П'яте вересня 1994р.

В домі було спокійно і тихо. Теплий вересневий день перевалив за середину, і пообідній спокій витав в повітрі, нагнітаючи заспокоєння і безтурботність. Усі хатні справи були вже зроблені, і Степан Станіславович сидів в старому простенькому кріслі, схиливши голову вниз і тихенько сопучи, дрімав. Сидів він так вже, напевно, хвилин двадцять, а то і всі півгодини, але сон не входив до його планів. Він хотів трохи розвіятися після вимотуючих домашніх справ і прочитати сторінку-іншу, але навіть не встигнувши відкрити книгу, сам того не помітивши, провалився в забуття. Сон був потрібний йому. Адже він був чоловіком не молодим.

Але зовсім вже старим він не був теж. Було йому під шістдесят, але сон був потрібний йому не лише внаслідок вже не молодого віку - йому доводилося працювати на двох роботах, на яких він страшенно втомлювався, і через які постійно не висипався. Обидві з його робіт були дуже неприємними і важкими, та і співробітники не відрізнялися особливим інтелектом і гарними манерами, але Степану Станіславовичу треба було утримувати свого маленького восьмирічного сина, і хоч він і був дуже освіченим, ввічливим і інтелігентним, все одно вирішив зайнятися цією невдячною працею, тому, що сина свого він любив дуже сильно, і був готовий навіть гори звернути, аби забезпечити його.

Працював він щодня. Вранці йшов спочатку на одну роботу, а потім, лише ненадовго заскочивши додому, щоб погодувати сина, на другу, і повертався аж увечері. Але навіть незважаючи на це, він примудрявся приділити синочкові час. Хай і мало. Хай і всього пару годинок, коли вже повертався з роботи, але приділяв; і приділяв кожну хвилину, кожну секунду повністю, тим самим заслуговуючи на звання люблячого батька.

Лише один вихідний він мав. Цей вихідний припадав на понеділок, який був сьогодні і в другій половині якого Степан Станіславович заснув. Невідомо скільки саме він проспав би ще, але раптовий хлопок вхідних, а потім і ведучих в кімнату сина дверей розбудив його.

Степан Станіславович здригнувся, і, потираючи очі і здивовано озираючись на всі боки, встав і попрямував до кімнати сина.

- Ясику, це ти? - поки що не дуже бадьоро, але якоюсь мірою задерикувато сказав він.

Але відповіді не було.

- Ясику?

Він обережно відкрив двері в кімнату сина.

Ясик, котрого застали зненацька стояв в одній тільки спідній білизні, а одяг свій, зім'ятий, тримав в руках, притискуючи до себе. Він намагався приховати своє обличчя, відвернувши його вбік. Він не ворушився. Можна було навіть подумати, що він навіть перестав дихати, коли зрозумів, що спійманий на гарячому. Він страшенно не хотів, щоб батько побачив його порвану шкільну форму, тому тільки він увійшов до себе до кімнати, відразу ж зняв її з себе, і хотів заховати її куди-небудь, але не встиг і тепер стояв і намагався не ворушитися, усією душею бажаючи, що батько нічого не помітить і просто привітавшись, покине кімнату, давши йому, трохи часу заховати докази. Але батько помітив усе, і йти не збирався.

- Ясику, що сталося? - здивовано запитав Степан Станіславович. - Чому ти зім'яв одяг? Що з ним?

Ясик не відповідав.

- Ясику?..

Степан Станіславович підійшов до сина ближче. Ніжно узявши його за підборіддя, він повернув його лице до себе. На Ясиковому обличчі зяяли синці, ніс був розквашений.

- Що сталося? - Запитав він дивлячись синові в очі.

Ясик не відповів, а лише сльози струмком потекли по його щоках.

- Що сталося, синку?

Але Ясик не відповідав. Він лише продовжував, безневинно і безпорадно дивитися в очі батькові, а сльози нескінченним потоком продовжували литися з його очей.

Степан Станіславович зітхнув.

- Все добре.

Він притиснув обличчя сина до себе. Ясик не заспокоювався і продовжував плакати. Він нічого не говорив. Просто плакав і все.

У голові Степана Станіславовича промайнули всі ті надії на добре проведення часу з сином єдиного вихідного й рухнули воднораз. Він сподівався, що все буде чудово, але цього не буде.

Що робити тепер?

Наступного ранку Степан Станіславович почував себе дуже схвильованим. За весь вечір з сина не вдалося витягнути нічого про вчорашній інцидент. Не вдалося взагалі ані слова з нього вчора витягнути. Він увесь вечір просидів мовчки і виглядав дуже замкнутим і безрадісним. Боляче на душі було тоді у Степана Станіславовича. Досі боляче. Хотілося якось виправити цю ситуацію; дізнатися хто зробив це з сином, але занадто завантажений графік роботи не дозволяв доки нічого, окрім як, змиритися і чекати наступного понеділка і терпіти біль сина, теж відчуваючи її так виразно, неначе він теж учора був побитий.

Часу було вже пів на сьому ранку. Пора було йти. Він тихенько увійшов до Ясикової кімнати. Ясик ще спав.

Степан Станіславович подивився на сплячого сина, який неспокійно тремтів уві сні, жадібно обхопивши руками в оберемок край ковдри, тихо зітхнув і покинув кімнату, прагнучи не порушити крихкий, ламкий і невинний Ясиків сон.

2-1