Одинадцяте лютого 1995р.

Пройшло вже пару тижнів, і маленький Ясик разом з Федором Павловичем сиділи все в тій же сторожці, ось тільки атмосфера навколо них була вже не такою натягнутою, як того дня, коли старий вперше привів хлопчика сюди, а вже набагато вільніше й тепліше, але все таки невелика скутість й обережність в їх словах і жестах була присутня.

Ясик сидів на тому ж табуретику коло столу і притискував до себе опудалко чорного кошеня, все таке ж нерухоме й, що дивиться на світ все тим же неживим, скляним поглядом. Федір Павлович сидів трохи ближче до вікна, за столом, і крізь товсті окуляри вдивлявся в сторінки книги, що лежала перед ним, під світлом включеної настільної лампи, і читав вголос. Ясик уважно його слухав, і, то боязко дивився на старого, то вдивлявся в тоненькі палички зіниць зелених очей опудала котеняти.

Відтоді пройшло близько тижня, - читав Старий. - І я дописую це моє пояснення під дією останнього з колишніх моїх порошків. Якщо не станеться дива, значить, Генрі Джекіл востаннє мислить, як Генрі Джекіл, і востаннє бачить в дзеркалі своє обличчя (на жаль, що змінилося до невпізнання!). І я не смію зволікати із завершенням мого листа. Досі воно могло вціліти лише завдяки найбільшим обережностям і найбільшій удачі. Якщо переміна застигне мене ще за листом, Гайд розірве його на клаптики, але якщо я встигну заховати його завчасно, неймовірний егоїзм Гайда й турботи його нинішнього стану можуть врятувати лист від його мавпячої злості. Так, що тяжіючий над нами обома рок вже змінив і роздавив його. Через півгодини, коли я знову і вже навіки набуду цієї ненависної личини, я знаю, що буду, тремтячи й ридаючи, сидіти в кріслі або, весь перетворившись на переляканий слух, почну без кінця ходити по кабінету (моєму останньому притулку на землі) і чекати, чекати, що ось-ось пролунають звуки, віщуючі кінець. Чи помре Гайд на ешафоті? Чи в останню хвилину в нього стане мужності позбавити себе від цієї долі? Це відомо одному Богу, а для мене не має ніякого значення: година моєї справжньої смерті вже настала, подальше ж торкається не мене, а іншого. Зараз, відклавши перо, я запечатаю мою сповідь, і цим завершить своє життя нещасний, - старий підняв очі на хлопчика. - Генрі Джекіл, - додав він і акуратно, плавно закрив книгу й відклав убік.

- Тобі сподобалося? - запитав він у Ясика.

Ясик знічено кивнув.

- Ти ще занадто малий для таких книг. Тобі ще рано знати, що в них написане.

Ясик міцніше притиснув до себе опудало і знічено опустив очі.

- Але мені було цікаво.

Старий важко зітхнув і, піднявшись зі стільця, взяв книгу в руки і, підійшовши до шафи заховав її в ній.

- Роберт Люіс Стівенсон добрий письменник, - сказав старий, повернувшись на колишнє місце і знову всаджуючись на табуреті. - Але ти ще занадто малий, щоб зрозуміти сенс цієї книги. Вона занадто важка для тебе.

Ясик подивився в очі опудалу котеняти.

- Але та людина. Той, хороший. Він хотів, щоб усі завжди думали, що він завжди хороший. Але йому іноді хотілося зробити щось погане, тому він і придумав той свій порошок, щоб ставати іншою людиною і робити те, що він хоче, і щоб не боятися, що про нього подумають погано, - тихо, стримано промовив він.

Старий неголосно розсміявся.

- Ти розумний хлопчик, - сказав він посміхаючись. - Але ти занадто малий, щоб зрозуміти всю суть цієї книги до кінця. Коли підростеш, прочитай її знову, і тоді можливо, більше відкриєш для себе; зрозумієш усю суть.

Ясик підняв очі на старого.

- Яку суть?

- Ти ще маленький занадто, - приємно посміхаючись, відповів старий. - Тобі не зрозуміти всіх дрібниць. Поки-що. Але потім, можливо, зрозумієш. Тобі треба подорослішати. Пожити. Стати досвідченіше. Тоді тільки й зможеш зрозуміти.

- А розкажіть ви. Розкажіть мені, - сказав Ясик.

Федір Павлович зітхнув.

- Ти ще занадто малий. Даремно я погодився прочитати тобі її.

Ясик ніяково опустив очі.

- Ну. Що ти так? - почав утішати його Федір Павлович.

Ясик важко зітхнув.

- Я ще занадто малий. Хочу стати великим, щоб уміти все. Хочу розуміти, що в таких книгах написано.

Старий посміхнувся.

- Бути дорослим не завжди добре. Багато хто вважає, що бути дитиною набагато кращ… - він зупинився не закінчивши, адже нічого хорошого в нинішньому дитячому становищі хлопчика знайти не зміг, щоб привести йому хоч би крихітний приклад, котрий довів би правдивість загальної думки про те, що дитинство набагато приємніше й безтурботніше, ніж доросле життя. Ясикове дитинство можливо й було безтурботним раніше, але останнім часом, особливо в останні півроку, воно для нього було сповнене яскравих, неприємних і дуже важких потрясінь, що відштовхнули його дуже далеко від безтурботності дитинства, яку він згадував би в майбутньому, й усвідомлював, що: так, тоді маленькому йому було набагато краще, ніж зараз, дорослому й сповненому турбот. Найшвидше хлопчик здригаючись згадуватиме ці дні. Смерть батька; дитячий будинок і душевні муки в нім до того, як знайшов своє чорне кошеня; смерть кошеняти; й нові, сильніші муки, після того, як це кошеня втратив. Можливо тільки той приємний час, коли кошеня було живим і могло видавати звуки муркотіння так бракуючих Ясикові зараз, відкладеться в нього в голові; можливо, він до старості пам'ятатиме цей час, але все інше своє сьогодення, що називається дитинством він спробує назавжди викинути з голови і ніколи не згадувати. Тому зараз не було сенсу доводити йому, що дорослим він мріятиме про повернення в дитинство, і старий просто замовк, задумливо опустивши очі, й деякий час не вимовляв ні слова.

«Навіщо я погодився прочитати йому цю книгу? - запитував він сам у себе, й тут же відповідав. - Тому, що він сам мене попросив прочитати».

Адже не хотілося Федіру Павловичу відмовляти й без того ущемленому, тендітному хлопчикові, з пораненою душею. Хлопчикові, заради якого він спеціально зробив опудало з його мертвого кошенятка, щоб хоч би трохи полегшити біль, що як і раніше бушував у нього всередині. Навіщо відмовляти йому, коли в нього не залишилося сім'ї, а ти залишився в нього останнім другом на цьому світі? Навіщо відштовхувати його, коли він тебе так потребує?

«Як же так вийшло, що Ясика ця книга так зацікавила?», - знову запитував Федір Павлович сам у себе, адже ця книга попалася Ясику на очі абсолютно випадково, і не мала нічого примітного, щоб привернути дитячу увагу до себе - проста, сіра обкладинка, з ім'ям автора і назвою, чорними буквами виведеними на ній. Виходить, що хлопчик зацікавився нею за чистою випадковістю, і саме ця випадковість зараз й увігнала Федора Павловича в безвихідь незнання потрібних слів, щоб сказати.

- Знаєш що, Ясику? - звернувся старий до хлопчика. - Всю суть я тобі пояснити не зможу, але можу сказати лише, те, що тобі було б корисно зрозуміти прямо зараз. Пам'ятаєш, як там, в книзі, той доктор, щоб стати поганим, пив якесь зілля?

Ясик знічено кивнув.

- Так от нехай, він і ставав поганим, абсолютно поганим, то коли він перетворювався на себе колишнього, «хорошого» - як ти сказав - це не означало, що він був тільки хорошим і більше ніяким іншим. Коли він перетворювався на себе колишнього, він був простою людиною, в якій ховалися не лише хороші, але також і погані якості. Він був хорошою людиною – безумовно, - але маленька частина зла в нім все ж була присутня і нікуди не дівалася. А це означає, що добро і зло криється в кожній людині, тільки іноді в комусь більше добра, а в комусь зла. Іноді в людях буває дуже мало зла, але іноді в людях буває дуже мало добра, і нехай в книзі, те абсолютне зло, ту злу людину, на яку добрий головний герой перетворювався, всі бачили і відчували, то в житті буває так, що людина може бути сповнена зла, але злою не виглядати. Буває так, що дивлячись просто на зовнішність можна помилитися, скільки в людині зла. Тому будь обережний Ясеньку. Старайся зрозуміти, скільки в людях зла всередині й уникати тих, в кому його багато.

Ясик скромно подивився на старого.

- Але як зрозуміти? - запитав він.

- Намагайся навчитися розуміти. Ніхто нічого одразу не може вміти. Навіть генії не одразу все вміють, просто вони набагато краще вчаться вміти, ніж інші. Тому і ти вчися. Вчися розуміти і з часом почнеш відрізняти зло від добра, і бачити, скільки зла і скільки добра в людях усередині.

- Але тоді і в мені є зло, - сказав Ясик.

- І в тобі, і в мені. В усіх.

- В вас немає… - Ясик зам'явся і відвів очі вбік.

- Є. В усіх є. Ось, тільки, скільки в мені зла я точно сказати не можу. Боюся помилитися і переоцінювати себе теж не хочу, але воно в мені є.

- А в нім є зло? - запитав Ясик і трохи підвів опудало котеняти догори.

- В нім? - старий замислився. - Важко пояснити. У тварин інші правила й закони. У них немає зла і добра. Немає злочинів. У них тільки життя.

- Але чому одних тварин вважають злими, а інших добрими і хорошими? Чому лисиця погана, а кішка хороша? - запитав Ясик.

Старий посміхнувся.

- Цих значень їм надали люди. Насправді всі тварини живуть на цьому світі й навіть не підозрюють, що вони добрі, злі, гидкі, ниці або благородні. Просто як вони поводяться, так до них люди й ставляться. Наприклад: щур поганий не тому, що він дійсно поганий, а тому, що він живе так, як він уміє жити; так, як в ньому закладено природою. Він щоб вижити може з'їсти своїх дитинчат, що людям не подобається і що вони вважають мерзотним, тому для людей щур поганий, тим більше ж щури переносять безліч хвороб, від чого люди не люблять їх ще більше.

- А білка?

Старий замислився.

- Білка… білка поводиться дуже схоже… вибач Ясику, я помилився. Але не повністю. До білки відносилися б точнісінько як до щура, не будь у неї пухнастого хвоста. Краса примушує людей відноситися до білки краще. Це дуже важко пояснити. Але ти просто повинен запам'ятати, що люди відносяться добре до тих, хто їм подобається і багато чого поганого в їх характері прощають пропускаючи це повз очі, а до тих, хто їм не подобається, вони відносяться погано й помічають в них кожну недобру річ. Просто так виходить, що щурів вони не люблять через те, що колись щур заразив людину хворобою і через це, людина стала її ненавидіти, від білки ж заразитися шансів не менше, але білки з більшою боязню наближаються до людей ніж щур, який часто може не побоятися підійти до людини впритул, а то і взагалі залізти до неї на подушку, поки та спить, і в разі зіпсованої їжі, яка може бути заражена гризуном швидше подумають на щура, ніж на білку, тому до білки погане ставлення в людей не прищепилося. Собаку стали любити за те, що собака людям була корисна й багато в чому допомагала, адже вона була корисна на полюванні, в горах допомагала пасти худобу, будинок вартувала, але вовк же тільки нападав і позбавляв життя, розоряв худобу, тому до нього відносилися погано, і це закріпилося за ним. Кішок любили теж за те, що вони були корисні. Вони могли ловити тих самих щурів, що переносять хвороби, тим самим оберігаючи людей від зараження, але лисиця, яка не думаю, що особливо перевершує кішку в підступній хитрості, для людей погана, тому, що раніше вона розоряла свійську птицю; душила курей, гусаків, наносячи людям збиток.

Але зараз багато що помінялося і якщо раніше люди визначали хороша тварина чи погана по тому, скільки користі вона приносила, то зараз, коли на полювання стали ходити тільки розваги заради; коли все менше людей тримає господарство; коли з'явилося багато вакцин від хвороб, і багато способів вилову й вбивства тих тварин, що ці хвороби переносять, вони стали більше судити про тварину по красі - а тварини, в якійсь мірі, красиві майже всі, - й менше по поведінці. Тому про багатьох з тварин зараз уявлення неоднозначне. Багато хто тримає щурів удома, а багато хто як і раніше не любить їх. Багато хто вважає вовка благородним, а багато хто вважає його ницим і підлим. І все одно, хоч вже й не так однозначно, але люди про тварин судять, хоча в тваринах немає ані зла, ані добра. Для них таких понять не існує. Зло є тільки в людях і в комусь з людей його багато, а в комусь його мало.

Ясик розуміюче кивнув.

- Погані тільки люди, - сказав він, знову притиснувши до себе опудалко. - Погані тільки люди.

Старий ніжно дивився на хлопчика.

«Все ж рано йому таке ще знати. Рано… - думав він. - З часом сам би все зрозумів, якби захотів. А зараз занадто малий він для цього. Не варто було погоджуватися на його прохання й читати ту книгу».

Старий стомлено зітхнув, відвів погляд убік, і, дивлячись у вікно на засніжену природу, просидів так деякий час, поки тихий шепіт хлопчика не привернув його увагу. Ясик сидів, обійнявши опудало котеняти, й несильно погойдуючи його з одного боку в інший, шепотів щось доладне й ритмічне.

- Що ти шепочеш, Ясику? - запитав його Федір Павлович.

- Віршик, - знічено відповів Ясик.

- Що за віршик? Розкажи.

- Мене мама навчила, - відповів Ясик. - Вона сама його вигадала.

- Розкажи, - посміхнувся старий. - Розкажи мені, Ясенько.

Ясик нічого не відповідав, а лише продовжував нашіптувати свій віршик.

- Ясику, нумо, розкажи.

- А чому люди часто називають інших людей іменами тварин? Чому говорять, що якась людина - щур, а якась - свиня?

Федір Павлович зрушив бровами.

- Для порівняння. Я ж говорив, що люди приписують тваринам якості і значення, дивлячись на їх вчинки. А людей називають іменами тварин, щоб правильніше описати характер людини, адже іноді порівняння є найкращим описом, найточнішим і найзрозумілішим. Ось якщо я тобі просто скажу – «жадібний» або «підлий», то ти зможеш зрозуміти це не так, як треба; ти зможеш винести з моїх слів не те, що я мав на увазі. Але якщо я скажу «підлий як пацюк», то ти зрозумієш мої слова набагато точніше й набагато правильніше.

Ясик сильніше притиснув опудало до себе.

- А як би ви назвали Федю? Яка він тварина?

Старий здивувався.

- Він дурник, - сказав старий. - У мене він асоціюється тільки з глупим, зовсім маленьким цуценям, яке ламає і гризе все, що бачить, навіть не замислюючись про це.

- Ким же тоді був мій тато?

Федір Павлович важко зітхнув і знову повернув голову до вікна.

- Я не знав твого тата, - з ноткою співчуття сказав він. - Я не можу сказати.

Ясик хлипнув.

Федір Павлович підхопився з табурета й одразу ж кинувся втішати. Він підійшов до хлопчика, притиснув його ніжно до себе й погладив по голівці.

- Все добре Ясику. Не плач. Давай про це більше не розмовлятимемо.

Ясик ще раз хлипнув і соромливо відвернув від Федора Павловича обличчя.

- Все добре, - не переставав старий.

- А яка це людина - шакал? Яких людей називають шакалами?

Федір Павлович погладив хлопчика по голові.

- Давай не будемо про це. З часом ти зрозумієш це все сам, а зараз, давай про це не говоритимемо.

Ясик розчаровано зітхнув.

- Добре, - сумно, монотонно сказав він і ніжно погладив неживе опудало котеняти.

І знову в сторожці наступила тиша. Тиша, в якій незручності зовсім не було, а була тільки доброта. Доброта, яка наповнювала старого, і з якою він відносився до хлопчика, і Ясик хоч і поводився знічено, скромно, стримано й обережно, все одно знав, що тут його тендітна маленька душа знайшла собі прихисток, де нудьга не катуватиме її, а старий, що в цьому притулку мешкає, зробить усе, щоб Ясик перестав відчувати біль від втрати, і біль всередині хлопчика потихеньку починав відступати, ось шкода тільки шрами залишилися і вже ніколи не зійдуть.

Пройшов деякий час, і старий перестав вже притискувати Ясика до себе і знову повернувся на своє колишнє місце біля вікна. Він дивився у вікно, а Ясик знову почав легко погойдувати опудало котеняти з одного боку в інший і нашіптувати щось собі під ніс. Старий знову звернув на це увагу.

- А про що цей твій віршик, що тебе мама навчила? - запитав він.

Ясик уперше за довгий час м'яко, правда, ледве помітно, але посміхнувся.

- Про нього, - відповів він і повернув опудалко мордочкою до старого.

- Про нього? Ти хочеш сказати про кішок?

Ясик невпевнено кивнув.

- Я його йому розповідав ще раніше, - сказав Ясик. - Я йому розповідав, а він муркотів у мене під курточкою.

- І мені розкажи.

Ясик зам'явся.

- Нумо, не соромся, розкажи.

Але Ясик зам'явся ще сильніше і соромливо відвів очі вбік.

- Ех, - усміхнувся старий.

Ясик вже помітніше, соромливо посміхнувся.

- А ось я теж знаю вірші про котів, - сказав старий.

- А як ви його зробили? - відходячи від теми, запитав Ясик, вказуючи на опудало кошеняти.

- Я раніше займався цим, - відповів старий. - Я опудала робив. Великі. Робив опудала ведмедів. Опудала коней, мавп, диких птахів. Я багато таких робив. Поки молодшим був. А зараз старий зовсім вже став. Не той вже. В руках вже тієї сили немає, яка була. А раніше мої опудала в музеях живої природи ставили. Часто саме для самих музеїв я їх і робив. Деякі там досі стоять. Але більше я ними не займаюся. Не той вже. А ось кошеня зробив тобі.

У голові у старого промайнув момент, коли він перший раз зустрів Ясика, плачучого, що порпався в сміттєвій урні біля сторожки.

- Я теж хочу такі робити, - сказав Ясик.

- Потім. Потім навчишся. Вибереш спеціальність, вивчишся і робитимеш такі, як я. Але пізніше. Не зараз. Зараз тобі потрібно в школі вчитися. А опудала потім. Після школи вже. Коли підростеш, - обличчя старого осяяла м'яка приємна посмішка.

Ясик притиснув опудалко до себе сильніше.

- Я таких же робитиму, - шепнув він.

Несподівано в сторожку метушливо вбігла схвильована старша.

- Ви тут? Слава богу! Амурику вставай, ходімо! Швидко. Вставай.

Вона протягнула Ясикові руку.

Ясик здивовано втупився на неї.

- Ходімо швидше! Вставай! - наполегливіше сказала вона й схвильовано потрясла рукою, яку Ясику простягала.

- Що сталося? - запитав старий, який в цей момент теж трохи зхвилювався.

- Ой, Федіре Павловичу, можливо, доведеться вам собі нового помічника пошукати. Цього можливо сьогодні тут вже не буде.

- Його забирають?

- Поки-що під опікунство, мабуть. Я не знаю. Можливо. Поки що нічого не вирішено, так що нічого не можу сказати. Я не знаю. Амурик, вставай, ходімо швидше.

Федір Павлович встав з табурета, підійшов до Ясика, погладив його по голові, й узяв у нього з рук опудало котеняти.

- Йди з Надією Олексіївною Ясику. Йди з нею. Давай кошеня поки залишиться в мене, тільки ти не забудь повернутися за ним. Добре? Не забудь. Добре?

Ясик усе ніяк нерозуміючий що відбувається, напружено, але все таки як і раніше знічено кивнув і, вставши з табурета, взяв Надію Олексіївну за руку і пішов разом з нею.

Старий стояв, спостерігаючи, як вони йдуть, і коли вони пішли, розкрив навстіж двері, сів на те місце, де сидів Ясик, притиснув опудало котеняти до себе, і розчулений, але з невеликою ноткою схвильованості став дивитися в засніжену далечінь.

13-1