Р. Одинадцяте Вересня.

Часу було друга година дня рівно і Любомир, схопившись обома руками за голову, сидів на краю ліжка і, важко дихаючи, із замруженими очима хитався з одного боку в інший, протяжно, незадоволено й неголосно стогнучи.

З часу зустрічі з Оленою й Артемом поспати він зміг усього лише близько години. І відчував він себе через це ще гірше, ніж тоді, коли знервований і злий сходив вниз по сходинках під'їзду, в якому Артем жив.

Він був виснажений. Виснажений і дуже слабкий. Але продовжити той недовгий годинний сон він так і не зміг. Не виходило заснути. Відмовлявся його організм відпочивати, але в той же час і волаюче вимагав відпочинку.

Любомир потер обличчя і спробував встати, але тут же одразу бухнувся на ліжко, відкинувшись назад і скорчивши страждальну гримасу ще раз протяжно простогнав.

- Ненавиджу! - з величезною відразою промовив він.

Все ж він зібрався з силами і піднявся. Він не знав, що йому з цим своїм станом робити. Приходила в голову думка прийняти снодійне, але його в нього в будинку не було, оскільки снодійного він за свої двадцять вісім років самостійно ніколи не приймав, і в домівці не тримав.

Він в'яло пройшовся назад-вперед по кімнаті, і, повернувшись назад до ліжка, знову сів на нього і відкинувся назад.

Він закрив очі і спробував нехай не заснути, але хоч би подрімати.

Йому подібне було не вперше. Працюючи ще аж в Патрульно-постовій з безсонням він почав стикатися часто. Настільки йому там не подобалося, що сон, через великий стрес, іноді не хотів відвідувати його. І навіть тоді снодійне він приймати відмовлявся. Чому? - невідомо, але приймати його він не бажав. Можливо, не бажав через якийсь принцип, а можливо через щось ще, але безсоння він терпів завжди, тим більше ж бувало, що часто воно було йому на руку, оскільки частенько бувало так, що справ він мав по горло, і був вимушений розбиратися з ними вночі, або ж був вимушений виходити на нічні чергування, які багатьом були в тягар, але йому завдяки безсонню давалися легше. Все одно заснути не можеш, то яка, тоді різниця? Тим більше ж ніколи безсоння в нього не тривало довго. Пару днів - максимум. Тому міг і перетерпіти.

Він знову встав з ліжка, постояв, подивився по сторонах і всівся на стілець, що стояв перед комп'ютерним столом, тільки всівся не стандартно - спиною до спинки, а навпаки - до спинки лицем, і, вмостивши на спинці руки поличкою, поклав на них голову і неголосно, та і вже не так мученицьки простогнав. Стогін його цей був схожий вже більш на сумний позіх, ніж на стогін. Так він просидів пару хвилин.

Він підняв голову і знову подивився по сторонах. Обличчя його виглядало втомленим, але вже серйознішим і менш страждальним.

- Потрібне щось тонізуюче, - сказав він сам собі і, просидівши на стільці ще з пару секунд, встав і підійшов до невеликого серванта, що стояв поряд зі столом, відкрив одну з його шафок і став в нім порпатися.

Він дістав звідти невеличку біленьку баночку, в якій торохтіли маленькі пігулки, і подивився на неї.

- Ні, - сказав він сам собі. - Спочатку поснідаю.

Недбало кинувши, баночку на ліжко, він пішов на кухню і по-швидкому, хвилин за десять, приготував собі поїсти. З'їв він усе неохоче і над силу, але все таки доїв усе до останньої крихти, і відчувати після цього сніданку-обіду краще себе не став. Не зазнавав ані полегшення ані навіть погіршення, все просто залишилося як і раніше. Так само як і було. Навіть кава не допомогла, хоча і є напоєм, що бадьорить, піднімає тонус. Усе просто залишилося також погано і важко.

Він повернувся в кімнату і завалився на ліжко, розтягнувшись в усю довжину і знову спробував, хоча б ненадовго заснути, але знову безуспішно. Занурюватися в сон його організм як і раніше не бажав.

Він сів на ліжку і, відкинувшись назад, втупився в стелю і став просто дивитися в неї. Він неначе на деякий час завис, потрапив в деяку порожнечу, в якій не було нічого. Зовсім нічого. Ні коливань повітря, ні звуку, ні навіть думок. Він навіть не знав, чи дихає він. Він неначе спав, але тільки сам в цей час не спав, і енергією від цього «сну» його організм не заряджався. Він навіть втратив відлік часу і коли знову прийшов в себе, то виявилось, що в цьому невагомому стані він пробув близько двадцяти хвилин.

- Потрібне тонізуюче, - сказав він сам собі і став дивитися на всі боки у пошуках тієї білої баночки, яку забув де залишив.

Він встав, підійшов до столу і став шукати її на нім, але там її не було. Він пішов на кухню, подивився там, але теж не знайшов. Рознервувавшись, він повернувся в кімнату, сів на ліжко і голосно вилаявшись про свою загальмованість, знову відкинувся назад і відчув під собою щось тверде і чужорідне, що постільній білизні не належало. Він сунув руку під себе і дістав ту саму білу баночку і в голові в нього відразу ж промайнув той самий момент, коли він цю баночку на ліжко й кидав.

- О курво, - без емоцій, виснажено і в'яло вилаявся він дивлячись на баночку, і вертівши нею в руці.

Він відкрив кришечку і витрусив собі на долоню дві маленькі довгасті, помаранчеві пігулки, з секунду подивився на них і поклав їх собі в рот, тут же проковтнувши нічим не запиваючи. Він трохи скривився, закрив баночку і, кинувши її поряд з собою, знову розтягнувся на ліжку і спробував заснути. Але тепер він точно не засне, вже як би не намагався. Тонізуюче повинне подіяти швидко.

- Ненавиджу, - у котрий раз повторив він і знову сів на ліжку. Небагато йому полегшало, але не дуже, він як і раніше почував себе дуже стомлено.

Він знову кинув погляд на настінний годинник. Той показував початок четвертої.

- Потрібно щось робити, - сказав він сам собі. - Щось робити, аби тільки не сидіти на місці. - Потрібно до цього Величара з'їздити. Потрібно з ним поговорити. Вже хто як не він може знати щось про Ірину, якщо останні півтори місяці вона жила в нього? Яка там у нього адреса?

Любомир встав з ліжка і, підійшовши до столу, взяв в руки телефон і почав натискати на його екран у пошуках текстового файлу з адресою Величара.

Файл в собі містив: «Віктор Величар. Вул. Зел-а будинок п'ятнадцять».

- Зел-а, - серйозно сказав Любомир. - За півгодини доїду.

І ще раз кинув погляд на настінний годинник, показники на циферблаті якого, змінилися не сильно - все той же початок четвертої.

Любомир не випускаючи телефон з рук, знову ліг на ліжко, уткнувся обличям в подушку і знову простогнав. Пролежавши так ще п'ять хвилин, і, остаточно переконавшись, що заснути йому не вдасться ніяк, встав, прибрав ліжко і пішов в душ трохи освіжитися.

Душ був як ніколи доречним, нестерпно приємним і освіжаючим.

Після душу Любомир відчув себе вже куди бадьоріше, але втома як і раніше його мучила і була вже дуже сильною, щоб душ дозволив йому почувати себе нормально. Трохи менше за п'ять годин сну ще й з перервами, довели б до нинішнього Любомировогу стану будь-кого, і будь-хто б так само лежав би, корчився б, злився, стогнав, ось тільки у Любомира, у якого заснути не виходило зовсім, як би він сну зараз не жадав, шансів заснути зараз було куди менше ніж у будь-якої іншої людини.

Любомир вологий після душу і обмотаний лише рушником навколо стегон повернувся в кімнату, і хотів було вже почати вдягатися, але відчув як та невелика бадьорість, якої йому душ надав, мало не миттєво випарувалася, і як втома знову починає величезним пресом давити на його тіло. Здавалося, що вона давить мало не на кожну його кісточку, на кожен орган і на кожну клітину, а розум його, який слабко працював ще до душу, зараз став працювати ще гірше. Здавалося, що в його мозок замінили якимось в'язким густим кремом, тому в голові так повільно все відбувається. Повільно з'являються думки, які раніше з'являлися миттєво, повільно обробляються, повільно породжують з себе думки нові, причому іноді навіть просто зависають в голові на півслові не бажаючи закінчувати себе, і так незавершені і займають увесь мислений простір собою по декілька секунд тільки про своє продовження думати Любомира і примушуючи. Любомир був зараз дуже загальмований і нерозторопний. Навіть у рухах він був незграбний. І стоячи посеред кімнати з обмотаним навколо стегон білим, широким рушником вже і забув, що він хотів тільки що зробити. Він ліг на прибране ліжко, випадково копнувши ногою підходячи до нього, баночку з тонізуючим, яка валялася на підлозі, і знову спробував заснути. Не вдалося. Але з ліжка вставати йому теж не хотілося.

Від невисохлого волосся на подушці утворилася мокра пляма, рушник навколо стегон ввібравши в себе частину вологи прилипав до тіла і від цієї вологості Любомир став замерзати, але він як і раніше продовжував лежати і вставати все одно не хотів, хоч і заснути не міг.

Пролежав він так з півгодини та все ж, врешті-решт, усвідомивши те, як жалюгідо він зараз виглядає і, розсердившись через це, зібравши сили в кулак, встав і одразу ж почав одягатися. Хоча відчував він себе все так само стомлено і важко.

Він в цьому короткому, згасаючому пориві злості, швидко натягнув штани, футболку. Ставши перед дзеркалом в передпокої причесав волосся і, поглянувши на своє неголене обличчя, відчув, що цей короткий порив енергії, викликаний злістю, закінчується. Неначе у заводної іграшки вичерпався завод.

- Ненавиджу, - сказав він своєму віддзеркаленню, в якому він виглядав не як здорова людина: він був блідий, під очима його, двома темними плямами сяяли мішки, а неголеність його цю картину тільки посилювала.

- Як наркоман, їй богові, - з тяжкістю сказав він собі. - Потрібно щось робити.

Він пішов на кухню і подивився у вікно. На вулиці було відносно сонячно, але вже починало вечоріти, і заломлені вечірнім часом промені сонця падали на землю, забарвлюючи її в блідий жовто-помаранчевий відтінок.

- Сонце… - сказав Любомир. - Сьогодні перший день за останній тиждень, як небо таке ясне.

Він замислився. Замислився і згадав, що усі ці дні можливе сонце світило і небо було ясним теж, але він просто не пам'ятав, чи було сонячно або похмуро.

Він повернувся в кімнату і незрозуміло навіщо оглядівся по сторонах. Побачивши на підлозі баночку тонізуючого, підняв її і сунув в передню ліву кишеню штанів. У праву він поклав телефон, який він перед походом в душ встаючи з ліжка, закинув під нього, і, узявши в руки гаманець, так в руках його і тримаючи, повернувся в передпокій, накинув куртку, у внутрішню кишеню сунувши гаманця, взувся, одягнув сонцезахисні окуляри, щоб не було видно його втомлених очей з мішками під ними, і метушливо, але в'яло потоптавшись на місці і промацавши усі кишені на наявність телефону, гаманця і посвідчення приватного детектива взяв ключі від машини, що висіли на гачку біля входу, і покинув свою квартиру.

* * *

Вул. Зел-а будинок п'ятнадцять. Любомир вже під'їхав до цього місця і, не вимикаючи двигуна поки що просто сидів в машині і стомлено і в'яло, але все таки уважно розглядав будинок в бічне скло. Будинок цей, де мешкав Віктор Величар, був, як Олена і сказала, одноповерховою будівлею. Зроблений він був з червоної цеглини і виглядав не дуже старим, а досить новим і акуратним. Любомир спокійно міг сказати, що будинку цьому було не більше п’яти-шести років, оскільки реально було помітно, що час цього будинку суттєво ще не торкнувся і не встиг залишити на нім свій сірий відбиток. Ну, хіба що маленький.

Чесно кажучи, будинок цей випромінював приналежність свого хазяїна до багатого класу, до якого Ірина і Євген також відносилися, і також було видно, що така розбещена персона на зразок Ірини в подібному місці жити деякий час не погребувала б.

Любомир вийшов з машини, і стомлено глибоко, мало не позіхаючи, зітхнув.

Він підійшов до хвіртки і, подзвонивши в дзвінок, висячий трохи збоку, чекаючи, коли хто-небудь вийде йому відкрити, спробував заглянути через огорожу всередину двору. Двір був порожній. Усередині навіть машини не стояло, хоча місце, під неї відведене там було. А сліди від гуми на асфальті, які починалися вже по зовнішню сторону воріт вказували на те, що машину хазяїн будинку мав, просто її зараз не було на місці.

Ніякого руху у дворі не спостерігалося. Він подзвонив ще раз, але нічого не сталося. Не сталося навіть деякий час опісля.

- Його немає вдома… - розчаровано сказав Любомир і на декілька секунд стомлено опустив голову і важко зітхнув.

Він поклав долоню на ручку хвіртки. Зробив він це не навмисно. Долоня неначе сама потягнулася. Він навіть і не думав цього робити. Але все таки долоня його лежала на ручці. Він думав, що робити далі. Поїхати і приїхати пізніше? Залишитися тут і чекати, коли Величар повернеться? Він настільки стомлено себе почував, що жоден з цих варіантів прийнятним для нього не був.

Він ще раз з тяжкістю зітхнув і так само мимоволі і ненавмисно, приклавши трохи сили на ручку, м'яко смикнув її, і збирався повернутися в машину, щоб вирішити, як же вчинити далі, але хвіртка трохи чутно, коротко скрипнула і відкрилася.

Любомир зацікавлено підняв брови, але приховані за сонцезахисними окулярами його очі цікавості не випромінювали, а випромінювали усю ту ж втому і були неначе зі скла.

- Угу, - сумбурно сказав він і повільно зробив крок у двір. - Є тут хто? - неголосно прикрикнув він в пустоту двору, про всяк випадок. Відповіді не послідувало. - Є хто? - ще раз прикрикнув він. Відповіді немає.

- Нікого, - сказав він сам собі, увійшов до двору і, підійшовши до одного з вікон будинку, заглянув у нього.

Суттєво розгледіти, що було всередині, не вдавалося. Вікна відбивали світло сонця, яке ще закочувалося за горизонт, і проникнути крізь скло вікна поглядом було важко. Любомир зняв сонцезахисні окуляри і підніс обличчя до скла мало не впритул, зробивши при цьому долонями козирок навколо очей. По той бік вікна він побачив контури дивана і ще чогось на нім лежачого. Він підніс лице до скла ще ближче. На дивані, лежачи на боці, спала людина.

- Він удома, - без емоцій неголосно і як і раніше стомлено сказав Любомир сам собі.

Він постукав у вікно і став чекати.

Пройшло декілька секунд.

Любомир ще раз притулив лице до скла і заглянув всередину. Людина як і раніше лежала. Любомир не відводячи обличчя від скла постукав ще раз. Людина не поворухнулася.

Любомир підійшов до дверей ведучих всередину дома, постукав в них і повернувся до вікна подивитися, чи не реагує на стуки людина. Людина як і раніше лежала.

Любомир пішов до хвіртки і підійшовши, секунд на тридцять, затиснув кнопку дзвінка.

Він повернувся до вікна і знову зазирнув у нього - людина лежала.

- Щось не те, - в'яло сказав він сам собі. - Будь-хто вже прокинувся б.

Він підійшов до дверей, що вели в будинок, і знову постукав, але цього разу сильніше і гучніше.

Але двері ніхто не відкрив навіть через деякий час. Любомир навіть встиг повернутися назад до вікна і знову зазирнути в нього, щоб запевнитися, що людина не поміняла навіть своєї пози.

- Щось не те, - сказав він.

Він знову підійшов до дверей і посмикав ручку. Двері відкрилися.

Він насторожено зрушив бровами.

- Не замкнута, - тихо з втомою, але і з невеликим здивуванням в голосі сказав він, і назад надягнувши окуляри, увійшов до будинку.

Він пройшов передпокій і потрапив в маленький, короткий коридор, на іншому кінці якого були ще двері, а так само по одних дверях ліворуч і праворуч. До нюху його донісся запах сильного смороду. Любомир принюхався. Чим це могло смердіти, він точно сказати не міг, але запах був сильний.

- Є тут хто-небудь? - прикрикнув Любомир, але нічого не сталося: не послідувало ані відповіді, не почулося ані метушні, ані навіть шурхоту.

Він відкрив двері справа. В кімнаті нікого не було, а тільки невелика канапка і телевізор стояли там, на вистеленій килимом підлозі. Але брудно було в ній. Багато усілякого сміття валялося. Клаптики паперу, залишки їжі. Деінде навіть порожні упаковки від пігулок, шприців.

В кімнаті навпроти - тій, що знаходилася ліворуч, нікого не було теж, і в ній не було також ні дивана, ні телевізора, а просто на підлозі лежав красивий килим і більше нічого, але теж насмічено було в ній. Любомира це насторожувало. Занадто брудно всередині такого дому. Дому що зовні доволі миловидно виглядає. Доволі заможно. Презентабельно.

Любомир трохи напруживши увагу й насторожившись, обережно пішов до дверей, які розташовувалися на іншому кінці коридору і, коли він їх відкрив, то сморід відчутно вдарив йому в ніс в декілька разів сильніше. Його джерело знаходилося явно за цими дверима. Любомир увійшов до кімнати, і вона виявилася саме тією кімнатою, в яку він, стоячи на вулиці, заглядав через вікно. Це було щось подібне до вітальні, тільки в ній був жахливий безлад, ще більший ніж в попередніх кімнатах, і сморід в ній стояв нестерпний; настільки нестерпний, що втомлений, і трохи в'ялий Любомир навіть на декілька миттєвостей забув, що почуває себе дуже стомлено. Щоб було легше дихати, він закрив ніс рукавом.

Сморід цей ішов саме з дивану, на якому лежала та сама людина, яку Любомир побачив через вікно і, то стукаючи у вікно і двері, то дзвонячи в дзвінок, намагався її розбудити. Любомир підійшов до неї ближче. Ця людина лежала на боці спиною до Любомира в калюжі своєї

блювоти і сечі, а ззаду крізь штани просочилося трохи лайна.

- Фе… - неголосно, монотонно, але з помітною відразою, продовжуючи закривати ніс рукавом, сказав Любомир. - Він живий?

Він підійшов і, піднісши до шиї лежачого два пальці, акуратно помацав його пульс. Пульс відчувався. Ця людина була жива.

Любомир перевів погляд з людини на невелику тумбочку що стояла поряд. На ній лежав використаний шприц з оголеною голкою, гумовий джгут, столова ложка і відкритий пакетик білого порошку.

Любомир з нестерпною відразою подивився на лежачу на дивані людину.

- Ну суко… - стримуючи злість, але як і раніше з помітною млявістю і вимотаністю в голосі сказав він і акуратно, але сильно копнув цю людину в спину ногою. Людина застогнала і заворушилася. - Вставай! - суворо прикрикнув на нього Любомир.

- А-у-э чого? Чого? Що? - сиплим, одурманеним голосом заговорив лежачий і перекинувся на спину. У штанях у нього чвакнуло.

Любомир скривився в гримасі великої огиди й відступив назад.

- Ти... ти хто? - запитав його оббруднений лежачий і потягнувся до нього рукою.

- Прибери свої руки! - вигукнув Любомир і відійшов ще на крок. Від огиди він навіть замружив очі і трохи відвернув обличчя.

- Що? - лежачий спробував встати і вліз рукою в калюжу блювотиння. - Що це?

Він незграбно підніс долоню до лиця і, примружившись, став її розглядати, а потім понюхав.

- Трясця-я-я… - протягнув він і понюхав долоню ще раз. – Трясця-я-я. Трясця-я-я мужик. Трясця-я-я! - повторював він, не відводячи забруднену руку від лиця. Схоже що йому самому огидно стало.

Він помацав свій зад.

- Трясця-я-я! Мужик що це? Трясця-я-я! Я весь в лайні! Я весь у лайні мужик! - несамовито почав він голосити невиразним, одурманеним, нетверезим, але неймовірно розгубленим голосом і протягнув Любомиру руку, якою мацав зад, випнувши долоню. На руці залишився коричневий слід.

- Заціпся! Прибери!.. - все з тією ж огидою, але суворо й серйозно накричав на нього Любомир і, продовжуючи прикривати ніс рукою, ще відкрокував назад. - Ти хто такий?! Ти Величар? - Любомир подивився на голову цього оббрудненого, який продовжував голосити і обурюватися. Волосся в нього було темним як вугілля, а Величар, якщо вірити словам Олени був світловолосим. - Ти не Величар. Де Величар?! - ще раз вигукнув Любомир.

- Мужик, я весь в лайні! – продовжував розгублено голосити лежачий і простягати Любомиру долоню вимазану своїм лайном. Він явно не розумів як він опинився в такому стані.

- Хто ти такий?! - ще голосніше. Але все також суворо вигукнув Любомир.

- Мужик! Ну подивись на мене! Чоловіче! – дуже розчаровано з огидою до самого себе, але також неймовірно нетверезо, сп’янілий від наркотичного дурману вигукнув лежачий.

- Йди ти до дідька лисого зі своїм лайном опецьку! Хто ти?! Де Величар!? - закричав Любомир. Огида на його обличчі була дуже велика. Здавалося, що ось-ось він накинеться на лежачого і сильно, жорстоко відлупцює його - настільки Любомиру було огидно і неприємно.

Лежачий заспокоївся.

- Э-э, навіщо ти так кричиш? - сказав він і повільно, обома руками взявся за голову.

- Трясця-я! - через пару секунд розчаровано протягнув він, відчувши на волоссі те, в чому були вимазані його руки. - Я увесь в лайні мужик!

Любомир схопився за край простирадла і зірвав невідомого з ліжка на підлогу. Той з гуркотом впав.

- Мужи-и-ик, ти що робиш? - незадоволено протягнув він.

- Хто ти? Ім'я! - суворо гримнув на нього Любомир.

- Я Рома.

- Де Величар, Рома? - зі злістю й напругою, вже спокійніше, але все з тією ж відразою, продовжуючи прикривати ніс рукавом, запитав Любомир.

- Я увесь в гівні мужик.

Любомир копнув його ногою в бік.

Де Величар?! – все так само напружено вигукнув Любомир.

- Я, я в душ сходжу. Я увесь… я не можу так… - неначе навіть не почувши Любомирових слів, невиразно, одурманеним голосом сказав Рома, і, піднявшись, повільно пішов з кімнати.

Обличчя Любомира набрало дуже обуреного вигляду.

- Тьху! – розлючено стрельнув він і сильно тупнув ногою.

Рома на цю Любомирову дію не відреагував ніяк, а просто продовжив свій шлях в душ.

Любомир подивився по сторонах і подумки сказав собі, що в цій кімнаті він ані секунди більше залишатися не буде і пішов слідом за Ромою, сильно грюкнувши за собою дверима, сподіваючись, що від цього вона щільніше закриється і сморід з кімнати за нею, в іншу частину будинку просочуватися перестане. Рому він вирішив із виду не упускати, а то мало що… ці наркомани все що хочеш утнути можуть; як би він не втік…

Рома вийшовши з коридору передуючого кімнаті, в якій він спав, повернув наліво, а потім, пройшовши ще метра три, повернув в дверний отвір направо. Любомир пішов за ним услід, і сморід як і раніше дошкуляв йому, оскільки від Роми смерділо майже так само сильно, як в усій кімнаті, де Любомир знайшов його. По суті, так і повинно було бути, адже Рома і був джерелом смороду, але Любомир, коли закривав за собою двері тієї самої «смердючої» кімнати, сподівався, що все ж частина смороду залишиться в ній і тепер смердіти буде не так сильно. Але ні, смерділо не менше, і, йдучи за Ромою, Любомир як і раніше був вимушений закривати ніс рукавом, терпіти і дуже злитися. Тим більше ж через свою втому і не висипання дратівливість його була дуже висока.

Любомир слідом за Ромою повернув направо і потрапив у ванну кімнату, де Рома можливо зовсім наплювавши на Любомира, а можливо просто його не помічаючи почав роздягатися і оголяти неприємну картину своїх виділень розмазаних на тілі.

Любомир прикриваючи обличчя рукавом, знову скривився в гримасі огиди, і, вийшовши з ванної сильно, так само як і покидаючи «смердючу» кімнату, грюкнув дверима у ванну кімнату.

- Ненавиджу! - зло випалив він і вдарив кулаком в стіну, зачепивши при цьому маленьку, простеньку картину в рамці, що висіла на ній. Картина впала.

Любомир, намагаючись заспокоїти себе, замружив очі і, трохи розслабившись, глибоко вдихнув. Він підняв картину з підлоги - благо вона не постраждала - і повісив на місце. На ній були намальовані маленькі, строкатенькі, різнокольорові, трохи розмиті квіточки, в блідо червоній, стрункій вазі. Вирівнявши її Любомир оглядівся. Недалеко від входу в той самий коридор, що веде в смердючу кімнату, стояв стілець. Любомир підійшов до нього і, переставивши ближче до дверей у ванну, щоб сморід, хоч і трохи, але доносився зі смердючої кімнати не дошкуляв йому, і щоб зручніше було контролювати двері у ванну, сів на нього. Відчував він себе дуже некомфортно, плюс на додаток недосипання давило на голову, але все таки йому було вже якось легше. Якось простіше стало. Можливо, знаходячись більше в русі, якось менше це сонне нездужання відчуваєш? Чи може то та третя пігулка тонізуючого, яку він прийняв в дорозі сюди, тільки зараз почала діяти? Без різниці. Плювати. Головне дізнатися, де Величар, щоб розпитати його і з'ясувати, чи допоможе він вийти на цього напівкота.

Любомир незадоволено, стомлено шикнув:

- Немає напівкота. Ніякого напівкота немає. Вийти на вбивцю. На людину в масці кота, - роздратування як і раніше чулося в його голосі.

Він дістав з кишені телефон.

Пів на сьому.

Відкинувшись на спинку стільця, він став дивитися на всі боки. Очі його приховані за сонцезахисними окулярами як і раніше були втомленими і скляними.

Він поклав телефон назад в кишеню.

По суті, кімната, в якій він зараз сидів, була таким собі продовженням передпокою, але фактично і передпокоєм її назвати було важко, оскільки друга її половина, в якій зараз Любомир і знаходився, була занадто вже далеко від вхідних дверей, і дивитися в ній було майже нема на що, оскільки обставлена чим-небудь вона не була. Не було ані крісел, ані шаф, і тумбочок, комодів, а просто порожня кімната, вистелена м'яким килимом, з яскравими шпалерами на стінах, і парою невеличких картин, поверх цих шпалер висівших. На підлозі деінде також траплялися частки сміття. Весь цей буинок був якоюсь подобою нарко-притону. Не дивно, що дочка Сергія Андрійовича так довго прожила в цьому місці. Почувала себе тут, напевно, як риба в воді. Цікаво з Величаром що? Чи також наркоман, чи просто дозволяє подібним лишатись тут, можливо приваблюючи їх товаром який продає?

Любомир недовго замислювався про це. Думки на цю тему випарувались буквально за кілька десятків секунд. І взагалі він думками почав витати вже десь далеко. Схиливши голову набік й, роздумуючи вже про щось інше, він порожньо втупився в одну точку. Про що він думав було невідомо, хоча, можливо, він не думав ні про що, а просто сидів, дивився і все. Прямо як в тому невагомому стані, який він відчував удома більше години тому, ось тільки зараз він загруз в нім не так сильно як тоді, і вже опісля хвилин п'ять, розум його, що витав десь далеко, знову повернувся в його втомлене тіло. Він встав, знову дістав телефон, і, подивившись час і дізнавшись, що пройшло п'ять хвилин, став ходити по кімнаті взад-вперед, чекаючи, коли Рома закінчить митися. Так пройшло ще п'ять хвилин і ще, але Рома з ванни все не виходив. Любомир підійшов до дверей у ванну і притулив до неї вухо. Вода по той бік дверей начебто шуміла, але нечутно було в цьому шумі змін означаючих яку-небудь активність і чиюсь присутність усередині.

Любомир не відриваючи вуха, постукав у двері.

- Ей. Ти скоро там? - запитав він.

Але відповіді не послідувало.

Любомир знову прислухався до звуків по той бік дверей. Ніякої активності і суєти слух його вловити не зміг.

Він постукав ще раз.

- Ей. Ти скоро там?

Але відповіді знову не послідувало.

Любомир смикнув дверну ручку, і двері у ванну відкрилися - виявилось, Рома не замкнувся. Любомир увійшов до ванної кімнати і в ніс йому знову вдарив запах смороду, але вже не такого сильною. Її джерелом був Ромин одяг, що зім'ятий валявся на підлозі. Сам же Рома, голий, сидів у ванні, розтягнувшись на всю довжину, під потоком лившоїся на нього з душового змішувача теплої води і спав.

Любомир невдоволено насупив брови, і акуратно, намагаючись не забруднитися, кінчиками пальців узяв Ромин одяг, що валявся на підлозі, й поклав у стоячу біля протилежної до входу стіни пральну машину, і закрив дверцята.

Він підійшов до лежавшого у ванній Роми і уважно оглянув його. Потоком, що лився на нього, начебто, усі нечистоти з нього змило. І начебто, він більше не смердів (Запах того смороду, який Любомир відчув, увійшовши до ванної кімнати, залишковим явищем стояв у нього в носі, і наскільки сильно смердить Рома і чи смердить взагалі точно визначити доки не міг).

Любомир розсунув Ромі великого і вказівного пальця на правій нозі і побачив там сліди уколів.

Стомлено зітхнувши, він зняв душовий змішувач з гачка на стіні, включив холодну воду і почав поливати Рому нею.

Рома хоч і не одразу, але поступово прийшов в себе й одразу ж почав вити, і звиватися у ванній все тим же невиразним і одурманеним голосом вимагаючи вимкнути холодну воду.

- Вставай! - гаркнув на нього Любомир, вимкнувши воду і, недбало кинув змішувач в раковину поряд з ванною розташовану. Змішувач глухо дзвякнув. Любомир схопив намагаючогося встати Рому за руку і мало не викинув його з ванної кімнати. Рома спіткнувся об поріг і впав.

- Ей… чоловіче! Ти що робиш?! - обурено, одурманеним голосом видовжуючи кожне слово, заголосив Рома. - Я впав!

Любомир різким рухом зняв з гачка, що висить на стіні, великого білого рушника і шпурнув ним у Рому.

- Прикрийся. Басале ґ ою тут світиш! - крізь окуляри виблиснувши своїми скляними очима, сказав йому Любомир.

Рома зім'яв рушник і, поклавши собі на промежину, підібгав коліна до грудей і обхопив їх руками.

- Що тобі взагалі треба від мене? Хто ти такий? – одурманено і трохи обурено запитав він у Любомира.

Любомир сівши навпочіпки опустився до Роминого рівня і, впивши в нього свій, прихований за окулярами, скляний, втомлений, безсонний погляд сказав:

- Віктор Величар. Де він?

- Хто? - нерозторопно перепитав Рома.

- Величар, - сильніше впивши в нього погляд, відповів Любомир.

- А? А я не знаю. Він поїхав.

- Куди? Давно? Надовго?

- Не знаю. Але він приїде.

- Мені чхати, що він приїде. Коли він приїде? - дратуючись, сказав Любомир.

- Я не знаю.

Любомир важко зітхнув.

- Ірина Бальська. Знаєш таку? - запитав він?

- Хто?

- Ірина Бальська.

- А. Знаю. Так. Її теж немає.

- Я знаю, що її немає. Вона тут жила?

- Тут. Та вона теж скоро прийде.

Любомир стомлено пшикнув.

- Прийде? Давно вона тут була? Прийде. - цинічно, але усе з тією ж втомою, напруженістю й серйозністю запитав він.

Рома уставивши свій нерозбірливий погляд в стелю замислився.

- Не пам'ятаю.

- Її тут вже дні три як мінімум немає. Прийде вона... – всміхнувся Любмир. - Не прийде, героїнщик ти клятий.

- А що вона? Повернулася до татка? - глузливо усміхаючись, сказав Рома і хлопнув в долоні. - Повернулася!

Любомир стомлено провів рукою по своїх губах і підборідді.

- Вбили її, - сказав він. - Коли Величар повернеться?

- Що? - здивувався Рома. - Я-як? Почекай чоловіче! Мужик! Як це вбили?

- Та ось так. Не розумієш як це? - сказав Любомир. - Величар коли повернеться?

- А я не знаю, - відповів Рома і знову уставив свій безглуздий погляд в стелю. - Почекай! Як це вбили. Вбили?

Любомир ще раз стомлено потер обличчя.

Він піднявся з присядок, дістав з кишені телефон і повернувся в колишнє положення. Виробивши з телефоном деякі маніпуляції, повернув його екраном до Роми і показав фотографію мертвої і порізаної Ірини.

- Впізнаєш? - запитав він.

Рома вглядівся в екран.

- Вона, - здивовано сказав він. - Але почекай, як? Хто?

- Не знаю я хто. Тому і прийшов сюди. Ти давно тут живеш?

Рома знову втупився в стелю.

- Два тижні.

- Окрім Ірини і Величара тут ще хто-небудь з'являвся? Жив?

Рома декілька секунд мовчав.

- Не пам'ятаю.

- Не пам'ятаєш? - зі знервованим здивуванням і претензією, але тримаючи себе в руках, обурився Любомир.

- Не пам'ятаю.

Любомир зло пшикнув.

- Ти тут два тижні живеш і не пам'ятаєш, хто ще тут був?

- А навіщо?

Любомир зібравшись з силами, спробував загасити в собі невдоволення.

- Величара ти хоч пам'ятаєш?

- Пам'ятаю. Він скоро приїде, - натхненно сказав Рома і посміхнувся. Зуби його виглядали жахливо.

Любомир важко, роздратовано зітхнув.

- Номер його в тебе є?

Рома знову підняв очі до стелі.

- Є… - через пару секунд сказав він. - Тільки де мій телефон? Я забув.

- Пам'ятаєш свій номер? - запитав Любомир, хоча був упевнений, що навряд чи.

- Який номер? - здивовано запитав Рома і безглуздо втупився на Любомира.

- Номер телефону, - вже майже втрачаючи самовладання, Любомир. - Свій номер телефону пам'ятаєш?

- А, так.

Рома продиктував Любомиру свій номер. Любомир, здивувавшись, набрав його на своєму телефоні і натиснув кнопку виклику.

«Цей стирчок, скоро зовсім мізки свої проширяє. Не мислить ні біса, а номер свій, бачте, не забув», - роздратовано подумав він.

У іншій частині будинку почулася трохи приглушена мелодія. Це дзвонив Ромин телефон.

- Вставай, - Любомир піднявшись, смикнув Рому під руку. - Підемо зараз твій телефон шукати.

Рома повільно, незграбно, впустивши на підлогу прикривавший його промежину рушник і не помітивши, що впустив його, так, абсолютно голий і пішов слідом за Любомиром. Але зробивши пару кроків і усвідомивши, що він нічим не прикритий, швидко, але так само незграбно повернувся назад і, просто притиснувши зім'ятий рушник до своєї чоловічої принади, ще незграбніше, подібно до пінгвіна, продовжив йти за Любомиром. Любомир спостерігаючи це, роздратовано стис щелепу, випнувши вилиці і важко незадоволено зітхнув.

- Ходімо, - стомлено видавив він Ромі.

Рома з волаючою дурістю у виразі його обличчя, кивнув і, як і раніше крокуючи подібно до пінгвіна, продовжив йти за Любомиром.

Вони увійшли до того самого коридору, на іншому кінці якого були двері, що вели до кімнати, в котрій Любомир Рому і знайшов і, в якій нестерпно смерділо, і мелодія, яку грав Ромин телефон стала звучати трохи голосніше. Судячи з усього телефон лежав саме там, в «смердючій» кімнаті, куди Любомиру йти зовсім не хотілося, але номер телефону Величара потрібний був йому куди сильніше, тому він вкотре стомлено зітхнувши, прикрив ніс рукавом і увійшов туди. Сморід ударив в ніс.

- Фе! Мужик! Ну тут і смердить! - заголосив Рома.

- Замовкни.

Мелодія звучала десь дуже близько. Буквально в парі метрів від них.

- Шукай свій телефон, - сказав Ромі Любомир.

Рома стурбовано почав вертіти головою по сторонах, у пошуках телефону, але більше нічого не зробив.

- Ось він, - сказав Любомир, нахилившись біля тумбочки, на якій лежало Ромине наркоманське приладдя і піднімаючи телефон з підлоги. - Пішли звідси. Смердить як на сірчаних копальнях.

Рома ще раз дурнувато посміхнувся.

- Та припини ти посміхатися! - зло гаркнув на нього Любомир, сильно штовхнувши в плече, і швидко пішов геть з кімнати.

Рома, із вже боязкішим обличчям, пішов за Любомиром услід.

- Двері за собою закрий, - вже спокійніше додав Любомир.

Вже повернувшись в передпокій і стоячи на тому ж місці, де до цього вони з Ромою розмовляли після того, як Любомир викинув його з ванної кімнати, Любомир зберігав у своєму телефоні номер Величара, а Рома стояв поряд і безглуздо дивлячись на Любомира чекав, коли той закінчить.

Закінчивши зберігати номер, Любомир поклав свій телефон в кишеню, і, виробивши деякі маніпуляції вже з Роминим телефоном, повернув його йому.

Рома однією рукою притримуючи рушник у промежини, а іншою тримаючи телефон, просто беззмістовно дивився на Любомира.

- Побачиш Величара - скажеш, що я заходив, - повчальним, втомленим тоном сказав Любомир. - Мій номер я тобі підписав як «Любомир Прилуцький».

Любомир узяв назад Ромин телефон і показав йому, свій номер збережений там:

«Любомир Прилуцький.

Номер: +380*********»

- Зрозумів? Любомир Прилуцький, - сказав Любомир.

Рома невизначено кивнув.

- Повернеться Величар - дзвони мені. Мені треба з ним поговорити. Зрозумів?

Рома знову невизначено кивнув.

- Добре.

Любомир вклав Ромин телефон назад Ромі в руку і нічого більше не сказавши вийшов з будинку, потім з двору і сів у свій чорний Audi.

- Ненавиджу, - стомлено зітхаючи, протягнув він, знявши окуляри, закривши очі долонею і провівши нею по обличчю. - Повний ідіотизм.

Він відкинувся на спинку сидіння і на декілька секунд стомлено замружив очі.

- Ненавиджу, - ще раз сказав він і поліз в кишеню за телефоном. - Потрібно Величару все ж подзвонити. З цього унікуму… - він кинув знервований погляд у бік будинку, маючи на увазі Рому, - пуття ніякого не буде.

Він набрав номер Величара і підніс телефон до вуха.

- На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок, - відповів йому голос оператора.

Любомир незадоволено зітхнув і поклав телефон на сусіднє сидіння, де як і раніше валялася недопита пляшка газованої води.

Що робити? Тут робити більше нічого.

Він вдягнув окуляри, завів двигун і поїхав геть.

13-2