі й дивився їм в слід.

- Бувай Ясенько! Бувай! - крикнув він їм, коли вони були вже досить далеко, й так і залишився стояти й дивитися їм вслід, поки вони зовсім не зникли з поля його зору. А потім просто розвернувся, й так і залишивши двері навстіж, увійшов назад до своєї сторожки.

Оксана Ігорівна, як і раніше тримаючи Ясика за руку, вже наближалася з ним до воріт з двору дитячого будинку, за якими виднівся все той же працюючий дядьчин Олексин старий автомобіль. Ясик однією рукою тримаючи руку Оксани Ігорівни, іншою притискав опудалко кошеняти до своїх грудей, і трохи схиливши до плеча руки, що тримала кошеня, голову, щось ледве чутно шепотів.

- Що ти шепочеш Ясику? - запитала його Оксана Ігорівна.

- Віршик, - знічено відповів Ясик. - Мене його мама навчила зовсім давно.

- Розкажи і мені, - Оксана Ігорівна посміхнулася йому.

Але Ясик нічого не відповів, а так і продовжив шепотіти той свій віршик.

Вони вже вийшли з воріт і наближалися до машини. Дядечко Олекса стояв поряд з нею й грайливо посміхався, а пакету з Ясиковими речами на снігу вже не було - напевно він прибрав його в машину.

- Знаєш Ясику, - сказала хлопчикові Оксана Ігорівна. - Якщо ти хотів попрощатися з тим дідусем, ти просто міг сказати мені, і я б тебе відвела до нього. Не тікай так наступного разу. Добре?

- Добре, - ледь чутно відповів Ясик. – Я... я думав мені не можна…

- Таких речей я тобі забороняти не буду, - сказала Оксана Ігорівна. - Друзів твоїх відбирати в тебе я не хочу. Наступного разу просто скажи.

- Добре, - зовсім нечутно відповів Ясик, так, що чутно було тільки ледве вловиме «бре».

- Що ж ти тікаєш? - запитав Ясика дядечко Олекса, коли вони підійшли до машини.

Ясик підняв на нього невпевнений погляд й трохи втиснув голову в плечі.

- Йому потрібно було де-з ким попрощатися, - відповіла замість хлопчика Оксана Ігорівна.

Дядечко Олекса розуміюче кивнув.

- Який в тебе красивий кіт, - сказав він хлопчикові й легко провів двома пальцями опудалу по голові. - Красивий. Він твій?

Ясик продовжуючи невпевнено дивитися на дядечка Олексу, напружено, боязливо кивнув.

- Красивий! Пухнастий! - додав дядько Олекса й розсміявся. - Гаразд, поїхали.

Він сів в машину на місце водія.

- Сідай Ясенько, - не відпускаючи Ясикову руку, підвівши його до машини й відкриваючи задні дверцята, сказала Оксана Ігорівна. - Сідай.

Ясик покірно сів, й всівшись, сильніше притиснув опудалко кошеня до себе й знову почав нашіптувати свій віршик.

Оксана Ігорівна закрила за ним двері й сіла на переднє сидіння, сусіднє до водійського.

- Що він шепоче? - запитав її дядько Олекса.

- Не звертай уваги, - спокійно відповіла Оксана Ігорівна. - Нехай шепоче. Дитячий віршик шкоди йому не заподіє. Поїхали, - вона хлопнула дверцями.

- Віршик? Тоді зрозуміло, - сказав дядечко Олекса й машина рушила.

Частина друга

15-1