Двадцять четверте лютого 1995р.

З тієї миті, як Оксана Ігорівна стала Ясиковим опікуном пройшов тиждень і хлопчик на невелику, крихітну частку став почувати себе краще. Став більш розкутим, більш товариським, менш сором'язливим, але все таки як і раніше залишився досить боязким, замкнутим й затиснутим. На його дитячому обличчі як і раніше читалася невпевненість і побоювання, і навіть в новому своєму будинку - на квартирі в Оксани Ігорівни, він поводився якось відчужено. Якось не сміливо. Боязливо. Боявся, взагалі до якої-небудь речі доторкнуться, попросити про що-небудь, що-небудь нешкідливе самостійно зробити, хоча особливо його ніхто не обмежував. Звичайно, деякі обмеження для нього були, але то були обмеження обґрунтовані, обмеження на благо, які й з іншими дітьми мали місце теж бути, в цілях виховання або їх безпеки, але строго й надмірно Ясика не обмежував ніхто, а він все одно поводився скуто й обмежено.

- Не бійся Ясику. Тепер це твоя домівка. Ти можеш тут робити все що захочеш, - говорила йому Оксана Ігорівна. - Хочеш - ось тобі аркуш паперу - малюй. Дивися телевізор. Грай. У тебе тепер є свої іграшки.

Але Ясик боявся взяти аркуш паперу й намалювати що-небудь. Боявся торкатися іграшок. Боявся взагалі що-небудь робити. А лише просто сидів де-небудь на стільці в куточку або на краю дивана й, притиснувши до себе опудалко свого чорного кошеняти, продовжував шепотіти собі щось під ніс.

Приблизно ще через тиждень Оксана Ігорівна віддала його до школи. У школу Ясик ходив справно й оцінки отримував хороші, але пізніше вона дізналася, що друзів у нього там зовсім нема. І не зрозуміло їй було через що - чи то через те, що сам він не хотів собі друзів, чи то інші діти з ним дружити не хотіли, але друзів у нього не було взагалі. Вона розмовляла про нього з його вчителькою, й та розповіла, що Ясик поводиться досить відчужено й замкнуто, і якщо вона йому ставила яке-небудь запитання, по темі уроку або іншого характеру, то хоч відповідь з нього витягати не доводилося, але все таки, коли він відповідав, то відповідь ця була просочена невпевненістю й якимось острахом. Відповідав він ледь чутно, що доводилося по кілька разів його перепитувати, і від кожного перезапиту хлопчик все сильніше й сильніше знічувався й боявся.

«Дуже погано. Як же бути? Що вдіяти?», - думала Оксана Ігорівна, але виходу ніякого не бачила. Можна було найняти для нього вчителя додому, але не в тому фінансовому стані вона була, щоб дозволити собі таке. Тим більше ж хлопчика потрібно тримати ближче до суспільства, а не тримати вдома без можливості на спілкування з іншими дітьми. Адже він і так не був товариським, а не давай йому спілкуватися зовсім, то замкнутість ця тільки зросте. Тому він повинен залишитися в школі. Він повинен продовжувати вчитися, й він повинен знаходитися серед інших дітей. І нехай і в дитячому будинку він серед дітей знаходився теж, то тут, в школі ситуація йшла вже зовсім інакше, і повинна була справити на Ясика інший ефект, адже в школі діти бачаться один з одним тільки частину дня, а не весь день цілком і мають можливість один від одного відпочити.

«Можливо він не відійшов ще від дитячого будинку?», - також думала Оксана Ігорівна й вирішила, що Ясику просто треба дати час, і, незабаром друзі в нього з'являться самі по собі. Але навіть опісля ще пару тижнів ситуація зовсім не змінилася і Ясик як і раніше поводився відчужено.

«Що ж робити?», - знову думала Оксана Ігорівна, але відповіді знайти не могла.

«Але невже він усе життя був такий? Невже завжди був такий замкнутий? Не може цього бути! - продовжувала думати вона. - Можливо, смерть батька на нього вплинула так? Можливо йому просто треба відчути себе на своєму місці? Як раніше? Згадати яким він був до того, як батько його помер і до того як він потрапив до дитячого будинку? Але як змусити його відчути себе як раніше? Як?».

* * *

Через декілька днів, на найближчих вихідних Оксана Ігорівна кудись везла Ясика на машині свого брата - дядечка Олекси. Вона сиділа за кермом, а Ясик сидів на задньому сидінні, як і раніше притиснувши до себе опудалко кошеня.

- Ясенько, - звернулася Оксана Ігорівна до Ясика. - А тобі ніколи не хотілося, щоб твоє кошеня й у школі було разом з тобою? - запитала вона, оскільки Ясик постійно з опудалком кошеняти був нерозлучний і лише в школу його з собою невідомо чому, але не брав.

Звичайно, Оксана Ігорівна брати котеня в школу йому не дозволила б і так, але все таки Ясик ніколи навіть не намагався забрати його в школу з собою, хоча б потай, а лише спокійно залишав удома, й тільки, коли повертався, то знову був з ним нерозлучним.

- Хочу, - боязко, ледве чутно відповів Ясик. - Але я його туди не візьму.

- Чому? - запитала Оксана Ігорівна.

- Він… він колись був живий, - ще боязкіше відповів Ясик.

Оксані Ігорівні відповідь його була зовсім незрозуміла.

- І чому через це ти не хочеш його брати туди з собою? - запитала вона.

- Тому, що вони його зіпсують, - відповів Ясик.

- Інші діти? - запитала Оксана Ігорівна і замислилася.

Ясик нічого не відповів.

- А ти знаєш, куди ми їдемо, Ясенька? - запитала вона через секунду.

- Не знаю, - трохи чутно відповів Ясик.

- Ми їдемо до тебе додому. До твого старого будинку. Хочеш знову там жити?

- Не... не знаю, - все так само відповів Ясик. Адже він і справді не знав, чи хоче він знову там жити. Навіть після того, як його забрали з дитячого будинку, він не думав про те, чи хоче він повернутися назад у свій старий будинок. Просто не думав. Просто, навіть якось сам вірити в те, що зможе до себе додому повернутися не міг. Перестав вірити. Зовсім давно. Якимсь занадто далеким для нього рідний будинок став. Неначе вже й не було цього будинку. Забув він свій будинок. І це питання Оксани Ігорівни прозвучало для нього як питання про щось неіснуюче, тому і був він зараз байдужий.

Але машина продовжувала їхати й опісля вже хвилин двадцять вона зупинилася біля старого Ясикового дому.

- Ось твій старий будинок, Ясенько, - добродушно сказала йому Оксана Ігорівна.

Але Ясику було все одно. Неначе вона сказала йому, що ось тут раніше стояла величезна красива будова, яка було зруйновано зовсім давно, ще до нашої ери, а ось його руїни. Ясик визнав сам факт, але в душі він до цього був байдужий. Ну, було і було, й що з цього?

- Ходімо, Ясику, - все так само добродушно сказала йому Оксана Ігорівна і вийшла з машини. - Ходімо.

Але Ясик просто сидів і через бічне скло дивився на свій старий будинок.

- Ходімо Ясику, - Оксана Ігорівна відкрила йому дверцята. Ходімо, - вона взяла його за руку й ніжно потягнула за собою.

Ясик покірно пішов за нею. Другою рукою він як і раніше продовжував притискувати до себе опудалко кошеня.

Будинок цей був невеликою одноповерховою будовою з червоної цегли, з вистеленим шифером трикутно-пірамідальним дахом. По розмірах він був не дуже великим і виглядав зовсім не розкішно, а досить-таки простенько. Без зусиль можна було помітити, що він досить старий, оскільки час встиг його пошарпати.

Було видно, що давно вже ніхто в цьому будинку не мешкав, оскільки територія в подвір’ї не була доглянутою, і не було навіть вузенької, маленької стежини второваної чиїмись ногами на товстому шарі снігу, який давно вже ніхто не прибирав. Але Ясику було все одно. Будинок цей неначе вже не був його. Не було Ясикової частинки в цьому будинку, яку люди залишають кожного разу у своїх житлах йдучи, щоб потім хотіти повернутися за нею. Хотіти повернуться додому. Байдуже Ясик дивився на свій старий будинок. Домівку, в якій він жив з народження, жив цілих вісім років доки його цієї домівки не позбавили.

- Ходімо Ясенько, - говорила Оксана Ігорівна ведучи Ясика за руку за собою, високо піднімаючи ноги, пробираючись по снігу до хвіртки в двір. Ясик теж, високо піднімаючи ноги покірно, але байдуже йшов за нею.

- Ходімо Ясенько.

Сніг майже доходив Оксані Ігорівні до коліна. Вони вже стояли біля хвіртки.

Відкрилася хвіртка, через велику кількість снігу, насилу й не до кінця, але достатньо, щоб можна було ввійти. Оксана Ігорівна знову потягнула Ясика за собою, й вони увійшли.

- Ходімо Ясенько. Ходімо.

Так вони дісталися вже до вхідних в будинок дверей, і Оксана Ігорівна, діставши з кишені ключі, відкрила їх. Вони ввійшли до будинку.

Стоячи в передпокої, Оксана Ігорівна зтрусила сніг спочатку з себе, а потім з Ясика.

- Ось Ясику. Це твій будинок, - сказала вона. - Ти за ним сумував?

- Не знаю, - знічено відповів Ясик.

Оксана Ігорівна всміхнулася.

- Як же ти не знаєш? - усміхаючись, сказала вона. - Це ж твій будинок. Ти же жив тут.

Але Ясик лише знічено опустив очі й нічого не відповів.

- Ходімо, - сказала Оксана Ігорівна й, знову взявши хлопчика за руку, потягнула за собою. - Може, ти зрозумієш, як сильно скучав по ньому, коли ми ввійдемо хоч би далі передпокою?

Вони пройшли в наступну кімнату. Вона була приблизно метра чотири в довжину і метра два з половиною завширшки, і стояв в ній тільки недорогий і досить не новий стіл біля стіни, пара стільців коло цього ж столу, і біля протилежної стіни старий, коричневий полірований сервант, заставлений усіляким скляним, фарфоровим посудом: парочкою чайних фарфорових сервізів і зробленими із з зеленуватим відтінком скла, келихами для вина і шампанського.

Ясик байдуже оглядівся, і, не загостривши уваги ні на чому, просто пройшов в наступну кімнату, якою був невеликий коридор, в лівій і правій стінах якого були двоє дверей, протилежних одна до іншої. Він подивився на двері ті, що справа, і в голові у нього промайнув маленький, короткий, швидкоплинний спогад, настільки короткий, що Ясик навіть толком не зрозумів про що він, але все таки рушив вперед і підійшов до дверей. Смикнувши за ручку своєю маленькою рукою, він відкрив їх, і за ними виявилася його кімната. Його стара кімнатка, в якій він колись так довго жив, і в якій він вже не жив так давно. Він увійшов до неї і вже не байдуже, а з цікавістю став оглядатися навкруги. Кімнатка була невелика. Напевно, найменша кімната в цьому будинку. Біля стіни справа стояло його ліжечко, застелене акуратно, як завжди. Застелена найшвидше ще аж батьком, коли той був ще живий. Навпроти ліжечка стояв коричневий, полірований простенький стіл, за яким Ясик робив свої шкільні домашні завдання, а поряд зі столом, біля тієї ж стіни стояла коричнева, стара одежна шафа, в який Ясик і хотів заховати свою порвану брудну, зіпсовану шкільну форму, коли прийшов побитий тоді, вперше.

Він підійшов до столу й, поставивши на нього своє котеня, з цікавістю продовжив оглядатися навкруги.

У голові в нього сплив ще один спогад. Вже чіткіший, ясніший й який довше затримався в голові. Він згадав той момент, коли батько обіймав його побитого, притискав до себе й намагався втішити, а Ясик лише плакав і ні слова не міг сказати. Тоді, вперше, одразу після того, як він невдало хотів заховати зіпсовану шкільну форму й попався батькові на очі.

Ясик відчув, як сльози починають його душити. Він відчував, як у нього починають трястися підборіддя і нижня губа, а на очах ось-ось виступлять сльози. Намагаючись відігнати спогади, відштовхнувши трохи вбік Оксану Ігорівну, яка стояла в дверях і спостерігала за ним весь цей час, він вибіг зі своєї кімнатки і, якось не замислившись, куди біжить, вбіг в кімнату навпроти.

Кімната навпроти була вже куди просторіша, і предметів меблів в ній стояло вже куди більше. Біля стіни справа розтягнувшись майже на всю довжину стіни, стояла широка, велика книжкова шафа, що за своїми скляними прозорими дверцятами приховує безліч книг, якими вона була набита. Поряд з шафою стояв, трохи повернений набік телевізор, що визирав фактично з кута. Навпроти телевізора стояло крісло, в якому батько любив сидіти, дивлячись телевізор або читаючи книгу – не має значення. Біля стіни праворуч від входу в кімнату стояв розкладний диван, на якому батько спав, а, навпроти, біля протилежної стіни, під вікном стояв невеликий комод, згори на якому стояли декілька фотографій в простеньких рамках.

Ясик ще зацікавленіше став оглядатися навкруги. Оксана Ігорівна стояла в дверях і спостерігала за ним.

Ясик подивився на книжкову шафу. На телевізор. На крісло. Але найбільше увага його притягнув комод, на якому стояли фотографії в рамках. Він підійшов до нього й узяв одну в руки. Зображені там були три людини: веселий і ставний батько, добра і приємна мати, і маленький, життєрадісний, дитячою, променистою, безневинною посмішкою усміхнений Ясик.

Ясик не випускаючи рамку з фотографією з рук невпевненими, невмілими рухами обернувся до виходу, але очей від фотографії не відривав. Він продовжував дивитися на зображеного на ній веселого батька і на себе. На себе не такого як зараз. На себе життєрадісного, усміхненого, відкритішого. Він спробував посміхнутися так само, як посміхався він на фотографії, але лише небагато ворухнувши губами, тільки сильніше стис їх. Посміхнутися він зараз не міг. Не виходило.

Він ще раз подивився на матір, але вона померла близько чотирьох років тому і її Ясик зовсім вже не пам'ятав. Він подивився знову на батька і погляд його на нім і завмер. Несподівано в нього в голові виникла сцена, коли батька вбивали. Він бачив, як йому в шию встромили ніж, як батько помирав, як його вбивці бігали в паніці, з одного боку в інший, не знаючи спочатку, що робити. Він пам'ятав усе до щонайменшої дрібниці. Пам'ятав абсолютно все. І раптом у нього в голові почувся все той же лютий, злий голос. Голос страшенно знайомий. Дитячий, дзвінкий, але нестерпно злий.

- Ти пам'ятаєш, хто вбив твого батька! Ти пам'ятаєш! - нібито стримуючи величезну лють, звучав він в голові. - Ти пам'ятаєш, хто вбив його! - прокричав голос.

Ясине обличчя спотворила хижа гримаса колосальної люті, і він зі злістю шпурнув рамку з фотографією в книжкову, засклену шафу. Скло з гучним дзвоном розбилося, й уламки полетіли в різні боки. Ясик напружено з помітною мукою всередині схопився руками за свою дитячу голівку й, видавши тяжкий дзвінкий напіврик-напівстогін, кинувся геть з кімнати, відштовхнувши по дорозі від себе Оксану Ігорівну, яка бачила все і спробувала схопити Ясика, щоб заспокоїти в нім цю величезну лють.

- Ясику! Стривай! - схвильовано кричала вона йому в слід, намагаючись наздогнати. Але Ясик вже сховався за дверним отвором.

Вона вибігла вслід за ним. Вона пробігла той невеликий коридор і, вбігши в передуючу коридору кімнату, ту в якій стояло всього лише декілька стільців, стіл і заставлений всяким посудом сервант, на декілька секунд завмерла, не знаючи, що робити далі, оскільки побачила сидячого на підлозі в кутку кімнати Ясика, що вжинався обличчям в кут і обливався сльозами.

Вона повільно, обережно підійшла до хлопчика й акуратно сівши поряд з ним навпочіпки спробувала заговорити з ним.

- Що сталося, Ясенько? - м'яко, ласкаво запитала вона його.

Ясик у відповідь лише голосно хлипнув.

- Ясику. Що сталося? Що? - ще раз запитала вона.

- Ч-чому я пам'ятаю все це? - крізь плач запитав Ясик. - Чому я це пам'ятаю?

- Що пам'ятаєш? - запитала Оксана Ігорівна.

- Як убили батька.

Оксана Ігорівна не знала, що на це відповісти.

- Не знаю, - сказала вона. - Спогади - дивна штука. Іноді буває, найприємніші, хороші спогади можуть бути затьмарені бридкими, осоружними не зрозуміло чому. Іноді приємний сон ти забуваєш через декілька секунд після пробудження, а кошмар пам'ятаєш роками і не можеш його забути.

- Але чому воно так? - хлипнувши, запитав Ясик.

- Я не знаю. Деякі кажуть, що воно відбувається так тому, що бридкі спогади яскравіші, ніж приємні і тому затьмарюють їх. Тому, що в той момент, коли те бридке, що в твоїй пам'яті відклалося - відбувалося по-справжньому - ти відчув більше емоцій ніж, коли відбувалося щось приємне. І навпаки. Якщо приємні спогади сильніші, й щастя ти від них випробовуєш більше, то бридкі спогади затьмарюються ними.

- Але ч-чому зі мною не відбувається нічого приємного, щоб я зміг забути все неприємне, що зі мною сталося? - запитав Ясик.

- Воно станеться, - відповіла Оксана Ігорівна. - Станеться. Я постараюся зробити так, щоб воно як можна частіше з тобою відбувалося.

Вона погладила Ясика по голові й лагідно притиснула до себе.

- Ходімо Ясику, - сказала вона. - Сюди ми більше не повернемося. Принаймні, не в найближчому часі. Ходімо.

Вона взяла його за руку і, повільно вивівши його спочатку з будинку, а потім з двору, відвела до машини й усадила на задньому сидінні.

- Моє кошеня, - сумно сказав Ясик, витираючи мокрі очі. - Я залишив його там.

- Нічого. Я його зараз принесу, - відповіла Оксана Ігорівна і повернулася в будинок.

Вона зайшла в стару Ясикову кімнатку. Кошеня стояло на столі. Вона взяла його і збиралася піти вже зовсім, але вирішила ввійти до кімнати навпроти, де у Ясика стався напад люті і де він розбив скляні дверцята шафи.

Вона ввійшла туди й одразу ж підійшла до тієї самої книжкової шафи, біля якої посеред уламків валялася рамка з фотографією. Вона підібрала її і подивилася на людей на фотографії зображених. На маленького безтурботно всміхненого Ясика, на його веселого батька, на добру і приємну матір. Зітхнувши вона на секунду замислилася, а потім, декілька митей опісля вийняла фотографію з рамки, акуратно, так щоб не пом'яти поклала її в кишеню і, залишивши вже порожню рамку на тому ж місці - посеред уламків, - покинула будинок.

16-1