Р. Дев'яте вересня. - Все. Висади мене тут, - сказав Генко, вказуючи на найближчу багатоповерхівку.

- Все. Висади мене тут, - сказав Генко, вказуючи на найближчу багатоповерхівку.

Любомир, в'їхавши у двір, припаркував машину біля одного з під'їздів.

Він трохи стомлено зітхнув.

- Поїздили сьогодні, - у черговий раз позіхаючи, сказав Генко. - Шкода тільки водій напідпитку був, - єхидно подивився він на Любомира.

Любомир з невдоволеним, роздратованим докором, але все таки якоюсь мірою і тепло подивився на нього.

- Ну не я ж за кермом сидів, - розсміявшись, додав Генко.

- Плювати, - байдуже сказав Любомир.

- І що далі робити будеш? Додому? Чи знову їздити?

- Додому, - спокійно відповів Любомир, невимушено кивнувши. - Досить з мене на сьогодні. Тим паче ж випив, - він з тим же докором подивився на Генка, але вже куди тепліше.

Генко посміхнувся.

- Гаразд. Піду я вже, - сказав він.

Любомир байдуже, неначе навіть не звертаючи на нього уваги, дістав з кишені телефон і почав набирати номер. Закінчивши, він приклав телефон до вуха.

- Гаразд, - Генко відкрив дверцята.

Любомир усе також байдуже кивнув і протягнув Генкові руку. У телефоні вже почав хтось говорити.

- Алло. Сергій Андрійович? Це Любомир Прилуцький. - заговорив Любомир в слухавку.

Генко, не чекаючи того моменту, коли Любомир закінчить, вирішивши не заважати, потиснув Любомирові руку й вийшовши з автомобіля, мовчки попрямував до під'їзду. Вже стоячи біля самих дверей, він обернувся і зробив прощальний жест рукою. Любомир не відволікаючись від розмови, сумбурно йому кивнув.

Генко зник в темряві під'їзду.

- Я знайшов її, - серйозно сказав Любомир в слухавку.

- Знайшли? - почувся зі слухавки схвильований голос. - Де? З нею все гаразд? Як вона себе почуває?

- Ніяк не почуває, - Любомир з секунду витримав паузу. - Вона мертва.

Голос в слухавці замовк, і деякий час з динаміка телефону доносилося тихе шелестіння. Через декілька секунд голос в слухавці заговорив.

- Мертва? Але, хто міг убити її? - голос трошки тремтів.

- Я не знаю, - відповів Любомир. «І знати не хочу», - подумки додав він.

- Але вона ж такою хорошою була!

- Була… - монотонно, без емоцій погодився Любомир, з цинічною нотою жовчності скривившись. Він погодився тільки пристойності заради. По суті йому було байдуже.

Голос в слухавці знову ненадовго замовк.

- Ви зможете зараз приїхати? - запитав голос через пару секунд, він тремтів ще сильніше.

- Приїхати? - трохи здивувався Любомир. - Не думаю, що зараз слушний для цього час. Занадто вже пізно.

- Але це терміново! Ви повинні… - голос тремтів.

- Тим більше ж мені треба ще заїхати в декілька місць, - спокійно і все так само байдуже, але відчуваючи невелике внутрішнє хвилювання, говорив Любомир. Він брехав.

- Приїдьте. Будь ласка. Ви повинні! - голос говорив наполегливіше, але в той же час усе більш прохаючи і жалісливіше. - Приїдьте. І більше слухати нічого не буду. Я чекаю на вас.

- Чому цього не можна зробити в понеділок? Ну, або завтра хоч би?

- Це терміново! Терміново! - не відступав голос. - Приїдьте будь ласка! - мало не благав він.

- Гаразд… - стомлено протягнув Любомир. Він глибоко, виснажено зітхнув. - Приїду через годину

- До зустрічі, - сказав голос в слухавці і закінчив розмову.

Любомир заховав телефон в кишеню.

Пару секунд він сидів нерухомо, а обличчя його випромінювало небажання робити те, що зараз робити повинен.

Він подивився крізь бічне скло автомобіля, і обличчя його ще більше скривилося в гримасі невдоволення і небажання.

- Як же мене це заї..ало, - незадоволено, але відносно спокійно прошепотів він сам собі.

Так він просидів ще декілька секунд, а потім, усе з тим же невеликим невдоволенням на обличчі завів машину і поїхав. Шлях лежав в передмістя.

2-2