Дванадцяте вересня 1994р.

Крики, шум, пилюка стовпом, двоє переляканих юнаків, не знаючи де знайти собі місце, нервово бігають навколо лежачого на землі, скривавленого, але поки що живого тіла.

У парі метрів від них, притиснувшись від страху до стіни, сидить маленький хлопчик і з дуже великим потрясінням на обличчі дивиться на все це.

- Ти що накоїв, ідіот?! - один з юнаків дзвінко, долонею б'є другого по потилиці. - Довикаблучувався?

- Та я ж не хотів зовсім. Я випадково! - намагався захиститися другий.

- Випадково? Ти, дебіл, випадково йому в шию ножа всадив? - перший ще раз дзвінко вдарив другого по потилиці.

- А чого він? Він перший почав!

- Якого біса ти зробив це? Дурень!

- Та я не хотів, кажу ж! - голос другого починав нервово тремтіти.

- Що робити будемо? - запитав перший.

- Я не знаю!

- Зате ножем розмахувати майстер!

- Я не хотів!

- Заткнися нах..й!

- А якщо… якщо він помре? - схвильовано, з побоюванням запитав другий.

- Він і так найшвидше помре, ти в шию йому ножа всадив! - перший вказав на тіло, у якого з шиї, з лівого боку, ближче до ключиці стирчав ніж.

- Я не хотів!

- Та заткнися ти вже! Біжимо звідси!

- Біжимо! - другий кинувся навтьоки.

Перший швидко схопив утікаючого друга за комір і смикнув на себе.

- Ти зовсім дебіл? Ніж забери! Це ж доказ!

Другий перелякано подивився на тіло і відступив назад.

- Давай краще ти, - сказав він першому.

Перший вдарив другого ногою по сідницях і грізно прикрикнув:

- Йди ніж забирай!

Другий тремтячи, зробив крок у бік тіла.

- Давай швидше! - перший ще раз копнув друга по задниці.

Другий, нагнувшись, повільно потягнувся до ножа. Степан Станіславович, який і був тим самим пораненим з ножем в шиї, очима подивився на другого. Другому здалося, що він заглядає йому прямо в душу, і він затремтів ще сильніше.

Перший не витримавши, підійшов до Степана Станіславовича і сам висмикнув ніж у нього з шиї. З рани стрімким потоком почала текти кров. Другий, побачивши це, одразу ж впав на карачки і недовго блював. Поведінка першого одразу ж стала не такою впевненою, як спочатку і він теж почав трястися і навіть впустив ножа на землю. Другий до цього часу закінчив блювати і з відразою дивився як Степан Станіславович, хриплячи і плюючись кров'ю, помирає. Він навіть заридав від перезбудження.

- Я ж не хотів його вбивати!

- Нам бігти потрібно, - сказав перший і підхопив плачучого друга.

Відбігши пару метрів, він повернувся і забрав ніж.

Через якихось декілька хвилин їх вже не було, а на місці залишилися лише мертвий, лежачий в калюжі власної крові Степан Станіславович і, ледь не до смерті шокований Ясик, що рефлекторно продовжував притискатися до стіни.

5-1

2012р. Дев'яте Вересня.

Бар «Redskin' s arrow» представляв з себе просторе приміщення, яке складалося з однієї відносно великої зали заставленої столами і стільцями, що знаходилася в підвалі одного з житлових будинків, що стояв на одній з центральних вулиць міста Персто-Слободів, - на вулиці П-їй. Вхід в цей підвал розташовувався з вулиці, і над ним висіла яскрава, миготлива вивіска із зображенням сумбурного, грізного індіанця який дивився у далину і впевнено діставав стрілу з-за спини.

Якщо увійти всередину, то теж можна помітити досить багато речей нагадуючих про індіанця над входом, тому, що весь бар був виконаний на індіанську тематику і багато усіляких списів, луків, пір'я, солом'яних плетених фрагментів стін, що нагадують вігвами, прикрашали інтер'єр.

У Redskin's arrow зазвичай завжди було людно, можливо тому, що бар був дійсно добрий, а можливо і тому, що людей притягала екзотика цього місця абсолютно не властива східній Європі і цій країні зокрема.

Любомир, збираючись увійти всередину, якраз вже зпускався вниз. Руки його були заховані в кишені, а плечі напружені. Голову він утискував в плечі, і вигляд його нагадував сидячого на дереві, надутого стерв'ятника. Він випромінював серйозність, але так само і відлюдність. Обличчя його як і раніше було трохи похмурим.

Увійшовши, він почав озиратися навкруги, у пошуках Кирила. Його він доки не знайшов і тому просто зайняв перший вільний столик, що попався, і став чекати.

- Що замовлятимете? - запитала його офіціантка, що підійшла.

- Сто грамів горілки… середній келих пива та… солоний арахіс, - майже не кидаючи на офіціантку і коротенького погляду, дивлячись трохи вбік, серйозно, задумливо, але сумбурно відповів він.

Офіціантка, записавши замовлення і мило посміхнувшись, пішла.

Любомир продовжив роздуми, але через пару митей увійшов Кирило. Він був на взводі і явно чимось схвильований. Він озирався по сторонам.

Коли він побачив Любомира, то схвильованість його помітно зросла, і він натхненно, неначе надмірно бажав з ним зустрічі, привітно посміхаючись, попрямував до нього.

- Привіт! - натхненно сказав він, підійшовши до Любомира в самий притул, радісно і палко потискуючи йому руку. - Я дивлюся, ти ще не починав, - із збудженням в очах вказав він на порожній стіл.

- Не вгадав, - спокійно, і якоюсь мірою байдуже відповів Любомир. - Я вже почав. Не принесли ще, просто.

- А я думав, встиг, - добродушно, але явно з деякою обережністю посміхнувся Кирило.

- Встигнеш ще. Не бійся.

Кирило сів навпроти.

- Ну що? Як справи? - зрушивши бровами, з трохи помітним холодом на обличчі запитав Любомир.

- Ні! Це у тебе… у тебе як справи, Любомире? - дуже тепло і стурбовано став запитувати Кирило. - Як ти?

Любомир байдуже кивнув убік. Він сухо, трохи мінорно посміхнувся.

- Та як? Нормально все. Усе нормально, - він коротко, скупо, з ноткою смутку посміхнувся. Йому ця зустріч була приємна не зовсім.

- Ким працюєш? - все так само тепло запитав Кирило.

Любомир на мить затнувся.

- Таксистом, - відповів він.

Кирило м'яко, доброзичливо, але також і трохи конфузливо кивнув.

- Це добре, - приязно, але і трохи ніяково сказав він. - А я… - він затнувся.

- А ти все там же. У вбивчому, - закінчив за нього Любомир. Він серйозно дивився на нього.

Кирило став виглядати дуже ніяково. Любомир здогадувався чому.

- Я думав ти вже і забув… - продовжив пару секунд опісля Любомир. - І що там пам’ятати-то? Не істерику ж закотив я там. Неприємно було, але не більше ніж. Я це все зміг залишити позаду. Було і було. Нічого тепер тут переді-мною обережничати, слова підбирати. Добре? - серйозно, але все з тією ж мінорною ноткою сказав Любомир, не зводячи з Кирила очей.

Ніяковості в Кирилі додалося.

Він кивнув.

- Але все таки шкода тебе було, - з невеликим смутком сказав він.

- Досить, - з невеликою відразою, різко махнувши долонею, перервав цю тему Любомир. - Не для цього сюди прийшли. Розслаблятися. Зустрітися. Старі ж знайомі, - Любомир скуто посміхнувся.

Кирило посміхнувся так само скуто.

- Так, - сказав він.

- Декілька років вже пройшло, - сказав Любомир. - Давно пора б вже і забути.

Кирило знову блиснув скутою посмішкою.

- Ваше замовлення, - підійшла офіціантка з підносом, на якому стояла чарка горілки, півлітровий келих пива і тарілочка з арахісом.

Любомир кинувши на неї короткий неупереджений погляд, кивнув.

- Мені, будь ласка, все те ж, що і йому, - тепло звернувся до офіціантки Кирило.

Офіціантка, посміхнувшись, кивнула і, не стираючи посмішки з лиця, віддалилася.

Настала ніякова пауза.

Любомир сидів і задумливо дивився на Кирила. Насправді-то він захотів з ним зустрітися не тому, що хотів побачити старого знайомого. Близькими один одному вони майже ніколи й не були. З іншої причини вирішив Любомир зв’язатися з ним. З якої - він говорити Кирилові не хотів і не збирався. Не хотілося йому, щоб Кирило знав. Небагато Любомир змінився з моменту останньої їх зустрічі. Зустрічі, яку Любомир зовсім згадувати не хотів. Неприємний був випадок. Нехай трохи, але вже іншим, відмінним від того Любомира, два роки тому працюючого у вбивчому відділку міліції, він став.

Він хотів хитрістю витягнути з Кирила інформацію про справу мертвої дочки Сергія Андрійовича, оскільки, наскільки він знав, вирахувавши дні в календарі сьогодні вдень, то саме Кирило повинен її справою займатися.

Кирило сидів і трохи ніяково дивився на Любомира.

Через пару хвилин, замовлення Кирила принесли і вони, нарешті, могли випити.

- За зустріч, - усе з тією ж ніяковістю на обличчі, добродушно підняв чарку з горілкою Кирило.

Любомир скупо, але м'яко посміхнувся і, взявшись за чарку, трохи різко здійняв нею вгору і тут же осушив.

Кирило осушив свою, одразу ж після Любомира.

Знову наступило ніякове мовчання.

- Як у вас там справи взагалі? - запитав Любомир серйозно дивлячись на Кирила, через декілька секунд. – У вбивчому-то. Усе по-старому?

Ніяковості на Кириловому обличчі додалося.

- Хряк цей все ще там? - додав Любомир, і відпив з келиху трохи пива.

- Там, - в'яло видавив з себе Кирило.

- А взагалі, як там справи?

- Та все так само, - відповів Кирило. Хвилювання в нім, явно, помалу почало зростати. Він теж зробив з келиху ковток.

Знову пауза.

- Тобі явно не по собі поряд зі мною, - звівши бровами, серйозно сказав Любомир.

- Ні. Ні. Усе добре.

- Я ж бачу, - Любомир зробив ще ковток. - Бачу ж, що незручно.

Кирило зітхнув. Згода читалася на його обличчі.

- Незручно, - сказав Любомир твердо. - Перестань. Я ж просив.

Кирило ще раз зітхнув.

- То як справи-то? - ще раз запитав Любомир. - Нового що? - він серйозно дивився на Кирила.

- Добре все. Добре… але… неважливо, - Кирило махнув рукою.

- Я ж кажу, ніяково тобі, - ще раз сказав Любомир і знову скупо посміхнувся.

- Усе добре, - сказав Кирило.

Любомир зробив ще ковток.

- Гаразд. До біса вбивчий, - сказав він. - Хоча я б і про нього теж поговорив.

Кирило ніяково посміхнувся.

- Пам'ятаю, там траплялося декілька цікавих справ, - продовжував Любомир. - Небагато, але попадалося. У тебе там як з ними? Чи нудьга?

Кирило важко зітхнув.

- Є одне, - сказав він. Хвилювання в нім рости перестало і відчуття провини відобразилося на його обличчі. - Учора. знайшли один труп, - переривчасто почав він. Він напружено зробив ковток. - Дівку. Уся порізана… і знаєш, порізи такі, так розташовуються, неначе кіт лапою вдарив.

Він винувато провів рукою по столу, зображуючи котячу, дряпаючу лапу.

- Як кіт лапою вдарив? - зображував удаване здивування Любомир. Але небагато дивною йому здалася Кирилова поведінка. Це його відчуття провини.

- Так. Як кіт лапою вдарив, - підтвердив Кирило. - І це вже не перший такий труп.

- Не перший? - здивувався Любомир вже по більшій мірі без удаваності.

- Дівка ця - третя вже. І всі три вбиті однаково - як кіт лапою.

- Серійний вбивця? - зацікавлено запитав Любомир.

- Як бачиш, - усе з тією ж провиною на обличчі підтвердив Кирило.

- Вбивця-кіт, - задумливо сказав Любомир. Він як і раніше продовжував лицемірити. - Цікаво… І як просувається? - він серйозно глянув на Кирила.

Кирило ковтнув застряглий в горлі невпевнений клубок.

- Пробач мене Любомир… - винувато промовив він. – Пробач...

Любомир здивовано подивився на нього.

- Пробач… просто… просто… перший труп з'явився вже трохи більше тижня тому, а зачіпок ніяких. Взагалі ніяких. Я не знаю, що робити... ось чому я і прийшов сюди. Я розумів, що це погана ідея. Безглуздо тебе просити. Але у тебе завжди виходило краще, ніж у мене. Я думав, може зможу тебе попросити, щоб ти подивився. Твій дзвінок…він… він як знамення був. Неначе по втручанню вищих сил ти у цей момент з'явився. Як з неба впав. Я просто вже не знаю, що робити. Але, вибач. я не можу…

Він швидко встав.

- До зустрічі.

Він розвернувся і хотів йти.

- Почекай, - обсмикнувши спинив його Любомир. Він був дуже здивований. Він думав, що йому довго доведеться ходити навколо, щоб вивудити у Кирила що-небудь, але, як виявилось, усе набагато простіше.

Він трохи стривожено подивився на Кирила і підвівся.

Кирило виглядав дуже знічено і винувато.

- Я подивлюся, - поблажливим тоном, але як і раніше серйозно сказав Любомир. - З чого ти нервуєш так? Я ж просив тебе не згадувати про той… - він затнувся, - випадок. Я зміг залишити все позаду.

Він підійшов до Кирила.

Кирило соромливо, сухо посміхнувся.

- Сядь, - сказав Любомир, м'яко поклавши Кирилові руку на плече, вказавши на столик і несильно підштовхуючи його до нього.

Кирило, повернувшись назад до столика, сів.

Любомир підізвав офіціантку.

- Будь ласка, ще по сто грам горілки.

Офіціантка посміхнулася і пішла.

«Виходить, не один я тут корислива сволота», - з промайнувшою іскрою презирства, глянувши на Кирила, подумав Любомир.

Тільки він хотів сісти назад за столик, як задзвонив його телефон.

Він дістав телефон з кишені і підніс його до вуха.

- Так? - сказав він у слухавку.

- Любомир? - це був голос Сергія Андрійовича.

- Так.

- Як просувається ваше… розслідування?

- Я зараз, - на мить відвівши телефон від вуха, сказав Любомир Кирилові, прямуючи у бік туалету. Кирило розуміюче кивнув.

Любомир увійшов до туалету і продовжив телефонну розмову.

- Я якраз намагаюся дістати нову інформацію у вашій справі. Ви мене відволікаєте, - з невеликим докором сказав він у слухавку.

- Даруйте. Даруйте, будь ласка! - з надією в голосі сказав Сергій Андрійович і завершив виклик.

Любомир з полегшенням зітхнув і, заховавши телефон в кишеню, оглядівся навкруги. Окрім нього в туалеті знаходилося ще декілька чоловік, але він їх не особливо цікавив - вони були зайняті «важливішими» справами.

Він недовго думаючи, підійшов до вільного пісуара і, спершись рукою об стіну, розстібнув блискавку на брюках і справив малу нужду. Потім він пішов до умивальника і, помивши спершу руки, почав умивати своє обличчя. Закінчивши, він подивився в дзеркало, що висіло прямо над умивальником, і побачив в ньому він усю грубість і похмурість свого колись приємного, веселого, симпатичного лиця. По суті, лице його як і раніше мало приємні риси, але похмурі, молоді зморшки вже проступали у нього на лобі, біля брів, навколо очей. Зморшки, яких не було раніше. Але до яких він вже давно звик. Ні, він не був вічно похмурою, гнітючою, неусмішливою особою. Раніше він частенько посміхався. Частенько… Але хмуритися, приводів у нього було більше. Один єдиний привід. Той, через який він і перестав працювати у вбивчому відділку. І той, через який Кирило відчував цю ніяковість і провину, знаходячись поряд з ним. Ні, привід цей не засів у нього в голові і не терзав його днями, вечорами, ночами. Просто після того, як він стався, Любомирові брови самі по собі набули своєї грізно зігнутої форми.

Любомир дивлячись на себе в дзеркало, провів долонею по обличчю, можливо сподіваючись, скинути цю похмурість з лиця, а можливо просто лише струшуючи залишки води, адже обличчя його залишилося незмінним.

- Даремно ти в це поліз. Даремно. За п'ятнадцять тисяч доларів-то. За гроші…

Але все таки сума була вагомою.

Він покинув вбиральню і відразу ж попрямував до столика, де залишив Кирила. На столику вже стояли дві замовлені Любомиром стограмові чарки горілки.

Сідаючи, він не зводив з нього очей.

Вина як і раніше читалася на Кирилловому обличчі.

«Все ж, схоже, що йому і справді соромно, за те, що на зустріч зі мною він прийшов з іншою метою. З корисливою, - подумав Любомир. - А мені - ні. Ані краплі не соромно».

- В ролі таксиста тебе ніхто побачити не думав, - сухо, ніяково посміхнувся Кирило.

Любомир м'яко, але також і мінорно посміхнувся у відповідь.

- Неважливо, - сказав він. - Так що там? Що ти хотів, щоб я подивився?

- Файли. По вбивствах. Може, ти до чого-небудь додумаєшся? - невесело відповів Кирило.

- І як ми це зробимо? Не думаю, що мене хто-небудь допустить у вбивчий до документів. - сказав Любомир. Хоча він і сам від убивчого хотів триматися якнайдалі.

- У мене вдома все є, - сказав Кирило. Відчуття провини в нім вже помітно послабшало, але все одно деяка тяжкість від сорому відчувалася в нім. - На комп'ютері. Можемо поїхати до мене, там подивишся.

- Добре, - сказав Любомир.

Він швидко взяв чарку і одразу осушив її.

- Я викличу таксі.

Кирило кивнув і, теж узявши чарку, випив.

Любомир дістав з кишені телефон і, порившись в списку контактів, знайшов там один з номерів таксі і набрав його.

- Вулиця П-я. Будинок тридцять вісім. Потрібне таксі до бару «Redskin' s arrow», - сказав він у слухавку диспетчерові.

- Таксі буде через п’ять хвилин, - відповів диспетчер.

Любомир поклав слухавку і став допивати своє пиво.

- Через п’ять хвилин буде.

Кирило кивнув.

Любомир продовжував дивитися на нього.

- Ти сильно не морочся, - спокійно сказав він Кирилові. - В цьому немає нічого такого, через що варто винити себе.

Кирило затиснуто усміхнувся.

- Усе нормально… - сказав він.

Любомир сухо, але м'яко посміхнувся.

Знову наступила ніякова пауза, яка тривала достатньо довго, оскільки у хлопців не було тем, на які вони могли зараз розмовляти. У інший день і при інших обставинах - можливо, але не зараз.

Обоє неспішно пили своє пиво і мовчали. Кирило на Любомира прагнув не дивитися, тоді як Любомир погляду з нього не зводив. Так усі п’ять хвилин мовчки вони і просиділи.

Любомир допив залишки пива.

- Ходімо? - як би пропонуючи, запитав він у Кирила.

- Ходімо.

Обоє піднялися і не швидким, розміреним кроком попрямували до виходу.

- Добре тобі, - сказав Кирило. - Працюєш таксистом, тепер таксі, вважай, завжди під рукою.

Любомир усміхнувся.

- Ні. Це я інше таксі викликав. Інша фірма. Своїх я не викликаю ніколи, якщо потрібно.

- В твоєму дусі, - скуто усміхнувся Кирило.

Любомир трохи холодно кивнув.

Вони піднялися з бару нагору, на вулицю.

- Знаєш, - сказав Любомир. - Давай зробимо так: заїдемо до тебе, і ти мені усе скопіюєш на флешку, а я потім удома в себе подивлюся, і тобі відзвонюся у разі чого. Добре? - Так Любомиру було вигідніше. Уся інформація потрапить повністю під його розпорядження і він, маючи її у себе на комп'ютері, зможе звертатися до неї, коли захоче. Та і зустріч ця вийшла не дуже приємна і цікава. Зазвичай при хорошій зустрічі час летить непомітно, а тут здавалося, кожна секунда триває декілька хвилин.

- Добре, - сказав Кирило. Тільки більше ніхто до неї доступу мати не повинен.

- Це ясно, - відповів Любомир.

Кирило все так само ніяково кивнув.

- Поїхали, - сказав Любомир.

Обидва сіли в таксі, що стояло біля входу в бар.

5-2