Двадцять п'яте січня 1995р.

Це був час чергової прогулянки.

Після побиття Феді пройшов вже тиждень, але Ясику відтоді тільки вперше було дозволено вийти на вулицю - до цього його на прогулянку на честь покарання не випускали.

Ясика це покарання страхало не особливо. Яка різниця тепер, де сидіти, де нудьгувати, і де знову й знову мучитися від самотності й згадувати те маленьке чорне кошеня, якого більше немає? Яка різниця? Що в будинку, що на вулиці, все одно йому було так гірко, що він навіть виглядав так, як ніби жахлива хвороба роз'їдає його зсередини. Так яка різниця тепер? Коли йому все не мило, коли він ні на кого без відрази дивитися не може. Коли хочеться просто зникнути і не існувати взагалі. Яка різниця? Різниці немає вже ніякої. І вийшовши цього разу на прогулянку він не відчував нічого окрім болю в душі.

Йдучи в колоні на колишньому своєму місці - в самому кінці, він не міг не думати ні про що, окрім кошеняти й того моменту, коли кошеня було вбито. Він згадував як прекрасно й наснажливо він почував себе тоді, коли він й інші діти в колоні тільки йшли до свого постійного місця для прогулянок, в той останній день, коли кошеняти не стало, і від цього сльози наверталися на його очах. Він бачив ті дерева, ті кущі, той камінь невідомо чому лежачий на своєму місці, припорошений снігом, і, бачачи їх і згадуючи, які вони милі йому були тоді, того дня, не відчував нічого окрім пекучого, жалячого болю такого, що роз'їдав його плоть. Він бачив ту урну коло сторожки, в яку мертве тільце кошеня було холоднокровно викинуте, і в якій він так старанно порпався, і, бачачи, відчував, що йому настільки боляче, настільки тяжко було так просто йти й згадувати це, що більше йти він не міг. Він впав на коліна і так там і залишився сидіти, обливаючись сльозами, а колона повільно віддалялася вперед, і ніхто не помітив, що той останній, одинак що завжди йде в кінці, з колони вибув.

Ясик простояв на колінах до тих пір, доки колона не дійшла до місця й діти не почали бігати й грати, а потім встав і підійшов усе до тієї ж сміттєвої урни і знову почав порпатися в ній, нехай і знаючи, що тільця його маленького друга в ній вже давно немає. Адже Ясик не виходив на вулицю вже тиждень. Урну повинні були спустошити вже кілька разів за цей час.

Його рухи були в'ялі. Він захлинався сльозами. Але чомусь він продовжував порпатися в ній. Незрозуміло чому, але продовжував.

- Його там немає, - почув Ясик знайомий, добрий, м'який і співчуваючий голос старого-сторожа і перелякано підняв очі.

- Його немає там, - обережно повторив старий. - Де ти пропадав?

Ясик злякався ще сильніше.

- Йди сюди хлопчику, - старий зробив крок в Ясиків бік і добродушно поманив його рукою.

Ясик ж навпаки тільки боязливо відступив назад.

- Йди. Йди сюди, - щиро посміхаючись, продовжував кликати до себе старий.

Але Ясик не підійшов. Він, як і минулого разу тільки розвернувся і щосили, не припиняючи лити сльози, кинувся навтьоки.

- Стривай! Почекай! Почекай! Хлопчику! Почекай! - схвильовано кричав йому в слід старий, але безуспішно. Ясик не зупинився і не почекав.

Ясик добіг до місця, де вже з декілька хвилин грали інші діти і сів усе під той самий старий клен, витерши лице рукавом від курточки. Навколо його очей були видні два великих, червоних кола.

Він подивився вдалину і згадав той момент, коли та чорна маленька пляма, що не вписувалася в загальну картину, вперше кинулася йому в очі, і в черговий раз, не зумівши стримати сліз, залився ними. Він намагався перестати плакати, але не міг. Не покинули його спогади про свого маленького друга, за той тиждень доки його на прогулянку не випускали, а сьогодні ці спогади лише освіжилися - занадто вже сильно вулиця і кошеня були пов'язані у нього в голові.

Він витирав сльози, сподіваючись, що ось-ось вони перестануть литися з його очей, але вони лилися знову і знову лише в черговий раз, примушуючи хлопчика витирати їх. І він витирав. Витирав до тих пір, доки його маленькі дитячі ручки витирати не втомилися. А потім лише безвихідно нахилив голову вперед і став нерухомо сидіти, дивлячись на покриту снігом, білу землю, а сльози все текли з його очей і падали вниз. Пройшло вже хвилин десять, але він продовжував сидіти все в тій же позі, а сльози продовжували крапати з очей, і невідомо було коли ж вони, нарешті, крапати перестануть. Коли вони закінчаться? Коли? Але вони все текли й текли. Ще дуже довго текли. Настільки довго, що навколо очей у Ясика вже почало пощипувати від солі що ці сльози просочує. Та і нехай. Нехай течуть. Плювати. Нехай течуть. Може, разом з ними витечуть і ті спогади, через які ці сльози текти й почали? Нехай течуть. Нехай.

Але раптом Ясик почув знайомий голос і знову перелякано підняв очі, а сльози якось самі по собі й зупинилися. Недалеко, буквально в декількох метрах від нього стояв той самий старий, і розмовляв зі старшою.

- Вибачите Надіє Олексіївно, - говорив він. - Але хтось біля моєї сторожки сміття розкидав, а я старий вже, зігнутися не можу. Можна я у вас візьму одного молодого помічничка до себе ненадовго?

- Але кого? - здивовано запитала Надія Олексіївна.

Старий подивився по сторонах.

- А ось його, - вказав він на Ясика. - Я давно помітив, що він нічого не робить, а тільки сидить під своїм деревом і сидить, - старий м'яко махнув рукою. - Давайте його візьму, допоможе.

- Амурика? - перепитала Надія Олексіївна. - Та забирайте його хоч назовсім, - трохи незадоволено сказала вона, мабуть все ще зла на Ясика за побиття Феді.

- Ну, назовсім мені не потрібно, - хіба що... можна я його час від часу собі братиму в помічники ненадовго?

- Беріть! Нехай до праці привчається! А то ух!.. - Вона зло глянула на Ясика. - Ні сорому, ні совісті!

Старий добро посміхнувся.

- Спасибі, - все так само посміхаючись, він трохи вклонився.

- Забирайте. Тільки поверніть його до чотирьох, будь ласка. Нам в цей час йти.

- Я знаю. Поверну, - м'яко відповів старий і попрямував в Ясиків бік.

- Ходімо хлопчику, - сказав він, підійшовши до Ясика і простягаючи йому свою стару зморшкувату руку.

Ясик перелякано дивився на старого.

- Ходімо. Ходімо хлопчику, - старий протягнув руку наполегливіше. - Не бійся, - він приємно посміхнувся.

Ясик узяв старого за руку, встав і пішов туди, куди старий його повів. А повів його старий саме до тієї самої сторожки, але сміття поряд з урною вже не валялося. Навіщо ж тоді він забрав Ясика?

Старий завів хлопчика в сторожку, і голосно потупавши на порозі, збиваючи з чоботів сніг увійшов сам. Вказавши Ясикові на стілець, сказав йому сідати, а сам закрив в сторожку двері.

- Я люблю холод, - посміхаючись, сказав Старий. - Але заради тебе я двері закрию, щоб ти не мерзнув. А-то, - він значно підняв вгору вказівний палець - зима. Холодно.

Він добро посміхнувся і сівши поряд з Ясиком, протяжно зітхнув.

- Як тебе звуть? - запитав він.

Ясик сидів увесь напружений.

- Не бійся, - продовжив старий. - Я тебе не скривджу. Як тебе звуть?

- Ясик, - невпевнено відповів хлопчик.

- Ясик... - повторив старий. - А мене Федір Павлович, - він протягнув Ясикові руку для рукостискання. - Ну, не бійся, - усміхнувся він.

Ясик боязливо, слабо потиснув.

- Ось. Молодець. Тепер ми з тобою друзі, - ще раз усміхнувся старий.

Ясик не відповів.

- Боягузик, - лагідно сказав старий і тихо засміявся. - Не бійся.

Але Ясик все одно нічого не відповів, а лише глухо хлипнув носом.

- Що ти шукав в урні? - запитав Федір Павлович.

Ясик мовчав.

- Нумо. Не бійся. Що ти там шукав?

Ясик невиразно прошепотів собі щось під ніс.

- Що-що? - перепитав старий.

- Кошеня, - тихо повторив Ясик.

- Кошеня? А чому ти його там шукав?

- Він мій друг.

- Але що твій друг робив на смітнику?

- Його туди викинули. Він їм усім став не потрібний і його викинули.

- Кому всім? - Федір Павлович здивувався.

- Їм. Усім їм.

- Усім їм? – посмішка на обличчі старого стала менш променистою й більш, якійсь мірі, співчутливою. - А через що він став непотрібним?

Ясик не відповів. Стало чутно, що він почав важче дихати.

- Ясику. Через що?

- Його… його вбили, - Ясиків голос тремтів. Новий прилив сліз почав давити його. - Вбили, і тепер він став не потрібний нікому.

- Ну… ну... що ти так? - Федір Павлович заспокійливо погладив хлопчика по голові. - Не переживай.

Ясик стримував сльози з останніх сил. Ця розмова тільки досипала солі на рану.

- Усе добре Ясику.

Яся мовчав.

- А чому тебе не було видно цілий тиждень? - продовжував Федір Павлович.

- Я… я був покараний. Мені не дозволяли гуляти.

- Що ж ти накоїв?

- Я побив... - Ясик замовк не договоривши.

- Побив?

Ясик невпевнено кивнув.

- За що?

- За те, що він дражнився.

- Ти що?! Через таке битися? Навіщо ти так? - Спробував м'яко докорити Федір Павлович.

- Так йому й треба.

- Так йому й треба? - старий здивувався. - Чому ти так говориш?

Невелика нотка лютості пробігла у Ясика по обличчю.

- А чому він забрав мого друга? Забрав його, а тепер, напевно, навіть не пам'ятає, що забрав. Чому він такий?

Федір Павлович небагато сторопів.

- Як забрав? - запитав він.

- Убив його, - відповів Ясик. - А потім ще бігав і сміявся, неначе нічого не скоїв. І дражнитися прийшов. Так йому й треба.

Старий замислився.

Через хвилину він встав.

- Посидь тут недовго, я зараз повернуся, - сказав він Ясикові.

Ясик нічого не відповів.

Старий покинув сторожку.

Залишившись наодинці, Ясик спробував оглядітися навкруги.

Сторожка всередині була просторою, але складалася усього лише з однієї кімнатки з одним віконцем на лівій від входу стіні. Прямо під цим віконцем стояв стіл, на якому стояли декілька чашок, баночок з якимись порошками і травами - мабуть сіль, цукор, чай і інше тому подібне - декілька чистих і не зовсім чистих неглибоких тарілок, незрозуміло навіщо настільна лампа, і лежали також пара вилок, ложок і старий ніж. Біля столу стояло декілька табуретів, на одному з яких Ясик і сидів, а біля стіни столу протилежної, стояла зовсім не нова одежна шафа, а поряд з нею стара замизгана етажерка, з різноманітними речами, всі з яких Ясик розглянути не встиг, оскільки старий вже повернувся; побачив лише пару викруток, гайковий ключ і пару гвинтів і гайок.

- Кого ти побив? Того хлопчика, у якого обличчя в синцях? – тільки ступивши всередину, запитав старий повернувшись.

Ясик невпевнено кивнув.

- Вони у нього сірі вже. Не сині зовсім, - тихо додав він.

- Проходять значить, - сказав Федір Павлович. - А як його звуть?

- Федя.

Старий сів на табурет біля столу, той же самий, де сидів кілька хвилин тому, поряд з Ясиком, і присунувся до хлопчика ближче.

- Навіщо ж ти його так? - трохи поблажливо запитав він.

На Ясиковім обличчі ще раз пробігла недовга люта іскра.

- Він забрав його. Вбив, - тремтячим, стримуючим сльози голосом відповів Ясик. - Навіщо він?

Самотня сльоза викотилася з одного з його очей і плавно сповзла по щоці.

- Ну, не плач. Усе добре, - Федір Павлович ще раз утішливо, ніжно погладив хлопчика по голові. - Але не варто тобі злитися на цього Федю.

Ясик хлипнув.

- Не злися на нього. Він глупий. Він не знав, що він творить. На таких не варто злитися.

Ясик опустив голову.

- Злитися потрібно не на тих, хто не знає, що робить, а на тих, хто робить навмисно. - Продовжував Федір Павлович.

- Я… як це? - запитав Ясик.

- Федя цей не спеціально кошеня-то твоє вбив. Він взагалі не розумів, що робив. Просто зробив і все. Злого наміру у нього в голові не було. Одна лише дурість. Він же дурник. І дражнитися почав тому, що розуму не вистачає. Бачив же найшвидше, що ти не в собі, а поліз все-таки. Тому і не варто на нього злитися. Що з нього візьмеш?

Ясик ще раз хлипнув.

- Ну. Що ти так? - Знову намагався утішати Федір Павлович, і гладив Ясика по голові. - Не плач. Усе добре.

- Навіщо ви мене сюди привели? - Неголосно запитав Ясик.

Старий сторопів.

- Я… я... хотів.

- Навіщо привели? Сміття ви самі прибрали. Навіщо вам я?

- Я хотів віддати тобі…

Старий встав, підійшов до шафи і відкрив її. З верхньої полиці він дістав щось чорне і пухнасте, але воно було не живе.

- Ось, - старий поставив це щось на стіл. Ним виявилося маленьке, застигле, нерухоме, таке, що дивилося скляним холодним поглядом, цікаво витягнувши шию, те саме кошеня. Але воно було не живе.

Ясик невпевнено взяв його на руки і з надією погладив по голові, але кошеня ніяк не відреагувало.

- Не живе, - тихо прошепотів Ясик.

- Не живе, - підтвердив Федір Павлович. - Це опудало. Я зробив його для тебе.

- Навіщо?

- Ти ж так любив його.

- Любив, - сумно сказав Ясик. - Але звідки ви знаєте?

- Я знаю, - відповів старий. - Я багато знаю. Я ж бачу все. Бачу, хто з ким грає, хто як поводиться, хто де сидить. Бачу. Бачив навіть, як ти вперше знайшов його, - вказав він на опудало котеняти. - Бачив, де ти його ховав, - старий вказав пальцем у вікно. - Он у тому спуску в підвал. Ось тільки проґавив, коли цей Федя вбив його. Цього я не бачив.

Ясик знову згадав той момент, коли всі діти відштовхували його, не пускаючи до кошеняти, і той момент, коли це кошеня було вбито, знову важко почав дихати і знову залився сльозами.

- Ну. Не потрібно. Перестань, - старий знову почав гладити Ясика по голові. - Не плач.

Але Ясик тільки сильніше притиснув до себе нерухоме опудало.

- Не плач Ясику. Не плач.

Але Ясик не переставав.

- Усе добре. Усе добре.

- Я хочу, щ-щоб воно було ж-живим, - крізь плач переривчасто і стримано видавив Ясик. - Воно більше не муркоче.

- Він… - хотів було сказати старий, але так і замовк, не знаючи, що відповісти. Оживити кошеня він не міг ніяк.

Ясик продовжував плакати, притискуючи неживе, несправжнє кошеня до себе, а Федір Павлович продовжував мовчати. Так ця сцена тривала декілька хвилин, але їм здавалося, що тривала вона набагато довше.

Незабаром все ж хлопчик зміг себе заспокоїти.

- Можна я залишу його собі? - запитав він у старого, небагато піднісши опудало вгору.

- Звичайно можна! - м'яко, добро відповів Федір Павлович. - Я його для тебе спеціально і зробив. Він твій.

Ясик боязко опустив очі.

- Але я не можу взяти його з собою, - так само боязко сказав він.

- Чому?

- Там з ним щось станеться. Його поламають. Зіпсують.

- А ти його нікому не давай.

- Коли він був живий, я нікому його не показував, але його все одно потім знайшли. Знайшли і забрали. Я не хочу брати його в будинок. Його зіпсують. Нехай навіть дурник як Федя, але я не хочу, щоб його ламали.

Ясик знову притиснув опудало кошеняти до себе.

- Хочу, щоб він хоч би не живий, але був такий красивий завжди. Не зіпсований.

- Куди ж його подіти? - задумливо, швидше сам у себе, ніж у хлопчика запитав старий. - Нехай він тут залишається, - сказав він. - приходитимеш сюди, і гратимешся з ним. Хочеш, так зробимо?

Ясик зам'явся.

- Хочеш? - ще раз запитав старий.

Ясик невпевнено кивнув.

Федір Павлович посміхнувся.

- Ми ж з тобою тепер друзі, - весело сказав він. - Я тебе братиму сюди кожного разу. - Він розвеселився ще сильніше.

Ясик потер рукою втомлені, заплакані очі.

- Ну що ти сумуєш? - спробував підбадьорити Ясика Федір Павлович і знову погладив його по голові. - Все ж добре.

Ясик стомлено, сумбурно кивнув. Він продовжував притискувати до себе опудало.

- Як же мені хочеться, щоб він замуркотів, - сумно сказав він. - Я не можу не злитися на Федю. Феді добре, а мені - ні. А коли мені було добре, то він зробив так, що мені стало погано. Як на нього тепер не злитися?

Старий важко зітхнув, і ті короткі веселощі знову згасли в нім. Він не знав, що сказати, так само як і не знав усіх нюансів смерті кошеня, а запитати хлопчика про подробиці не наважувався, оскільки не хотів знову його засмучувати й ятрити його дитячу душевну рану.

- А ти просто не злися, - сказав він. - Не злися і все. Він вже своє отримав. А знову злитимешся, то згадай, що він вже своє отримав, і не злися. Ти тільки даремно себе мучиш. Не злися.

Ясик нічого не відповів.

Старий дивився на те, як Ясик сидить і сам теж нічого більше не говорив. Настала тиша і тільки звуки їх дихання і шурхіт одягу через деякі дрібні рухи переривали її, але не дуже різали слух.

12-1